Рада вітати вас на сайті відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій. Хочу запропонувати до перегляду виставку про Марокко — країну Африканського континенту. Можливо, хтось подумає, що це не зовсім звичайна тема, адже фонди відділу досить специфічні: бібліотеки монастирів, духовних та світських навчальних закладів, власницькі бібліотеки, світська та духовна періодика не зовсім відповідають заявленій темі. Тим не менш ідея створення цього електронного ресурсу виникла після запиту Посольства Марокко в Україні щодо наявності у фондах НБУВ друкованих видань, у яких міститься інформація про їхню країну.

Працюючи над розкриттям теми, були переглянуті каталоги Університету Св. Володимира, Київської духовної академії, Києво-Печерської лаври, а також електронні каталоги, відображені в системі ІРБІС, та інші. У процесі роботи виникли певні складнощі щодо пошуку матеріалу, адже картотек або покажчиків, у яких була б відображена ця тематика, немає. Це призвело до витрати досить значного обсягу часу та детального, здебільшого посторінкового, перегляду друкованих видань. Стало цікаво, чи дійсно у фондах відділу є література, яка торкається цієї теми, якщо є, то що це за друки, які їхні хронологічні рамки, місце видання тощо. Але все по порядку. Спочатку хотілося б сказати декілька слів про саму країну.

Марокко (арабською — المغرب ‎аль-Магриб, французькою — Maroc) — офіційна назва Королівство Марокко (арабською — المملكة المغربية аль-Мамлякат аль-Магрибія, французькою — Royaume du Maroc) — одна з найдавніших держав, що знаходиться на крайньому заході Північної Африки, зі столицею в місті Рабат. На півночі країна омивається Середземним морем, а на заході — Атлантичним океаном. На сході має кордон з Алжиром, а на півдні — з Мавританією. Гірський хребет — Атлаські гори, які простягаються через Марокко, Алжир та Туніс, поділяють Марокко на дві кліматичні зони, відокремлюючи узбережжя Середземного моря та Атлантичного океану від пустелі Сахара на північному заході, а клімат південної частини країни знаходиться під впливом Сахари.

Назва «Марокко» походить від іспанського Marruecos, португальського Marrocos, латинського Morroch — назви тодішньої столиці Marrakesh (Марракеш). Сама ж назва «Марракеш» у берберській мові означає «Земля Бога».

Відомості про Марокко сягають II тис. до нашої ери. Корінним населенням у ті далекі часи на території країни були кочівники-бербери — корінна етнічна група Північної Африки, які розмовляють берберськими мовами.

Наприкінці II тис. до н. е. на узбережжі Марокко оселилися фінікійці, заснувавши такі поселення, як Ліксус (Лараш), Тінгіс (Танжер), Шелла (Рабат) та інші, і розгорнули активну торгівлю з берберськими племенами. Окрім торговельних відносин, фінікійці мали значний вплив і на розвиток культури берберів. Упродовж VI–V ст. до н. е. північна частина Марокко підпорядковувалася Карфагену, сплачуючи йому данину (Карфаген (сучасний Туніс) — стародавнє самостійне місто-держава та могутня імперія Середземноморського басейну, заснована у 823 р. до н. е. переселенцями з фінікійського міста Тір. У перекладі з фінікійської мови «Карфаген» означає «Нове місто». Знищений римлянами у 146 р. до н. е.).

За часів правління римлян у Північному Марокко значного розвитку набули сільське господарство та садівництво: вирощували пшеницю, висаджували оливкові дерева, виноград та інші культури, розвивали іригаційні системи, будували нові міста (Сала, Баназа, Волюбіліс та інші), поширювалося християнство.

Близько IV ст. до н. е. на території північного Марокко відбулося об’єднання берберських племен, унаслідок чого було організовано королівство — Мавретанія. У 42 р., після смерті останнього мавританського царя Птоломея, королівство було поділене на дві римські провінції: Цезарійську — західний Алжир та Тінгітанську — північ Марокко. У 429 р. Тінгітанську провінцію захопили вандали, а у 534 р. — візантійці, після чого Північне Марокко перейшло у підпорядкування Візантійської імперії. У цей період з боку місцевого населення відбувалася значна кількість повстань проти влади, що призводило до проблем в управлінні захопленими територіями.

Починаючи з 682 р. території Північної Африки поступово захоплювали араби. Засновником першої арабської держави на цих землях зі столицею у місті Фес став імам Ідріс ібн Абдаллах. Окрім духовних, матеріальних та культурних цінностей, араби принесли й іслам, який прийняла більшість берберського населення. Значного розквіту держава досягла за часів правління династій Альморавідів (берберська династія 1056–1147 рр., заснована проповідником Абдуллою ібн Ясіном, яка займала території Алжиру, Тунісу, Лівії, Португалії та Іспанії) та Альмохадів (берберська династія 1121–1269 рр., заснована Абу Абдаллахом Мухаммадом ібн Тумартом (1080–1130), за іншою версією — Абд аль-Муменом (1101–1163)). Після падіння цих династій відбувся розпад і самої імперії.

Упродовж XIII–XVI ст. Марокко перебувало під владою берберської династії мусульман-сунітів — Меринідів (1244–1465 рр.). Найбільшого розквіту династія досягла у першій половині XIV ст. За часів її правління інтенсивно розвивалися мистецтво, архітектура та література. Разом із цим було створено піратський (корсарський) флот, який тримав у страху держави Південної Європи. Корсари не лише грабували торговельні кораблі, а й здійснювали набіги на прибережні міста Італії, Іспанії, Португалії, Нідерландів, Франції, Ісландії та інших країн, захоплюючи в полон християн і продаючи їх як рабів на невільничих ринках Алжиру та Марокко. Упродовж XVI–XIX ст. корсари захопили та продали в рабство понад один мільйон європейців.

На відміну від більшості країн, рабство в Марокко зберігалося до початку ХХ ст. (в інших державах — до середини ХІХ ст.). Відмінність між Марокко та іншими країнами полягала в тому, що марокканці купували рабів переважно для експлуатації на внутрішніх роботах, а не для перепродажу на ринках інших держав. Близько середини ХІХ ст. кількість ввезених до Марокко невільників сягнула чотирьох тисяч осіб. Центрами работоргівлі були Танжер, Рабат, Фес, Ес-Сувейра, Марракеш; рабів продавали також у невеликих поселеннях і селах. Найбільший невільничий базар знаходився в Марракеші.

Кожна угода щодо купівлі рабів затверджувалася двома присутніми нотаріусами та одним офіційним представником королівського двору. У документі, складеному нотаріусом, зазначали вік, стать, колір шкіри, фізичний стан, хвороби, перенесені рабом, та інші вади, а також імена попередніх власників. У документі також вказували недоліки, які могли проявитися після купівлі раба, що давало право на його повернення особі, яка продала невільника. На території Марокко рабам, серед яких могли бути як полонені, так і викрадені люди, видавали свідоцтво про статус раба, яке діяло і після його смерті. Це надавало рабовласникові право на подальше володіння дітьми рабів та унеможливлювало в майбутньому висування вимог щодо звільнення.

У Марокко рабів використовували як домашню прислугу, садівників та робітників на фермах. Особливо цінувалися вродливі жінки, які вміли добре готувати. Існувала також особлива категорія рабинь — вродливі дівчата та дівчатка, яких не виставляли на звичайних невільничих базарах, а одразу продавали як наложниць дворянам і заможним марокканцям. Іноді перед виставленням на продаж рабинь навчали музиці, танцям, співу та іншим умінням.

Активна работоргівля в Марокко тривала до початку ХХ ст. Лише у 1905 р. під тиском інших держав султаном були заборонені публічні ринки невільників у приморських містах, однак вони продовжували функціонувати у внутрішніх районах країни та в пустелі. Лише після встановлення французького протекторату (1912–1956 рр.) у 1912 р. відкрита работоргівля була припинена, тим не менш підпільна торгівля рабами продовжувала існувати.

Після вбивства Абу Інана Фариса (1329–1358) — царя Меринідів (султана Марокко у 1348–1358 рр., задушеного одним із царських візирів), поступово розпочався занепад і самої династії. З її ослабленням територія Марокко була поділена на султанати Фес і Марракеш.

Падіння у 1492 р. останньої мусульманської держави на Піренейському півострові — Гранадського емірату — призвело до захоплення португальцями та іспанцями окремих портів на узбережжі Марокко.

У 1540 р. Марракеш, а у 1549 р. — Фес захопила династія Саадидів. Засновник династії Мухаммед ібн Абд ар-Рахман (1511–1517) вважався шаріфом, тобто прямим нащадком пророка Мухаммеда. У 1578 р. під керівництвом представників цієї династії були відвойовані у португальців такі порти, як Агадір, Азземур та Сафі, однак під їхньою владою ще залишалися Танжер і Сеута, а Мелілья підпорядковувалася іспанцям. За кілька десятиліть правління Саадиди стали наймогутнішою династією Магрибу. Проте вже на початку XVII ст. вони почали втрачати владу в країні, а після смерті Ахмеда аль-Мансура (шаріфа Марокко у 1578–1603 рр., який помер у 1603 р. від чуми) султанат розпався. У 1659 р. загинув і останній представник династії Саадидів — Ахмед аль-Аббас.

Подальше об’єднання Марокко відбулося за правління шерифської династії Алауїтів (Алавіти, Філаліди, Філалі) — династії султанів, а з 1957 р. королів Марокко. Засновником династії був Мухаммед аш-Шаріф (1631–1635). Найбільшої могутності Алауїти досягли у 1672–1727 рр. за правління Мулай Ісмаїла ібн Шаріфа — другого султана Марокко з династії Алауїтів, відомого під прізвиськом «Кривавий» через жорстоке поводження з ворогами та опозицією. Саме він військовим шляхом завершив об’єднання Марокко, розпочате Мухаммедом та ар-Рашидом — синами Мухаммеда аш-Шаріфа.

У 1672 р. Мулай Ісмаїл переніс столицю до міста Мекнес, а згодом збудував навколо нього 76 фортець, призначених для захисту головних шляхів сполучення. Їхня загальна протяжність сягала 25 км. Окрім укріплення Мекнеса, султан створив найпотужнішу на той час армію в Марокко, чисельність якої наближалася до 150 тисяч осіб і складалася переважно з темношкірих рабів — гвардії абід аль-бухарі («чорних вартових», або чорної гвардії).

За його правління були звільнені від іспанців та британців такі міста, як Ель-Мамура (1681), Танжер (1684), Лараш (1689), Арсіла (1691), тобто практично все узбережжя Марокко. Водночас Мулай Ісмаїл намагався налагодити міжнародні відносини з Великою Британією, Францією та Іспанією. Однак поряд із перемогами султан зазнавав і поразок, зокрема у війнах з Алжиром у 1692 та 1701 рр.

Мулай Ісмаїл був відомий не лише завоюваннями та політичними рішеннями, а й своїм гаремом із понад п’ятьмастами наложницями та надзвичайною кількістю власних дітей. За свідченням французького дипломата Домініка Бусно, вже у 1704 р. Мулай Ісмаїл мав 1171 дитину (у Книзі рекордів Гіннеса зафіксовано 888).

Після смерті Мулай Ісмаїла, правління якого тривало 55 років, починаючи з середини XVIII ст. спалахнули міжусобиці, що призвели до суттєвого послаблення держави. Боротьба за владу між його синами (так звана Тридцятирічна смута, 1727–1757 рр.) спричинила розпад Марокко.

Наприкінці XIX ст. за панування над Марокко почали змагатися такі держави, як Велика Британія, Франція, Іспанія, а на початку ХХ ст. — і Німеччина. Марокканські кризи 1905 та 1911 рр., спровоковані протиріччями між європейськими державами за вплив у країні, призвели до загострення міжнародних конфліктів. У 1904 р. Франція та Іспанія поділили територію Марокко на сфери впливу, внаслідок чого Іспанії дісталася північна частина країни, а решта — Франції.

У 1905 р. виник конфлікт між Францією та Німеччиною, який завершився 4 листопада 1911 р. підписанням франко-німецьких домовленостей, відповідно до яких Німеччина відмовлялася від політичних претензій на Марокко і визнавала їх за Францією. Натомість Німеччина отримувала право «відкритих дверей» у Марокко строком на 30 років, а також у її підпорядкування переходила частина французької колонії в Конго площею 275 тис. км². У результаті криз більша частина Марокко перейшла під контроль Франції. Згодом на цих територіях серед місцевого населення почали спалахувати антифранцузькі виступи.

У березні 1956 р. Франція визнала незалежність Марокко, а наступного місяця незалежність отримало так зване Іспанське Марокко, за винятком кількох міст.

Багатовікова історія Марокко супроводжувалася не лише битвами, міжусобицями, існуванням работоргівлі та знищенням одних династій іншими, а й багатьма подіями, характерними для того часу. Надзвичайно важливою ланкою в історичному ланцюгу були й історико-культурні цінності, які безпосередньо впливали на державотворення. Розвивалися наука, культура, мистецтво, архітектура, література тощо.

Так, у 859–877 рр. Фатімою бінт Мухаммед Аль-Фігрія Аль-Курашія — дочкою купця з міста Кайруан, який разом із сім’єю переїхав до Феса, — при мечеті та медресе (ісламська школа) було засновано перший, один із найдавніших у світі ісламських університетів — Аль-Карауїн, де студенти вивчали не лише Коран, а й світські науки. Її сестрою Мар’ям при медресе започатковано бібліотеку, в якій зберігалися тисячі манускриптів, рідкісні копії Корану IX ст. та інші документи.

Однією з перших писемних пам’яток берберської словесності є Коран Баргуаті, датований VIII ст., який не зберігся. Література XI ст. писалася берберськими мовами, арабською, французькою та іспанською. Це були поетичні збірки та проза; починаючи з XII–XIV ст., перевага віддавалася історичним і географічним творам, а XV–XVI ст. характеризувалося здебільшого біографічними працями. Особливе місце займала усна народна творчість — так звана народна література (казки, епоси, вірші, фольклорні перекази тощо).

Важливе місце займала архітектура: будували мечеті, мінарети та медресе (Баб-Бердаїн у Мекнесі, Алі ібн Юсуфа, Аль-Кутубія в Марракеші, Бу-Інанія, Мулай-Ідріс-Зергун у Фесі, Велика мечеть Сале в Сале), палаци (Ель-Баді, Бахія, Дар-Мнебхі в Марракеші, Королівський палац у Рабаті, Дар-Бата у Фесі, Дар-Джаліл у Мекнесі, Дар-ес-Салам, Ріаз), фортеці (Касба Удайя в Рабаті, Тарудант, Таурирт). До історико-культурної спадщини належать стародавні фонтани (Муассін, Неджаріне), різновиди садів, акведуків тощо. Лише в Медіні Маракеша у XIX ст. нараховувалося близько 80 фонтанів. Всі ці історичні пам’ятки виділялися вишуканістю форм і багатством декору.

Марокко — високо-релігійна країна. Навіть сьогодні в ній зберігаються деякі звичаї доісламської берберської релігії: віра в силу символів, народні повір’я, обряди поклоніння святим містам та ритуали очищення. Ця релігія існувала до кінця VII ст., поки на території країни не почав інтенсивно поширюватися іслам. З приходом ісламу й донині саме цю релігію сповідує переважна більшість населення Марокко. Серед них найпоширеніша релігійна течія — суніти-малікіти; окрім малікітів, в країні існують такі течії, як харіджизм, суфізм, салафізм та шиїзм.

Населення Марокко різноманітне за національністю та віросповіданням. Країну населяють араби, бербери, французи, португальці, іспанці, євреї та представники інших народів. Окрім мусульман, чільне місце займають представники іудейства, християнства, бахаїзму (релігія, заснована в 40-х роках XIX ст. в Ірані) та інших. Вони мають різні традиції, правила та вірування, проте це не заважає знаходити порозуміння між собою.

Доповнюючи цю тему, хотілося б запропонувати для перегляду ілюстративний і текстовий матеріал, що зберігається у відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій і стосується цієї теми. Переважна більшість друків — карти та атласи; є багатотомники з історії Марокко та Африки, у яких у контексті історії Африки описується Королівство Марокко. За хронологічними рамками це видання XVI – першої чверті XX ст., надруковані французькою, німецькою та англійською мовами. Серед них — описи північно-західної Африки та подорожей до неї, праці німецьких картографів, короткі повідомлення у французьких газетах, книги, видані в Марокко та інші.

Виставку підготувала
наукова співробітниця
Ірина Шекера