А ти шукай — червону тінь калини

на чорних водах — тінь її шукай,

де горстка нас. Малесенька щопта ...

         Василь Стус

Минуло більше як півстоліття відтоді, коли 1 серпня 1975 року США, Канада та 33 європейські держави (крім Албанії) підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), яким остаточно закріплювалися кордони, що склалися в Європі внаслідок Другої світової війни та за яким керівництво СРСР зобов’язувалося дотримуватися гуманітарної частини акта, зокрема, захисту прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року.

У Гельсінкі голови світових держав підписали надважливий документ, але Україна – член Організації Об’єднаних Націй як суверена держава, як одна з найбільших європейських держав, не була запрошена до підписання Угоди.

У 1975 році були грубо порушені права УРСР, власне – громадян суверенної держави, яка 27 грудня 1922 року підписала Договір про створення СРСР на умовах добровільного входження до складу союзу рівноправних держав, зі збереженням за кожною із республік права вільного виходу із Союзу.

Так само грубо, протягом багатьох десятиліть, під неусипним оком органів державної безпеки (МГБ/КДБ) порушувалися права та свободи українців і в самій УРСР. Українців масово запроторювали до російських тюрем і концтаборів, засилали на Соловки та до Сибіру. За вказівками каральних органів Москви вагонами вивозилися українські родини у часи сталінських репресій до Казахстану й Узбекистану та на Далекий Схід; виморювалися голодом цілі українські хліборобні області, поставали перед судом так званих трійок вчені, мистці, вчителі і лікарі, знищувалися українські церкви. Нерідко громадян УРСР засуджували за статтями кодексів РСФСР. Колишні воїни Української повстанської армії, які ціною власного життя виборювали незалежність України під час Другої світової війни, засуджувалися за український націоналізм та отримували до 25 років тюрем та концтаборів на території сусідньої РСФСР. Хвиля шістдесятників, котрі під час загравання СРСР із Заходом, у період так званої «хрущовської відлиги», повірили в демократизацію радянського суспільства, у свою чергу отримували лагерні строки за бажання розмовляти українською мовою, творити і розвивати власну національну культуру та мистецтво.

КГБ у тісній співпраці з компартією СРСР через масові репресії знищувало громадянське суспільство, опозицію, церкву та інтелігенцію не лише в республіках СРСР, а й в країнах Східної Європи, де після Другої світової війни за так званою «залізною завісою» маніпуляціями встановлювали тоталітарні режими за допомогою повної монополії комуністичних партій.

Проте, в умовах тотальної цензури, відсутності свободи слова та повної ізоляції від західного демократичного суспільства, економіки та культури, знаходилися люди, які відмовлялися жити в облуді.

Прикінцевим актом Наради з безпеки та співпраці в Європі Хельсінкських угод передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії урядів та громадських організацій інших держав і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.

Таким чином, перед правозахисниками відкривався шлях легально та цілком законно боротися з порушеннями прав людини в тоталітарному комуністичному режимі СРСР, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

Так, малесеньке коло близьких за духом патріотів, користуючись новим міжнародним актом, вирішили заснувати правозахисні організації, головною метою яких мав бути збір і оприлюднення фактів порушень радянською владою гуманітарних статей угод – переслідування інакомислячих, примусове так зване лікування дисидентів у психіатричних лікарнях.

Гельсінкські групи сприяння виконання Гельсінських угод були утворені у росії (12 травня 1976), Литві (29 листопада 1976), Грузії (14 січня 1977), Вірменії (1 квітня 1977), а згодом – у більшості країн Європи та в США.

Українська Громадська Група Сприяння Виконанню Гельсінських Угод була створена 9 листопада 1976 року. Засновниками Групи стали: Оксана Мешко – мати в’язня сумління Олександра Сергієнка, генерал Петро Григоренко, юрист Левко Лук’яненко, мікробіолог Ніна Строката, редактори видавництв Мирослав Маринович і Микола Матусевич, Олесь Бердник, відомий український письменник, який невдовзі зрадив своїх найближчих друзів й зрікся своїх переконань. Оксана Мешко, так само, як і Левко Лук’яненко була в’язнем беріївських таборів. Юрист Іван Кандиба після 15 років поневірянь по тюрмам, почувши про створення Групи  теж долучився до її першого складу.

Ідейним засновником та керівником Групи став письменник Микола Руденко, який на початку 1970-их років включився в рух оборони людських і національних прав України https://www.nbuv.gov.ua/node/5336. З вересня 1974 року Микола Данилович став членом московської групи «Міжнародної амністії». 18 квітня 1975 року за участь у цій групі був заарештований у Москві разом з Андрієм Твердохлєбовим за «наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад» (ст. 187¹ Карного кодексу СРСР). Тоді його як учасника та інваліда війни відпустили у зв’язку із наближення 30-ліття перемоги над Німеччиною.

В архіві М.Д. Руденка й досі зберігаються листи від українців датовані початком 1970-х років, котрих репресивна машина КГБ піддавала утискам за національною ознакою – звільненню з роботи без можливості отримати іншу, створенню атмосфери нетерпимості у робочих колективах та цькуванню дітей у шкільних закладах тощо.

Головна мета заснування УГГ полягала у захисті українських громадянських та національних прав. Група не ставила перед собою політичних цілей, а своєю місією вважала – гуманітарну: сприяти виконанню Гельсінських угод в царині людських прав, отже й національних свобод українців, тисячі з яких за бажання визнавати себе українцями потрапляли до російських тюрем та таборів. Члени Групи збирали свідчення про представників української інтелігенції та духовенство, запроторене за грати тюрем та психіатричних лікарень та інформували про них міжнародну громадськість та уряди 35-ти держав-підписантів Прикінцевого акту Угод. Таким чином міжнародні правозахисні організації сприяли звільненню незаконно утримуваних у російських в’язницях українських громадян та громадян інших держав.

У перший же день свого існування Група оприлюднила Меморандум № 1 з гострою критикою репресивної політики щодо України. Про войовничий шовінізм московських каральних органів щодо українців, зокрема й членів-засновників УГГ, йдеться у Меморандумі № 2 Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінських Угод від 20 січня 1977 року. «Про участь України в Бєлградській нараді – 1977».

«… реальний суверенітет держав-союзників [республік у складі СРСР], заради якого пролито ріки крові, поступово перетворювався на протокольну умовність. А в останні роки шовіністично настроєні офіційні особи Російської Федерації, котрих ніхто ніколи не карав за їхній войовничий шовінізм, зневажливо відкидають навіть цю жалюгідну умовність. Так, наприклад, сьогодні, коли пишуться ці рядки старший слідчий прокуратури м. Москва Тихонов риється в паперах, вилучених за його розпорядженням у 5 членів Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінських Угод. Йому навіть не спало на думку звернутися до прокурора м. Києва – ордери на обшук громадян УРСР він підписав самочинно, як це робилося в царській імперії, де не існувало ніяких республік. А.С. Ковальова було засуджено в Литві на підставі Процесуального Кодексу РРФСР. Сотні політв’язнів-українців безконтрольний КГБ все ще проваджує до Мордовії та Уралу (тобто на територію сусідніх держав) – і це вважають нормальним. Так виглядає республіканське законодавство – його просто-напросто ігнорують.

…У нас настирливо повторюють: патріотизм, любов до вітчизни. … сьогодні, як і в роки Вітчизняної війни, на перший план висувають одвічно російське, зване вітчизняним. Проте громадянин СРСР має право сказати: у вірменина – своя вітчизна, в росіянина – своя. Хіба союзницькі зобов’язання вимагають відмови від республіканського громадянства? Хіба українець не має права вважати своєю вітчизною Україну? Які закони позбавляють його цього природнього права?

    Такі закони були в царській Росії – в СРСР їх немає. Зате в СРСР є КГБ – військова організація, що святому людському праву протиставляє грубу силу. За нормами КГБ патріотизм може бути тільки російський чи «загально радянський», що практично означає також «російський». Віце-президент АН СРСР П.М. Федосеев винайшов навіть «загально радянську» мову – і це, звичайно, не новий вид есперанто, а все та ж сама російська. У сотнях віршів і пісень прославляють Росію, до чого ми, певна річ, ставимося з повагою, як і до російської культури загалом. Та якщо ти в тих самих образах намагаєшся оспівати свою любов до України – на тебе чекають Мордовські табори або психлікарня. …

Так, наприклад, у пристрасному, глибоко патріотичному творі В. Мороза «Хроніка опору», за який його було заарештовано, немає й натяку на збройний опір – йдеться про мешканців села Космач, які, зберігаючи національні традиції, чинять опір духовній та побутовій стандартизації – тобто псевдокультурі. І нічого більше! Проте цього виявилося досить, щоб В. Мороза кинули на шість років до найстрашнішої з тюрем – Володимирської. Після цієї тюрми йому ще лишається вісім років концтаборів і сибірського заслання. А він же оспівував вітчизняне…».

Брежнєвський уряд недовго терпів правозахисну діяльність УГГ. Розпочалися арешти. Серед документів архівного фонду № 438 в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського зберігається заява керівника УГГ Миколи Руденка від 28 грудня 1976 року адресована прокурорам міст Києва та Москви про проведені з 23 по 25 грудня 1976 року працівниками московської прокуратури незаконні обшуки у помешканнях членів Групи – Миколи Руденка, Олеся Бердника, Левка Лук’яненка, Олекси Тихого, Івана Кандиби, що грубо порушувало закони УРСР – Карний кодекс та Карно-процесуальний кодекс, а також міжнародну Декларацію прав людини та національну гідність громадян України – суверенної держави, члена ООН.

Під час обшуків у помешканні Руденків, крім документів УГГ, були вилучені твори письменника, друкарські машинки, фотоапарати тощо. На знак протесту проти свавілля московських правоохоронців 25 грудня М. Руденко приєднався до акції голодування, яку 23 грудня розпочали інші члени групи – Раїса Руденко, Олесь Бердник, Микола Матусевич та Мирослав Маринович.

Протягом 1977 року заарештовані Олекса Тихий, Микола Руденко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Левко Лук’яненко. Генерал Петро Григоренко був позбавлений радянського громадянства та висланий на Захід.

Після арешту та суду над Миколою Руденком та Олексою Тихим Українська Гельсінська Група впродовж січня – квітня 1977 року підготувала та поширила десять Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, направила їх урядам демократичних країн.

Місце заарештованих членів УГГ займали інші, котрих теж арештовували. Так тривало до 1984 року.

Голова Виконавчого комітету Української Гельсінської Спілки, правонаступниці УГГ, Левко Лук’яненко наприкінці 1980-х років пригадував: «Учасників українського гельсінкського руху карателі в пагонах особливо ненавиділи, перетворивши ув’язнення із ізоляції від суспільства в справжнє душогубство. Нам цинічно заявляли, що ніхто із нас не повернеться живим із неволі, якщо не розкається і не відмовиться від своїх «антирадянських» поглядів. Загнали в могилу видатного поета Василя Стуса, учителя Олексу Тихого, публіциста Валерія Марченка.

Всебічна криза совєтського суспільства, яка викликала політику перебудови, врятувала від смерті решту членів Української Гельсінської Групи. На цьому скінчився її перший тернистий етап».

Правозахисний рух в Україні об’єднав видатних особистостей – Петра Григоренка, Миколу Руденка, Левка Лук’яненка, Івана Світличного, Михайла Гориня, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Оксану Мешко, Ніну Строкату-Караванську, Валерія Марченка, Василя Стуса, Мустафу Джемільова, Зіновія Красівського, Василя Овсієнка, Василя Романюка – Патріарха Володимира та інших.

В Українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод за весь час її існування була 41 особа, зокрема Горбаль Микола Андрійович (з 21 січня 1980), Зісельс Йосиф Самуїлович (з жовтня 1979), Калиниченко Віталій Васильович (з жовтня 1977 ), Караванський Святослав Йосипович (з лютого 1979), Лесів Ярослав Васильович (з жовтня 1979), Литвин Юрій Тимонович (з червня 1979), Маринкович Володимир Дмитрович (з жовтня 1978), Плющ Леонід Іванович ( з 1977), Попович Оксана Зенонівна (з лютого 1979), Ребрик Богдан Васильович (з лютого 1979), Розумний Петро Павлович (з жовтня 1979), Рубан Петро Васильович (з 1985), Світлична Надія Олексіївна (з жовтня 1978), Сеник Ірина Михайлівна (з лютого 1979), Січко Василь Петрович (з 28 лютого 1978), Січко Петро Васильович (з 30 квітня 1978), Сокульський Іван Григорович (з жовтня 1979), Стрільців Василь Степанович (з жовтня 1977), Шабатура Стефанія Михайлівна (з лютого 1979 року), Шумук Данило Лаврентійович (з лютого 1979), Шухевич-Березинський Юрій Романович (з лютого 1979), Ніклус Март-Олав (закордонний член Групи з 1982), Пяткус Вікторас (закордонний член Групи з 1982), Руденко Раїса Опанасівна (секретар УГГ з моменту заснування Групи) та інші. (Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: в 4 т. Т. 1.: Особистості / ГО «Харківська правозахисна група»; упорядкування: Є.Ю. Захаров, В.В. Овсієнко; вступна стаття В.В. Овсієнка. – Харків, 2016. – 208 с. С. 47).

До 1980 року більшість членів УГГ були засуджені на терміни від 10 до 15 років. У 1980 році за звинуваченням у антирадянській пропаганді та агітації заарештовані Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Олесь Шевченко. Затримання та арешти тривали до середини 1980-х років. Рятуючись від арештів, деяким членам Групи ціною неймовірних зусиль виїхати закордон. Із 41 члена УГГ – 24 були засудженні. Загалом в таборах, в’язницях, психіатричних лікарнях вони відбули понад 170 років ув’язнення. 39 членів були засудженні на терміни, які разом складають понад 550 років неволі. У таборах загинули Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий і Юрій Литвин.

У 1988 році у період демократичних зрушень у суспільстві на базі УГГ була створена Українська Гельсінська Спілка – громадсько-політична організація, яка мала потужні осередки майже у всіх регіонах України.

У квітні 2015 року Законом України про правовий статус та вшанування памяті учасників боротьби за незалежність України УГГ визнана організацією, яка є учасником в боротьбі за Незалежність України у ХХ столітті.

Півстоліття тому Микола Данилович Руденко став засновником і першим головою Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод – організації, діяльність якої відіграла історичну роль в розхитуванні радянського режиму та викритті на міжнародному рівні колоніального характеру СРСР. Він розумів, що ризикує волею та власним життям, тому дружина Раїса Опанасівна стала в той час неофіційним фактичним секретарем Групи. У своєму помешканні вона друкувала та розмножувала, складені чоловіком, проекти перших документів Групи – «Декларацію про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод та списки політв’язнів», «Меморандуму № 1», в якому політика СРСР щодо України визначалася як геноцид, піклувалася про надійне переховування документів на випадок трусів.

Так, завдяки Раїсі Опанасівні Руденко були дбайливо збережені й деякі архівні матеріали Української Гельсінської Групи, котрі у складі архіву Миколи Даниловича у 2019 році були передані нею в дар до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського.

На сьогодні закінчується науково-технічне опрацювання особового архівного фонду  «Руденко Микола Данилович (1920–2004) – письменник, філософ, правозахисник» (ф. 438), що надійшов до Бібліотеки в розсипу.

До розділу «Документи правозахисної і громадської діяльності М.Д. Руденка» опису фонду увійшли справи Української групи радянського відділення Amnesty International (Міжнародної Амністії), документи Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, а також матеріали Закордонного представництва УГГ. Частково ці документи були вилучені з кримінальної справи М.Д. Руденка Галузевого архіву СБУ та поверненні у свій час Руденкам. На кожному з них стоїть відмітка Київського науково-дослідного інституту судової експертизи.

Нижче в хронологічному порядку подано назви деяких з цих документів, представлених на даній виставці:

1. Нарада по безпеці та співробітництву в Європі, яка почалася в Гельсінкі 3 липня 1973 року. Заключний акт. Стаття у перекладі Олекси Тихого за текстом надрукованим в газеті «Известия» № 179 (18022) від 2.8.1975 року. м. [Київ]. Авторизований машинопис на кальці. [1975] р. 5 арк. Примітка: документ був вилучений з матеріалів кримінальної справи ГА СБУ
2. Руденко Микола Данилович. До людей доброї волі. [Звернення щодо права українців на власну мову]. м. Київ. Авторизований машинопис. Мовою рос. 14 листопада 1976 р. 3 арк.
3. Нємцову Є.Є., начальнику Печерського телефонного вузла – Руденко Раїса Опанасівна. Заява з приводу незаконного відключення телефону з приміткою рукою Миколи Руденка: «Телефон вимкнено за розмови з Нью-Йорком – із Групою Сприяння Виконання Хельсінських Угод (др. А. Зворун) та Американським Комітетом Сприяння (Р. Купчинський)». м. Київ, Конча-Заспа. Авторизований машинопис. 6 грудня 1976 р. 1 арк. Примітка: документ був вилучений з матеріалів кримінальної справи ГА СБУ.
4. [Руденко Микола Данилович]. Заява Л.Ф. Рубан з приводу арешту її чоловіка, художника з інтарсії (інкрустатора дерев’яних виробів) – Рубана Петра Васильовича. Чернетка заяви з правками М.Д. Руденка. Варіанти. м. Прилуки Чернігівської обл. Авторизований машинопис з правками М.Д. Руденка. 2 од. зб. 8 грудня 1976 р. 6 арк. Примітка: документ був вилучений з матеріалів кримінальної справи ГА СБУ.
5. Руденко Микола Данилович, керівник Української Групи сприяння виконання Гельсінських Угод – Прокурору м. Москви – Прокурору м. Києва. Заява про притягнення до відповідальності співробітника московської прокуратури за образу національної гідності членів УГГ. м. Київ, Конча-Заспа. Машинопис. 28 грудня 1976 р. 2 арк. Примітка: документ вилучений з матеріалів кримінальної справи ГА СБУ
6. Члени Української Групи сприяння виконанню Гельсінських Угод – Бердник Олесь, Григоренко Петро, Кандиба Іван, Лук’яненко Левко, Мешко Оксана, Маринович Мирослав, Матусевич Микола, Руденко Микола (керівник Групи), Строката Ніна, Тихий Олекса. Звернення до комуністичних партій США та Канади про загрозу арештів членів московської Групи. м. Київ. Авторизований машинопис. Ксерокопія. 3 січня 1977 р. 1 арк.
7. Українська Група сприяння виконанню Гельсінських Угод (Олесь Бердник, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Микола Руденко (керівник групи), Ніна Строката) – Міжнародному форуму миролюбивих сил. м. Москва. Відкритий лист щодо створення ініціативних груп жінок для боротьби за мир. м. Київ. Машинопис. Фотокопія документа. 14 січня 1977 р. 3 арк. Примітка: документ вилучений з матеріалів кримінальної справи ГА СБУ.
8. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Члени Групи – Бердник Олесь, Григоренко Петро, Кандиба Іван, Лук’яненко Левко, Мешко Оксана, Маринович Мирослав, Матусевич Микола, Руденко Микола (керівник Групи), Строката Ніна, Тихий Олекса. Меморандум № 2. Про участь України в Белградській нараді – 1977. м. Київ. Автограф. Мова рос. 20 січня 1977 р. 5 арк. Примітка: документ вилучений з матеріалів кримінальної справи ГА СБУ.
9. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Члени Групи – Бердник Олесь, Григоренко Петро, Кандиба Іван, Лук’яненко Левко, Мешко Оксана, Руденко Микола (керівник Групи), Строката Ніна, Тихий Олекса. Меморандум № 3. Про переслідування християнина-католика Йосифа Терелі. м. Київ. Автограф. Чернетка. 22 січня 1977 р. 2 арк. Примітка: документ вилучений з матеріалів кримінальної справи ГА СБУ.
10. Українська Гельсінська група. Горинь Михайло. Чорновіл В’ячеслав. Головам урядів країн учасниць Гельсінської угоди. Відкритий лист. м. Львів. Машинопис. 31 грудня 1987 р.
11. Організація «Американці в обороні людських прав в Україні» (Americans for Human Rights in Ukraine) – Руденкові Миколі Даниловичу. Лист щодо зустрічі в УВАН та написання М.Д. Руденком заклику до українсько-американських громадян на тему підтримки комісії про викриття Голодомору. м. Нью-Джерсі, США. Автограф на бланку. Чорнило. 15 березня 1988 р. 1 арк.
12. Українська Гельсінська Спілка. Виконавчий комітет Горинь Михайло, Чорновіл В’ячеслав, Горинь Богдан. Декларація принципів. Статутні принципи УГС. м. Львів. Машинопис. 2 док. 7 липня 1988 р. 10 арк.
13. Плющ Леонід, Руденко Микола, Світлична Надія. Заява Закордонного представництва Української Гельсінської Спілки до українських громад та організацій діаспори з приводу переслідування органами влади В. Чорновола, братів Горинів, І. Макара та Я. Путька після велелюдних мітингів у Львові у липні й серпні 1988 року. м. Нью-Йорк, США. Авторизований машинопис з правками. 25 серпня 1988 р. 2 арк.
14. Закордонне представництво Української Гельсінської Спілки. Світлична Надія. Повідомлення про нараду представників національно-демократичних рухів народів СРСР у Ризі (24–25 вересня 1988 року). [від України були присутні члени УГС – Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко]. м. Нью-Йорк, США. Авторизований машинопис з правками на бланку. 28 вересня 1988 р. 2 арк.
15. [Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Руденко Раїса Опанасівна]. У Вашингтоні відзначено 40-річний ювілей Загальної Декларації Прав Людини. Стаття. м. Нью-Йорк, США. Авторизований машинопис. [Грудень 1988] р. 3 арк.
16. Світлична Леоніда, дружина Івана Світличного, Смужаниця Ніна, мати Валерія Марченка, Глузман Семен, особливо небезпечний державний злочинець 1972–1982 рр., Маринович Мирослав, особливо небезпечний державний злочинець, 1977–1987 рр. Заява для преси про переслідування Леся Танюка. м. Київ. Авторизований машинопис. Ксерокопія. [1988] р. 1 арк.
17. Українська Гельсінська група. Чорновіл В’ячеслав. Кілька думок про наміри святкувати 50-річчя пакту Молотова-Ребентропа. Стаття. Сергієнко Олесь. Юрій Шухевич. Стаття. Опубл.: Голос відродження. Ч. 4. Травень. 1989. м. Київ. Ксерокопія. 1989 р. 4 арк.
18. Лук’яненко Левко Григорович, голова УГС. Інтерв’ю телефоном із радіостанцією СБС м. Сіднею (Австралія). Розмову вела – Марія Галабурда Чигрин. м. Сідней, Австралія – Бельгія.  Машинопис. Ксерокопія. 10 червня 1989 р. 8 арк.
19. Закордонне представництво Української Гельсінської групи = External Representation of the Ukrainian Helsinki Union. Світлична Надія. Повідомлення для преси № 147. Про страйки у Львові. м. Нью-Джерсі, США. Авторизований машинопис. 29 жовтня 1989 р. 1 арк.
20. Руденко Микола Данилович, президент Закордонного представництва УГГ. Делегатам Другого конгресу Національно-демократичної партії Грузії. м. Нью-Джерсі, США. Авторизований машинопис. Грудень 1989 р. 1 арк.
21. Лук’яненко Левко Григорович, голова УГС. Як ми починали. [Виступ]. Машинопис з правками. [1989] р. 2 арк.
22. Народний рух України за перебудову. Яворівський Володимир, Горинь Михайло. Звернення до [Закордонного представництва Української Гельсінської Спілки]. м. Київ. Авторизований машинопис на бланку. Ксерокопія. 15 травня 1990 р. 1 арк.
23. Державний музей книги і друкарства України. Акт приймання оригіналів документів Української громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод (меморандумів, декларації) та творчих праць М.Д. Руденка та фотодокументів (світлини П.Г. Григоренка, О. Галича, Л.Г. Лук’яненка, І. Кандиби, А.Д. Сахарова) на тимчасове зберігання. м. Київ. Оригінал та ксерокопія. Рукописний текст на бланку. Укр. та рос. мовами. 17 червня 1996 р. 4 арк.
24. Сухоруков Андрій Олександрович, віце-президент Української секції Міжнародного товариства прав людини – Руденко Миколі Даниловичу. Лист з привітанням з нагоди 25-річчя Гельсінського руху. м. Київ. Авторизований машинопис на бланку. 24 січня 2000 р. 1 арк.

Минули десятиліття, у 2014 році був анексований Крим, частина Донецької та Луганської областей, у 2022 році на очах усього світу відбулося повномасштабне нахабне вторгнення російських військ в Україну, окремі лідери держав та народи, котрі їх формують, продовжували вважати росію одноосібною правонаступницею СРСР, а нашу країну – складовою частиною росії.

Виставку підготувала:

к.і.н., с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини

ІР НБУВ                                                Л.В. Гарбар