У 2021 році відзначається 130-ліття від дня народження відомого українського поета, літературознавця, мовознавця, перекладача, державного та громадського діяча П. Г. Тичини. Метою виставки є ознайомлення широкого кола читачів з архівною спадщиною Павла Григоровича з фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Ім’я П. Г. Тичини насамперед асоціюється із поезією, із авторством «Сонячних кларнетів» та інших відомих збірок і окремих віршів. Однак Павло Григорович отримав від Господа не лише дар поетичного слова. Він чудово малював, мав абсолютний слух, був регентом церковного хору, грав на багатьох музичних інструментах, знав велику кількість мов, перекладав з них, був великим книголюбом. А понад це – мав велике серце, яке прихиляло людей.

Його особовий фонд № 79 налічує тридцять вісім одиниць зберігання: автографи та машинописи (у т. ч. з правками, очевидно, авторськими). Більшість із них – творчі та наукові матеріали Павла Григоровича: власні поезії, переклади з вірменської та грузинської, художня проза, публіцистика, рецензія. Друга, менша частина фонду – це листи, супровідна записка та заяви.

Частина з рукописів, які вміщують творчі та наукові матеріали, швидше за все, є початковими чернетками, на що вказує їхній зовнішній вигляд. Інші могли призначатися для передання до редакцій з метою публікації. Так, є унікальний автограф, історію створення якого нам доніс запис, зроблений рукою А. Ф. Хижняка: «Автограф Павла Григоровича. Написано цей примірник спеціально на мою просьбу для редакції львівської газети «Вільна Україна» в 1944 р. Здається, при приїзді в Львів». Ще два рукописи теж мають, на нашу думку, вказівки на їхнє перебування в руках інших осіб – можливо, редакторів, цензорів тощо («На розгляд комітету…», «Попросити автора замінити вірш другим [Підпис]»). Окремі помітки Павла Григоровича в інших рукописах теж могли бути призначеними для редактора: «див. інший варіант цієї строфи», «не додавати крапок…».

Кілька рукописів мають цифрові позначення, що не стосуються тексту: 1, 2, 7, 8, 9. Припускаємо, що це – нумерація поезій, наданих Павлом Григоровичем для друку: у періодичному виданні, антології чи окремій збірці. Не обов’язково йдеться про одну, це могли бути дві підбірки віршів. Папір і чорнило двох умовно виділених нами груп суттєво відрізняються. Ранні поезії написані на вузьких подовгуватих аркушах, мабуть, із блокноту; зеленим чорнилом. Трохи пізніші – на аркушах ширших, два з них мають тиснення вгорі. Тому більш ймовірно, що автографи створювалися в різний час, для різних видань. Щоправда, Павло Григорович не обов’язково спеціально готував автографи для друку, припустимо, що він відбирав з раніше написаних. Аналізована нумерація могла мати й зовсім інше походження і призначення.

Трапляються в рукописах також інші числові позначення: «№ 488», «№ 38». Це могла бути вказівка на номер випуску журналу чи газети, куди передано рукопис на друк (внизу автографа читається, ймовірно, редакторська примітка: «Попросити автора замінити вірш другим [Підпис]»).

Наявність або відсутність вказівки на автора теж можна спробувати дослідити в ключі призначення рукопису: для внутрішнього використання чи зовнішнього. У процесі створення тексту поет, швидше за все, не зазначав авторства. Так, відповідні написи відсутні у рукописах, що, ймовірно, були чернетками. Показовим у цьому аспекті є автограф «Памфлет» у двох варіантах. На одному з них (варіантів) стоїть «Павло Тичина», на іншому – ні. Можливо, це вказує на початковість останнього. Три рукописи, які призначалися для друку (один точно, два – швидше за все), мають вказівку на автора: зліва вгорі написано «Павло Тичина», «П. Тичина». Щодо інших рукописів, то лише частина з них має вказівку на авторство. Її відсутність при гарному вигляді рукопису (тобто це не чернетка) може пов’язуватися з тим фактом, що Павло Григорович передавав для друку кілька поезій і прізвище зазначав на першій. Можливо, продовженнями однієї з підбірок творів були й рукописи, на яких вміщено уривки (як правило, кілька строф) з відомих поезій Тичини і після тексту в дужках і лапках зазначається назва кожної з них.

В інших автографах є вказівка на авторство. На нашу думку, це не обов’язково вказує на те, що рукопис призначався для передачі, наприклад, до редакції. Звісно, Павло Григорович як відомий поет, очевидно, писав для друку, а не в шухляду, тому, припускаємо, начисто переписував свої поезії з чернеток з метою передачі їх або їхніх копій, коли буде слушний час, для публікації. Тобто це могли бути такі собі «проміжні» або «домашні» варіанти, авторські рукописні «примірники».

Деякі з аналізованих автографів, припускаємо, Павло Григорович міг передавати/надсилати не до редакцій, а своїм друзям, близьким.

Рукописи особового фонду проливають також світло на характер роботи поета. Найбільшу цінність у цьому аспекті становлять чернетки його поезій та перекладів. Вони відображають наполегливу та копітку роботу над словом, творчу лабораторію Павла Григоровича. Виправлення, перекреслення, різні варіанти – все це засвідчує те, що автор приділяв творчості велику увагу, йому було не байдуже, а важливо, що вийде з-під його пера, у якому вигляді читач побачить його творіння. На наш погляд, на те ж вказують і правки в машинописі, і помітки на полях збірки перекладів його поезій.

Наявність згадуваних вище матеріалів із значними правками схиляє до припущення, що автографи, де подібні численні правки відсутні, швидше за все, були не первинними варіантами тексту. Хоча деякі з них, все ж, мають виправлення. Остання обставина може бути ще одним свідченням наведеної вище тези про увагу П. Тичини до своїх творінь: навіть у переписаному варіанті він бачив, що ще можна змінити з метою покращення тексту. Примітки і виправлення в його перекладах з вірменської та грузинської вказують на те, що Павло Григорович дуже цінував точність у переданні оригіналу. Таке ж явище відображено і в його реакції на переклади власних поезій.

Заслуговує на увагу турбота автора про те, щоб читач (можливо, у тому числі й редактор) зрозумів його творчість, без труднощів і адекватно сприйняв її. Так, в автографі «Пісня цундри» (уривок із «Сковороди») поет на полях рукопису записав значення слова «цундра» та грецького вислову, згаданого в тексті. У вірші «Мазовше» – поставлено наголос у словах.

Документи, пов’язані з життям і творчістю видатного поета, зберігаються також в інших фондах Інстутуту рукопису, значна частина (поезії, листи) – у І фонді (Літературні матеріали).

Представлені на виставці матеріали презентують різні грані таланту П. Г. Тичини, доносять до нас дихання епохи, у яку жив і творив Павло Григорович, а також дозволяють по-новому прочитати відому поезію та по-іншому побачити її автора.

 Перелік документів, представлених на виставці:

1. Тичина Павло Григорович. «Я сказав тобі лиш слово…». Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 12526.
2. Тичина Павло Григорович. «Плуг». Збірка віршів. Набірний примірник. Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 12581, арк. 2.
3. Тичина Павло Григорович. «Листи до поета» (із набірного примірника збірки «Плуг»). Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 12581, арк. 23.
4. Тичина Павло Григорович. Сторінка із набірного примірника збірки «Замісць сонетів і октав». Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 12583, арк. 7.
5. Тичина Павло Григорович. Лист в редакцію газети «Рада» з віршами. 1909 р. Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 34699, арк. 1.
6. Тичина Павло Григорович. Лист в редакцію газети «Рада» з віршами. Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 34700.
7. Тичина Павло Григорович. Лист Могилянському Михайлу Михайловичу. 1924 р. З Харкова в Київ. Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 44170, арк. 1.
8. Тичина Павло Григорович. Листівка Могилянському Михайлу Михайловичу. 1924 р. Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 44175.
9. Тичина Павло Григорович. Лист Могилянському Михайлу Михайловичу. 12 серпня 1926 р. З Алупки в Кисловодськ. Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 44180, арк. 2.
10. Тичина Павло Григорович. Записка Могилянському Михайлу Михайловичу. 16 жовтня 1930 (?) р. Автограф. – ІР НБУВ, ф. І, № 44187.
11. Тичина Павло Григорович. «Гаї шумлять…». Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 1.
12. Тичина Павло Григорович. «Гаптує дівчина…». Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 2.
13. Тичина Павло Григорович. «Инакше плачуть хмари і стогне буйний вітер…». Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 9.
14. Тичина Павло Григорович. Чорнові начерки. Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 16, арк. 4.
15. Тичина Павло Григорович. «Тобі, народе любий мій». Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 17, арк. 1.
16. Тичина Павло Григорович. «Я утверждаюсь» [2 перші строфи вірша]. Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 18.
17. Тычина Павло Григорьевич. Стихи. Перевод с украинского. М.: ГХЛ, 1934. С замечаниями П. Г. Тычины на полях, карандашом. – ІР НБУВ, ф. 79, № 19.
18. Тичина Павло Григорович. «Історично-географічні відомості про місця перебування Т. Шевченка на Україні. Дисертаційна робота М. М. Ткаченка». [Відгук]. – ІР НБУВ, ф. 79, № 23, арк. 1.
19. Тичина Павло Григорович. Записки Копиці Давиду Демидовичу у справі привітань Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР Симона Чиковані, Якуба Колоса, Янки Купали, О. В. Багрія. – ІР НБУВ, ф. 79, № 25, арк. 1.
20. Тичина Павло Григорович. Лист Романович-Ткаченко Наталі Даниловні. – ІР НБУВ, ф. 79, № 31, арк. 1.
21. Тичина Павло Григорович. Заява до Ради Бібліотекарів Національної бібліотеки України. – ІР НБУВ, ф. 79, № 32.
22. Тичина Павло Григорович. Заява-заперечення проти низької якості перекладів його творів … до Президії всеукраїнської спілки радянських письменників. Машинописна копія. – ІР НБУВ, ф. 79, № 35, арк. 9.
23. Косарик Дмитро Михайлович. Лист Тичині Павлу Григоровичу. Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 36.
24. Тичина Павло Григорович. «Думки під час концерту хору Мазовше». Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 37, арк. 1.
25. Тичина Павло Григорович. «Хрещатицька». Автограф. – ІР НБУВ, ф. 79, № 38, арк. 1.

Виставку підготувала:

к.і.н., н.с. Інституту рукопису НБУВ               Л. А. Петрушко