Горинь Богдан Миколайович – письменник, мистецтвознавець, бібліофіл, громадський та політичний діяч, активний учасник національно-демократичного та правозахисного руху опору 60–80-х рр. ХХ ст., співорганізатор виготовлення та розповсюдження самвидавної літератури антирадянського націоналістичного спрямування, народний депутат Верховної Ради України двох скликань, лауреат Шевченківської премії.

Як і багатьох інших шістдесятників, Богдана Гориня не оминули брежнєвські мордовські концентраційні табори. Неприйняття тодішньої радянської дійсності, участь у захисті української інтелігенції визначили його долю.

Він став одним із співзасновників Української Гельсінської Спілки, головою Львівської обласної філії УГС, членом Великої ради Народного Руху України, членом президії Львівської крайової ради Руху, членом Республіканської і обласної ради Товариства української мови імені Тараса Шевченка.

Народився Горинь Богдан Миколайович 10 лютого 1936 року в селі Кніселі Львівського воєводства Польщі (нині – Жидачівський район Львівської області). Як і двоє його рідних братів, Михайло та Микола, які також стали відомими громадсько-політичними діячами, Богдан походив з селянської родині з глибокими релігійними традиціями. Родичем їхньої матері Стефанії був один з провідних діячів ОУН – Микола Лебідь. Цей факт біографії матері став приводом до репресій щодо її близьких. Батьків, брата та сестер радянською владою було виселено до Середньої Азії, а одну з сестер за антирадянські погляди ув’язнено у магаданському таборі.

Важливим чинником формування свідомості та яскравим прикладом боротьби за самостійну Україну для братів став батько – Микола Михайлович, який у молодому віці був організатором та головою сільської «Просвіти», керівником підпільного осередку ОУН. У 1939 році польською владою батько був засуджений до розстрілу, проте на перешкоді виконанню вироку стало бомбування радянськими військами міста Львова, під час якого Микола Горинь втік з тюрми та приєднався до героїчних лав Української Повстанської Армії.

За причетність чоловіка до вояків УПА та зв'язок з ОУН вагітну молодшим сином Стефанію Горинь з двома старшими синами – Михайлом та Богданом наприкінці 1944 року було заарештовано. Енкаведисти мали намір депортувати їх до Сибіру, але по дорозі їм поталанило втекти. Переховувалася родина спочатку у родичів, а у 1949 році переїхали на постійне проживання до м. Ходорова, де Богдан закінчив десятирічку.

Під час навчання на філологічному факультеті Львівського державного університету Богдан Горинь окрім студіювання української та зарубіжної літератури, захоплено вивчав історію образотворчого мистецтва, очолював науковий літературно-критичний гурток та залюбки брав участь у міжвузівських студентських наукових конференціях. У квітні 1959 року отримав нагороду за успішно виголошену наукову доповідь на міжреспубліканській конференції у Ризькому університеті. Критичні огляди літературних творів університетських початківців, прочитані на засіданнях Львівської організації Спілки письменників України, Дмитро Павличко радив публікувати. Поет щиро заохочував Богдана Гориня до наукової та літературно-критичної праці.

Науковий керівник дипломної роботи «Питання психології творчості в праці Івана Франка «Із секретів поетичної творчості» – професор Михайло Рудницький, який ставився до свого учня з великою прихильністю, знайомить його із сучасниками Івана Франка – Михайлом Возняком, Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, які охоче розповідають йому про Василя Стефаника, Михайла Павлика, Осипа Маковея, Олександра Барвінського та інших культурних та громадських діячів початку ХХ ст. Розмови Богдан Горинь докладно фіксує у своїх щоденниках, що дозволить йому пізніше опублікувати деякі з них у своєму тритомному біографічному романі-колажі «Не тільки про себе» (Київ, 2006, 2008, 2010).

Маючи власний хист до малювання, Богдан Горинь ще зі студентської пори мав дружні стосунки з відомими львівськими мистцями – Дмитром Крвавичем, Володимиром Патиком, Софією Караффою-Корбут, Іваном Северою, Григорієм Смольським, Ярословом Музикою та ін.

Активні пошуки свого призначення у наростаючій хвилі руху опору владі молодої генерації української інтелігенції – науковців, художників, поетів призвели до заведення проти нього, на той час ще студента університету, наглядової справи спеціального відділу університету, і тим самим, до закриття після успішного захисту дипломної роботи шляху творчо обдарованому студенту, повному жаги дослідницького азарту до омріяної аспірантури Інституту суспільних наук АН УРСР.

Роки навчання в університеті Богдана Гориня припали на період названий Іллею Еренбургом «відлигою», роки зміни влади у керівництві СРСР, часткового розвінчування культу особи Сталіна. В УРСР закінчився період інтелектуальної національної руїни, яку спричинили 1930-ті, котрі перервали культурну традицію української нації та кардинально деформували психологію людей. Починався період вивільнення думок та дій творчої інтелігенції.

У 1959 році після закінчення університету Богдану Гориню довелося спочатку попрацювати на педагогічній ниві – методистом Будинку народної творчості у м. Львові та вчителем СШ № 7.

У травні 1960 року його дипломна робота у скороченому варіанті виходить друком у журналі «Жовтень» та привертає увагу літературно-наукових кіл. У 1962 році Богдан Миколайович завдяки протекції Дмитра Павличка починає працювати науковим працівником Львівського музею українського мистецтва (нині – Національний музей ім. митрополита Андрея Шептицького).

Широка ґрунтовна обізнаність із літературою народів світу, відмінна пам'ять допомагає Богдану Гориню накопичувати матеріал для створення книги спогадів про сучасних йому письменників. Справжній інтелектуал, Богдан Горинь відкриває загалу нові імена в українському мистецтві, друкує свої перші літературно-критичні публікації, присвячені творчості молодих художників та поетів-шістдесятників – Галини Севрук, Софії Караффи-Корбут, Емануїла Миська, Теодозії Бриж, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Романа Кудлика та ін. Самвидавом ширяться його оригінальні за формою вислову і думками виступи під час дискусій у колах творчої інтелігенції.

У 1960–1963 роках з доповідями на тему психології художньої творчості молодий науковець активно виступає перед літераторами Одеси, Києва та Львова. За рекомендацією Олеся Гончара як літературний критик він бере участь у IV Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві (1963).

У пік свого гниття і застою радянська система спровокувала активний рух у свідомості інтелігенції. У різних куточках України представники національно свідомої інтелігенції підняли голос в обороні української мови, культури та історії. У 1963 році, коли було знищено останню криївку Української Повстанської Армії, яка воювала з Радянським Союзом від 1943 року, коли було знищено збройний спротив українців проти тоталітарної системи, на хвилю спротиву виходить інтелігенція з гострим розумом та моральними принципами. Середовище української інтелігенції зі своїм непогодженням жити у конформіському суспільстві та підтримувати злочинні дії влади формує інтелектуальну і моральну форму спротиву – зброю духовну.

У тому ж 1963 році, брати Горині з метою залучення талановитої молоді до розвитку суспільних культурницьких процесів разом з однодумцями заснували у Львові підпільну групу «Пролісок».

Ще зі студентських часів Богдан Миколайович особисто передруковував та розповсюджував у колі ровесників заборонену літературу, де піднімалися питання ідентичності української нації, мови та культури. Пізніше, після знайомства із плеядою київської творчої інтелігенції – Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Миколою Вінграновським, Богдан Горинь взяв активну участь в організації виготовлення самвидаву, що поширювався містами СРСР. Разом із житомирським письменником Анатолієм Шевчуком, який працював в обласній друкарні, сподівався організувати підпільну друкарню, проте арешт 26 серпня 1965 року завадив реалізації цього задуму.

Богдан Миколайович Горинь був заарештований за підозрою у виготовленні та розповсюдженні антирадянської літератури, звинувачений в антирадянській пропаганді за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та засуджений до ув’язнення на три роки у мордовські концтабори.

Вилучена в нього під час обшуків література була кваліфікована як «наклепницька, ворожа, націоналістична», як така, що «закликала до повалення радянської влади». До переліку вилучених потрапили книги, надруковані до 1917 року у Києві і до 1944 у Львові, зокрема: «Життя і творчість Шевченка» В. Щурата (Львів, 1914), «Іван Франко» В. Дорошенка (вид-во «Громада»), «Пантелеймон Куліш» Д. Дорошенка (Лейпціг), «Історія української культури» І. Крип’якевича (Львів, 1937), «Хмельниччина та її хиби» Томашевського (Львів, 1906), «Листування Лесі Українки з Маковеєм» В. Симовича (Львів, 1938), «Хмельниччина» М. Грушевського (Львів, 1901), «На стоці гір» В. Пачовського (Львів, 1907), «На передодні великих подій» Л. Степанів, «Наполеон і Україна» І. Борщака, «Три портрети» Б. Лепкого (Львів, 1937), «Популярна історія Товариства «Просвіта» (Львів, 1932), «Каталог виставки сучасної української графіки» (Львів, 1932), «Мистецтво давньої Русі й України» (1919), «Наше письменство» Б. Лепкого (Краків, 1941), «Твори» В. Винниченка, «Коротка історія України» під ред. М. Грушевського та ін.

«Коли перечитав список вилучених книг, у мене було таке відчуття, що мене спочатку вкинули у морозяну воду, а опісля – в кип’яток. Стиснулося серце, важко було дихати. Ці книги були моєю гордістю … Тепер ці унікуми лежать у кабінеті слідчого і вже ніхто ніколи не зможе взяти іх в руки, погортати, помилуватись їхнім виглядом, поцікавитись їхнім змістом. … Бібліофіли знають, що означає придбати або втратити унікальну книгу. Мій внутрішній стан був на рівні розпуки. На якусь мить я забув, де перебуваю, яка буде моя доля – мною заволоділо відчуття великої втрати» – напише Богдан Миколайович пізніше у своїх спогадах («Не тільки про себе», Т. 2, С. 46–48).

Три великі хвилі репресій в Україні в 1965–1966, 1972–1973, 1977–1981 роках відбилися на духовному житті України. Після короткої політичної відлиги, влада почала знищувати непокірних інакодумців – активістів руху опору. У 1965 році репресії пройшли у Львові, Києві, Тернополі, Луцьку, Івано-Франківську, пізніше – у Феодосії, Одесі, у 1966 – у Житомирі. За цією ж, 62-ою статтею КК УРСР, пізніше будуть засуджені Василь Стус, Іван Світличний, Юрій Литвин, Микола Руденко, Олекса Тихий – представники донбаської землі, де на початку 1920-х років в найстрашніший спосіб – голодом, було знищено українську духовність. Після репресій рух опору спалахував з новою силою. Шістдесятники не замислювалися над тим, чи спричинять їх дії до розпаду імперії. Вони лише хотіли прожити своє життя вірними своїй совісті, самій правді та пошуку українського слова – мечу духовному. Ця вірність ціною власної самопожертви і страдницького шляху допомогла їм розхитати цілу імперію зла.

13–18 квітня 1966 року поблизу приміщення Львівського обласного суду, де проходив суд над Богданом і Михайлом Горинями, Михайлом Осадчим та Мирославою Зваричевською, київські поети – Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Холодний та критик Іван Дзюба влаштували демонстрацію протесту. Львівські письменники Ірина Вільде, Яків Стецюк, Роман Іваничук, Володимир Лучук, Володимир Гжицький, Роман Лубківський, Стефан Трофимчук та голова Львівської організації Спілки художників Еммануїл Мисько звернулися до суду із заявою взяти Богдана Гориня на поруки, проте заява була відхилена.

У концтаборі № 11 у с. Явас Мордовської АРСР разом із Богданом Горинем утримувалися Левко Лук’яненко, Опанас Заливаха, Іван Гель, Іван Кандиба, Михайло Сорока, Юрій Шухевич, Анатолій Шевчук та багато інших членів підпільної «Української робітничо-селянської спілки», очолюваної Левком Лук’яненком. Зібрані Богданом Горинем та Іваном Кандибою матеріали про членів цієї спілки у 1968 році були надруковані мюнхенським видавництвом «Сучасність» під назвою «Українські юристи під судом КГБ».

Під час ув’язнення, перебуваючи у дуже складних та шкідливих для життя умовах, Богдан Миколайович продовжував культурно-мистецьку та просвітницьку діяльність – проводив літературні вечори, розповсюджував самвидав. Не припиняв він й літературознавчу та мистецтвознавчу діяльність. Підготував нарис про художника Опанаса Заливаху, розвідки про поетів Івана Драча, Миколу Воробйова та Михайла Осадчого. Продовжив роботу над книгою про скульптора Івана Северу.

Після звільнення з табору Богдан Миколайович не припиняє боротьби проти тоталітарного комуністичного режиму. Разом із В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Осадчим, Іваном Гелем, Валентином Морозом направляє до Президії Верховної Ради УРСР заяву-протест щодо суду над Святославом Караванським, Василем Риваком, Степаном Бедрилом.

Протягом 8 років, зазнаючи переслідувань, Богдан Миколайович змушений був працювати простим робітником. Спочатку – у Роздолпромбуді, короткий час помічником бібліотекаря Ходорівського цукрокомбінату, малярем у львівському РБУ-3, потім – на реставрації у мукачівському замку «Паланок», опісля – кочегаром у дитячій лікарні.

1 серпня 1975 року США, Канада та 33 держави Європи (крім Албанії) підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), яким остаточно закріплювалися кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни та за яким керівництво СРСР зобов’язувалося дотримуватися гуманітарної частини акта, зокрема, захисту прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.

Таким чином, перед правозахисниками відкривався шлях легально та цілком законно боротися з порушеннями прав людини в тоталітарному комуністичному режимі СРСР, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

У 1976 році Богдан Горинь активно включається у правозахисний рух, підтримує зв’язки з київськими і московськими дисидентами, членами заснованими у цей період підпільних правозахисних організацій – Української Гельсінкської Групи і Московської Гельсінкської Групи.

У помешканні Богдана Гориня під час приїзду до Львова керівника московського відділення «Міжнародної амністії» В.Турчина і керівників Московської Гельсінкської Групи Ю.Орлова та О. Гінзбурга обговорюються питання подальшої боротьби з комуністичним режимом. Побоюючись розголосу про порушення прав людини в СРСР та репресій над колишніми політв’язнями, КДБ через підставних осіб пропонують Богдану Миколайовичу посаду старшого наукового співробітника за фахом мистецтвознавця у Львівській картинній галереї.

Позбавлений протягом 13 років роботи в галереї (з 21 вересня 1976 до 15 травня 1989 року) можливості друкувати свої наукові розвідки, Богдан Миколайович зосереджується на лекційній та екскурсійній роботі. Прочитані ним близько двохсот блискучих лекцій про Рафаеля, Мікеланджело, Рубенса, Рембрандта, Гойю, Пікассо, Архипенка, Красаускаса, про мистецтво сучасного українського живопису, скульптури та графіки захоплювали слухачів не лише змістом, а й ілюстративним супроводом виготовлених ним особисто кількох тисяч слайдів.

Не витримуючи цілеспрямованої дискримінації з боку керівництва галереї своїх громадянських прав, 10 жовтня 1986 року Богдан Миколайович надсилає Генеральному Секретарю КПРС М.С. Горбачову телеграму-протест проти безпідставних переслідувань.

У 1987 році Б.М. Горинь відкрито стає на шлях організованого опору комуністичному режимові. Він стає членом редколегії відновленого В’ячеславом Чорноволом опозиційного журналу «Український вісник». Автором обкладинок журналу був Опанас Заливаха, у виготовлені тиражу яких допомагав львівський графік Богдан Сорока, син багаторічних політв’язнів радянських концтаборів – Михайла Сороки та зв’язкової Романа Шухевича – Катерини Зарицької.

У липні 1988 року Богдан Горинь бере активну участь у заснуванні за ініціативою В’ячеслава Чорновола Української Гельсінської Спілки – прообразу першої опозиційної до КПРС та існуючої тоталітарної системи української політичної партії, відкритої громадської організації, до програмних положень якої входило відстоювання права націй на самовизначення, перетворення СРСР в конфедерацію незалежних держав, прийняття нової Конституції УРСР, надання українській мові статусу державної та передавання влади від КПРС демократично обраним радам народних депутатів.

Визначальною рисою новоствореної Спілки була – політична діяльність, на відмінну від Української Гельсінської Групи, створеної у 1976 році, яка провадила виключно правозахисну діяльність. 21 січня 1989 року в Києві на Всеукраїнській координаційній раді головою Виконавчого комітету УГС був затверджений Левко Лук’яненко, а секретарями виконкому УГС – В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Михайло Горинь, Микола Горбаль і Євген Пронюк. Богдан Горинь у 1988–1990 роках очолює Львівську обласну філію цієї Спілки, до її складу входять представники Червонограду, Сокаля, Стрія та інших віддалених куточків Львівщини.

Закордонне представництво Української Гельсінської Групи на чолі з Миколою Руденком було перетворене на Закордонне представництво Української Гельсінської Спілки. Члени Спілки брали активну участь в демократизації суспільства, у формування незалежної преси, проведенні мітингів та страйків. Членами Спілки були засновані Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, «Меморіал», Народний Рух України, Всеукраїнське товариство репресованих. Саму активну участь у розбудові цих організацій приймав і Богдан Миколайович. Невдовзі значна частина керівного складу УГС перемогла в боротьбі за депутатський мандат багатьох комуністів у виборах до Верховної Ради УРСР. Але цьому передувало два роки активної консолідації населення у протистоянні з владою. Богдан Горинь стає співорганізатором багатотисячних мітингів у Львові.

Богдан Миколайович долучається до написання програмного документу – «Декларації принципів УГС», який було оприлюднено в журналі «Український вісник». 21 липня 1988 року Б.М. Горинь як член Ініціативного комітету створення Народного (Демократичного) фронту готує резолюцію комітету про групи підтримки цього масового громадсько-політичного руху. У цей же день у Львові поблизу пам’ятника Іванові Франку зібрався багатотисячний мітинг, де Богдан Горинь виголосив палку промову у якості голови Львівської обласної організації УГС. Організовує підтримку першої в Україні жертви політичних репресій горбачовської доби перебудови і гласності інженера Івана Макара – голови Групи за відродження Української Народної Республіки.

У 1988–1989 роках Б.М. Горинь був членом редколегій самвидавного часопису «Кафедра» – трибуни Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, головним редактором самвидавного «Інформаційного бюлетеня» Львівської філії УГС та щомісячника «Львівські новини» (1989). Як голова Львівської філії УГС налагоджував тісну співпрацю з лідерами литовського «Саюдіса», Народних фронтів Латвії та Естонії.

На шпальтах американських газет «Вашингтон пост» та «Нью-Йорк таймс», в українській діаспорній пресі по всьому світу друкувалися репортажі про організовані ним разом з членами УГС багатотисячні львівські мітинги, зібрані на протидію антидемократичних указів про вибори, заборону мітингів та демонстрацій, доповнення до Кримінального кодексу статті про дискредитацію представника влади, яка порушувала свободу слова. КДБ стежило за кожним кроком Богдана Гориня, фіксувала та аналізувало кожне сказане ним критичне слово у бік влади, яку дратувала відвертість його суджень, безкомпромісність і безстрашність оцінок політичної ситуації в країні, нещадна критика діяльності КПРС. Після того, як члени львівської УГС та сотні їх прихильників пройшли із синьо-жовтими прапорами у багатотисячній колоні повз трибуни представників усіх гілок влади Львову у передостанньому совєтському параді Першого травня, скандуючи «Єдність» та «Народний Рух», 3 травня 1989 року на передвиборчому 25-тисячному мітингу на Площі ринок була прийнята резолюція, серед інших вимог якої було зазначено: «визнати і затвердити національною символікою України синьо-жовтий прапор і тризуб» (Інформатор-23. – 1989. – 29 квітня – 7 травня).

Після адміністративного арешту за участь у несанкціонованому мітингу та звільнення з Львівської картинної галереї, з 20 червня по 22 липня 1989 року Богдан Горинь як голова Львівської УГС та член секції зовнішніх стосунків Львівської регіональної організації НРУ з метою налагодження польсько-українських стосунків на рівні представників незалежних суспільно-політичних організацій та лідерів незалежних партій перебував у Варшаві, де зустрічався з послами (депутатами) Сейму ПНР Яцеком Куронем, Володимиром Мокрим, професором Стефаном Козаком, істориком Миколою Сивіцьким. Від імені української громадськості Богдан Миколайович вітав 10-тисячну публіку зі сцени Фестивалю української культури у Сопоті.

3 серпня 1989 року на 70-тисячному мітингу, організованому Львівською організацією Народного Руху України, біля стадіону «Дружба» у Львові, присвяченому проблемі міжнаціональних відносин Богдан Миколайович виголосив своє вступне слово «Консолідація демократичних сил як альтернатива». У прийнятій на мітингу резолюції зазначалося, зокрема: засудити практику цілеспрямованої русифікації України в минулі десятиріччя, вважати антинауковими твердження про єдиний радянський народ, домогтися впровадження української мови в усі сфери життя в Україні.

19 серпня 1989 року Богдан Горинь виступив у Таллінні на Другому конгресі Естонської партії національної незалежності, 21 серпня – у Ризі на Міжнародній конференції «Пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки», а 23 серпня у Львові взяв участь у демонстрації протесту з приводу злочинного пакту Молотова-Ріббентропа.

Організатори акції протесту 23 серпня у Львові – представники Львівської філії УГС «… закликали боротися за створення незалежної української держави. Після мітингу всі багатотисячною громадою рушили до центру міста, де взявшись за руки, розтягнулися живим ланцюгом і оточили всю величезну центральну алею включно з оперним театром і пам’ятником Міцкевичу. Тримаючи в руках запалені свічки, синьо-жовті прапори і плакати, люди не переставали скандувати гасла протесту. Тривало все це до півночі й завершилося мітингом біля місця, де має бути пам’ятник Шевченкові». (Інформатор»-39. – 1989. – 29 серпня).

8–10 вересня 1989 року Богдан Миколайович брав участь в установчому з’їзді Народного Руху України, що проходив у актовій залі Київського політехнічного інституту, де зібралося понад 1100 делегатів з усіх областей України, не менше півтисячі гостей зі всіх республік СРСР та з-за кордону. Сотні людей стояли під стінами будівлі та слухали промови по гучномовцю. Ряд промовців поставили питання повної державної самостійності України. Завершився з’їзд виконанням гімну «Ще не вмерла України…». П’ятитисячна колона пройшла містом до пам’ятника Тарасові Шевченку, де опівночі відбувся мітинг, який закінчився співом Шевченкового «Заповіту».

Проте імперія зла не відступала. 1 жовтня 1989 року на День міста у Львові загони міліції особливого призначення вчинили жорстоке побиття демонстрантів, що прийшли до будинку міської міліції з вимогою звільнення кількох затриманих людей. Правоохоронці по-звірячому побили людей гумовими кийками й ногами. Наступного дня у центрі міста на мітинг зібралося кілька тисяч львів’ян, які вимагали притягнути до кримінальної відповідальності винних у побоїщі 1 жовтня.

На мітингу, організованому Львівською обласною УГС 10 грудня 1989 року було ухвалено: розпочати підготовку проекту нової Конституції, прийняти закон про реабілітацію усіх репресованих громадян, скасувати статтю про керівну роль КПРС, створити умови для багатопартійності, запровадити громадянство Української республіки, боротися за відновлення збройних сил України, вимагати проголошення основних релігійних свят вихідними днями, узаконити святкування Дня державності України та Дня Злуки. Одночасно з активною громадсько-політичною роботою з січня 1990 року Богдан Миколайович працював науковим співробітником Львівського історичного музею.

На початку 1990 року у секретаріаті Народного Руху України за ініціативою Михайла Гориня було вирішено відзначити День Соборності України рядом заходів, головним з яких став живий ланцюг Злуки. Івано-Франківськ – Львів – Тернопіль – Рівне – Житомир-Київ. Богдан Горинь був відповідальний за відтинок Львів-Тернопіль. Відповідальним за координацію усього ланцюгу був старший брат – Михайло Горинь. Вийшла на трасу поблизу Ходорова і 79-річна мама Стефанія Горинь. «Живий ланцюг став одним із найвеличніших заходів, на які спромоглися сконсолідовані на той час єдиним прагненням свободи і державної незалежності України різні громадські організації, які творили Народний Рух України» (Богдан Горинь. Не тільки про себе. Київ, 2010. С. 790).

Українська діаспора організувала свої живі ланцюги у різних країнах світу, демонструючи консолідацію у боротьбі українців за національне відродження і незалежність. «Живий ланцюг став живою сторінкою нашої історії, за маніфестував перед світом, що Україна пробудилась і готова боротися за незалежне державне життя» (Богдан Горинь. Не тільки про себе. Київ, 2010. С. 870).

У березні 1990 року трудові колективи заводів і медичних закладів Ходорова, Жидачева, а також деякі сільські громади району обирають Богдана Гориня народним депутатом України.

У Верховній Раді України І-го скликання Б.М. Горинь був членом Народної ради, заступником голови Комісії у закордонних справах, очолював парламентські делегації на сесіях та семінарах Ради Європи та Північноатлантичної асамблеї; у Верховній Раді України ІІ-го скликання – член Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин, член групи «Державність», згодом – «Конституційний центр». Голова товариства «Україна–Польща», член Президії товариства «Україна-Світ».

У 1990–1997 рр. Б.М. Горинь член Проводу і Ради Української республіканської партії, голова її Львівської організації. У 1994–1996 роках керує Інститутом досліджень діаспори, на базі якого за посередництвом УРП у липні 1994 року проходять дві конференції : перша – присвячена 50-річчю створення Української Головної Визвольної Ради, інша – проблемі співробітництва країн між Адріатичним, Балтійським і Чорним морем, де була створена Ліга партій країн Міжмор’я (Польщі, Білорусії, Литви, Латвії, Естонії та України).

У 1998 році припиняє свою політичну діяльність та повертається до наукової.

Його перу належить ряд статей з питань літератури, мистецтва, психології творчості, внутрутрішньої і зовнішньої політики України, зокрема твори: «Крим не тільки зона відпочинку» (у співавторстві) (1994 р.), «На пути в Европу» (1994 р.), «Опанас Заливаха. Вибір шляху» (1995 р.), «У пошуках берега» (1996 р.), «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» (2013 р.). Автор спогадів у 3-х кн. «Не тільки про себе» (видано кн. 1; К., 2006).

У березні 2019 року на Чернечій горі Президент України Петро Порошенко вручив Богдану Миколайовичу Національну премію України імені Тараса Шевченка 2019 року: Гориню Богдану Миколайовичу, публіцистові – за есе-колаж «Святослав Гординський на тлі доби» у двох книгах.

Упродовж життя Богдан Миколайович Горинь знаходив найрізноманітніші способи та далі продовжує служити соборності України та підвищенню національної свідомості її громадян.

У 2020 році Богдан Миколайович розпочав передачу свого архіву на постійне зберігання до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Після науково-технічного опрацювання архів стане доступним для наукового використання усім, хто цікавиться історією України, її минулим та сучасним.

Виставку підготувала:

к.і.н., с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини

Інституту рукопису НБУВ                                             Л.В. Гарбар