1906 народився Єжи Ґедройць, польський політичний діяч, видавець, культуролог, українофіл, речник польсько-українського порозуміння. Почесний доктор Яґеллонського університету (Краків) та почесний член Польського історичного товариства (1991). Нагороджений Орденом Почесного Легіону, Офіцерським хрестом Румунської Корони, Кавалерським хрестом Бельгійської Корони, естонським орденом Білої Зірки. Студіював право (1924–1929) та історію (1930–1931) у Варшавському університеті. Півтора року відвідував семінар з історії України професора М. Кордуби. Цим студіям завдячував ґрунтовними знаннями з історії та культури України та численними знайомствами з відомими українськими діячами.

Організатор і редактор часописів «Głos fabryczny», «Akademicna kronika» (згодом «Akademicki dzień»), двотижневика «Bunt Młodych» (1929–1937, 1937–1939 – «Polityka»), квартальника «Wschód – l’Orient» (1930–1939). Ґедройць неодноразово відвідував Гуцульщину, репрезентував інтереси гуцулів у польських урядових колах. У 1930-х встановив контакти з провід. діячами українського руху в 2-й Речі Посполитій, зокрема у Сх. Галичині із Д. Донцовим, І. Кедриним, Є. Маланюком, віце-маршалком польського сейму В. Мудрим, єпископом Г. Хомишиним. Під час голодомору 1932–1933 і сталінських репресій Ґедройць, поділяючи федералістичні погляди Ю. Пілсудського, послідовно пропагував ідею неминучого розпаду СРСР та утворення на його теренах незалежних держав, підкреслюючи провідну роль України у цьому процесі. Виступав проти польської державної політики асиміляції українців, боровся за визнання рівноправності української мови з іншими мовами, запровадження окремих українських шкіл, заснування українського університету тощо.

У роки Другої світової війни Ґедройць – особистий секретар польського посла в Румунії Р.Рачинського (1939–1940), керівник польського відділення при посольстві Чилі в Бухаресті (1940), як співробітник англійського посольства займався польськими справами в Румунії (1941). Згодом через Туреччину виїхав до Палестини, де перебував на пропагандистській роботі в 2-му корпусі армії Андерса, учасник лівійської кампанії й боїв за м. Тобрук. Директор Європейського департаменту Міністерства інформації польського уряду в Лондоні (1945). Від жовтня 1946 очолював Літературний інститут (Instytut literacki) у Римі.

З 1947 –  видавець та головний редактор часопису Kultura. У жовтні 1947 переїздить до Мезон Ляффіт під Парижем, де розгортає широку видавничу діяльність, співпрацює з видатними польськими еміграційними публіцистами та письменниками: Ю. Чапським, Є. Стемповським, К. А. Єленським, Ю. Мєрошевським, Ч. Мілошем, В. Ґомбровичем, Ґ. Герлінгом-Ґрудзінським. Українські еміграційні діячі, що співпрацювали з «Культурою»: Б. Осадчук, Ю. Лавріненко, Ю. Шевельов, І. Лисяк-Рудницький, Б. Левицький, І. Кедрин, І. Кошелівець та ін. З 1953 – ініціатор видання Бібліотека «Культури», з 1962 видає «Історичні зошити», присвячені новітній історії Польщі та країн Центрально-Східної Європи. До вересня 2000 року вийшло 511 томів Бібліотеки «Культури», серед яких — 132 числа «Історичних зошитів» і 636 видань «Культури».

Ініціював та уможливив видання антології Ю.Лавріненка "Розстріляне відродження" (1959) у Бібліотеці «Культури». «Розстріляне відродження» як пропозиція назви книжки вперше прозвучала у листі Ґедройця до Лавріненка від 13 серпня 1958. Термін Ґедройця «розстріляне відродження» набув значного поширення в українському публічному вживанні. Сама антологія справила суттєвий вплив на формування українського шістдесятництва. У 1969 у Бібліотеці «Культури» з'явилася друга українська антологія – «дисидентська» – яку на замовлення Ґедройця впорядкував Іван Кошелівець: «Україна 1956–1968».

На відзначення 300-річчя Гадяцького договору 1658 видав книгу С.Кота "Jerzy Niemirycz: W 300-lecie ugody hadziackiej" (1960). Виступав за гідне вшанування пам'яті С. Петлюри. Входив до складу редакційної колегії російського дисидентського часопису «Континент», був членом редакційної ради українського квартальника «Віднова», брав активну участь у акціях на захист свободи творчості і вільного культурного розвитку.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії сучасної України Інституту енциклопедичних досліджень НАНУ