Архівна спадщина Манжури Івана Івановича (1851–1893) у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського

Манжура Іван Іванович (псевд. – Іван Калічка, Ів. Мара, М-ра Ив. та ін., 1.11.1851, Харків – 3.05.1893, Катеринослав) – поет, фольклорист, етнограф. Дійсний член Історико-філологічного товариства при Харківському університеті (1887), Московського товариства шанувальників природознавства, антропології та етнографії (1891).

Батько поета, його повний тезка – Іван Іванович Манжура [1816–?], дворянин за походженням, володів невеликими селами у Лебединському повіті Слобідсько-Української губернії та Хорольському повіті Полтавської губернії. 1834 року вступив на службу єфрейтором п’ятого класу кінно-артилерійської чотирнадцятої батареї у Харкові. У 1835 році отримав чин прапорщика драгунського полку великого князя Михайла Павловича. Отримавши офіцерський чин, віддав дев’ять десятин своїх угідь селянам та відпустив їх на волю. За вільнодумство у березні 1839 року був переведений до Нарвського полку. У 1839 році у Варшаві став на захист старого солдата, за що отримав карцер, а згодом був відконвойований до Московської лікарні для душевнохворих. У 1845 році був визнаний здоровим. Побрався з Олександрою Миколаївною (у дівоцтві – Некрасовою), дочкою священика із села Тропареве та переїхав до Харкова. З 1846 року служив колезьким реєстратором, а з 1847 року – скарбником у канцелярії харківського генерал-губернатора. Подружжя винаймало квартиру у центрі Харкова на Олександрівській вулиці. У 1849 році за протиурядову агітацію Іван Іванович був звільнений з посади та засланий на рік до Вятки. По поверненню із заслання як неблагонадійного вже ніде не брали на службу. Родині довелося через злидні перебратися до віддаленої околиці Харкова – Заїківки. Невдовзі за скаргу до жандармського управління відправили знову до божевільні.

З горя та нестатків занедужала мати – Олександра Миколаївна та восени 1856 року померла. Малого Івана забрала бабуся по батькові до містечка Хорол на Полтавщині та почала готувати онука до вступу в гімназію. Разом вони простудіювали «Описання України» де Боплана, «Кобзаря» Шевченка, «Вчення про квіти» Гете, «Збірник арифметичних задач» Євтушевського.

У 1860–1862 роках Іван разом з батьком, якого лікарі знову визнали здоровим, мандрував містами й селами Вінничини, Слобожанщини, Черкащини та Курщини. У Бєлгороді батько віддав його у найми до княгині Волконської. Задоволена службою юного козачка, княгиня навчила здібного та охочого до наук Івана латини, познайомила з «Наукою поезії» Горація, творами Сенеки, Петрарки, Гомера. Згодом віддала його на навчання до священика Григорія Івановича Курдюмова, який хоч і мав духовний сан, писав світські вірші, п’єси, захоплювався музикою. Під його керівництвом Іван опанував грецьку, історію, географію.

Знову, майже рік, мандрував з батьком від села до села у пошуках якого-небудь заробітку. Цей рік видався йому довшим за всі прожити. Втік від батька, який з горя почав зловживати оковитою, і потроху став привчати до неї малого сина. Дорогою до Бєлгорода Іван зустрічав чумаків та прочан, прислухався до їх розповідей, пісень та бувальщин. Зрештою, знову на короткий час опинився у свого вчителя – Григорія Курдюмова. Бажаючи продовжити навчання подався за сприянням до рідної тітки по матері – Марії Миколаївни, яка мешкала у Харкові та була дружиною професора Олександра Опанасовича Потебні.

У Харківській реальній школі, де навчався близько року, Іван Манжура для допомоги учнів створив гурток з вивчення латини, яку добре знав. За старанне навчання керівництвом школи був рекомендований до вступу у 2-гу Харківську гімназію за казенний кошт. У гімназії навчався в одному класі разом із майбутнім відомим літературознавцем і етнографом – Миколою Сумцовим.

Відверті розмови із законспірованим провокатором царської охранки за рік до закінчення навчання коштували Іванові виключення з гімназії. Роком пізніше пощастило йому вступити вільним слухачем до Харківського ветеринарного інституту.

Захопившись з ранніх літ усною історією українського народу, ще під час навчання у гімназії почав збирати колекцію пісень, щедрівок, приказок, які чув на ярмарках, у шинках, на сільських та міських майданах. Розпочав занотовувати власні вірші. Усім цим ділився зі своїм духовним батьком – професором О.П. Потебнею.

У 1870–1872 роках під час навчання у ветеринарному інституті став членом таємного студентського гуртка, метою якого було пробудження національної гордості і самосвідомості українського народу та повалення царату. На вимогу жандармського управління був виключений зі списків студентів інституту.

Розуміючи неможливість подальшого навчання у будь-якому іншому державному учбовому закладі, захоплений фольклором і поезією, Іван Манжура за порадою О.П. Потебні йде у гущу народу збирати зразки дум і пісень про подвиги національних героїв. Пройшовши десятки сіл від Харкова до Олександрівська (нині – Запоріжжя), він слухав чарівні звуки бандури, ловив кожне слово про Марусю Богуславку, Івана Богуна, Григорія Сковороду. Занотовував з уст добродушних і щирих людей села звитяжні бадьорі козацькі пісні, казки, бувальщини, приказки, анекдоти тощо.

На початку 1870-х років два роки прожив І. Манжура в Катеринославській губернії у земського діяча, губернського гласного Катеринославського земства та повітового гласного Олександрівського земства – Івана Григоровича Василенка, за благодійний кошт якого здійснював свої фольклорні експедиції губернією. Саме йому присвятить пізніше Іван Іванович свою казку-поему «Трьомсин-Богатир».

У 1875 році під час воєнних дій між Сербією та Турцією, воював І.І. Манжура у якості добровольця на стороні сербів, отримав поранення.

Повернувшись, близько чотирьох років прожив на хуторі Олексіївка Олександрівського повіту у маєтку Петра Олексійовича Синьогуба, який опікувався знедоленим поетом, фінансував його наміри заробляти на прожиття виготовленням гербаріїв та збиранням колекцій різних видів комах для університетів. Тут, у Олексіївці, зустрів своє нерозділене кохання – сестру господаря маєтку, ученицю столичного пансіонату шляхетних дівчат – Настю Синьогуб.

Другу половину 1886 року Іван Іванович Манжура жив у Мануйлівці поблизу Катеринослава на запрошення літератора Миколи Васильовича Бикова. Пізніше, у 1910 році М.В. Биков опублікує свої спогади про останні роки життя поета – «Ив. Ив. Манжура, украинский этнограф и поэт (1851–1853)», в яких згадуючи свого приятеля напише:

«… На сказочных сюжетах построены пьесы великого Шекспира. Если бы Манжура пожил дальше, он воспользовался бы багатым материалом сказок, им собранным и превратил бы его в цельные сказки-поэмы, вроде «Тремсына». И в лице Манжуры украинская література имела бы новейшего «баладника», с научными основами. … Манжура был романтик. Взвинченные недолею и алкоголем его нервы заставляли работать его вообржение. И он жил в сказочном мире, пока не вспоминал о себе, о своих невзгодах. Когда он думал о себе, у него выливались жалобы на недолю и из фольклориста он превращался в лирического поэта».

Журба і недоля переслідували І.І. Манжуру все життя, але все побачене і пережите ним самим знайшло відображення у його літературні творчості. Найбільше серед його поезій присвячено темі нужденного життя сільських сиріт. У казці-поемі «Трьомсин-богатир» автор подає героїчний образ лицаря-богатиря, який втілює кращі риси запорізького козацтва – чесність, нетерпимість до зла і неправди, героїчну стійкість, волелюбність. Друкувати цей твір цензурою було довгий час заборонено.

Зібраний фольклор Іван Іванович надсилав до часопису «Киевская старина», до галицької «Зорі», супроводжуючи кожен твір коментарями. Був кореспондентом «Киевского слова» та «Одесского вестника», де часто друкувалися його фольклорні матеріали. «Історичні пісні українського народу», видані Володимиром Антоновичем та Михайлом Драгомановим, містять ряд пісень, записаних Іваном Манжурою.

В 1887 році Історико-філологічне товариство при Харківському університеті обрало його дійсним членом за збірник фольклору «Казки, приказки і т. ін., записані у Харківській і Катеринославській губерніях». І.І. Манжура першим взявся збирати робітничий фольклор. На фабриках та в майстернях Катеринослава нашвидкуруч занотовував до записника пісні, жарти, бувальщини робітників.

Працював у газетах «Екатеринославский юбилейный листок», «Днепр». У катеринославському тижневику «Степь», кореспондентом якого І.І. Манжура працював 1886–1887 роках, з нагоди приїзду до Катеринославу славнозвісної трупи М.Л. Кропивницького, була надрукована його стаття про український театр. У цьому ж тижневику з нагоди 25-річчя від дня смерті Т.Г. Шевченка вийшла його стаття, присвячена великому Кобзареві. У 1889 році проф. О.П. Потебня видав збірник поезій І. І Манжури – «Степові думи та співи».

Взимку 1888 року у селі Мануйлівка в холодній хатині садівника напівголодний без засобів до існування творив І. Манжура свої поезії «голодного циклу». Одинокий, серед тяжких злиднів прожив він останні роки свого життя.

І.І. Манжура відстоював реалістично-демократичні позиції в мистецтві. Критично ставився до творів Д.Л. Мордовця та Марка Вовчка, захоплювався оповіданнями О.П. Стороженка та Г.Ф. Квітки-Основ'яненка.

Особовий фонд І.І. Манжури зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (ф. ХVІ, 29 од. зб.). Фонд складається з творчих праць письменника – автографів поезій, казок та оповідань, а також перекладу з німецької твору Йоганна Вольфганга фон Гете «Рейнеке-лис».

Серед представлених на виставці документів – цензурні примірники творів поета, зокрема – «Злидні (осіння казка)», «Лиха година» та «Чорт у наймах». Три казки з народних уст у вірші склав Ів. Мара»; «Казки, приказки та таке інше. З народних уст у вірші склав Ів. Мара»; збірник «Над Дніпром. Думи та співи»; та казка «Трьомсин – багатир».

Література:

Быков Н. Ив. Ив. Манжура, украинский этнограф и поэт (1851–1853). – Екатеринослав, 1910. 25 с.; Заремба В. Іван Манжура. – Київ, 1972. 186 с.

Список документів, представлених на виставці:

Манжура Іван Іванович «Батьківський заповіт». Билиця. Автограф. [1888] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 1
Манжура Іван Іванович «Босяк» [«Билиця»]. Автограф. [кін. 80-х рр. ХІХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 2
Манжура Іван Іванович «Кобзар». Автограф. [кін. 80-х рр. ХІХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 2
Манжура Іван Іванович «Буря на озері». Копія. Автограф. [20-ті рр. ХХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 3
Манжура Іван Іванович «Веснянка». Копія. Автограф. [20-ті рр. ХХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 4
Манжура Іван Іванович «До земляків». [На звороті напис: «Казки та приказки й таке інше з народних уст зібрав і у вірші склав Іван Каличка»]. Автограф. [1888] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 5
Манжура Іван Іванович «Де-кому». [Поезія]. Автограф. [поч. 90-х рр. ХІХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 6
Манжура Іван Іванович «Босяк» [«Билиця»]. Автограф. [кін. 80-х рр. ХІХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 2
Манжура Іван Іванович «Дітська пісня». Автограф. [кін. 80-х рр. ХІХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 7
Манжура Іван Іванович «Шпачки». Автограф. [кін. 80-х рр. ХІХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 7
Манжура Іван Іванович «З народних уст». [Байки, приказки та інше]. Автограф. [кін. 80-х рр. ХІХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 8
Манжура Іван Іванович «Злидні (осіння казка)», «Лиха година» та «Чорт у наймах». Три казки з народних уст у вірші склав Ів. Мара». [На звороті напис: «Дозволено цензурою. Київ, 18 января 1893 г. При печатании обязательно должны быть соблюдены правила правописания, принятые в русском языке»]. Автограф. Цензурний примірник [1893] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 9.
Манжура Іван Іванович «Іван Голик». Казка. Автограф. [1885–1886] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 10
Манжура Іван Іванович «Казки, приказки та таке інше. З народних уст у вірші склав Ів. Мара». Цензурний примірник видання книжкового магазину В.Є. Алексєєва в Катеринославі. Автограф. [1888] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 11
Манжура Іван Іванович «Как лисичка на базаре побывала». Казка. Автограф. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 12
Манжура Іван Іванович «Над Дніпром. Думи та співи». Збірник. Автограф. [1885–1890] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 13
Манжура Іван Іванович «Над Дніпром. Думи та співи». Збірник. Цензурний примірник. Автограф. [1885–1890] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 14
Манжура Іван Іванович «Не згасла любов». Вірш. Копія. Автограф. [20-ті рр. ХХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 15
Манжура Іван Іванович «Нісенітниця, або про те – як ми з дідом багатіли, а батька ще на світі не було». Автограф. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 17
Манжура Іван Іванович «Огню огнем не погасиш, води шукай». Оповідання. Автограф. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 18
Манжура Іван Іванович «Пан брехун». Автограф. [кін. 80-х рр. ХІХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 19
Манжура Іван Іванович «Степ». Пісня. Автограф. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 21
Манжура Іван Іванович «Трьомсин – багатир». Казка. Автограф. [1890] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 22
Манжура Іван Іванович «Трьомсин – багатир». Казка. Автограф. Цензурний примірник [1893] р. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 23
Манжура Іван Іванович «Уривок». Копія. Автограф. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 25
Манжура Іван Іванович «Хромая уточка». Казка. Автограф. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 26
Манжура Іван Іванович «Червоний горицвіт». Казка. Автограф. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 27
Йоганн Вольфганг фон Гете «Рейнеке-лис. Шість пісень». Казка. Переклад І. Манжури. Автограф. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 28
Бібліографія творів Івана Манжури та літератури про нього. Автограф. [20-ті рр. ХХ ст.]. – ІР НБУВ, ф. ХVI, № 29