22 травня 1879 року народився Симон Петлюра — один з найвизначніших діячів української історії ХХ століття, Головний Отаман військ Української Народної Республіки, політик, публіцист, літератор, редактор, людина великої внутрішньої сили й виняткової історичної місії. А 25 травня 2026 року минає сто років від дня його трагічної загибелі.

Є постаті, які належать не лише своїй епосі. Вони залишаються в національній пам’яті як особливі духовні вузли історії — перехрещення, через які народ проходить свої найважчі випробування, пізнає себе і віднаходить власне майбутнє. Вони стають своєрідним мірилом внутрішньої стійкості, носіями тієї глибинної ідеї, що не дозволяє нації розчинитися в небутті. Для України Симон Петлюра став саме такою постаттю.

Сьогодні, коли Україна знову переживає одну з найтрагічніших і водночас найгероїчніших сторінок своєї історії, ім’я Петлюри звучить по-новому — не як віддалений образ із підручника, а як живий голос боротьби, яка триває вже понад століття. У його долі дивовижно віддзеркалюється сама українська історія: безперервне змагання за право бути собою, право говорити своєю мовою, право мати власну державу і власну гідність.

Петлюра був не лише військовим провідником. Його постать значно глибша й масштабніша. Він належав до тих рідкісних людей, у яких залізна політична воля поєднується з тонкою культурною інтуїцією. Музикант, літературний критик, редактор, людина європейської освіти й високої культури, він водночас ніс у собі щось дуже давнє, майже архетипне — ту внутрішню козацьку непоступливість, яка століттями жила у підсвідомості українського народу, чекаючи свого часу.

У цьому сенсі Петлюра став не лише керманичем війська, а одним із творців самої архітектури української державності — духовної, політичної, історичної. Він зумів торкнутися найпотаємніших струн національної душі, пробудивши ту історичну пам'ять, яку віками намагалися стерти імперії. Він належав до тих людей, які не просто реагують на історію, а визначають її напрям.

Його постать нерозривно пов’язана з драматичними процесами українського державотворення доби визвольних змагань 1917–1921 років. Про це свідчить мемуарна та аналітична спадщина його сучасників, зокрема в матеріалах збірника «За державність: Матеріали до історії війська українського» (Каліш – Варшава – Торонто, 1929–1966), що зберігається у Відділі зарубіжної україніки Інституту книгознавства НБУВ. Упродовж радянського періоду одинадцять томів цього видання перебували у спецфондах, фактично під забороною, — і це саме по собі є промовистим свідченням сили пам’яті, якої так боялася тоталітарна машина.

У цих текстах Головний Отаман постає не лише як військовий діяч, а як символ моральної консолідації українства. Особливо промовистими є спогади Володимира Кедровського, присвячені діяльності Українського генерального військового комітету у 1917 році. Саме тоді, серед хаосу революції, народжувалась українська армія — не лише як інституція, а як форма національного самоусвідомлення.

Перше засідання Комітету 24 червня 1917 року в Києві стало символічним початком організованого українського військового будівництва. У надзвичайно складних умовах Симон Петлюра проявив рідкісне поєднання мудрості, стриманості та стратегічного бачення. Саме завдяки таким людям українська державність не розчинилася у вирі чужих революцій.

Кедровський символічно осмислював українсько-російське протистояння через біблійний образ Давида і Голіафа. І це порівняння сьогодні звучить пророчо. Україна знову опинилася перед значно сильнішим ворогом — але знову виявила ту сакральну моральну перевагу, яка у вирішальні моменти історії важить більше за чисельність.

Не менш важливими є свідчення Костя Смовського про Гайдамацький кіш Слобідської України. Особливого значення набуває опис виступу Симона Петлюри перед юнаками, яких відправляли під Крути. Його фатальний наказ про направлення юнацьких підрозділів на фронт супроводжувався надзвичайно емоційною, наелектризованою атмосферою прощання. Це засвідчує надвисокий рівень довіри та беззаперечного морального авторитету отамана серед вояків. Вони йшли в бій не через примус, а через усвідомлення власної жертовної місії. Це була справжня антична трагедія цілого покоління, яке свідомо, з відкритими очима йшло на заклання заради того, щоб Україна мала шанс на майбутнє. У цьому відчувається не просто військовий обов’язок, а глибока трагедія покоління, що усвідомлено прирікало себе на самопожертву заради майбутньої України.

Саме ця готовність ставити вищу мету понад усе робить постать Петлюри такою близькою сучасним українцям. У ХХІ столітті ми знову бачимо ту саму внутрішню формулу українського спротиву: коли свобода виявляється дорожчою за страх, а людська гідність — сильнішою за імперське насильство.

Водночас спогади тодішніх очевидців не ідеалізують епоху. Вони чесно говорять про хаос війни, про деморалізацію, про руйнівний вплив більшовицької пропаганди, отаманщину та міжнародну самотність України. Вони нагадують сувору істину: українська державність ніколи не була історичним подарунком — вона щоразу виборювалася надзвичайною ціною.

Особливо гострою є тема втрати Києва та руйнування українського культурного світу, символом чого стало знищення в 1918 році будинку Михайла Грушевського. У таких епізодах усвідомлюється, що війна Росії проти України завжди була не лише війною за території, а насамперед війною за знищення нашого ментального коду, нашого права на власне осмислення світу.

У мемуарах сучасників Петлюра дедалі більше постає як постать символічна. Володимир Сальський називав його «вождем з ласки Божої», а в еміграційному середовищі образ Головного Отамана поступово набував рис національного мученика. Після вбивства у Парижі 25 травня 1926 року він став для багатьох уособленням нескореної України. Його смерть виглядає не крапкою, а радше заповітом, що нерозривно пов'язав покоління.

І можливо, саме тут прихована одна з найглибших таємниць української історії: наші справжні поразки ніколи не були остаточними. Українська державність раз по раз поверталася — проростала з попелу, з генетичної пам’яті, з людської впертості й віри. У цьому сенсі Петлюра належить до тих постатей, чий вплив не обмежується роками їхнього життя.

Тож спогади про Симона Петлюру сьогодні мають не лише історичне значення. Вони є живим свідченням неперервності української боротьби. Через голоси учасників подій у них постає жива енергія епохи — з її надіями, драмами і вірою. Звернення до цих джерел набуває особливої ваги: це не лише акт збереження пам’яті – це спосіб зазирнути у власну суть.

Бо історія України — це історія великої внутрішньої незламності народу, який у найтемніші часи зумів зберегти своє істинне світло.

Саме тому постать Симона Петлюри сьогодні є символом не тільки минулого, а й майбутнього України — постійним нагадуванням про те, що справжню свободу, за яку бореться народ, ніколи не вбити.

Оксана Супронюк,

старший науковий співробітник

відділу зарубіжної україніки ІК НБУВ