«… Самійленко на крилах свого неабиякого талану

міг високо піднести Україну, нищу, покинуту і прокляту Україну»

Олександр Олесь

САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (псевд. – Йваненко, Сивенький, Полтавець, 1864–1925) – український поет-лірик, сатирик, драматург, журналіст, перекладач народився 22 січня 1864 року у містечку Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині.

Його батьком був поміщик Іван Лисевич, а матір’ю – колишня кріпачка у обісті Лисевичів – горда, незалежна жінка Олександра Самійленко, яка категорично відмовилася від статків, коли поміщик замість шлюбу запропонував їй гроші і хату. Коли серед заможних громадян поширилися чутки про неабиякі розумові здібності хлопчика, його жагу до знань, малого Володю з матір’ю взяв під опіку місцевий дідич Трохимовський, нащадок відомого лікаря Михайла Яковича Трохимовського, лікаря, котрий прийняв на світ Миколу Гоголя.

Саме на кошти Трохимовських Володимир отримав гарну освіту у Полтавській 1-й чоловічій гімназії, де навчалися у свій час археолог Олександр Поль, класик української літератури Леонід Глібов, історик Михайло Драгоманов¹, театральний діяч Михайло Старицький, математик Михайло Остроградський, художник-передвижник Леонід Позен, патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник).

У великому бібліотечному зібрані будинку Трохімовського Володимир змалку прилучився до читання в оригіналі світоглядних вільнолюбських творів Руссо, Вольтера, Дідро, перекладами яких він згодом і займався. У гімназійній бібліотеці Володимир Самійленко мав можливість знайомитися з творами світової класики з особистої бібліотеки поета та відомого перекладача Миколи Гнідича. То ж замість петербурзької освіти, яка була йому запропонована Трохимовським, Володимир Самійленко свідомо обрав київське українське середовище Старої Громади.

Навчаючись на історично-філологічному факультеті Київського Університету св. Володимира, Володимир Самійленко потоваришував Осипом Маковеєм. Найбільш прихильні дружні стосунки мав з Олександром Кониським, якого дуже любив і поважав.

Вже студентом молодий талановитий поет брав активну участь у громадському і культурному житті. Оксана Михайлівна Стешенко (у дівоцтві - Старицька) у своїх спогадах лишила для нас портрет Володимира Івановича, його образ зі студенських літ, який закарбувався в її пам'яті від їхньої першої зустрічі:

"Поет. В уяві молоденьких дівчат це особа висока, ставка, з одкритим чолом, з буйним волоссям і надхненним виразом очей.

Яке розчарування.

Ми побачили невеличку на зріст ситеньку людину, з симпатичним, але зовсім не надхненним обличчям, з чорними мов терен очима і копицею сивуватого волосся на голові. Людина ніби-то не показна і справді "сивенька", але вже за кілька хвилин Самійленко починав цікавити кожного. Перш за все звертали на себе увагу його очі - жваві, спостережливі. В них що-хвилини мінялися ріжні почуття: гумор, жарт, допитлива думка, ласкава ухмилка. Тоді вже увага спинялася на його постаті: Самійленко рідко коли сидів спокійно на місці, він завжди ходив, ніби припадаючи на одну ногу, з кутка в куток. Далі зацікавлювала розмова Самійленкова. В розмові він не просторікував багато, він слухав уважно співбесідників, вставляв свої доречні уваги або жарти, або ущипливе слово, або доткливе речення на рахунок ворожих мас, або вірну думку, гостру, глибоку і висловлював її в такій легкій безпретензійній формі, що, здавалося, вона не мала жодної ціни, а тим часом вона була завжди глибоко продумана. Взагалі Самійленко одрізнявся від багатьох студентів своєю вихованістю, своєю звичайністю. Я не скажу, щоб це були елегантні вишукані манери великого аристократа, але почувалася в його поводженню вихованість і душевна лагідність. Тепер з його автобіографії це пояснюється цілком - природньою лагідністю вдачі його матері-селянки і добрим вихованням, що дав йому О. Трохимовський"

За запрошенням Івана Франка, на кошти Старої Громади Володимир Самійленко здійснив подорож до Львову, де був вражений силою галицької святої української землі, давньою українською мовою навколишніх сіл і в той же час, вражений москвофільськими нахилами галичан, широким вживанням галичанами московізмів, які стали для них своєрідним щитом проти ополячення.  

Завдяки знайомству з Іваном Франком, який вважав Володимира Самійленка нетиповим українським інтелектуалом-культурником для середовища східної України та найпотужнішим знавцем української мови, у львівському журналі «Зоря» вийшли друком твори молодого письменника.

Був співробітником київських газет: "Рада", Громадська думка", журналів: "Шершень", "Нова громада". 

Разом із Юрієм Липою та Микола Міхновським належав до Братерства Тарасівців, члени якого присягалися на вірність України та йшли шляхом виборювання її самостійності.

Був близьким до літературного гуртка «Плеяда», де разом з Лесею Українкою² долучився до поширення надбань світової літератури в українських перекладах з французької, іспанської, італійської та інших європейських мов. Переклав Дантове «Пекло», п’єси Мольєра, Бомарше, поезії Байрона.

В українську літературу Володимир Самійленко увійшов в першу чергу як автор поеми «Герострат». Згодом була його збірка «Україні», котра маніфестувала його світогляд цілому світу, про який Іван Франко писав як окремішній і самодостатній.

Володимир Іванович Самійленко став співтворцем сучасної української мови. Перший український історіософ, визнаний співець української душі – Олександр Олесь (Кандиба)³  у своєму листі до літературознавця, громадського і державного діяча Андрія Васильовича Ніковського⁴ так описав своє враження про книгу В.В. Самійленка «Україні» (1906) :

«Ціла велика хмара неслась по небу на суху і бідну Україну; гремить грім далекий, як регіт когось, сяяла блискавка, як гнів Божий, все зітхало і чекало дощу і бурі. Аж ось – хмара повернула круто в бік, зачіпила тільки крилом Україну, побризкала трошки землю і зникла кудись – далеко, може навіки. Таке приблизно враження у мене від книжки Самійленка. Талант великий, чесність ще більша».

Поезія Володимира Самійленка «Українська мова», присвячена Тарасу Шевченку стала символом нездоланності України, образом Володимира Самійленка.

Діамант дорогий на дорозі лежав,
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.

Йшли багато людей і топтали його.
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.

Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець
І уставив його у коштовний вінець.

Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Феноменом в українській літературі вважала легендарна мовознавця Ірина Фаріон синтез Володимира Самійленка – лірика, сатирика, гумориста, людини дуже дивного характеру, людини, яка ніколи нікуди не поспішала, яка йшла своїм шляхом незважаючи ні на що і всупереч усьому.

У фонді Володимира Самійленка зберігається сатиричний вірш «Ельдорадо», який вже більше 30 років в сучасній Україні виконує Андрій Середа з гуртом «Кому вниз». Глузуючи з російської імперії, поет каже:

Там уряд "блюде" закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних.

Суд там скорий: як ти винен,
То зашлють "без проволочки",
А не винен, то й відпустять —
Без сорочки, без сорочки.

Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.

Там зійшлися всі народи:
Москалі, "хахли", поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.

Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.

Володимир Самійленко ніколи не поділяв соціалістичних поглідів, був людиною націє центричної моделі. В добу національних визвольних змагань в Україні В. Самійленко був один із урядовців Центральної Ради в Міністерстві освіти, потім в Міністерстві фінансів. Редактором у земському Віснику на Чернігівщині. Аби мати пристойне матеріальне забезпечення для родини отримав юридичну освіту і став нотаріусом. На запрошення Івана Огієнка став професором Кам'янець-подільського університету. Знав щонайменше вісім  романо-германських мов.

Володимир Самійленко в особистому житті пережив надзвичайну трагедію – смерть обох своїх доньок та онука.

***

Перші документи, котрі в подальшому склали особовий архівний фонд Володимира Івановича Самійленка (ф. 196) були передані до відділу рукописів Всенародної бібліотеки України (нині - Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського) 25 березня 1931 р. "на постійний схов", як зазначено в заяві  громадської діячки українського жіночого руху, членкині Товариства поступовців й літературного гуртка "Плеяда", засновниці Літературно-артистичного товариства, голови українського клубу "Родина", племінниці композитора Миколи Лисенка, доньки драматурга Михайла Старицького - Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської. Автографи В.І. Самійленка, які були нею передані, були частиною особистого архіву Михайла Петровича Старицького та зберігалися серед його паперів.

Особовий архівний фонд № 196 складається з творчих матеріалів (поезія і прозі, переклади), офіційного і приватного листування фондоутворювача та його дружини, в т. ч. копії листів В.І. Самійленка до Михайла Михайловича Коцюбинського. Розділ біографічних документів фонду та даної виставки представлений автобіографією В.І. Самійленка, записаною Олександром Олександровичем Тулубом, а також спогадами про нього О.Тулуба, М. Кочури  та О. Стешенко.

Архівний фонд складають 83 одиниці зберігання за 1888–1929 рр.

Цікавими для дослідників становлення підвалин української державності стануть листи Володимира Івановича Самійленка до відомих громадських діячів кінця ХІХ – початку ХХ століть, зокрема до Євгена Харламповича Чикаленка, Івана Матвійовича Стешенка, Бориса Дмитровича Грінченка, Миколи Кіндратійовича Вороного, котрі демонструються на даній виставці.

¹Архівна спадщина Драгоманова Михайла Петровича (1841–1895) у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/5744

²Архівна спадщина Лесі Українки у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/5446

³ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (1878–1944) : СПІВЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/6321

⁴ НІКОВСЬКИЙ Андрій Васильович (1885–1942): архівна спадщина в Інституті рукопису НБУВ. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/6861

Виставку підготувала:

с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини

ІР НБУВ                                                       Л.В. Гарбар