Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, –

Гори! Життя – єдина мить,

Для смерті ж – вічність ціла

Олександр Олесь

 

 

 

 

 

Олександр Олесь (справжнє ім’я – Олександр Іванович Кандиба) – український письменник, поет, драматург, перекладач, прозаїк, лірик, сатирик, представник символізму, перший український історіософ та співець української душі.

Майбутній поет прийшов у світ 23 листопада (5 грудня) 1878 року на Слобожанщині в с. Крига (нині – м. Білопілля Сумської області) в чумацько-селянській родині. Батьку – Івану Федоровичу Кандибі, рідко доводилося бувати вдома. Важко працюючи на риболовецьких промислах купця Кононова то в Астрахані, то в Царицині, загинув у Каспійському морі, коли малому Олесеві виповнилося одинадцять років.

Мати – донька колишнього кріпака Василя Пархомовича Грищенка, який після відміни кріпацтва став орендатором поміщицької землі. Саме до нього в село Верхосулля Лебединського повіту Харківської губернії, овдовівши, вона перебралася з трьома дітьми. Тут у мальовничому селі над Сулою та серед степу, усіяного старовинними половецькими могилами, про які розповідав дід багато історій та давніх легенд, виспівував малий Олесь на повні груди вірші з Шевченкового «Кобзаря», котрий майже увесь знав напам’ять. Ще в чотирирічному віці мати навчила його читати і надзвичайно ліричний змалку хлопець, зачарований небом, квітами, природою, в дев’ять років написав свого першого вірша.

У 1893 році закінчив Білопільську чотирирічну школу, яку згадував як катівню, позаяк обдарований бачити прекрасне довкола і маючи нездоланний потяг до оволодіння гуманітарними науками у гімназії, через матеріальні нестатки в родині, змушений був відмовлятися від студіювання улюбленого з раннього дитинства поетичного слова. У школі брався за видання рукописних журналів («Комета» і «Первоцвіт»), в яких публікував свої перші вірші, та організацію аматорських театральних вистав.

«Любив театр. Часто взимі за 12 верст ішов пішки подивитись на якусь українську п’єсу. … Перебував великі злидні. Мусив бути письменником. Товаришував із селянськими хлопцями, прислухався до мови, записував пісні» – писав Олександр Іванович у своїй «Автобіографії».

Під час навчання у хліборобській школі товаришував з Петром Радченком, який спілкувався і писав повісті українською мовою. Саме він, на думку самого Олександра Івановича, заронив у ньому «перші лучі національної свідомості». В архівному фонді О. Олеся зберігається візитівка Петра Тарасовича Радченка – викладача Верхньодніпровської сільськогосподарської школи, що на Катеринославщині з теплими товариськими словами до «коханого Олеся», датована 11 квітня 1908 р. (ІР НБУВ, ф. 15, од. зб. 2106).

По закінченню Дергачівської хліборобської школи на Харківщині вступив на агрономічне відділення до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, проте не маючи змоги сплатити за «право слухання лекцій», покинув інститут і поступив практикантом в маєток Харитоненка. У 1903 році став студентом Харківського ветеринарного інституті.

Визначальним у поглядах на українське питання стала поїздка Олександра Олеся у вересні 1903 р. до Полтави на урочисте відкриття пам’ятника Івану Котляревському, коли «завдяки наполегливим спільним зусиллям українських інтелектуалів-патріотів» було подолано заборону російської імперської влади на встановлення першого в історії пам’ятника засновнику сучасної української літератури, в місті, де письменник народився і прожив більшу частину життя, на громадські кошти, які збиралися протягом 1895–1898 роках.

«Зрештою цей дозвіл було отримано, однак зробити надпис українською мовою на постаменті так і не дозволили, з приводу чого Микола Міхновський написав гнівного листа тодішньому міністрові внутрішніх справ. Урочисте відкриття пам’ятника 30 серпня (12 вересня) 1903 року перетворилося на велику національну акцію, на якій були присутні численні діячі української інтелігенції та культури, в тому числі делегати з Галичини та Буковини. Олена Пчілка виступила на відкритті пам’ятника українською мовою, порушивши категоричну заборону, встановлену царською владою» (Симон Петлюра //Літературно-науковоий вісник. Львів, 1902. Кн. 7. Хроніка і бібліографія. С. 1).

Саме тоді молодий поет познайомився з Іваном Липою, Лесею Українкою, Борисом Грінченком та іншими прогресивними постатями України. Відтоді він назавжди перейшов на українську мову у своїй творчості та став одним з найпопулярніших поетів свого часу. Дебютним для О. Олеся став став вырш Парубоцькы лыта - то бурхливий поток" в одеському альмонасы "Багаття" (1905).

У 1904 році в родині Алчевських Олександр Іванович познайомився із Олександрою Яківною Єфименковою, яка й заохотила до публікації його поезій та, пізніше в 1907 році, знайшла мецената і видавця в особі Петра Януарійовича Стебнибницького для видання його першої збірки поезій «З журбою радість обнялась» (Петербург, 1907).

В Інституті рукопису НБУВ в особовому архівному фонді видатного українського громадського, політичного і культурного діяча П.Я. Стебницького (ф. 244) зберігаються листи Олександра Івановича, які відображають події не лише навколо українського громадського та літературного життя початку ХХ ст., а й роздуми поета про українське село; призначення і роль поезії в житті суспільства; творчі задуми і плани; його моральний та матеріальний стан, приватне життя (Степченко О.П. Архівна спадщина П.Я. Стебницького у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського : каталог. – Київ, 2014. С. 239–242).

В тому ж радісному і щасливому для нього 1907 році у Петербурзі, Олександр Олесь бере шлюб з донькою надвірного радника з Волині – Вірою Антонівною Свадковською, яка закінчувала курс навчання на історично-філологічному відділі Вищих Жіночих курсів у Санкт-Петербурзі.

8 липня 1907 року у них народився син – Олег Кандиба-Ольжич, археолог, відомим поет та український націоналіст, який під час Другої світової війни був закатований у фашистському концтаборі Заксенгаузен 10 червня 1944 року.

Олександр Олесь, розірвавши народницьку традицію, став творцем нової поезії. Його можна вважати символістом і модерністом в українській літературі. Поет, заглиблений у свою душу і почуття, він став одним із найчуттєвіших українських поетів, який співав славень коханню. Знаковою для його подальшого життя стала назва першої збірки його поезій.

Ця канва почуттів від яскравого захоплення до майже депресивного розчарування і печалі стала програмою його життя і позначилася на подальшому творчому здобутку.

Нестатки в молодій родині через навчання в інституті,  пошук коштів на видання збірника поезій, поганий стан здоров'я змушували його брати все більші і більші борги. У листі до П.Я. Стебницького Олександр Іванович писав:

"Кожна людина може призвичаїтись до всього і стати "добрим робітником".

Ось і я тепер уже не держусь за одвірок і спокійно дивлюсь як часом /.../ здирають з живого шкіру, а обірвана голова починає тріпотіть. ... Я дуже радий навіть службі. Служба мені дала 102 карб. 65 к., щомісяця... Тільки часом, коли в голову находять образи, а в серце - звуки, коли опанують вони мною, тоді мені хочеться їх забрати як найдорогоцінніший скарб і побігти кудись на пустельний берег моря і там на самоті розібратись в них, розставити їх гармонійно і вернутись щасливим для нових вражінь, нових спостережень...

Живу надією, що колись я зроблюсь вільним, принаймні на два, три роки, поки здоровий, поки можу працювати. Сподіваюсь розплатитись за три п'ять років з боргами (у мене їх 1822 кар.!) а потім з легкою совістю можна буде... знову влізти в борги, ставши вільним художником" (ІР НБУВ, ф. 244, од. зб. 316).

Так, мріючи віддатися літературній праці у видавництві, у 1909 році він погоджується на огидну для нього роботу ветеринаром на Київській міській скотарні, де служить до 1919 року. Одночасно, 1911 року співробітничає у редакції «Літературно-наукового вісника» та видавництві «Лан». Веде активне листування з патріотично налаштованими громадськими діячами.

У особовому архівному фонді Олександра Івановича Олеся (Кандиби) (№ ХV, 3018 од. зб.), який охоплює ранній період його життя і творчості (1896–1919) та листи з еміграції (1920–1922). В ІР НБУВ зберігаються листи до нього від Христини Алчевської, Михайла та Олександра Грушевських, Катерина Антонович, Володимира Гнатюка, Марії Дніпрової, Михайла Жука, Дмитра Дорошенка, Івана Кревецького, Агатангела Кримського, Василя Кричевського, Івана Липи, Андрія Ніковського, Ольги Кобилянської, Антіна та Марка Крушельницьких, Володимира Леонтовича, Михайла Могилянського, Прокопа Понятенка, Олени Пчілки, Софії Русової, Володимира Вінниченка, Людмили Старицької-Черняхівської, Євгена Чикаленка, Миколи Шаповала, Петра Стебницького, Федора Матушевського: листи О. Олеся до Катерини Антонович, Марії Заньковецької, Олександра Єфремова, Софії Русової та ін.

Поета переймають соціальні проблеми того часу. Він палко вітає початок національно-визвольних змагань українців у 1917 році. Людина – широкого творчого діапазону, він відразу визначивши свою політичну орієнтацію, співпрацював із Центральною Радою.

Творчість Олександра Олеся виразно поділяється на два періоди в житті – до та в еміграції.

У 1919 році він виїхав до Будапешта в якості аташе з питань культури посольства Уряду УНР в Угорщині. У 1920 році виїхав до Відня (Австрія), коли впав Уряд УНР, де писав про здеморалізовану українську еміграцію. Його критикували ті, хто лишилися в Україні і висміювали, ті, хто виїхали за кордон.

У Відні очолював Союз українських журналістів та редагував журнал "На переломі". З 1924 жив у Празі. Постійно тужив за Україною, марив ріднею землею і все сподівався на повернення.

Автор поетичних збірок "З журбою радість обнялась" (1907), "Поезії" (1909), "Твори" (1914), "Чужиною" (1920), "Перезва" (1921), "Кому повім печаль мою" (1931); збірки "Драматичні етюди" (1914), серед яких відомі твори "По дорозі в казку" (1910), "Над Дніпром" (1911); збірки історичних поезій "Минуле України в піснях: Княжі часи" (1930); драматичні поеми "Ніч на полонині" (1943–1944). Автор перекладів та віршованих поезій для дітей – "Казки" В. Гавфа (1911), "Пісня про Гайявату" Г. Лонгфелоу (1912), "Арабські казки" (1917), "Злидні" (1927), "Солом'яний бичок" (1927), "Микита Кожум'яка" (1929). Багато поезій О. Олеся покладено на музику українськими композиторами М. Лисенком, Я. Степовим, К. Стеценком.

На чужині оспівував історичне минуле українського народу. Разом із сином, Олегом Ольжичем, написав дослідження про Євгена Коновальця та поему «Терновий вінець». Багато творів присвятив дітям.

Про нього говорили свого часу пошепки, тому що він кидав виклик своїй добі і говорив правду, незважаючи ні на що.

Автор першого драматичного твору, де викриваються сталінські репресії «Земля обітована» (1935), який з’явився після знищення родини Крушельницьких, з якими він товаришував.

У 1915 р. передбачив крах імперії:

Земля розступилась! І з праведних трун

Виходять Хмельницький, Мазепа, Богун!

І з Волі знімають кайдани міцні,

І слізьми співають щасливі пісні..

.

Дружина благословила його на всі зради. У фонді відклалися листи до нього, вірші та щоденник відомої поетеси Олени Журливої (Олени Пашинківської), жінки, яка була закохана у нього, мабуть усе життя.

11 вересня 1912 р. у своєму щоденнику Олена писала: "О, Господи, що ж се таке? Завтра після 8 буду у Віри. Аж в душі холоне. Ну, я права свого не оддам. Нехай собі бере Сашу, як чоловіка, а мені з'оставить моє почуття. За нього я з'умію стоять, бо воно святе і велике як Бог". ( ІР НБУВ, ф. 15, од. зб. 3091, арк.11).

У фонді О.Олеся зберігаються декілька віршів поетеси, адресованих Олександру Івановичу. Ось один з них (од. зб. 3089):

"Цілуй мене, п'яни до краю,

Піти від тебе сил не маю,

І хочу випить з рук твоїх

До дна весь келих мрій-утіх.

Цвітуть в душі квітки червоні,

І ти і я давно в полоні

У казки нашої-весни,

І сняться нам рожеві сни.

Співай мені, співай щоночі,

Топись, вдивляйсь в тремтячі очі,

Веселих мрій не розганяй, -

П'яни мене і щастя дай!

травень 1918 р."

У віці понад 60 років, за рік до смерті у поета народився син у Празі.

Відійшов у Вічність 22 липня 1944-го у Празі.

Закоханий у мови. Перекладав російською, білоруською, сербською, болгарською, німецькою, англійською, арабською мовами. Розпорюючи душі тварин писав найліричніші вірші.

Олександр Олесь у свідомості українців має асоціюватися з захисником української мови, який усвідомлював її консолідуючу і націє твірну роль.

Під час Голодомору в Україні створив у Празі  Комітет з допомоги потерпілим від голоду, збирав кошти, відсилав в Україну.

Олександр Олесь – один із перших, хто написав антисталінський драматичний твір «Земля обітованнна», написав тексти про Голодомор, автор вірша про Героїв Крут.

Архів періоду еміграції знаходиться у Празі.

В Україні архівні документи Олександра Олеся, окрім Інституту рукопису НБУВ, зберігаються також в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (ф. 114), в Центральному державному архіві вищих органів влади у фонді "Українського вільного університету в Празі" (ф. 3859), а також у складі різних фондів Цетрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України.

 

***

На даній виставці представлені документи з особового архівного фонду Олександра Івановича Олеся, який зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Серед експонатів - фото Олександра Олеся та його дружини, візитівки Олександра Лотоцького, Олександра Русова та Михайла Грушевського.

Покращення якості зображення фотокопії портрету актриси і письменниці Олени Журливої (од. зб. 3074) спеціально для представлення на даній виставці виконане талановитим українським письменником, лауреатом престижної літературної премії «Смолоскип» – Мартіном Якубом.

Заголовне фото до даної виставки взято з особистої сторінки соціальної мережі Фейсбук зберігача архівних фондів Архіву УВАН в США – Тамари Скрипки.

Цікавими для дослідників українського театрального мистецтва стануть представлені в експозиції афіші з української культурного життя 1911–1918 років.

На виставці вперше публікуються художні твори, які зберігаються у фонді Олександра Олеся. На жаль, вони досі не були атрибутовані мистецтвознавцями, тому доволі складно  говорити про авторство цих робіт. Припускаємо, що деякі роботи можуть належати краянину та товаришеві Олександра Олеся, представникові ліричного українського імпресіонізму у живописі – Василю Григоровичу Кричевському.

Однак, з впевненістю, яка була підкріплена знаною дослідницею архівної спадщини академіка Михайла  Грушевського – Оксаною Юрковою, можемо стверджувати, що малюнок у жанрі політичної карикатури, представлений останнім в експозиції даної виставки, зображує саме Михайла Сергійовича Грушевського.

Консультантами у створенні експозиції були також наукові співробітники Націонаональної бібліотеки України імені В.І. Вернадського – знаний еллініст Євген Чернухін та мистецтвознавець Людмила Гутник.

 

Виставку підготувала:

к.і.н., с.н.с. Інституту рукопису.               Л.В. Гарбар