До уваги читачів – виставка, присвячена спогадам учасників Української національно-визвольної революції 1917–1922 рр., опублікованим у пресі української діаспори.

У газеті «Український прапор» (Відень, 1921) було оприлюднено спогади очевидців про окремі події національно-визвольної революції 1917–1922 рр. У спогаді Уляна М. Карпюка без вказування точних дат згадується про те, як галичани перехитрили більшовиків, які вимагали від них здатися. У виданні також вміщено докладний спогад учасника бою Антіна Дівнича про битву на Лисоні 18-22 червня 1919 року.

У газеті «Соборна Україна» (Відень, 1922) надруковано спогад Осипа Турянського «Брате, сьогодня Святий Вечір» про почуття людини під час війни та про втрату брата на ній. Щоправда, незрозуміло, чи це дійсно спогад, чи літературний твір. Опубліковано і уривок зі споминів сотника української армії Романа Дрогобицького про Херсонщину 1918 року. У той час на Херсонщині були австрійські війська і автор спогаду особливо відзначає, що «не диво, що під таким режімом українське національно-культурне життя (про політичне взагалі і не згадую) дуже слабо розвивалося» (йдеться про Єлисаветград і його коменданта графа генерала Маренці). Також автор згадує, що «австрійські військові круги під впливом Москалів всякий національний рух спиняли, називаючи його коротко «большевизмом» (Тут вже йдеться про Херсон). Але все змінилося, коли до міста увійшли відділи галицьких У. С. С. під командуванням архікнязя Вільгельма. І одразу ж за підтримку національного руху з московських урядових кіл посипалися доноси про те, що «карні експедиції У. С. С. є компрометацією гетьманської власти, бо вони карають поміщиків, а не селян, що у Вишиваного  відбуваються тайні наради українських діячів тощо»». Автор спогаду був членом австрійської комісії, яка розслідувала діяльність Вишиваного. Позитивне враження на нього справив огляд частин У. С. С. Також дуже позитивне враження на нього справив сам архікнязь: «Мимохіть приходить мені на думку гірка іронія: «Чужий прінц» який зрозумів і зжився з народом, обороняє його перед «своїм» ніби-українським урядом, який на Україні нищить все, що українське?!». Видання  «Праця» (Прудентополіс, Бразилія) у тому ж році містить спогади дружини Івана Карпенка-Карого Тобілевича Софії Тобілевич «Рідні гості. Спогади з побуту Українських Січових Стрільців на степовій Україні». Вона згадує, що селяни під час національно-визвольної революції вдруге після 1905 р. вирішили не чіпати хутору Тобілевича, бо добра пам’ять про нього жила між людей. Розповідає також про загальні настрої в цей період на степовій Україні. Особливо звертає увагу, що після прибуття У. С. С. «затихли по селах п’яні оргії та бешкети… Було створено спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило усю околицю… Були три речі, якими новоприбулі з’єднали собі народ: учили, лічили й розважали…». Згадує також про видання стрілецької літератури. Закликає до подальшої боротьби за волю України. Газета «Канадійський фармер» того ж року містить докладний (у кількох номерах) спогад Євгена Бородиєвича про діяльність 3-ї бригади Української Галицької Армії 1920 р. Видання «Українська трибуна» (Варшава) опублікувало розповідь кореспондента газети зі слів очевидця про участь у повстанні в Україні у листопаді 1922 р. , а також – спогад учасника під криптонімом М. Б. про бій під Крутами.

Газета «Український сурмач» 1923 р. надрукувала докладний спогад про обставини проголошення IV Універсалу Центральної Ради.

Український діаспорний історик Остап Грицай закликав у газеті «Український голос» (Перемишль, 1924) упорядковувати могили бійців за волю України.

Виставка буде корисна усім, хто цікавиться історією України, історією Української національно-визвольної революції 1917–1922 рр. та пресознавством.

Виставку підготували головний бібліотекар Дмитро Захаров та провідний бібліотекар Станіслав Малюк.