Чи потрібен їдиш радянським євреям? (з фондів Відділу фонду юдаїки НБУВ)

Період між двома світовими війнами - найяскравіший в існуванні літератури їдишем. У цей час відбуваються нормування літературної мови, опрацювання норм орфографії, граматики та створення наукової термінології. Колишній СРСР у 20-30-ті роки ХХ ст., був, безумовно, одним з найважливіших центрів розвитку культури та літератури мовою їдиш. Їдиш отримав офіційний статус не тільки в Біробіджані, але і в єврейських автономних районах Новозлатопіль, Ларіндорф, Фрайдорф (південь України). Водночас, треба зазначити, що в СРСР панував, так би мовити, агресивний їдишизм: поєднання в літературній творчості їдишу з івритом загрожувало потраплянням туди, де неможливо поєднувати розумову працю з фізичною. З середини 1930-х років «культурна» політика партії спрямована на возвеличування вождя, знецінення особистості, повне заперечення релігії та традицій предків, призвели до того, що одні мовчали, другі сиділи, треті вже пішли з життя. Існує стереотип, що коріння їдишу підрубані Голокостом, але згасання їдишу було зумовлено декількома причинами: секуляризацію єврейського населення, яка призвела до того, що їдишистська література стала літературою одного покоління; «радянізацією» населення країни, спрямованою на знищення мовного та культурного простору національних меншин; уніфікацією освіти. Унаслідок такої політики з єврейського життя пішла не тільки релігія, але й мова. Здебільшого навіть на рівні родини дітей не вчили рідної мови. В ході другої світової війни більшість носіїв мови в регіонах, де говорили їдишем загинуло. Польське єврейство було знищено повністю, українське, російське та білоруське наполовину. Зруйнованою виявилася система виховання і освіти на їдиші, не здійснилася мрія про створення єврейської автономії. Лише наприкінці 1940-х років в Ізраїль з Європи приїхали вцілілі єврейські письменники. Заснований Авроном Суцківером «Ді Голдене кейт» перетворився, як тоді здавалося, на велике видавництво, але в середині 1990-х воно закрилося. Все ще виходить «Йєрушалаємер альманах», створений письменниками з СРСР, які приїхали в кінці 1960-х. У перші роки радянської влади ідейні, національні та художні пошуки, загальні в повоєнний час для всієї літератури на їдиш, визначали її характер і на територіях радянських республік. У збірниках «Ейгнс», в яких виступили поети Д. Гофштейн, Л. Квітко, П. Маркіш, Кадя Молодовська, О. Шварцман, прозаїки Д. Бергельсон і Дер Ністер, драматург Б. Штейман, переважали твори в дусі символізму або помірного експресіонізму; багато з них взагалі були написані до 1917 р. Офіційною радянською критикою зачинателем єврейської радянської літератури був оголошений Ошер Шварцман, але, мабуть, не за співзвучність його модерністської поезії комуністичній ідеології, а тому, що, вступивши добровольцем до Червоної армії, 1919 р. загинув в бою. У журналі «Штром», поряд з Д. Гофштейном та І. Добрушиним, друкувалися молоді поети-експресіоністи Кушніров і Фінінберг. Визнання ними і деякими старшими письменниками радянської влади не було послідовним, головним чином воно було продиктоване примарними сподіваннями на вирішення національних і соціальних проблем. Часто в їхніх творах звучала тривога за сьогодення і майбутнє євреїв при новому ладі. Прокомуністичний друк на їдиші піддавав обидва ці видання критиці. М. Літваков, головний редактор «Емес», центрального органу євсекції, вимагав від письменників активної участі в його газеті з її відверто пропагандистською спрямованістю. «Штром» у відповіді-декларації відстоював свободу творчості, незалежність від прагматичних цілей, автономність художніх завдань. На початку 1920-х рр. учасники «Ейгнс» (крім Л. Резника і І. Добрушина) покинули країну, але з середини 1920-х рр. почали повертатися (крім К. Молодовської), приваблені зростанням мережі видавництв, навчальних закладів та наукових центрів на їдиші, що давало надію на розвиток єврейської культури, зокрема - літератури їдишем. У ці ж роки приїхали в Радянський Союз прозаїк М. Кульбак, поет М. Пінчевській, лінгвіст Ба’ал-Дімйон, літературознавець М. Ерік, теоретик літератури і белетрист М. Вінер та багато інших. В літературу їдишем 20-30-х років ХХ ст. влилася група молодих письменників, літературна діяльність яких була тісно пов’язана з революцією і більшовицькою ідеологією (Іцик Фефер, Ізі Харик та ін.). Їхня поезія, примітивно декларативна спочатку, поступово підпала під вплив поетів «Ейгнс» і «Штром». Назвавшись «пролетарськими» письменниками, вони відчули себе уособленням радянського режиму в літературі їдишем і ставилися вороже до письменників, які повернулися з еміграції, вважали їх «попутниками», які лише приймають радянську владу, але є «ідеологічно нестійкими елементами». У1925 р. в Москві була створена єврейська секція РАППа (Російська асоціація пролетарських письменників) зі своїм журналом на їдиші «Октобер». Її форпостами до 1932 р. були в Білорусії журнал «Дер Штерн» (Мінськ, 1925-1941), а в Україні - «Проліт» (Харків, 1928-1932). «Попутники» випустили альманах «Найерд» (1925), а їхнім притулком став журнал «Ді ройте Велт" (Харків, 1924-1933). За підтримки євсекцій «пролетарські» письменники прагнули встановити ідейний контроль над єврейською літературою. Дві книги П. Маркіша «Дор-ойс, дор-айн» («З століття в століття», 1929) – перший том епічного полотна про героїзм у «смузі осілості» та «Брідер» («Брати», 1929) – велика поема про період революції та погромів, М. Літваков розцінив як прояв «єврейської національної обмеженості». Збірка віршів Шмуеля Галкіна «Вей ун мут» («Біль і мужність», 1929), в яких, поряд з вірою в краще майбутнє, звучала тривога за долю радянських євреїв, призвів до розбрату в таборі самих «пролетарських» критиків. М. Літваков, який підтримував поета, був звинувачений в замаскованому єврейському націоналізмі, а публікація сатиричного вірша Л. Квітко про самого Літвакова (1929) стала приводом для проведення «виховної кампанії» серед єврейських радянських письменників. Від них вимагали оспівувати будівництво соціалізму і створювати позитивні образи партійних працівників або «класово-свідомих» робітників, а образи «класових ворогів» не наділяти позитивними рисами, які можуть викликати співчуття читача. Жорстоким нападкам піддався роман М. Кульбака «Зелменянер» («Зелменяни», ч. 1, 1931), в якому хоч і з іронією, але співчутливо описана велика єврейська сім’я, яка дотримувалась національних традицій, і зміни, що відбулися в цій сім’ї за роки радянської влади. Автор знайшов теплі фарби як для «позитивних», так і «негативних» персонажів, але під тиском критики, був змушений другу частину роману (1935) написати в «необхідному дусі». Дер Ністер відгукнувся на тиск партійної критики оповіданням «Унтер а плойт» («Під парканом», 1929), в якому світ високого мистецтва символічно протиставляється суєті та повсякденності. Період панування «пролетарських» письменників наклав свій відбиток на літературу їдишем. Літератори передбачали можливі оцінки редакторів і критиків, що згубно позначалося на якості літературної продукції. Так, складаючи в 1929 р. збірку з своїх попередніх творів, П. Маркіш вилучив все, що могло викликати нарікання радянської критики. Шмуель Галкін опублікував збірку декларативних віршів «Фар дем найєм фундамент» («За новий фундамент», 1932), в якій вже не було колишніх сумнівів та нарікань. Лейб Квітко відійшов від експресіонізму та сатири і зосередився на творчості для дітей. Дер Ністер не опублікував жодного рядка до середини 1931 року, а в книзі нарисів «Драй хойптштет» («Три столиці», 1934), яку схвально прийняли радянські критики, проявив себе художником, чий фантастичний світ витиснює реальність. Єврейську культуру в СРСР сильно обмежував її відрив від івриту (аж до вигнання з мови «гебраізмів»), історичних традицій народу і навіть від закордонної літератури їдишем (за винятком її прорадянських проявів). У 1930-х рр. було видано безліч книг на їдиші, переважно стереотипних творів в дусі «соціалістичного реалізму», суто конформістських, які майже не відображали реальної дійсності. Ця тенденційна література не витримала випробування часом, але вона все ж представляє документальну та історичну цінність. За радянських часів в літературі їдишем з’являється багато нових імен: М. Альбертон, Ріва Балясна, Рахель Баумволь, І. Борухович, Х. Вайнерман, Люба Вассерман, М. Гарцман, Т. Ген, О. Гольдес (Гольдесгейм), Ш. Гордон, Шира Горшман, М. Даніель, Х. Діамант, Х. Добін, Шіке Дріз, Натан Забара, Я. Зельдін, Е. Каган, Х. Каменецький, Ханна Левіна, М. Ліфшиц, Ноах Лур’є, Ноте Лур’є, Х. Малтінській, Х. Меламуд, Б. Міллер, М. Нотович, Н. Ойслендер, Х. Орланд, Б. Оршанський, М. Пінчевській, Х. Полянкер, І. Рабін, Х. Ременік, Ш. Ройтман, Ш. Росін, Ривка Рубіна, І. Срібний, Ф. Сіто, Анна Стельмах, Х. Табачников, М. Талалаївський, Л. Талалай, М. Тейфі, З. Телесін, І. Фалікман, У. Фінкель, М. Хащеватський, Шифра Холоденко, Е. Шехтман, М. Штурман та ін. Деяку свободу самовираження єврейські письменники радянського періоду знаходили в ліричній поезії та в творах на історичну тематику. Як приклад: романи Д. Бергельсона «Байм Дніпро» («У Дніпра», т. 1, 1939; т. 2, 1940), Дер Ністера «Ді мішпохе Машбер» («Сім'я Машбер», т. 1, 1932; т. 2 , 1948) та історичні драми Шмуеля Галкіна «Бар-Кохба» (1939) і «Шуламіс» («Суламіф», 1940) - єдині твори в радянській літературі їдишем про минуле єврейського народу в Ерец-Ісраель. Хвиля репресій кінця 1930-х рр. в СРСР не оминула й єврейську літературу. У ці роки «зникли» М. Кульбак, І. Харик, Х. Гільдін (арештований в 1940), Я. Бронштейн, З. Аксельрод, історики єврейської літератури І. Цінберг і М. Ерік, критики А. Абчук і М. Літваков і багато інших, в тому числі і найвідданіші радянському режимові представники літератури. У 1939-40 рр. лави радянської літератури їдишем поповнили письменники з Бессарабії, Прибалтики, Західної України і Західної Білорусії: М. Альтман, Х. Ошерович, Л. Підрядник, М. Сакцієр, М. Харац, І. Шрайбман, Я. Штернберг і багато інших. Під час Другої світової війни і впродовж трьох повоєнних років відбулося поступове зближення радянської літератури з літературою їдишем в інших країнах в спільності тематики, в зверненні до традиційних біблійних образів та у використанні елементів івриту в лексиці. Значна частина прози і поезії була присвячена сучасним темам і всіляко підкреслювала героїзм євреїв в боротьбі проти спільного ворога. Єврейські письменники розглядати війну і Катастрофу з позиції єврейської національної солідарності. Дер Ністер в оповіданнях «Корбонес» («Жертви», 1943) і П. Маркіш в епічному полотні «Мілхоме» («Війна», 1948), а також в останньому своєму прозовому творі «Трот фун дойрес» («Хода поколінь», в спотвореному вигляді видано в 1967 р.), звертаються до зображення життя і боротьби польського єврейства, щоб висловити ідеї національної єдності та історичної спадковості. Письменники І. Фефер в «Шотнс фун Варшевер гето» («Тіні Варшавського гетто», 1945) та І. Фалікман в «Ді Шайн кумт фун Мізрах» («Світло приходить зі сходу», 1948), описують польське гетто . Повстанню у Варшавському гетто присвятив драматичну поему Шмуель Галкін. Відроджується інтерес до історичних тем: Д. Бергельсон написав драму «Принц Реувеном» (1946), Е. Фінінберг в кінці життя працював над п’єсою «Єврей з Португалії» і поемою «Вічний жид». Чимало єврейських письменників загинули в боях з нацизмом: М. Вінер, Ш. Годінер, М. Гарцман, Х. Діамант, Я. Зельдін, Б. Олевський, Ш. Росін, Л. Талалай, М. Хащеватський та багато інш. У 1942 році за наказом Сталіна був створений Єврейський антифашистський комітет, основним завданням якого був збір коштів, переважно серед багатих євреїв США, для війни з фашизмом. Головою ЄАК став видатний режисер і актор Соломон Міхоелс. До комітету входили діячі культури, науки, мистецтва - еліта радянської єврейської інтелігенції. Робота комітету була дуже успішною - для «праведної боротьби» зібрані мільйони доларів. Але, після 1945 р. ліберальні тенденції військового часу змінилися розгулом російського шовінізму і антисемітизму. Вже в 1946 році діяльність ЄАК стає «шкідливою» для радянської держави, а незабаром по всій країні розгортається антисемітська компанія по боротьбі з космополітизмом. Першим постраждав І. Кіпніс за художній нарис у варшавській газеті «Найє лебн» («Нове життя», 19 травня 1947), в якому закликав не зрікатися єврейства. Газета «Ейнікайт» засудила радянську літературу їдишем за «націоналізм». Жорсткіше прозвучали звинувачення на зустрічі письменників в Києві (січень 1948 р.), слідом за викриттями «націоналізму в літературі» пішли більш небезпечні звинувачення в єврейському націоналізмі взагалі. У 1948 - 1949 рр. єврейська культура в СРСР була розгромлена. У грудні 1948 року було вбито Соломона Міхоелса, а в кінці того ж року Єврейський антифашистський комітет припинив існування «як центр антирадянської пропаганди». Також були закриті: московське єврейське видавництво «Дер Емес», єврейські театри в Москві, Мінську, Біробіджані, Чернівцях, єврейське театральне училище ім. С. Міхоелса в Москві, Науково-дослідний кабінет єврейської культури в Києві, єврейський музей у Вільнюсі, Історико-етнографічний музей грузинського єврейства, Краєзнавчий музей в Біробіджані. Були розпущені об’єднання єврейських письменників в Москві, Києві та Мінську. Перестали виходити літературні альманахи «Геймланд» («Батьківщина», Москва) і «Дер Штерн» («Зірка», Київ). У біробіджанській бібліотеці ім. Шолом-Алейхема знищили тисячі томів єврейських книг. Припинилися передачі їдишем, які велись московським міжнародним радіо. Вихід друкованої продукції на їдиші повністю був заборонений, знищено останній набір друкарських древньоєврейських шрифтів, з бібліотек і магазинів вилучались книги єврейських авторів російською мовою, євреїв масово звільняли з роботи. Найголовніше - за сфабрикованими справами заарештували понад 100 діячів єврейської культури. 12 серпня 1952 були розстріляні члени Єврейського антифашистського комітету. Ця подія увійшла в історію як «ніч страчених поетів», хоча літераторів серед тринадцяти розстріляних було всього п’ятеро: Перець Маркіш, Давид Гофштейн, Іцик Фефер, Лейб Квітко, Давид Бергельсон. Літературознавці І. Нусинов і Е. Співак померли у в’язниці, М. Пінчевський - на засланні. Здоров’я письменників, які пережили ув’язнення, було підірвано (М. Бродерзон помер незабаром, а Ш. Галкін - через кілька років після звільнення). Всі вони народилися в кінці 19-го століття в смузі осілості, вчилися в хедері, говорили їдишем, писали на івриті, розчарувалися в традиційній культурі, повірили в нові ідеали. Майже всі виїхали в 1920-ті роки на Захід. І повернулися до СРСР в 1930-ті, де велася масштабна боротьба з антисемітизмом, відкривалися школи, училища та вузи з викладанням їдишем, єврейська секція в Спілці письменників, єврейські видавництва ... У квітні 1953 р., розпочатий після звільнення лікарів, процес «десталінізації» торкнувся і загального стану єврейства в країні. У 1955 - 1956 рр. з поселень і таборів повернулися жертви масштабної антисемітської кампанії сталінського режиму, які зостались живими. «Відлига» пробудила надії на пом’якшення політики влади щодо єврейської культурного і релігійного життя. В умовах показової лібералізації режиму і прагнення зберегти вплив і контроль над міжнародним комуністичним рухом, де в ті роки було чимало євреїв, керівництво СРСР та КПРС виявилося змушеним обговорювати питання і про стан єврейської культури. В 1954 р. російською мовою була опублікована повість Шолом-Алейхема «Хлопчик Мотл». Почали роботу комісії по виданню літературної спадщини страчених (на той час вже реабілітованих) письменників: Переца Маркіша, Лейба Квітко, Давида Бергельсона. У перекладі російською вийшла друком невелика кількість книг єврейських авторів, але влада всіляко опиралася виданню літературних творів єврейською мовою. Навіть тих, що вже були здійснені раніше, не кажучи про відродження єврейського видавництва, про відкриття театру, про випуск єврейських газет і журналів, про радіомовлення їдишем. Ситуація середини і другої половини 1950-х рр. нагадувала початок 1920-х. Тільки тепер ворогом радянського режиму став вже не «реакційно-клерикальний» іврит, а їдиш, який в 1920 - 1930-ті рр. у влади був у фаворі, бо вважався мовою єврейських трудящих мас. Тепер же, євреї розглядалися кремлівською верхівкою як «найслабша ланка в ланцюзі радянських народів», і відроджувати єврейську мову, тобто їдиш, значило «заважати добровільній асиміляції євреїв» і «штовхати їх назад в гетто». Схожі тези не раз звучали і незабаром після більшовицької революції, тільки стосувалися вони івриту, а не їдишу. У подібному розвитку подій, безперечно, була своя логіка, логіка «вирішення єврейського питання» в Радянському Союзі. В галереї представлені твори єврейських радянських письменників з фондів Відділу фонду юдаки Інституту Рукопису НБУВ. Додатки (мовою оригіналу): Додаток 1 Секретно 16 декабря 1955 г. № 526с г.Москва В ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КПСС В последнее время, в связи с реабилитацией большой группы еврейских писателей, в Союз писателей от их родственников и разных лиц поступает много письменных и устных запросов о том, что будет с литературным наследством реабилитированных умерших писателей и вообще о судьбе довольно большой группы советских литераторов, пишущих на еврейском языке. С первых лет существования советского строя в нашей стране (главным образом в РСФСР, УССР и БССР) сложилась большая группа литераторов, писавших на еврейском языке. Базой для деятельности этих литераторов являлись периодические издания, альманахи и книжные издательства, печатавшие их произведения; еврейские писатели (Бергельсон, Галкин, Маркиш, Кушнеров, Фефер, Квитко, Гофштейн и др.) широко переводились на русский и другие языки народов СССР и составляли неотъемлемую часть многонациональной советской литературы. Несколько лет тому назад (примерно с 1950 г.) подавляющее большинство периодических и непериодических изданий, а также книжные издательства, печатавшие литературу на еврейском языке, прекратили свое существование. Перестали существовать и еврейские театры. Таким образом, за последние 5 лет не появлялись в свет в изданиях на родном языке произведения всех еврейских советских писателей и свелась к минимуму публикация их произведений в переводах на русский и др. языки народов СССР. Кроме вопросов, связанных с дальнейшей деятельностью еврейских писателей, перед Правлением Союза писателей в последние годы вставали и другие вопросы, связанные с судьбой некоторых других национальных литератур. Когда в годы Великой Отечественной войны государством были приняты репрессивные меры, фактически перестали существовать национальные писательские группы немцев Поволжья, чеченцев, ингушей, балкарцев, крымских татар. В то время все члены Союза писателей, принадлежащие к этим национальностям, были одновременно исключены из Союза. Когда впоследствии некоторые из них выступили в качестве переводчиков или с оригинальными произведениями на других языках, их членство в Союзе не восстанавливалось, хотя они были и до сих пор остаются членами КПСС. Для Секретариата Правления СП ясно, что произведения посмертно или при жизни реабилитированных еврейских писателей, имеющие общесоюзное идейно-художественное значение, необходимо издавать в переводах на русский и другие языки на общих основаниях, равно как и аналогичные произведения других живущих и работающих еврейских писателей. Но вопрос о положении и судьбе еврейской литературы, как одной из национальных литератур СССР, и об издательской базе ее существования, равно как и вопросы, связанные с судьбой литератур репрессированных в военное время национальностей, выходят за рамки компетенции Союза писателей и имеют общегосударственное значение. Поэтому Секретариат Союза писателей ставит эти вопросы перед Центральным Комитетом КПСС и просит указаний и советов о том, как их решать в жизни нашей писательской организации. Секретарь Правления Союза писателей СССР А. СУРКОВ Додаток 2 Секретно В ЦК КПСС Препровождаю вам статью, помещенную во французском еженедельнике «Экспресс», являющемся рупором группировки Мендес-Франса. Это одна из многих статей на подобные темы, появляющихся в заграничной печати в последнее время. Мне кажется, что было бы целесообразно форсировать выпуск альманаха еврейской литературы вместе с постоянно издающейся библиотечкой книг советских писателей, пишущих на еврейском языке, о которых Секретариат Союза писателей – после соответствующей консультации – уже принял решение. Председатель Иностранной комиссии Союза писателей СССР Борис ПОЛЕВОЙ СТАТЬЯ МАНЕСА ШПЕРБЕРА В еженедельнике «Экспресс» (30 марта 1956 г.) Еженедельник «Экспресс» печатает статью писателя и публициста Манеса Шпербера. Статья называется «Убитый, я буду жить…». Еженедельник приводит следующие сведения о Манесе Шпербере: «Революционный борец, сотрудник Альфреда Адлера, специалист в области психологии, Шпербер является автором не только многочисленных философских и политических исследований, но и трилогии, отдельные части которой называются «И куст превратился в пепел», «Глубже, чем пропасть» и «Глухая бухта». В третьем романе Шпербер описывает уничтожение евреев фашистами; часть эта носит название «Подобно слезе в океане». Она вышла отдельным изданием с предисловием Андре Мальро, который, как известно, неохотно пишет предисловия и, помимо романа Шпербера, написал предисловия только к двум книгам: «Святилищу» Уильяма Фолкнера и «Любовнику леди Чаттерлей» Лоуренса. Манесу Шперберу сейчас 50 лет. Он предоставил еженедельнику «Экспресс» публикующийся ниже текст, повествующий об уничтожении целой литературы». «В предрассветные часы осенней ночи 1948 года советская милиция провела широкомасштабную акцию, положившую конец культурной жизни миллиона восьмисот тысяч евреев – единственно уцелевших из пяти миллионов евреев, живших до войны в империи Сталина. Когда наступил день, их организации, школы, типографии, издательства и газеты перестали существовать. В России, на Украине, в Белоруссии, в странах Прибалтики и в аннексированной восточной Польше были арестованы еврейские учителя, писатели, журналисты, другие культурные деятели. Это произошло в больших городах – при молчании, царящем обычно на кладбищах забытых поселков. Когда месяц спустя ежедневная газета еврейских рабочих Нью-Йорка «Форвертс» опубликовала эту потрясающую новость, против нее, по обыкновению, развернули мощную клеветническую кампанию; как всегда, она была направлена и против тех, кто хотел узнать правду». Безродные космополиты МВД ликвидировал только литературу и печать на еврейском языке. 28 января 1949 года «Правда» начала грозное наступление на некую «антипатриотическую группу театральных критиков», фактически – вообще на еврейских литераторов, пишущих на русском языке. Другие периодические издания, в частности, пресловутая «Литературная газета», повели яростную борьбу против тех, кого разоблачали как «безродных космополитов», или, согласно излюбленному выражению времен царского антисемитизма, «беспаспортников». Читателю были сообщены «скандальные» вещи: критик Холодов, оказывается, на самом деле носил фамилию Меерович, Мельников по паспорту был Мельманом, Ясный – Финкельштейном и т.д. Но ни одно из этих периодических изданий не сообщало, что настоящее имя Эренбурга совсем не Илья, а Элиаш, что этот самый Элиаш всегда был истинным образцом «безродного космополита». Правда, автор «Оттепели» никогда не ошибался в том, куда дует ветер: он вернулся в Советскую Россию только в 1921 г., после Гражданской войны, и его просталинские убеждения крепли именно по мере того, как утверждалась власть Сталина. Сталин сделал из Эренбурга своего царедворца, увенчав его лаврами и приказав в то же время «физически ликвидировать» выдающегося писателя Исаака Бабеля. «Культурный посол» Джугашвили Илья Эренбург первым выступил с объяснением неожиданного и полного исчезновения еврейской литературы в СССР: на его родине евреи, мол, чувствуют себя русскими и хотят учиться и читать только на русском языке. Но так как Эренбург как раз в то время боролся за мир на земле в отеле «Вальдорф-Астория» в Нью-Йорке, то у него не было времени убедить своих интервьюеров в том, что писатели, в течение одной ночи потерявшие всех своих читателей, вполне заслужили арест и бесследное исчезновение. Нет сомнения, что когда-нибудь станет известна точная роль Эренбурга в этом деле; по слухам, циркулировавшим в России, он несет за него большую ответственность. 12 августа 1952 г. В конце прошлого года московский генеральный прокурор вызвал родственников 26 еврейских писателей, арестованных в 1948 году, и сообщил им, что они не должны больше надеяться на возвращение своих отцов, мужей, сыновей и братьев: эти 26 человек, по его словам, «были расстреляны 12 августа 1952 года». Прокурор добавил, что то была достойная сожаления несправедливость и что убитые будут, вероятно, реабилитированы, если их семьи обратятся с соответствующим заявлением в органы советской юстиции. Сорок других еврейских писателей, жертвы все той же акции, тоже не вернулись, ибо умерли «естественной» смертью в концентрационных лагерях на Колыме, в Воркуте и в Караганде… Но люди, привезенные в Москву для немедленной отправки на смерть, были лучшими поэтами, романистами, драматургами и очеркистами; они составляли так называемую элиту, которая определяет характер литературы и, возглавляя ее настоящее, обеспечивает ее будущее. Их коллеги, не коммунисты или оппозиционно настроенные люди, были ликвидированы гораздо раньше, во время великих чисток. Между тем большая часть этих 26-и расстрелянных – так же, как и их русские собратья по перу, подчинялась всем указаниям режима, восхваляла «величайшего человека всех времен и народов» и кричала «Смерть!», когда этого от нее ждали. Как и остальные, они предали своих друзей и братьев, предавали всякий раз, когда того требовала верность любимой партии; но им все равно пришлось умереть, потому что они не в состоянии были изменить своему языку и своей литературе. Еврейское мученичество Уничтожив почти шесть миллионов евреев из Восточной Европы, Гитлер и его сообщники лишили жизни едва не всех читателей еврейской литературы; ликвидировав ее писателей, Сталин довершил акцию уничтожения. Это убийство не имеет прецедентов в истории мировой культуры, оно кажется беспримерным и тогда, когда речь идет о тысячелетиях еврейского мученичества. Я ненавижу пышные некрологи, я подавляю трепет и гнев в своем голосе, повествующем о преступлениях палачей-лжецов, об их агентуре из среды интеллигенции, даже о страданиях их жертв. Вы можете относиться безучастно к судьбе этой уничтоженной литературы. Вам не знакомы ее произведения, ее красота, ее величие, не знакомо то, что она сулила. Кроме того, в нашем веке часто умирают преждевременно. Зимняя спячка пресловутой мировой совести так глубока, что вопли горя не пробуждают ее, даже если власть имущие не подавляют их вовремя. Среди 26-и расстрелянных находился Перец Маркиш, лучший еврейский поэт нашего поколения. Я познакомился с ним после революции в Вене и встретился снова в 1931 году в Москве. Он удивительно походил на тот вдохновенный образ, который рисует себе юноша, думая о большом поэте; я научился читать по-еврейски ради того, чтобы узнать его творчество. Рассказывают, что Маркиш, сойдя с ума, беспрерывно пел и смеялся – даже в тот момент, когда пуля коснулась его затылка… Рядом с ним погиб другой большой писатель – Давид Бергельсон. Молча смотрел он на убийц своим тысячелетним взором. Этот «безродный космополит» озаглавил последнюю написанную им книгу фразой одного из предков современных иудеев, прославленного псалмопевца: «Убитый, я буду жить». У того же автора он заимствовал и свои предсмертные слова: «Земля, о, земля, не покрывай мою кровь!» ---------------------------------------------------------------------------------------------------------------- Додаток 3 14 апреля 1956 г. ЦК КПСС Секретарь Союза писателей СССР тов. Сурков обратился в ЦК КПСС с письмом, в котором сообщает, что в связи с реабилитацией большой группы еврейских писателей в Союз писателей СССР от родственников и разных лиц поступает много письменных и устных запросов о том, как быть с литературным наследством еврейских писателей, где публиковать произведения, написанные и пишущиеся на еврейском языке, в каких театрах ставить пьесы на еврейском языке. В ЦК КПСС за последнее время также поступают письма с просьбой открыть еврейские театры и клубы, газетные и книжные издательства – в связи с тем, что писатели, пишущие на еврейском языке, не имеют возможности печататься, драматурги не могут увидеть своих пьес, написанных на еврейском языке, на сцене. Вместе с этим в письмах обращается внимание на то, что в связи с отсутствием еврейских театров и еврейской литературы усилили свою деятельность синагоги, которые, по сравнению с писателями и деятелями еврейской литературы и искусства, поставлены в более выгодное положение. Газеты, издательства, театры закрыты, а синагоги и их влияние на евреев растут. Такие письма поступили от тов. Эйдинова (гор. Москва), тов. Тененбаума (гор. Москва), тов. Хаимова (гор. Ташкент). Известно, что ранее издавались произведения литераторов, писавших на еврейском языке, существовали газеты, альманахи и книжные издательства, действовали еврейские театры. Группы писателей, пишущих на еврейском языке, имелись в РСФСР, УССР, БССР, Узбекской ССР и других республиках и проводили большую и полезную работу среди евреев, проживающих в СССР. В настоящее время в стране выходит только одна газета на еврейском языке – «Биробиджанер Штерн» (Биробиджанская автономная область, РСФСР). Представители еврейского искусства, не имея своих театральных коллективов, выступают на эпизодических вечерах, организуемых в Москве. Как выяснилось, в Москве сейчас проживают свыше 40 еврейских писателей, пишущих на еврейском языке. 27 из них являются членами Союза писателей СССР и являлись ранее членами еврейской секции Союза. В Киеве проживают и пишут на родном языке 10 еврейских писателей, В Одессе – 4, в Харькове -1, в Черновцах – 4, в Кишиневе – 3, в Минске – 2, в Вильнюсе – 4, в Риге – 1 и в Биробиджане – 6. Этими и другими еврейскими писателями написаны повести и рассказы, стихотворения и литературно-критические статьи. Так, например, писатель И. Рабин написал повесть «В одной семье», посвященную новому быту и новой морали рабочей семьи. Писатель Г. Майзель пишет сатирические рассказы, писатель З. Витензон написал пьесу «Зоря Беленкович» – о боевых действиях подводников в годы Отечественной войны. В большинстве своих произведений еврейские писатели затрагивают серьезные темы современности: о дружбе народов, о рабочем классе и колхозном крестьянстве, о борьбе с буржуазным национализмом и др. Отдел культуры ЦК КПСС полагал бы целесообразным для начала разрешить Союзу писателей СССР издавать в издательстве «Советский писатель» альманах на еврейском языке, а также рекомендовать издательству «Советский писатель» выпустить на еврейском языке ряд книг классической и современной еврейской литературы. Типографскими матрицами еврейских шрифтов, сохранившимися после ликвидации издательства «Дер Эмес», располагает 15-я московская типография. Зав. отделом культуры ЦК КПСС Д.ПОЛИКАРПОВ. Зав. сектором отдела В.ИВАНОВ ЛІТЕРАТУРА 1. Российская Еврейская Энциклопедия в 6 томах / под ред. Брановера Г. Г. – Москва: изд. Российская Академия Естественных Наук «ЭПОС», 1999–2000. 2. Антологія єврейської поезії: Українські переклади з їдішу.– Київ: Вид. «Дух і Літера», 2007. 3. Бейдер, Хаим. Этюды о Еврейских писателях изд. – Киев: «Дух и Літера», 2003. 4. Пам’ятати заради життя: Матеріали «круглого столу» з приводу 40-річчя загибелі членів Єврейського антифашистського комітету. – Київ: «Богдана, ЛТД», 1993. 5. Левитас, Илья. Герои и жертвы. – Киев: «Астарта», 1997. 6. Полянкер, Александр. Перешедший реку. – Киев: «АДЕФ-Украина», 2007. Виставку підготувала головний бібліотекар відділу фонду юдаїки Інституту рукопису Г. А. Ривкіна.

Контактна інформація

Корпус №2, вул. Володимирська 62 3-й поверх, к.307; 4-й поверх,
к. 403.
+38 (044) 288-1418
irnbuv@gmail.com
9:15 до 17:30 (понеділок - субота)
Відділ фонду юдаїки:
9:15 до 18:00 (понеділок - п’ятниця)