Голодомор 1921–1923 рр. був безпосередньо спланований В. І. Леніним для «перевиховання» українського селянства, що чинило опір утворенню радгоспів та комун. Основною причиною голоду 1921–1923 рр. була конфіскація збіжжя і вивіз його за кордон, що співпало з посухою на Півдні. У червні 1921, незважаючи на посуху в південних губерніях, політбюро ЦК КП(б)У постановило стягнути борги по продрозкладці за минулі роки в усіх без винятку губерніях республіки. Москва і Петроград додатково отримали 138 тис. пудів зерна, але зернові запаси українського селянства були остаточно вичерпані. Радянський уряд не створив продовольчого резерву на випадок неврожаю. У 1921 р. з України активно вивозили збіжжя на допомогу голодуючому Поволжю. За офіційними даними експорт зерна у 1921 р. становив 70 млн. пудів, а за даними зарубіжних дослідників – 101 млн. Якби експорт скоротили до мінімуму, то голодних смертей вдалося б уникнути.

На відміну від Поволжя, голод в Україні аж до кінця 1921 р. не визнавався радянським режимом. З українців продовжували збирати продподаток, що був справжнім грабунком. Обов’язок допомагати голодуючим РСФРР був знятий з України лише в червні 1922, незважаючи на те, що на Півдні Україні продовжували масово гинути люди. До того ж не всі неврожайні місцевості набули статусу голодуючих.

Таким чином Москва намагалась шляхом голоду  примусити Україну підпорядкуватись большевицькому режиму.

Ранньої осені 1921 р. голод охопив вісім з дванадцяти українських губерній: майже повністю Одещину, Миколаївщину, Запоріжжя, Доннечину й Катеринославщину та південь Полтавщини, Харківщини й Кременчужчини, тобто Південь і Схід України, поширившись разом із селами й на міста. Також голод лютував на Воронежчині та Кубані. Вже в травні 1922 р. голодувало 5,6 млн. чоловік. Представник місії Нансена Квіслінг говорить про 7 млн. голодуючих українців за 1921–1923 рр. Від осені 1921 р. до весни 1923 р. за підрахунками Р. Сербина померло від голоду від 1,5 до 2 млн. людей. В. Верига наводить цифру у 2,5 млн., П. Ящук – мінімум 3, 21 млн. Звісно, офіційна статистика не наводила таких цифр і загалом перебільшувала інформацію про успіхи радянського господарства.

 Виконавцями голодомору було близько 8000 комуністів – членів воєнізованих хлібозаготівельних робітничих формувань на зразок продзагонів, продовольчих дружин, у тому числі прибулих із Росії. До їх складу ніколи не включали місцевих робітників. Озброєні хлібозаготівельні загони спрямовувались на село. У районах масового збройного опору селян спецзагонам допомагали регулярні військові формування. Саботаж хлібозаготівель загрожував ув’язненням від 6 місяців до 6 років з конфіскацією майна.

Вирішальну роль у порятунку голодуючих відіграли іноземні доброчинні організації, які розгорнули свою діяльність 1922 р. за власною ініціативою. Стражденним українцям допомагала місія Нансена та Американська адміністрація допомоги (АРА) на чолі з В. Гаскелом. Вся ця допомога була вибірковою й не охоплювала всіх потребуючих. Місії зосереджувались в основному по містах і не опікувались сільським населенням. Їх робота постійно зустрічала опір місцевих чиновників і відстрочувалась.

З боку уряду УСРР лише у червні 1922 р. було створено Центральний комітет допомоги голодуючим на чолі з головою ВУЦВК України Г. Петровським.

У серпні 1922 р. 60 % голодуючих республіки отримали довгоочікувану допомогу, з них 4/5 – від закордонних організацій. Більшість пайків – 180,9 млн. – надала Американська адміністрація допомоги (АРА), 12,2 млн. – місія Нансена, 383 тис. – Міжнародна робітнича допомога. У серпні 1922 р. 2/3 всієї допомоги голодуючим йшло з-за кордону. Допомога із Заходу приходила в двох варіантах: приватні пакунки і публічне годування. Різні допомогові організації відкривали в голодуючих місцевостях громадські кухні та їдальні. 1922 р., незважаючи на недосів і повторну посуху в степових губерніях, урожай в інших місцевостях був непоганий. Валовий збір хліба давав можливість задовольнити не тільки власні потреби республіки, а й вивезти за її межі до 15 млн. пудів зерна. Але вивезено було більше: до 1923 р. у сусідні радянські республіки було доставлено 9 млн пудів хліба та ще 13,5 млн пудів експортовано за кордони СРСР. Аби експорт не здавався аморальним, Москва оголосила, що врожай 1922 р. повністю припинив голод. У жовтні 1922 р. Москва проголосила кінець голоду і змінила комітет допомоги голодуючим на комітет боротьби з наслідками голоду. На початку 1923 р. радянський уряд почав обмежувати допомогову акцію АРА.

Представник Американського комітету допомоги російським дітям Дж. Стюарт бачив, як «утікачі з сільських районів голодуючих губерній юрмилися величезними масами на залізничних станціях, намагаючись залізницею дістатись до північних губерній, де ситуація з хлібом була краща». Ф. Конс, член вищезазначеного комітету, згадував, як щодня по вулицях міст збирали померлих від голоду дітей. Загалом найбільше потерпали від голоду саме вони. Італійський комуніст був свідком того, як в Одесі червоноармійці відбирали у дітей поживу, а малолітні дівчата віддавались морякам за хліб. Торгівля неповнолітніми дівчатами стала звичним явищем. Діти також ставали першими жертвами людоїдства. Про випадки канібалізму писав і Ф. Нансен. Представник місії Нансена капітан Квіслінг подає дані з протоколу допиту Х. А. Нищенко, яка після того, як чоловік залишив сім’ю, вбила своїх дітей і з’їла їх з іншими ще живими дітьми.

Голодних і ослаблених людей швидше косили епідемії тифу, холери, віспи тощо. Працівник АРА МекЕлрой повідомляв, що у липні 1922 р. в Україні нараховують 500 тис. випадків холери та до 1 млн. захворювань на тиф.

Експорт збіжжя час від часу супроводжувався протестами серед матросів та залізничників, котрі спостерігали за вантаженням і розвантаженням поїздів і відправкою кораблів до закордонних портів. Г. Фішер у своєму дослідженні про голодомор в Україні з подивом пише про потяги з Києва та Полтави, що везли продукти голодуючим Поволжя, замість того, щоб їхати до Одещини та Миколаївщини. Одеська губернія, де врожай становив 17% від звичного, послала 65 вагонів в РСФРР, а Миколаївська, де лютував найсильніший голод, – 8 вагонів на Волгу. У березні 1923 р. залізничники спробували безуспішно заблокувати хлібний експорт.

Книжкова виставка представлена діаспорними виданнями про жахливі події 1921–1923 рр. на Півдні та Сході України.

Одна з перших книг про штучний голод була підготовлена у 1922 р. в Берліні І. Герасимовичем. На виставці представлене нью-йоркське перевидання 1973 року, що ідентичне першовиданню.

Перебіг голоду в Україні та реакція діаспори Канади на нього відображені у виданні Р. Сербина, що містить матеріали з еміграційної преси. Окремо у своїй статті Р. Сербин писав про вивіз збіжжя з теренів України. В. Верига у своєму дослідженні у «Вістях комбатанта» стисло передав історію голодомору до його 50-ї річниці.

Український історик, державний діяч, емігрант у США Р. Млиновецький пояснює причини голодомору в Україні, його жахливі наслідки і дає оцінку тим політичним діячам і науковцям, котрі протягом десятиліть намагалися применшити масштаби трагедії та й загалом приховати факти про неї.

Статтями про голодомор в Південно-Східній Україні рясніє журнал українських активістів у Празі «Нова Україна : місячник письменства, мистецтва, науки і громадського життя». Канадське періодичне видання «Місія України : орган Спілки визволення України» інформує діаспору та світ про страшні роки штучного голоду. Аналізують ситуацію в Україні й дописувачі «Вістей комбатанта», які видавались у Нью-Йорку та Торонто.

Письменники також не змогли оминути цієї трагедії українського народу і не згадати про неї у своїй творчості. Тема голоду звучить у циклі поезій О. Олеся «Голод», у віршах В. Поліщука «Голодна мати», М. Йогансена «Голод» тощо. На штучний голод натякає М. Хвильовий у новелі «Редактор Карк». І тільки М. Куліш, потрапивши під тиск кон’юнктури, у п’єсі «97» був вимушений доводити, ніби загальнонаціональне лихо було спричинене посухою, а куркулі та священики перешкоджали більшовикам у порятунку населення.

Наша електронна книжкова виставка, підготовлена у 100-ті роковини голодомору 1921–1923 рр., має на меті вшанувати пам’ять про один із найтрагічніших епізодів в історії українського народу і підштовхнути науковців до подальших досліджень з цього ще далеко недостатньо вивченого питання.

Дзира Олеся, завідувач відділу зарубіжної україніки