Особливо піднесену атмосферу в Музичній вітальні відділу музичних фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського створила моновистава «Свою Україну любіть. За неї Господа моліть!» у виконанні Андрія Міцая, соліста Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди, волонтера та сподвижника (9 квітня 2026). Упродовж своєї волонтерської і концертної діяльності Андрій Міцай відвідав майже третину областей України, дав понад 50 благодійних вистав, виконуючи благородну місію мистецтва. 

 Назва моновистави – рядки з безсмертного послання Тараса Шевченка – одразу задає той ціннісний сенс, у полі якого розгортається весь мистецький задум. Жанр музично-поетичної моновистави являє собою специфічну форму культурної комунікації, в якій виконавець виступає водночас інтерпретатором літературного тексту, музикантом і сценічним актором. Подібний синкретизм знаходить витоки в давніх традиціях кобзарства – унікального явища української культури, коли виконавець поєднував функції оповідача, співця й морального наставника громади. У виконанні Андрія Міцая бандура постає повноправним учасником діалогу – її тембральні можливості слугують смисловим коментарем до поетичного тексту.

Літературна програма вистави є ретельно побудованою послідовністю поетичних смислів та художніх символів. Її основу склали поезії Тараса Шевченка, Василя Симоненка та Ліни Костенко. Попри те, що твори написані в різні часи і навіть епохи, всі вони  об'єднані наскрізною темою — про право народу на власну ідентичність і гідний захист своєї землі від загарбників. Особливе місце посів уривок із Шевченкової поеми «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Написана 1845 року як риторичне звернення до сучасників, поема набуває сили документа, адресованого нинішньому поколінню, в контексті трагічних подій, коли Україна боронить свою землю від російської воєнної агресії.

Своєрідним рефреном лунали вірші Василя Симоненка – поета, знищеного радянською системою саме за любов до рідної мови й відданість ідеї національного самовизначення. Його рядки «Де зараз ви, кати мого народу?» та «Можливо, знову загримлять гармати…» сприймаються нині не як художній прийом, а як пряма мова з окопів, з поля бою.

Поезія Ліни Костенко в програмі представлена лаконічними, проте надзвичайно драматичними рядками вірша «Тут обелісків ціла рота…» – текстом, що, власне, нині сприймається як історична пам'ять про полеглих:

«Лежать наморені солдати,

а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось ,може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

У снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має якусь звістку,

які несказані слова…

Тут на одному обеліску

Є навіть пошта польова».

Поетичний блок завершував вірш «Боже великий, єдиний» – твір, що поєднує функцію сакрального тексту й національного духовного гімну.

Андрій Міцай продемонстрував високий рівень виконавської культури і технічної майстерності. Артистизм виконавця виявився у здатності точно дотримуватися стилістики кожного твору, зберігаючи при цьому цілісність власного художнього висловлювання. Перехід від трагічного пафосу Шевченкових рядків до медитативного ліризму романсів відбувався природно через акторську логіку.

Музична складова вистави охопила твори різних епох і стильових напрямів, органічно поєднавши класичне і сучасне. Відкрили програму «Тарасові думи» Руслани Лісової на слова Катерини Квітчастої – твір, написаний у традиції думи як жанру, що генетично пов'язаний із кобзарством. Романс Якова Степового «Ой три шляхи широкії» на слова Тараса Шевченка – зразок синтезу ліричного пісенного начала з філософськими образами роздоріжжя і вибору долі. Твір Віктора Власова «Чи ми ще зійдемося знову?» поставив перед слухачем запитання, що в умовах сучасної війни звучить не як риторичне, а як цілком конкретне й болюче. Особливого відгуку набула пісня «Тарасові думи» Ігоря Якубовського на слова Ольги Ходацької в аранжуванні Олександра Магаліса — пісня-присвята розстріляному погруддю Шевченка у Бородянці, яка перетворилася на метафору цілеспрямованого знищення культурної пам'яті. Завершальний блок склали «Кленова балада» Анатолія Матвійчука в аранжуванні Зиновія Турка та балада «Любов» Олександра Білаша на слова Андрія Малишка.

Ведучими заходу були Ірина Дубровіна та Ольга Макогон, які познайомили слухачів Музичної вітальні з виконавцем і налаштували на цілісне сприйняття моновистави.

Захід залишив глибокий слід у серцях усіх присутніх. Відділ музичних фондів щиро дякує Андрію Міцаю за невтомну роботу з популяризації творів видатних українських поетів у найскладніший час нашої спільної історії.

Текст підготували наукова співробітниця відділу музичних фондів Ірина Дубровіна і молодша наукова співробітниця Олена Цибульська.