В історіографії Другої світової війни життя єврейської громади широко розглянуте в контексті Голокосту. Однак євреї були не тільки об'єктом винищення, яке здійснювали нацистська Німеччина та її союзники, а й активними діячами, що вплинули на хід та результат війни. Особливість боротьби проти нацистів полягала для єврейської громади в тому, що вона боролася проти власного тотального знищення.

У ході війни загинуло, за різними оцінками, від 5 до 6 млн. євреїв. Велика частина загиблих була вбита нацистами та їх посібниками в країнах Осі та на окупованих територіях в Європі. Близько 1,5 млн євреїв брали участь у антинацистському опорі – в арміях країн антигітлерівської коаліції, а також у підпіллі та партизанському русі. Активну участь у боротьбі з нацизмом та спробах порятунку європейських євреїв брали єврейські національні організації різних країн. Існувало також явище єврейського колабораціонізму, пов'язане в основному з створеними нацистами тимчасовими органами єврейського «самоврядування» на території окупованих країн.

З початком Другої світової війни нацисти захопили країни та області з місцями компактного проживання єврейського населення – Польщу, Прибалтику, Україну, Білорусію.

У великих містах (набагато рідше – в невеликих) створювались єврейські гетто, куди зганялося все єврейське населення міста й околиць. Найбільше гетто було створено у Варшаві – у ньому містилося до 480 000 євреїв.

На території СРСР найбільшими гетто були Львівське (409 тисяч чоловік, існувало з листопада 1941 по червень 1943 року) та Мінське (близько 100 тисяч чоловік, ліквідовано 21 жовтня 1943).

Єврейське населення СРСР знищувалося, як правило, безпосередньо в місцях його проживання айнзатцгрупами (нім. Einsatzgruppen) СС, а також українськими та прибалтійськими колабораціоністами. Знищенням євреїв в окупованій Одеській області займалися румунські війська. По всій Прибалтиці, Україні, Білорусі, майже біля кожного невеликого міста, біля багатьох сіл знаходяться «ями» – яри, куди зганяли та розстрілювали чоловіків, жінок, дітей.

У середині жовтня 1941 року почалася депортація євреїв з Німеччини в гето Польщі, Прибалтики та Білорусі.

У січні 1942 року на Ванзейській конференції було схвалено програму «остаточного розв'язання єврейського питання». Цю ухвалу не афішували, тому майже ніхто (в тому числі й майбутні жертви) тоді не могли повірити, що в XX столітті таке можливо. Євреїв Німеччини, Франції, Голландії, Бельгії висилали на схід, у табори та гетто Польщі та Білорусі, розповідаючи їм про тимчасовість такого переселення. У Польщі створювались табори смерті, які взагалі не були розраховані на проживання великої кількості людей –тільки на швидке знищення новоприбулих. Місця для будівництва перших з них (Хелмно і Белжець) було обрано ще в жовтні 1941 р.

У липні 1942 р. почалися масові депортації з гетто Варшави до табору смерті Треблінка. До 13 вересня 1942 р. були депортовані або загинули в гетто 300 тис. євреїв Варшави.
У 1942 р. було знищено більшість євреїв Східної та Центральної Європи та значна частина євреїв Західної Європи. Успішний наступ радянської армії у 1943 р., зміна ситуації після Сталінградської битви та поразка армії Роммеля під Ель-Аламейном, спричинили прискорення темпів розправи нацистів над євреями.

Швидке просування радянських військ на захід примусило есесівців гарячково ліквідувати останні гетто та робочі табори та приховати сліди скоєних у них злочинів. Спеціальний підрозділ (Зондеркоммандо-1005) займалося спаленням трупів на місці масових розстрілів.

Поспішно були ліквідовані майже всі гетто та табори, ще залишалися на території Польщі, України, Білорусі, Латвії та Литви (так, наприклад, після придушення повстання у вільнюському гетто останні кілька тисяч євреїв були 23 вересня 1943 відправлені у табори до Естонії); почалася масова відправка єврейського населення з Італії, Норвегії, Франції, Бельгії, Словаччини та Греції в Освенцім, яка тривала до жовтня 1944. До знищення євреїв Угорщини приступили вже після того, як радянські війська заволоділи східними областями цієї країни.

На останньому етапі війни, коли неминучість поразки Німеччини вже не викликала сумнівів, деякі нацистські керівники намагалися використовувати євреїв для встановлення зв'язку з союзниками, в той час як інші (передусім Гітлер) продовжували вимагати тотального знищення тих, хто ще залишався в живих. Штандартенфюрер СС Дітер Висліцені на Нюрнберзькому процесі стверджував, що наприкінці лютого 1945 Адольф Ейхман назвав йому число убитих євреїв – «близько 5 млн людей».

Роль місцевого не єврейського населення окупованих Німеччиною територій в процесі холокосту була неоднозначною. Тисячі місцевих жителів служили у допоміжній поліції, створеної окупантами та брали участь в охороні гетто, конвоюванні євреїв до місця вбивств та в самих вбивствах. Місцева поліція здійснювала відправку євреїв у табори смерті на територіях, контрольованих режимом Віші у Франції, у Словаччині, в Угорщині. Багато місцевих жителів доносили окупантам на те, де переховуються євреї. Багато місцевих жителів привласнювали собі майно вбитих євреїв, вселялися в їх оселі. Нарешті, були випадки, коли місцеві жителі самі розправлялися з євреями, без безпосередньої участі окупантів. У Хорватії вбивства євреїв також здійснювалися без безпосередньої німецької участі.

У той же час чимало місцевих жителів рятували євреїв, ризикуючи свободою та життям.
За ініціативою німецької окупаційної влади в кожному гетто на окупованих територіях створювалися єврейські адміністративні органи самоврядування — юденрати (нім. Judenrat) – «єврейські ради». У повноваження юденрату входило забезпечення господарського життя та порядку в гетто, збір грошових коштів, відбір кандидатів для роботи у трудових таборах, а також виконання розпоряджень окупаційної влади. Юденрати активно співпрацювали з німецькою владою, намагаючись завоювати авторитет та показати свою значність для «справи» Німеччини й тим самим врятувати якомога більше євреїв. Тільки масові відправки євреїв до таборів смерті в 1942 році розвіяли ілюзії членів юденрату.

Юденрату підпорядковувалася єврейська поліція. Комплектування єврейської поліції відбувалося за участю німців й керівників юденрату. Зазвичай єврейська поліція зброї не мала – членам поліції дозволялося носити гумові кийки. Однак деякі єврейські поліцейські були озброєні. Попри те, що єврейська поліція допомагала нацистам у знищенні інших євреїв, багато хто (але не всі) її члени наприкінці кінців розділили долю інших жертв голокосту.

Відсутність чіткої інформації про плани нацистів по тотальному знищенню єврейського народу призвела до того, що жителі гетто в основному намагалися виконувати вимоги окупантів, прагнучи вижити.

Серед людей, які пережили Голокост велика кількість тих, кого з великим ризиком для життя переховували місцеві жителі. Ці люди, не-євреї, названі «Праведниками світу», врятували від загибелі десятки тисяч євреїв.

У Нідерландах, Норвегії, Бельгії, Франції існував рух спротиву, який також допомагав євреям, головним чином у пошуку сховищ. У Данії данці переправили на рибацьких човнах за великі гроші у Швецію 7000 з 8000 данських євреїв. Все данське суспільство, у тому числі й королівська сім'я, відкрито протестували проти расистських законів під час німецької окупації. Це призвело до того, що під час Другої світової війни в Данії загинуло лише 60 євреїв.

Треба відзначати велику кількість українців, які під час окупації під страхом знищення або заслання до концтабору переховували євреїв у своїх хатах. Також неймовірним був їх моральний подвиг, оскільки багатто їхніх співвітчизників «здавали» своїх сусідів-євреїв з подальшим грабунком їхньої власності. Єврейська організація Яд Вашем визнала героями 1755 українців з числа тих, хто, ризикуючи життям, рятував євреїв. Видатним рятівником євреїв був митрополит Андрій Шептицький.

Про отця Омеляна Ковча та його роль у спасінні невинних людей, широкий світ дізнався 9 вересня 1999 р., коли Папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним мучеником під час своєї подорожі до України.

Єврейська Рада України надала о. Ковчу звання "Праведник України", а 2009 року його визнано покровителем усіх священиків УГКЦ.

Опір нацистам чинили болгари. Коли німці зажадали видати їм болгарських євреїв (їх було близько 50 000), піднялася вся громадськість. Цар Борис III неодноразово саботував відповідні вказівки Німеччини. Євреї були вислані з столиці в провінцію. В результаті вдалося врятувати близько 50 000 чоловік. Однак 11 343 євреїв з приєднаних під час війни до Болгарії Македонії та грецької Фракії були відправлені до Освенціму. В Ізраїлі в 1996 році відбулося відкриття «Болгарського пам'ятного гаю», в якому встановлені плити на честь тих, хто сприяв порятунку болгарських євреїв.

В окремих випадках допомагали євреям також і високо-посадові німці. Серед рятівників найвідомішим є Оскар Шиндлер, німецький бізнесмен, який врятував тисячі євреїв з табору Пласов (Plaszow), влаштувавши їх працювати на свою фабрику. Є серед «праведників світу» дипломати та цивільні чиновники. Серед найбільш відомих –Арістідес Соуса Мендес (Aristides Sousa Mendes, Португалія), Тіуне Сугіхара (Японія) та Пауль Грунінгер (Paul Gruninger, Швейцарія). Вони ризикували своєю кар'єрою заради порятунку гнаних. Співробітник іранського посольства в Парижі Абдул-Хусейн Садрі також рятував євреїв в окупованому нацистами місті, видавши їм близько трьох тисяч іранських віз. Але найзнаменитіший дипломат-рятівник євреїв – це, Рауль Валленберг зі Швеції, який врятував десятки тисяч угорських євреїв. Незважаючи на свою дипломатичну недоторканість, після взяття Будапешту, він був заарештований радянськими спецслужбами, таємно вивезений в СРСР та розстріляний у в'язниці НКВС. Лише у 2006 році стало широко відоме ім'я сальвадорського дипломата – полковника Хосе Артуро Кастельяноса, що видав близько 40 тисяч фальшивих документів про сальвадорське громадянство європейським євреям (головним чином – з Угорщини), що дозволило врятувати більше 25 тисяч чоловік.

У Польщі було страчено понад 2 000 чоловік, які рятували євреїв чи допомагали їм. Польський уряд у вигнанні створив спеціальне підпільне агентство Жеґота (пол. Żegota), для допомоги євреям на окупованій території Польщі (1942–1945). Очолювала агенство Зофія Козак-Щуцька. Інший видатний діяч цієї організації – Ірена Сендлер. Польський підпільник Ян Карський у 1942 р. дістався до Великобританії з доповіддю про винищення євреїв та намагався привернути увагу британських та американських політиків до необхідності надати їм допомогу.

Італійські військові та цивільні, також відмовлялися у 1942–1943 роках допомагати у здійсненні відправки євреїв з окупованих Італією областей (Югославії та Франції) до таборів смерті. Лише під німецьким тиском італійці створили концтабори для євреїв (зокрема, концтабір Кампанья), але в них були гуманні умови утримання.

Незважаючи на жорстку антисемітську політику нацистів, у Німеччині періодично лунали голоси протесту проти переслідування євреїв. Найбільшим спонтанним виступом проти антисемітської політики стала демонстрація на Розенштрассе в Берліні 27-28 лютого 1943 року етнічних німців – подружжя та інших родичів євреїв, яким загрожувала відправка до таборів. Щоб уникнути скандалу, гауляйтер Берліна Геббельс розпорядився звільнити родичів демонстрантів, числом близько 2000 чоловік, та направити їх на примусові роботи в Берліні (майже всі вони дожили до кінця війни).

Станом на 1 січня 2010 року, за даними інституту Яд Вашем встановлено 23 226 рятівників, яким присвоєно почесне звання «Праведник світу». На частку Польщі їх  припадає найбільше – 6195 осіб, у Голландії їх 5009, у Франції – 3158 праведників світу. З колишніх республік СРСР найбільша кількість припадає на Україну – 2272.

Друга світова війна стала найбільш трагічною подією єврейської історії. На думку багатьох дослідників, загинули близько 6 млн осіб, з яких майже 2 млн склали євреї Радянського Союзу в межах 1941 року. В результаті нацистського геноциду прийшла в занепад та згасла культура східноєвропейського єврейства.

Разом з тим події Другої світової війни призвели до підйому національної самосвідомості євреїв в різних країнах та до утворення Держави Ізраїль.

Трагічних помилок минулого – не виправити. Вбитих – не воскресити. Але засвоїти уроки історії та не допустити їх повторення – обов’язок сучасних політиків перед теперішнім та прийдешніми поколіннями.

Виставку підготувала головний бібліотекар Відділу фонду юдаїки Інституту рукопису НБУВ Ганна Ривкіна.

Література

Література англійською мовою

• Hilberg, Raul. The Destruction of the European Jews, vol. 1-3 (2003, c1961)
• Hilberg, Raul. Perpetrators, Victims, Bystanders: The Jewish Catastrophe 1933–1945, (1992)
• Davidowicz, Lucy, The War Against the Jews: 1933–1945 (1975)
• Browning, Christopher R. The Origins of the Final Solution: The Evolution of Nazi Jewish Policy, September 1939-March 1942 (2004)
• Davies, Norman and Lukas, Richard C. Forgotten Holocaust: The Poles Under German Occupation 1939–1944, (2001, c1996)
• Dean, Martin: Robbing the Jews — The Confiscation of Jewish Property in the
      Holocaust, 1935 — 1945, Cambridge University Press, 2008.

Література українською мовою

• Є.Наконечний. Голокост у Львові // Віче. — 1992. — No 14.
• М. Коваль, Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення. // Український історичний журнал — 1992 — № 2.
• М. Попович, Єврейський геноцид в Україні історія та уроки. // Філософська та соціологічна думка. — 1994 — № 5-6
• А. Подольський, Нацистський геноцид щодо єврейського народу України. 1941–1944. Дисертація кандидата історичних наук — Київ, 1997
• Ж. Ковба, Людяність у безодні пекла, Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв'язання єврейського питання», Київ: Інститут юдаїки, 1998 — 268 с.
• Єлисаветський С. Я., Катастрофа і опір українського еврейства (1941–1944): нариси з історії Голокосту і опору в Україні, Інститут політичних i етнонаціональних досліджень НАН України, 1999 — 423 с.
• Х. Аронов, Катастрофа європейського єврейства під час другої світової війни, Київ: Інститут юдаїки, 2000 — 364 с.
• Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944) / Упоряд. М. Г. Дубик. — К., 2000. — 320 с.
• Гон М., Голокост на Рівненщині (документи і матеріали), Запоріжжя: Прем'єр, 2004. — 119 с.
• Мирський Р. Я., Голокост в Україні у регіональному і загальнолюдському вимірі, Львів: Видавництво університету «Львівська політехніка», 2005. — 199 с.
• О. М. Гончаренко, Голокост на території Київщини: загальні тенденції та регіональні особливості (1941 — 1944 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук:
• 07.00.01 /; Черкас. нац. ун-т ім. Б.Хмельницького. — Черкаси, 2005. — 20 с.
• Голокост і сучасність: науково-педагогічний бюлетень українського центру вивчення історії голокосту, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Український центр вивчення історії Голокосту. Випуски 1, 2, 3, 2005–2008.
• Круглов А. И. Потери евреев Украины в 1941–1944 гг. — Харьков: Тарбут Лаам, 2005. — 376 c.
• Адам А., Зейкан Ю., Навроцька Е. Білий камінь з чорної катівні: Голокост ромів Закарпаття. — Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуши, 2006. — 146 с.: іл.
• Сугацька Н. В. Геноцид проти єврейського населення Півдня України в роки німецько-румунської окупації (1941–1944 рр.). Дис. на здоб. наук. ступ. канд. істор. наук за спец. 07.00.01 (Історія України). — Миколаїв: Миколаïвський державний університет, 2006. — 189 с.
• О. В. Гісем, О. О. Мартинюк, Голокост в Україні (1941–1944): словник-довідник, Український центр дослідження Голокосту, Видавництво Сфера, 2007 — 92 с.
• Н. Попадюк, Голокост: трагедія XX століття, Ужгород: Гражда, 2007.
• Подольський А. Ю. Уроки минулого: Історія Голокосту в Україні. Навч. посібник / Музей «Будинок Анни Франк», Укр. центр вивчення історії Голокосту. — К.: «Сфера», 2007. — 100 с.: іл. — (Серія «Українська бібліотека Голокосту»).
• Шитюк М. М., Геноцид проти євреїв Південної України в роки німецько-румунської окупації (1941–1944), Миколаїв, 2008. — 153 с.
• Гон М. Геноциди першої половини XX століття: порівняльний аналіз. Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2009. — 180 с.
• Зонтгаймер К. Як нацизм прийшов до влади / Пер. з нім. — Київ: Дух і літера, 2009. — 320 с.
• Бартов О. Стерті. Зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні / Переклад з англійської Сергія Коломійця. — Київ: Українській центр вивчення історії Голокосту; «Зовнішторгвидав України», 2010. — 300 с.
• Козицький Андрій. Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у XX столітті (причини, особливості, наслідки). Посібник для студентів вишів рекомендований МОН, молоді та спорту України. — Львів, «Літопис». — 2012.

Література російською мовою

• Я. Хонигсман, Катастрофа Львовского еврейства. — Львів, 1993
• Круглов А. И. Потери евреев Украины в 1941–1944 гг. — Харьков: Тарбут Лаам, 2005. — 376 c.

Свідчення очевидців

• Анна Франк Щоденник / Пер. з нім. — К.: Сфера, 2006; 2009.
• Наконечний Є. «Шоа» у Львові: спогади. — Вид. 2-е. — Львів: Літературна аґенція «Піраміда», 2006. — 286 с.
• Левін К. Мандрівка крізь ілюзії / Пер. з англ. — Львів: Свічадо, 2007. — 478 с.
• Щоденник Давида Рубіновича / Пер. з польської А. Шарого. Передм. А. Подольського. — К.: Український центр вивчення історії Голокосту: Зовнішторгвидав України, 2009. — 70 с.
• Ойєрбах Р. На полях Треблінки (репортаж) / Пер. з їдиш І. Гусєва. Передм. А. Подольського, А. — Київ: Український центр вивчення історії Голокосту: Сфера, 2007. — 80 с.