Одним із найбільш стійких уявлень національної пам’яті української нації, є пам’ять про період найвищого злету та процвітання. Таким часом є доба козаччини. Українське козацтво було провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення. Діяльність козаків охоплювала всі сфери життя: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, захищали від феодальних утисків шляхом антифеодальних виступів, підтримували національну культуру і православну церкву. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливим осередком у формуванні української державності.

Виникнення козацтва на українських землях в ХV ст. стало цілком закономірним, остільки в ту добу частина українські землі становили собою «кордон», що розділяв світи осілого землеробського населення і степових кочівних народів.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-х років XV ст. Йшлося про населення центральної України, яке ходило на різні промисли – полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством.

Козацькі війська здебільшого були організовані для оборони земель Середнього Подніпров'я, що увійшли до складу Великого Князівства Литовського, Руського й Жемайтійського. Згодом козаки брали активну участь у війнах з Московським царством на боці Речі Посполитої, а від XVII ст. під час Національно-визвольної революції проти самої Речі Посполитої.

Надалі, через суперечки щодо внутрішнього та зовнішнього політичного курсу, під час періоду, що отримав назву «Руїна», воювали у союзі з різними сусідніми імперіями.

Вважається, що термін «козаки», вперше було вжито 1492 р. в листуванні великого князя з кримським ханом, який нарікав на похід киян та «черкасців» під Тягинем. Також на козаків він скаржився московському князеві наступного, 1493 р. Кримський хан українських вояків нарікав відомим собі кримськотатарським словом «Kazak» – «вільна, незалежна людина», «шукач пригод». Пізніше з’явилися праці перших дослідників з історії козаків: Григорія Грабянки, Петра Симоновського, Самійла Величка, які трактували походження козаків здебільшого від хозарів. Водночас існувала гіпотеза про їх слов'янське походження. Загалом, козаки вважалися місцевим населенням, організованим для захисту південних кордонів від нападів військ Османської імперії та її васалів князями, які на той час володіли землями по Дніпру. В польських письмових джерелах власне «козак» стосовно українських козаків зафіксовано 1516 р., опісля спільного військового походу Остафія Дашкевича та Предслава Лянцкоронського проти білгородської орди. Тоді король Сигізмунд дипломатично вибачився перед ханом за збройні дії і запевнив, що їх здійснило не військо, а козаки, вживши для цього слово кримськотатарського походження, яке перед тим вживав сам хан, виправдовуючи пограбування земель його підлеглими. Відтоді разом з назвою запорожці, а ще раніше «черкаси», в польських письмових джерелах почали досить часто використовувати назву «козаки». Зростанню чисельності козаків сприяло створення Запорозької Січі. За останнім порогом Дніпра річка широко розливалася, утворюючи численні притоки луки та острови. Саме тут знаходили свій прихисток козаки. На островах для захисту від татар споруджувались укріплення – січі, які робили зі зрубаного дерева. Завдяки природним умовам Запорожжя стало неприступним як для литовських і польських військ, і для татарських й турецьких орд. В оборонну систему Запорозької Січі ввійшли всі навколишні невеликі містечка. Поступово термін «Січ» почало означати столицю запорозького козацтва, постійний центр керування військовими справами. Поряд зі словом «Січ» вживалося слово «Кіш». Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Запорозька Січ проіснувала понад 200 років. За цей час козаки неодноразово змінювали місця перебування. Зафіксовано вісім січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Кам'янська, Нова. Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зовнішні обставини тощо). Найвідомішою стала Січ на острові Хортиця. Виникнення Хортицької Січі пов'язане з ім'ям українського князя, черкаського і канівського старости, одного з перших козацьких отаманів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім'ям Байди. Він із загоном козаків між 1552 р. і 1556 р. побудував на Хортиці укріплений замок всупереч волі польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського Ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків.

У XVI–XVIII ст. запорожці формально мали однакові права. Вони називали себе «товаришами», а своє військо – «товариством» Війська Запорозького. Існує думка, що жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Писаного кодексу законів не було, в основі побутування козацької громади були звичаї та традиції. Соціальні порядки, вироблені козацтвом, справляли великий вплив на свідомість поневолених українців, що особливо яскраво виявлялося в ході народних повстань. Характерною рисою соціальних протестів XVI–XVII ст. в Україні стало масове покозачення. Повсталі селяни й міщани виганяли або знищували своїх панів, ділили між собою їхнє майно, запроваджували козацькій устрій і оголошували себе вільними козаками. Протягом століть українське козацтво виступало проти соціального гніту. Набувати ознак окремого стану українське козацтво почало в процесі залучення козаків на державну військову службу. У другій половині XVI ст. уряд Речі Посполитої затвердив реєстрове військо, після чого козацтво як новий соціальний стан отримав політичне і правове визнання. За реєстровими козаками закріплювалася певна низка прав, саме це відрізняло їх від інших «нижчих» верств тогочасного суспільства. Проте вже наприкінці XVI ст. – першої половини XVIІ ст. участь козаків у повстаннях призвела до появи сеймових постанов, які фактично скасували надані козакам права.

1654 р., при укладанні Березневих статей, ці права було відновлено. Козакам офіційно дозволялося мати власну адміністрацію, судочинство, військову службу. У другій половині XVIІ ст. політичний устрій Гетьманщини значною мірою перейняв традиційні форми козацького самоврядування. Після придушення царською владою селянської війни 1773–1775 рр. під проводом Омеляна Пугачова в Російській імперії почався наступ імперського уряду на козацтво, водночас зріс національний гніт. 15 червня 1775 р. за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорозьку Січ. Про це офіційно оголосили в Маніфесті в серпні 1775 р. Ця подія незабаром призвела до ліквідації автономії і повної інкорпорації українських земель у склад Російської імперії.

У ході російсько-турецької війни (1787–1791) утворилося Військо вірних козаків, яке пізніше було перейменовано на Чорноморське козацьке військо. Невдовзі частина козаків, які переселилися за Дунай, сформували Задунайську Січ.

На початку XX ст. під час Української революції (1917–1921) з українських добровольчих частин створено вільне козацтво. У квітні 1917 р. на зборах у Звенигородці, отаманом козацького війська було обрано Павла Скоропадського.

Козацтво протягом століть залишається частиною української культури і сьогодні, знайшло продовження у своїх нащадках, які захищають Україну від російських загарбників.

До уваги читачів на виставці представлені видання з різних фондів відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій. Основну частину книг виокремлено з особової бібліотеки українського історика, професора університету Св. Володимира В. Антоновича (1834–1908):  «Статьи по южнорусской истории», «Историческия сочинения о Малороссии и Малороссиянах Г. Ф. Миллера, бывшего историографа российского писания», «Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при московском университете» та ін. Показовим є те, що першу історичну працю Антонович написав 1863 р., яка мала назву  «О происхождении казачества». Її вміщено до вступної частини «Архива Юго-Западной России». Також на виставці представлені праці відомих українських вчених і діячів культури, наприклад:  В. Ключевського (1841–1911), І. Лучицького (1845–1918), вченого та педагога Ф. Лебединцева (1828–1888). Невелика кількість статей з теми про козаччину представлено у таких періодичних виданнях, як: «Киевская старина», «Руська історична бібліотека», «Университе́тские изве́стия» та ін. Не менш цікавими для  читачів можуть бути історичні студії О. Рігельмана (1720–1789), М. Максимовича (1804-1873), М. Костомарова (1817–1885) та ін. Також на тему «Козацька доба в наукових виданнях XIX–поч. XX століття» виявлено видання у книжкових колекціях «Києво-Печерської лаври», «Волинської духовної семінарії», «Особова бібліотека В. Іконникова» та у довідковому фонді відділу історичних колекцій.

Кожне зображення супроводжується повним описом та інформацією про місце зберігання.

Електронна виставка підготовлена за матеріалами відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Інституту книгознавства НБУВ.

Виставку підготувала наукова співробітниця відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Гуржій І. О.