Лотоцький Олександр Гнатович народився на Поділлі, поблизу Могилева, у селі Брониці, розташованому у підніжжя дивовижних за своєю красою карпатських гір.

«Серед приємностей моїх дитячих літ найбільшою було ходити на гору і милуватися звідти чарівним краєвидом, який складали: мальовнича картина села внизу, стрімка башта палацу [князя Вітґенштейна] серед розкішного парку на сусідній горі, а в долині – блискучий під соняшним промінням Дністер, за ним зелені виноградники бессарабського берега. Літнім часом, особливо над вечір, довгими годинами пересичувалося над горою, не помічаючи часу. Аж коли сонце сховається за Могилевом, повертаєшся до дому широкою площею рівного плато, повний глибоких, художніх вражінь» – напише він пізніше у своїх спогадах "Сторінки минулого" (Варшава, 1933).

Щире й природнє почуття національної свідомості було закладено в ньому батьком – сільським священиком, м’яким і делікатним у поводженні та твердим у своїх переконаннях і засадах, якому судилося навчатися у Подільській семінарії одночасно зі Степаном Руданським та Анатолієм Свідницьким. Мати до останніх років життя цікавилася подіями загальнополітичного і українського національного життя, читала газети, мала на все власну думку, сприяла ранньому пробудженню у синові інтересу до громадського життя.

Перше почуття людської рівності, справжнього демократизму, поваги до гідності й прав людини засвоїв він від свого діда по матері – протоієрея Северіана Дложевського. З малих літ Олександр Гнатович був залюблений у книгу. «Рассказы о Южной Руси» Щебельського з дідової бібліотеки, яка дала йому перші підвалини історичної свідомості.

«...брат передплачував один з кращих ілюстрованих журналів тодішніх «Огонек» в час російсько-турецької війни 1877-1878 рр., і мене дуже захоплювали описи та ілюстрації військових подій. Одного разу батько, приїхавши з Могилева, привіз куплених десь припадково з десять річників другого доброго ілюстрованого журналу «Всемирной иллюстрации». Се було справжнє свято для мене. Добрі ілюстрації, добірний матеріал літературний з хронікою життя сучасного, наочно конкретизованого в малюнках, – ся лектура мене захоплювала. Я залюбки, з неослабним інтересом кілька разів перечитував сі великі річники. Але найбагатшим джерелом для мого розумового усвідомлення була бібліотека, яку подарував мойому батькові броницький дідич князь Вітґенштейн» (О. Лотоцький. Сторінки минулого. Частина перша. Варшава, 1932, С. 10).

Бібліотека князя займала кілька кімнат його палацу і складалася з книжок з різних галузей знання. Книжки у розкішній оправі були невичерпним джерелом, з якого юнак «черпав скарби духовної поживи», давали багато матеріалу для роздумів і поштовху для самостійної праці на ниві художньої літератури. Захопившись поезією О.С. Пушкіна, хоч і не розуміючи глибокого змісту побутових картин «Евгения Онегина», чужих для нього з погляду національно-побутового, «вчитуючись у геніальні сторінки поета, засвоюючи їх на пам'ять», відчуваючи красу ліричного слова, Олександр Гнатович і сам почав складати вірші (О. Лотоцький. Сторінки минулого. Частина перша. Варшава, 1932, С. 11).

У 1881 році родина переїхала до Білоусівки Брацлавського повіту поблизу Тульчина, де батько отримав новий прихід. Юний Олександр отримав доступ до українських книжок з бібліотеки місцевого писаря Громовецького. Це були переважно так звані «метелики», які після закону 1876 р., мали демонструвати «простакуватість та дуроватість українського мужика», такий собі сурогат національної творчості, який не міг викликати поваги до рідного слова.

На тлі тієї наївної літератури, велике враження на юнака справили оповідання Б.Д. Грінченка «Ксеня» та «Дядько Тиміш». А образ Радюка з прочитаної ним у дванадцятилітньому віці книги І.С. Нечуя-Левицького «Хмари», став прикладом відданості національно-української справи і високої громадської думки. «Хмари» були тим переходовим критичним моментом, що вирішив основи і характер мого світогляду» - зауважить пізніше Олександр Гнатович у своїх «Сторінках минулого». У студенські роки зустрінеться він з Іваном Семенович у київському помешканні письменника на Ново-Єлисаветинській вулиці, де той на учительську пенсію займався літературною працею.

Перша зустріч з творчістю Шевченка відбулася у майбутнього видавця повного зібрання його творів, коли двотомне празьке видання «Кобзаря» (1876 р.) у розкішній блакитній оправі з золотим витиском та обрізом, випадково попало до родинної бібліотеки.

«… поезія Шевченка глибоко западала в душу своє лірикою, і мушу сказати – найбільше своїм світоглядом. Шевченка я читав та виучував не лише самотужки, але й – так би мовити – громадським способом, прочитуючи його з товаришами у школі, прочитуючи своїм приятелям на селі – і хлопцям, і людям старшого віку… дівчата самі проливали гіркі сльози над долею Катерини та Наймички і, пробігаючи по господарству, намагалися бодай краєм вуха спинившись на хвильку, щось почути з тої чарівної блакитної з позолотою книжки, що, мабуть, видавалася моїм селянським слухачам за якусь своєрідну євангелію» (О. Лотоцький. Сторінки минулого. Частина перша. Варшава, 1932, С. 20).

Зі студентських років приймав О.Г. Лотоцький активну участь у літературній праці, працюючи в бібліографічному відділі «Записок Наукового товариства ім.. Шевченка», тоді, коли в 1890-ті роки самі слова «Україна» та «українське», вживалися лише для окреслення неблагонадійності. Саме в цей час задумано було створити у «Записках НТШ» бібліографічний відділ для збору відомостей про все, що друкувалося про Україну. Лотоцькому було доручено збирати бібліографію літератури про релігійне, зокрема церковне, життя України.

Так поступово з самого дитинства закладалося та формувалося бачення власної ролі у служінні рідній українській національній ідеї та свідомий вибір напрямків наукових досліджень і  діяльності, котрим присвятив усе своє подальше життя Олександр Гнатович Лотоцький громадський і політичний діяч, письменник, публіцист і науковець; співзасновник видавництва "Вік" (1895–1918), голова Української Національної Ради в Петрограді (1917), Генеральний писар у Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради, міністр ісповідань у другому кабінеті Ф. Лизогуба та виконуючим обов'язки міністра ісповідань за Директорії, надзвичайний посол Української народної республіки в Туреччині (січень 1919 – березень1920), міністр внутрішніх справ і заступник голови екзильного уряду УНР, професор церковного права Українського вільного університету, професор історії православної церкви Варшавського університету та засновник Українського наукового інституту у Варшаві (1930–1938).

О.Г. Лотоцький був активним членом Української радикальної демократичної партії, згодом Української партії соціалістів-федералістів; дійсним членом Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка. 

***

В Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського зберігається невеликий за обсягом архів вченого (ф. 335, 26 од. зб.), хронологічні рамки документів якого охоплюють 1899–1921 рр. Крім того, у складі інших фондів ІР НБУВ містяться документи О.Г. Лотоцького (ф. І, № 23758, ф. ІІІ, №33814-33815, 34200-34204, 35585-35588, 42772, 43263-43278, ф. 36, № 354, ф. 166, № 1172, ф. 244, № 566–581).

14 лютого 1931 року документи О.Г. Лотоцького надійшли до фондів відділу рукописів (нині – ІР НБУВ)  із Всеукраїнської Академії наук у складі документів архіву Петра Януарійовича Стебницького, у 1980 році були виокремлені і колишнім завідувачем відділу рукописів Миколою Петровичем Візирем описані як окремий фонд № 335 .

У складі фонду зберігаються вірші О.Г. Лотоцького, уривок статті про творчість І.К. Тобілевича, а також документи його професійної діяльності на посаді урядовця Державного контролю спочатку у Києві, згодом у Петрограді (1900–1917), зокрема листування з Головним управлінням у справах друку, Міністерством внутрішніх справа, Московським духовно-цензурним комітетом про дозвіл друкувати україномовні твори Т.Г. Шевченка, А.Ю. Кримського, М.П. Драгоманова, П.О. Куліша.

У фондах Інституту рукопису міститься декілька листів від Комітету Української Національної Ради до різних установ з проханням про допомогу населенню Галичини (1917), а також листи В.М. Доманицького та О.О. Русова до О.Г. Лотоцького (1906). 

Цікавими для дослідників перебігу подій часів УЦР будуть телеграми про кандидатів (Ткаченка, Мартоса, Степури, Чижевського, Стебницького) на обрання представниками від українців на Установчі збори та телеграма до представників делегації від українців в Установчих зборах про розгляд холмських справ в Комісії по ліквідації справ Царства Польського за підписами Голови Центральної ради Грушевського Михайла Сергійовича та Лотоцького Олександра Гнатовича (ІР НБУВ, ф. 244, № 569–571).

Крім зазначених вище телеграм в особовому архівному фонді П.Я. Стебницького (ф. 244) зберігаються також листи, адресовані Олександру Гнатовичу Лотоцькому від різних відомих діячів, зокрема листівка Алчевської Христини Олексіївни з пропозицією видати у "Благодійному товаристві" її розвідку «Василь Стефаник, мужицький син» від 10 січня 1911 р. (№ 567); звернення В.В. Садовського з пропозицією видати в "Благолійному товаристві" брошуру про Державну думу від 21 червня 1911 р. (№580); лист А. Александровича  з проханням врятувати з-під арешту священика Греко-католицького приходу Карла Григоровича Бутринського від 20 квітня 1917 р. (№566): лист Миколи Комарова  зі згадкою про Сергія Павловича Шелухіна та поданий до друку рукопис «Розмова про небо та землю. А. Иванова. З деякими додатками та одмінами на українську мову переклав М. Комаров» від 31 травня 1906 р. (№ 573); телеграма зі Стокгольму від Олександра Колесси з проханням вислати «Слов’янську філологію» В. Ягича та нові українські видання від 16 червня 1917 р. (№572); звернення М.А. Кушніра з проханням передати список полонених українців військовому міністрові від 29 квітня 1917 р. (№ 575); лист В.К. Розвадовського з повідомлення про організацію притулку для біженців у Ташкенті від 16 червня 1917 р. (№ 579; повідомлення Голіцинського про продовження місії Певденно-західного комітеу союзу міст у Стокгольмі від 20 червня 1917 р. (№ 568); звернення М.І. Меленевського з проханням повідомити про стан справ, пов'язаний з поверненням у Росію від 22 червня 1917 р. (№ 578); 

Підпис Олександра Гнатовича Лотоцького стоїть під звернення від 16 травня 1917 р. Комітету Української Національної Ради в Петербурзі до Комісії з прийняття російського підданства з проханням  про дозвіл українським виселенцям з Галичини повернутися в Україну (ІР НБУВ, ф 244, № 593), а також під заявою петроградських українських громадських організацій та політичних партій про організацію Української Національної .ради для представлення українських інтересів у Тимчасовому уряді (№ 591)

Дописки рукою О.Г. Лотоцького лишилися на пам'ятній записці української депутації у складі представників Петроградського відділу Союзу українських прогресистів, студентів, організованих робітників та солдат (ІР НБУВ, ф 244, № 664).

Для дослідників творчості Лесі Українки буде цікавою згадка про те, як під час обговорення коректури збірника, Олена Пчілка не погоджувалася включати до нього вірши своєї доньки, і як лише завдяки наполяганням О.Г. Лотоцького, С.О. Єфремова і В.Ф. Дурдуківського вірші Лесі Українки все ж таки були до нього включені : «Коли я показав Олені Пчілці останню коректуру, вона побачила, що тут вже не переливки, і що Леся й справді не увійде в збірник, тай помяччала. Ми, користуючись з того, зробили останню атаку і Пчілка здалася на капітуляцію, хоробрий генерал Кронов, що твердо стояв до останньої хвилини. Леся увійде в збірник і буде (за кару) друкуватися в самому кінці, після Чернявського» (лист О.Г. Лотоцького до невстановленної особи від 11 травня 1900 р. ІР НБУВ, ф. ІІІ, № 34201).

Серед документів особового архіву О.Г. Лотоцького зберігається рукописна збірка віршів Тараса Григоровича Шевченка, підготовлена та подана до друку самим Олександром Гнатовичем (1905 р.  60 арк. ІР НБУВ, ф. 335, № 3).

Усі вищезгадані документи представлено в експозиції даної виставки.

Виставку підготувала:

с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини

ІР НБУВ                                                                Л.В.Гарбар