Народився Серж Лифар, танцівник, хореограф-постановник, педагог; теоретик, історик і реформатор балетного мистецтва 20 ст

Дата події: 
2-04-1905

1905 народився Серж Лифар, танцівник, хореограф-постановник, педагог; теоретик, історик і реформатор балетного мистецтва 20 ст. Походив з української дворянської родини, яка мала козацьке коріння. Відвідував заняття в Київській консерваторії по класу скрипки, а потім – фортепіано; співав у хорі Софійського собору під керівництвом регента Я. Калішевського. Від 1921 навчався в приватній балетній студії хореографа Київської опери Б. Ніжинської. З 1923 – у Парижі. Після нетривалого навчання в Е. Чекетті був прийнятий до трупи С. Дягілєва. 1925 танцював партію Борея в балеті В. Дукельського "Зефір і Флора", наступного сезону – Принца в "Лебединому озері", 1929 – головну партію в "Блудному сині" С. Прокоф'єва. 1929 очолив балетну трупу в паризькій "Grand Opera", продовжував танцювати. Тоді ж дебютував як балетмейстер новою версією "Байки про Лисицю, Півня, Кота та Барана" І. Стравінського. 1932 поставив свій перший ліричний балет "На Дніпрі". Невдовзі балетна трупа "Grand Opera" стала однією з провідних в Зх. Європі. 1943 здійснив одну з кращих, на думку фахівців, своїх постановок – "Сюїту в білому". З 1944 жив у Монако, організував там трупу "Новий балет Монте-Карло" (був її керівником до 1947), з якою гастролював країнами Європи, Америки, Азії, Африки. Загалом поставив 200 балетів (переважно одноактних) і дивертисментів в операх, сам танцював у них. Як запрошений хореограф ставив спектаклі в ін. театрах Франції і за кордоном. 1947 створив при театрі "Grand Opera" Інститут хореографії. Від 1955 викладав історію і теорію танцю в Сорбонні. Цього ж року був визнаний кращим танцівником і хореографом Франції й нагороджений відзнакою "Золота туфелька". 1957 став засновником Університету танцю, був його ректором. Від 1968 – член Академії вишуканих мистецтв. 1969 почав активно малювати (1972–1975 виставки його картин демонструвалися в Каннах, Парижі, Монте-Карло, Венеції). Написав понад 20 праць із проблем балету (зокрема "Маніфест хореографа", 1935, "Історія балету", 1966), опублікував кілька мемуарів, а також книг про О. Пушкіна (зокрема "Третий праздник Пушкина", 1937), був видавцем творів останнього. Засновник дипломів А. Павлової і В. Ніжинського; організував і фінансував перепоховання останнього (з Лондона) на кладовищі на Монмартрі (Париж). У СРСР ім'я Лифаря замовчувалося. В той же час Лифар мріяв повернутися в Україну. На пропозицію президента Франції Шарля де Голля стати громадянином його країни він відповів, що є "українцем і цим пишається", і до останніх днів свого життя лишився "персоною без громадянства". Від весни 1981 жив у м. Лозанна (Швейцарія). Передав місту частину своєї колекції театрального живопису і книг (вона стала основою експозиції в музеї його імені). 1986 мерія міста нагородила його золотою медаллю "500 років об'єднання Лозанни". Був президентом Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО. Кавалер найвищих нагород Франції: ордена Почесного Легіону і ордена Літератури та мистецтв (командор). 1994 з нагоди його 90-річчя в Києві було започатковано Міжнародний конкурс балету ім. С. Лифаря, від 1995 в Києві проводяться Міжнародні фестивалі танцю "Серж Лифар де ля Данс". Вдова Лифаря передала Україні чимало реліквій з архіву чоловіка: Київ. б-ці ім. Лесі Українки – бл. 2 тис. видань з його книгозбірні; Музею історії Києва – частину епістолярію, афіші; Музею історичних коштовностей України – "Золоту туфельку"; Національному музею історії України – особисті речі (зокрема його перші пуанти), скульптурні й живописні портрети, сценічні костюми тощо. 2003 на березі Женевського озера відкрито бронзовий пам'ятник Лифаря у вигляді Ікара. Цього ж року вдову Лифаря було нагороджено орденом княгині Ольги 1-го ст. (за визначний внесок у популяризацію у світі культурно-мистецької спадщини України і доброчинну діяльність). 2006 за сприяння фундації "Дні України" та МЗС України йому відкрито пам'ятник у приміщенні Театру опери та балету в Монако.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.