наукова робота у педуніверситетах як чинник педагогічного поступу

О.М. Микитюк

Суспільство знань, що формується прискореними темпами у сучасному світі і накладає свій відбиток на ті соціальні і культурні транс­формації, що відбуваються в Україні, передбачає залучення до цих ради­кальних перетворень педагогічних ідей, які є вагомими чинниками духов­ного розвитку людства.

Варто зазначити, що педагогічний поступ, без якого неможливий духов­ний розвиток людства, тісно пов'язаний з організацією духовного виробниц­тва у педуніверситетах, суттєвою складовою якого є наукова робота. Педаго­гічні дослідження тут вже за своїм визначенням відіграють провідну роль. При цьому йдеться не тільки про кількісне домінування педагогічних досліджень, а й про педагогізацію усієї науково-дослідної роботи. Річ у тому, що наукові дослідження в педуніверситетах здебільшого мають комплексний характер, утворюючи міждисциплінарні синтези педагогічних, філософських та соціаль­но-політичних ідей. Це торкається не тільки гуманітарних наук, а й природни­чих, гуманітаризація яких є відповіддю на виклики суспільства знань.

Педагогічний університет є не тільки навчально-виховним інститутом, а й генератором педагогічних ідей, кумуляція та верифікація яких є пере­думовою педагогічного поступу. Але цим не обмежується специфіка куль­турного виробництва у педуніверситеті, який є своєрідною лабораторією, де формується вчитель. Практична складова широко представлена у дослід­ницьких проектах, що розробляються і здійснюються у педвузах. Звернемо увагу на такий момент. Педагогічний поступ розгортається не тільки у ос­вітньому просторі, а й у полі культури. Як зауважує В. Кремень, домінант­ними імперативами сучасної гуманістичної тріади «людина-освіта — куль­тура» виступають: 1) мовна політика, котра має орієнтуватися на глобальні тенденції розвитку культури, науки й освіти; 2) крос-культурний діалог, що є виразом суспільного розвитку, який сприяє збереженню національної складової, яка зазнає тиску з боку культурної глобалізації [2, c. 28—29].

Це означає, що педагогічні ідеї неминуче обумовлюються тенденціями розвитку суспільства, трансформуються у нових соціокультурних контек­стах. Але їхня роль при цьому не залишається пасивною, вони впливають на стан і якісні характеристики суспільства. Отже, педуніверситет як гене­ратор та провідник педагогічних ідей активно втручається у процеси сус­пільного розвитку. Історія педагогіки аргументативно підкріплює цю тезу. Як приклад тут можна навести ідеї А.С. Макаренка та В.О. Сухомлинського. Їх реконструкції та реінтерпретації одержали новий поштовх у своєму роз­витку саме завдяки працям і практичної діяльності сучасних представників інтегральної педагогічної науки.

Так, переосмислюючи спадщину В.О. Сухомлинського, А.М. Бойко пише: «Поняття «свобода» — педагогічна категорія, провідний принцип навчання і виховання, а отже — основоположне правило, яким належить керуватися у педагогічній взаємодії. Сьогодні загальноосвітні навчально-виховні заклади роблять перші кроки у його здійсненні на основі особистіс-но-соціального підходу. В оновленій парадигмі виховання, що об'єднує раціоналістичний (навчальний) і культуротворчий (виховний) напрями освіти. На основі єдності навчання і виховання реалізується прагнення людської природи до свободи у своєму розвитку. Педагог покликаний здій­снювати особистісно зорієнтовану педагогічну діяльність, забезпечуючи принцип свободи у формуванні особистості згідно з її природними даними, потребами та інтересами» [1, 2].

Ідея свободи є однією з тих, завдяки яким підтримується творчий по­тенціал сучасної педагогічної думки, забезпечується її поступ. Показово, що у Сухомлинського розбудова свободи пов'язується з розвитком культури мислення. «Вихованці, підкреслював Сухомлинський, — можуть успішно вчитися тільки тоді, коли вони вміють спостерігати, думати, висловлювати думки, читати, писати, думаючи, читати і, читаючи, думати, коли вироб­ляється ставлення до своїх думок» [5, c. 99].

Ця вимога Сухомлинського торкається також і наукових досліджень у педагогіці, філософії та соціології освіти, де надзвичайно важливу роль відіграє принцип критичної саморефлексії. Він стає незамінним, коли йдеть­ся про ефективність наукових розробок у цій площині, про валідність тих чи інших рекомендацій щодо застосування педагогічних інновацій. Голос сумління науковця тут є так само важливим, як і рецензії та відгуки щодо його теоретичного доробку. Окремо треба також зупинитися на проблемах організації наукової роботи у педуніверситетах, яка також впливає на пос­туп педагогічних ідей.

Не тільки педагогічні ідеї, а й освітні інститути, насамперед вища школа у XXI столітті зазнає значних трансформацій. Усе це змушує по-новому роз­глядати функції і зміст науково-дослідної роботи у сучасних університетах, принципи організації яких суттєво відрізняються від тих, що обслуговували різні фази індустріального суспільства. Зупинемся дещо детальніше на де­яких тенденціях трансформацій науково-педагогічної роботи насамперед у педагогічному університеті, який має свою специфіку у порівнянні з так званими «класичними».

Звернення до реалій педагогічного університету обумовлено не тільки тим, що тут постає більш виразним педагогічний аспект діяльності науков­ця, що позиціонує себе вчителем та організатором наукового дослідження, але й тим, що так звані «нові університети» нерідко у сучасному філософсь­кому, педагогічному та соціально-політичному дискурсах розглядаються як своєрідні квазілегітимні утворення, що лише формально наслідують прак­тику класичних університетів [4, c. 17]. Але це не так. Саме педагогічний університет як одна із моделей посткласичної вищої освіти, на мою думку, здатний виявити потенціал науковця як педагога і дослідника, моделюючи водночас дві реальності — дійсність наукового дослідження та її педагогіч­ний аналог. При цьому рольова реальність науковця і педагога тут не розпа­дається, а навпаки, постає інтегративною цілісністю.

Річ у тому, що педагогічний університет як ніякий інший, має міцний між поколінний зв'язок. Науковці цього вищого закладу у своїй діяльності не втрачають з поля зору молоду генерацію, адже в силу специфіки своєї роботи постійно на різних рівнях здійснюють спілкування з учнівською молоддю у середній школі. Тут здійснюється не тільки селекція обдарованих дітей, а й моделюються нові форми організації наукових співтовариств та дослідницьких груп, що працюють за принципом командної роботи.

Для розуміння структури наукових революцій у XXI столітті такі між-поколінні нестійкі форми організації наукової праці у ланці «школа — уні­верситет — велика наука» мають принципове значення, бо відкривають нові перспективи у виборі між конкуруючими науковими парадигмами, роблячи цей вибір більш м'яким, толерантним, а відтак — виваженим. Т. Кун пише: «Так само, як між конкуруючими політичними інститутами, вибір між конкуруючи­ми парадигмами виявляється вибором між несумісними моделями життя спів­товариства. Внаслідок вибору такого характеру, він не детермінований просто оціночними характеристиками процедур нормальної науки» [3, c. 108].

Слід зазначити, що сучасна науково-дослідницька робота має іншу, більш міцну організацію, ніж попередня, що асоціюється з так званою «на­укою», її процес має також інший перебіг. В той час, як науку створювали у цілому окремі науковці, точніше їх фундаментальні ідеї та розроблені ними методи — це разом утворювало «школу», — і наука у своїй основі живилися важко передбачуваними досягненнями окремих осіб, то сьогодні, якщо ідеально-типово, з метою протиставлення зобразити ситуацію, до­слідницька робота ґрунтується насамперед на спеціалізації, доцільності, на чітко визначеній стратегії, на детальному плануванні змісту, часу, ресурсів, підготовці засобів, вона може здійснюватися у великих групах або у коман­дах (team-work) — коротко кажучи: сучасна дослідницька робота потребує організації, орієнтованої на дослідництво і підтримання у них дослідниць­ко-специфічних процесів. Вона розділяється на численні галузі та сфери застосування, адже стає все важчим однаково організовувати дослідження, скажімо, у біології та філософії. На це звертають увагу також зарубіжні до­слідники сучасного університету [7, с. 252].

Західний досвід показує, що саме посилення науково-дослідної роботи у сучасних університетах перетворює їх на ефективні заклади підготовки су­часних спеціалістів, в тому числі і вчительських кадрів. Це впливає на про­фесійну організацію вищих шкіл, на комплектування професорсько-викла­дацького складу, на діяльність аспірантури. В європейських університетах (італійських, німецьких, французьких, польських тощо) професійний рей­тинг науковця визначається його досягненнями насамперед у дослідницькій роботі. Також при фінансуванні — насамперед це торкається внутрішнього розподілу коштів — вирішальну роль мають дослідницькі інтереси. За умов конкуренції між вищими школами на передній план висувається дослідни­цька робота. Так, як доводиться у сучасних філософсько-педагогічних і со­ціологічних дослідженнях, в інформаційному суспільстві у характеристиці наукового співробітника набувають першорядного значення його дослідни­цькі досягнення, що знаходить відбиток у аналізі якості публікації, науковій репутації тощо [6, с. 21].

Західноєвропейський досвід показує, що посилення значення науково-дослідної роботи у вищий школі має позитивний зворотній вплив на внут­рішнє життя вищих наукових закладів. Дослідницька робота тут набуває привілейованого статусу, впливаючи на статусну позицію науковця. Але йдеться не тільки про оцінку за підсумковими результатами. Успішний нау­ковець західного зразка має право самостійно організовувати дослідницькі групи, де платними співробітниками стають найкращі студенти. Останні тим самим на професійній основі залучаючись до наукової роботи. Це є сучасним варіантом здійснення неогуманістичної вимоги єдності сумісного життя викладачів і студентів. На пострадянському ж просторі ця вимога розуміється і відповідно реалізується у її до модерному вигляді, про що не в останню чергу свідчить організація студентських наукових конференцій, різних конкурсів на кращу студентську науково-дослідну працю тощо. На безоплатній основі, за умов командної або проектної організації науково-дослідної роботи студентів разом із штатними викладачами та професо­рами, час від часу трапляється зловживання результатами права майже не захищеної студентської науково-дослідної роботи.

На цей вид корупції у вітчизняній вищій школі не звертається достатньо уваги. У цьому зв'язку слід зазначити, що саме у вищому навчальному закладі відбувається формування професійної етики майбутнього науковця, від мо­ральних характеристик якого залежить інтелектуальний потенціал нації.

 

Література

1.    БойкоА.М. Феномен свободи у діалозі з творчістю В.О. Сухомлинського // Пост­методика № 2, 2007. — С. 2—7.

2.    Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти. Стратегія. Реаліза-ція.Результати — К.: Грамота. 2005. — 448 с.

3.    Кун Т. Структура наукових революцій, Port-Royal, 1996.

4.    Попович М.В. Модель сучасного університету // Покликання університету. — К. 2005. — С. 16—18.

5.    СухомлинськийВ.О. Як спонукати до самовиховання у моральній сфер і // Вибр. тв. У 5 т. Т. 2. К. 1977.

6.    Daniel H.P., Fisch R. Evaluation von Forschung. Methoden, Ergebnisse, Stellungsnahmen. Konstanz. 1988. — 248 S.

7.    Ellwein Th. Die deutsche Universitaet vom Mittelalter bis zur Gegenwart. Frankfurt am. Main. 1992. — 367 S.