Драгоманов Михайло Петрович (18/30.09. 1841 року, м. Гадяч Полтавської губ. – 20.06/2.07. 1895, м. Софія) – український публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч; ідеолог визвольного руху та ідей правової держави.

Михайло Петрович присвятив себе розбудові культурного та політичного життя українців, відродженню національної ідеї. Національне питання було провідним у його творчості, без розв’язання якого він не мислив розвитку суспільства і яке розглядав у контексті політичних свобод. Сам себе М.П. Драгоманов зараховував до трьох категорій – реаліст за методами роботи, гуманіст за ідеалами, федераліст у політиці (лист до М. Бучинського від 31 січня 1872 року). Крім того, він підкреслював свій космополітизм і радикалізм. Перша справа, яку він вважав невідкладною для України – це справа розвитку культури. Проповідував європеїзм, радив українцям перейнятися демократичними, народолюбивими ідеями. Його листи до галичан містять списки авторів, газет та журналів, які варто читати.

Постать цього мислителя європейського масштабу, що стала символом української національної духовності, і досі продовжує залишатися не вповні осягнутою і недостатньо популяризованою. Осягнути її намагалося багато учених, політиків та літераторів. Важливими для відтворення образу М.П. Драгоманова та розуміння тих чи інших рис неординарної постаті є документи його архівної спадщини, зокрема спогади про нього людей, які спілкувалися з ним впродовж життя або спостерігали за діяльністю у різні його періоди – українським, швейцарським, болгарським.

Спогади про нього, котрі відклалися у різних архівних фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, різноманітні за змістом, обсягом та інформаційною наповненістю. Деякі мають епізодичний характер, інші – відтворюють окремі часові відтинки життя Михайла Петровича Драгоманова.

Серед документів Інституту рукопису НБУВ зберігається власноручний спогад рідної сестри М.П. Драгоманова – відомої української громадської діячки, письменниці та матері славнозвісної Лесі Українки (http://www.nbuv.gov.ua/node/5446) – Олени Пчілки.

Вперше «Спогади про Михайла Драгоманова» Олени Пчілки побачили світ у часописі «Україна» у 1926 році (Кн. 2–3. С. 38–64). Саме з редакційними портфелем цього журналу в складі Архіву УАН-ВУАН (ф. Х) рукопис з первісною назвою «Олена Пчілка. В батьківській хаті. Спогади про Михайла Драгоманова» і потрапив до фондів тоді відділу рукописів Всенародної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (нині – Інститут рукопису НБУВ) (ф. Х, од. зб. 17983).

Зворушливі спогади про життя родини Драгоманових у Києві та Женеві, про спільну працю двох талановитих вчених над виданням «Исторические песни украинского народа», залишила дочка видатного українського історика і товариша М.П. Драгоманова – Ірина Володимирівна Антонович.

Рукопис цих спогадів був підготовлений до друку істориком і літературознавцем, членом бюро Історичної секції ВУАН Сільвестром Васильовичем Глушком (1896–1938) в журналі «Україна» (1926, Кн. 4, С. 120–134) і нині зберігається в ІР НБУВ під назвою «Глушко. Спомини І.В. Антонович про М.П. Драгоманова» (ф. Х,  од. зб. 17096).

От як розповідає Ірина Антонович про побутові умови життя М. П. Драгоманова після закінчення ним Київського університету св. Володимира: «… жив зі своєю молодою дружиною Людмилою Михайлівною разом із М.П. Старицьким в буд. Войцеховського при Жандармській (пізніше Маріїно-Благовіщенській) вул. Займав він тоді три невеликих кімнати. В одній з них було розставлено чепурно на поличках чимало книжок; окрім письменного столу збоку стояла старенька шафа та ще декілька стільців. Взагалі, порівнюючи з іншими своїми товаришами, Драгоманов жив скромно. Матеріальна незабезпеченість, здавалося іноді, гнітила й хвилювала Михайла Петровича, і це яскраво відбивалося на його доброму обличчі» (ф. Х, № 17096, арк. 1).

А ще розповідає авторка спогадів про ставлення тоді молодого вченого до дітей – власної старшої донька – Лідії, Ірини Антонович, Марії Старицької, Володимира Кістяківського та ін., які своїм «сміхом, криком і надзвичайним галасом» відволікали його від наукової праці: «… оповідав він нам завжди якісь казочки про різні нісенітниці й оповідав зрозумілою для нас мовою, дуже виразно й художньо. Ці його оповідання робили на нас велике вражіння й викликали безперервний сміх».

Про непорозуміння та напруження у відносинах зі Старою Громадою, про те, якими були побутові умови, матеріальну скруту, нужденне життя та пригнічений настрій Драгоманових під час вимушеної еміграції до Швейцарії свідчать далі спогади дочки Володимира Боніфатійовича Антоновича:

«… не маючи ні моральної, ні регулярної матеріальної підтримки, дуже нервував і нарікав на Громаду за недодержання своїх обіцянок та нездатність не тільки до політичної, а навіть і до видавничої роботи, в гострих виразах докоряв він Громаду за дилетантизм, археологічну романтику і лакейську філософію, настирливо рекомендуючи зректись краще всякої провідної ролі в пропаганді українства як національно-політичного руху.

… В порівнянні з київським, емігрантське життя Драгоманових навіть із зовнішнього боку виглядало надзвичайно мізерно: це виявилось і в одежі, ба навіть в їжі. На вигляд Михайло Петрович здавався змученим, знесиленим; на обличчі не було вже й тієї постійно-веселої усмішки, до якої ми ще з дитинства звикли, зник і жартівливий настрій.

… Так і відчувалось, що перебували вони тоді в надзвичайно тяжкому стані не тільки матеріальному, а й моральному … не убачивши і не зазнавши на собі емігрантське життя, членам київської Громади навіть уявити було тяжко дійсний стан речей. А своїм часом нетактовними і не зовсім продуманими докорами на адресу Михайла Петровича про «сверхбюджетную роскошь», «минимальный план» тощо «Громада» завдавала йому ще й морального болю.

… Тим часом Драгоманов у своїх листах до Ст. Громади домагався, щоб вона нарешті остаточно з’ясувала свої погляди щодо його праці, внесла свої корективи й побажання та й сама, принаймні теоретично, розв’язала для себе актуальні питання соціально-політичного характеру. … на закиди Громадян про «шкідливість» політичної літератури Драгоманова він завжди з одчаєм запитував їх: що ж буде коли зовсім умре українське політичне слово й за кордоном?

Між Драгомановим і Старою Громадою утворилась безодня, так що зайва річ було вже й думати про об’єднання, про спільну роботу на ґрунті здійснення українських завдань; дуже вони різнились, і не стільки в кінцевих цілях різнилися, скільки в методах їх досягнення» (ф. Х, од. зб. 17096, арк. 25–25а, 27, 28, 30, 31, 32).

Деякі українські політичні діячі та революціонери лишили у мемуарах власні враження від зовнішності М.П. Драгоманова. Так, серед документів Архіву АН УРСР в ІР НБУВ (ф. Х) зберігається рукопис праці Володимира Карповича Дебогрія-Мокрієвича «М.П. Драгоманов. (З споминів). 1922 р. м. Київ», котрий був опублікований в журналі «За сто літ: Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття» (Київ, 1927. Кн. 1. С. 275–295).

Автор рукопису, який вперше побачив М.П. Драгоманова у Києві, в помешканні свого колишнього вчителя з Кам’янець-Подільської гімназії, члена Старої Громади – В.Л. Беренштама, а у 1881 році зустрічався з М.П. Драгомановим у Женеві, залишив для нас опис зовнішності українського мислителя :

«… його незвичайно струнка, випростана постать відзначилася в моїй пам’яті. То була людина середнього зросту, з темно русявим довгим волоссям, зачесаним назад, і такими самими темно русявими вусами та бородою. Вдягнути був він у піджачний костюм якогось темного кольору.

… в Софіі перед смертю у нього було чимало вже й сивизни на голові, але він усе так само зачісував своє волосся назад, з невиразно-позначеним проділом збоку, і хоч ходив надзвичайно повільно, держачи праву руку на лівому боці грудей, – він слабував на аневризму аорти, проте спину тримав так само рівно…» (ІР НБУВ, ф. Х, од. зб. 14715, арк. 3).

В Інституті рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського зберігається окремий особовий фонд М.П. Драгоманова (ф.172). Серед його документів найбільший інтерес становлять листи, праці ученого, курси лекцій, прочитані в Київському університеті Св. Володимира. У фонді Літературних матеріалів (ф. І), зберігаються документи про закордонні відрядження М.П. Драгоманова, його роботу в Київському університеті Св. Володимира. Крім того, тут знаходяться листи М.П. Драгоманова до П.О. Куліша (од. зб. 29638–29658), О.І. Герцена (од. зб. 44054), П.І. Житецького (од. зб. 47445, 47470, 47450–47451 та ін.).

У фонді Архіву УАН-ВУАН (ф. Х) зберігаються статтіі М.С. Возняка (од. зб. 14697, од. зб. 16997), К.О. Копержинського (од. зб.17512) та іншиих авторів журналу «Україна» та збірника «За сто літ», присвячені М. П. Драгоманову.

Цікавою є історія надходження драгоманівських документів до фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. У 1930 році у видавництві «Пролетар» готувалося до друку  окреме видання праць М.П. Драгоманова. Пізніше, у січні 1932 року, у зв’язку із реорганізацією видавництва рукописи М.П. Драгоманова були передані до Всеукраїнської академії наук для підготовки академічного видання праць вченого (ф. 172, од. зб. 46).

Як свідчать документи архіву Інституту рукопису НБУВ, 13 грудня 1930 року Кафедра історії українського народу ВУАН надіслала список рукописів М.П. Драгоманова, котрі зберігалися у бібліотеці Кафедри (оп. 1, од. зб. 41). В акті від 14 лютого 1931 року вказується, що відбулося передавання з ВУАН до відділу рукописів Всенародної бібліотеки України 14 листів М.П. Драгоманова до П.О. Куліша. 13 квітня 1931 року Комісія по розподілу архівних матеріалів при Соціально-економічному відділі ВУАН прийняла рішення про передавання Кафедрою історії України рукописів статей М.П. Драгоманова до відділу рукописів Всенародної бібліотеки України (оп. 1, од. зб. 42).

Згодом, під час репресій, що прокотилися країною і зачепили багатьох науковців, зруйнувавши не тільки плани їх наукової роботи, а й подекуди їх життя, у червні 1935 року архів драгоманівських праць зі спецсектору Академії наук УРСР було надіслано на зберігання до відділу рукописів Бібліотеки АН УРСР (ф.172, од. зб. 45). Частина переданих тоді документів у 1953 році була заінвентаризована до фонду І (од. зб. 44038–44092), інша частина документів була упорядкована пізніше та склала окремий фонд, особовий фонд Михайла Петровича Драгоманова (ф. 172, 47 од. зб.). У 1979/1981 роках до фонду № 172 було долучено ще 3 од.зб.

За змістом – це лекції вченого із давньої та нової історії, а також машинописні копії його літературознавчих та публіцистичних праць, котрі були підготовлені до друку бібліографом Державного видавництва України Миколою Федоровичем Яшеком (1883–1966) та бібліотекарем Українського наукового інституту книгознавства Марією Павлівною Карпінською (1899–після 1964).

У ході підготовки до ювілейної виставки серед документів різних фондів ІР НБУВ було виявлено 172 од. зб. з архівної спадщини М.П. Драгоманова, котрі умовно поділяються на біографічні, наукові, публіцистичні, епістолярні, мемуарні тощо.  В експозиції даної виставки документи подано за цим умовним поділом. Крайні дати документів 1862–1935 рр.

Виставку підготувала:

к.і.н., с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини

Інституту рукопису НБУВ                                   Л.В. Гарбар