ББК. 63.3.-О-54

Матеріальне становище жителів генеральної округи Волинь – Поділля в роки гітлерівської окупації (1941-1944 рр.)

Ю.В.Олійник

Війна та окупація призвела до катастрофічного погіршення і так небагатих матеріальних статків мешканців України.

Однією з ланок нацистської програми економічного закабалення захоплених територій було піддання поневолених народів пограбуванню.

Для узаконення мародерських дій вермахту, фашистське командування підготувало наказ про виховання у офіцерського та рядового складу військ почуття особистої матеріальної зацікавленості у війні. Він дозволяв військовим забирати силою, грабувати у цивільного населення все що їм приглянеться. Пограбування з часом набуло систематичного характеру і тривало аж до визволення території від ворога.

Впевнені у безнаказаності, гітлерівці в серпні 1941 р. пограбували мешканців населених пунктів Орининського, Чемеровецького, Миньковецького, Дунаєвецького та Новоушицького районів Кам’янець-Подільської області. „Фашисти забрали у населення не тільки продовольство, худобу, овочі, одежу, а також настінні та ручні годинники, велосипеди…,– повідомило Радінформбюро 20 серпня 1941р. населенню Радянського Союзу”[1,44]. Перші дні перебування нацистів у м.Рівному закінчилися масовим пограбуванням його мешканців. Німецькі солдати та офіцери вдиралися у квартири рівненчан і повністю грабували їх, застосовуючи при цьому грубе насильство та знущання. Очевидець гітлерівської вакханалії І.Вайсер розповідав: „29 червня 1941р. в мою квартиру вдерлись два німці, відкрили шафи і почали забирати звідти речі: матеріал на пальто, портфель, піжаму, шкарпетки і навіть носові хусточки”[2,288]. У с.Глиники Рівненського району знайомство населення з гітлерівцями розпочалося з вилучення у нього зерна, хліба, худоби, взуття, одягу, тобто всього, що приглянулося володарям слов’ян [3,292]. Рівненський окружний комісар Беєр поставив пограбування населення міста на конвеєр. Кожен район м.Рівного у визначені дні місяця приносив йому постільну білизну, одяг тощо [4,289]. Все награбоване у рівненчан майно надсилалося керівництвом гебіту у Німеччину.

До пограбування і так небагатих статків населення влада долучала також місцевих фольксдойче. Так, 16 грудня 1943 р. солдати вермахту та фольксдойче вчинили черговий економічний злочин над жителями с. Серединці, що на Шепетівщині. „…Солдати та їхні прислужники – фольксдойче, коли люди повиходили з будівель розбрелися малими групами по хатах, вибиваючи у них замкнені двері та вікна. При обшуку ними були забрані різні цінні речі” [5,69].

Ведення бойових дій та окупація спричинили різке скорочення житлового фонду у містах і селах України. Вцілілі будинки у містах нагадували незакінчені будівельні майданчики, а ніж придатні для житла квартири. „В будинках внаслідок вибухів та влучень снарядів,- зазначалося в одному із звітів, – утворилися щілини, вікна без занавісок, парадні без вхідних дверей” [6,9].

Мешканка м.Хмельницького, що пережила окупацію згадує: „…найкращу вулицю міста гітлерівці перетворили у розвалини. Будинки розбиті, вікна та двері вибиті”[7,108]. Уцілілі будинки та квартири забирала під помешкання німецька адміністрація, виганяючи на вулиці їх мешканців. Особливо катастрофічною була ситуація з житлом у м. Кам’янці-Подільському, де житлові будинки у Старому місті окупантами розбиралися на будівельний матеріал, а у Новому місті створювався район для проживання німецької адміністрації та фольксдойче. Міське населення виселялося на окраїни міста в аварійні будинки. Площа на одного мешканця-переселенця складала 6 м²[8, 34].

Житлову кризу спричинену руйнацією будинків влада частково вирішувала шляхом переселення громадян у звільнені єврейські квартири та будинки.

Цивільна влада Кам’янця-Подільського та Проскурова дозволила мешканцям проводити торговельні операції з житлом, що дало змогу частині населення вирішити житлове питання. Так, у м.Проскурові ціна на будинок сягала від 1 до 20 тис. крб.[9,4] На ціну приватного житла впливав район, де знаходився будинок його площа та наявність зручностей.

Різке зменшення придатного для проживання житла призвело до його подорожчання та зростання комунальних послуг. Так, у м.Проскурові зростання квартплати відбулося в жовтні 1941р., внаслідок комунальної реформи. Весь наявний житловий фонд місцева влада інвентаризувала та поділила на три категорії. Власники квартир, що належали до першої категорії сплачували за користування житлом в місяць 1крб. 50 коп. за м², другої – 1 крб., третьої – 50 коп.[10, 3] За несвоєчасно внесену проплату боржників виселяли з квартир.

Керівництво Кам’янець-Подільської міської управи, для інвалідів війни, праці, осіб репресованих органами радянської влади та старших 60 років з листопада 1941р. запровадило знижки на квартплату до 50% [11, 4].

Важливим для населення було питання визнання окупаційною владою приватної власності на квартири та будинки, що дало б змогу захистити їх оселі від нечистих на руку працівників місцевих органів влади та виставити їх на продаж. Однак, цивільна влада лише частково задовольнила побажання місцевих мешканців[12,4]. Його власниками вважалися тільки ті особи, що володіли ним до 22.06.1941р., при умові, якщо воно було зареєстроване у міському житловому відділі, а його домовласники отримали підтверджуючі документи. У разі відсутності паспорта, будинок переходив у власність держави і складав житловий фонд міста.

Руйнація комунального господарства міст призвела до перебоїв постачання водою. Так, у м.Проскурові вона стала доступною для пересічних громадян з лютого 1942 р., з введенням в дію відремонтованого водогону. Міська влада ввела зразу ж нові тарифи на воду. За користування водою з водогону власники квартир та приватних будинків сплачували в місяць по 2 крб. з особи, по 1 крб. за корову та по 3 крб. за коня [13,3]. Населення міста безкоштовно могло брати воду лише з колонок та водозабірних будок.

В інших містах округи за воду та електроенергію населення сплачувало наступні тарифи: у м.Шепетівці вартість одного кубометра води складала 1крб.50 коп. (до початку війни 1 кубометр коштував 80коп.), вартість одної кіловат-години 1крб. 75 коп. (до війни 1крб.); м.Полонне до війни кіловат година коштувала 50 коп. в роки окупації ціна зросла до 1крб. 50коп.; Славутська електростанція мешканцям міста електроенергію продавала по ціні 1крб.50 коп.[14,88] Для мешканців м.Кам’янця-Подільського з квітня 1942р. кіловат-година коштувала 80 коп., кубометр води 1крб.70 коп., вивіз сміття –9крб.50 коп.[15,326]

Не кращою була ситуація з житловим фондом та благоустроєм у сільській місцевості. Через масову бідність, убогість та війну охайні селянські хати перетворилися у напівзруйновані халупи. Тини та забори, що відмежовували селянські двори один від одного через відсутність палива були розібрані їх господарями та спалені. „Селянські будинки проглядаються не більше як на п’ять метрів, оскільки посіви кукурудзи, хмелю та різних трав підходять до самих вікон”, – зазначали в аналітичних звітах нацистські чиновники [16,5].

Доруйновувався житловий фонд міст і сіл під час відступу гітлерівських військ. За роки „господарювання” гітлерівцями у м.Рівному було зруйновано 845 житлових будинків, в Олександрівському районі –1237 будинків [17,151]. На Волині окупантами було знищено 35017 житлових будинків [18,207].

На території Кам’янець-Подільської області нацисти зруйнували 960 житлових будинків. спалили 33 подільських села [19,151]. На Рівненщині – 39 сіл, з них у Здолбунівському районі – 18, Клеванському – 20, Клесівському – 6, Корецькому – 25, Костопільському – 64, Людвипільському –13, Межиріцькому –15 [20, 3].

Матеріальні збитки завдані жителям регіону обраховувалися у сотні мільйонів рублів. Для прикладу жителям Орининського району гітлерівці завдали збитків на суму понад 105 млн. крб.[21,72], Ярмолинецькому 6,6 млн. крб. [22,127] Волочиському 107 млн. крб. [23,25]

Матеріально-побутові негаразди супроводжувалися свідомо спланованою нацистами продовольчою кризою. В програмних документах нацистів („Зелена тека”) з самого початку була спланована голодна смерть мільйонів радянських громадян. Підтверджують зловісні наміри висловлювання Гітлера: „Необхідно здійснити напад на Росію, захопити її ресурси, не рахуючись з можливістю смерті мільйонів людей в цій країні. На потрібно взяти в Росії все, що нам потрібно. Нехай гинуть мільйони…”[24,3] Зібраний на окупованій території України продовольчий запас, гітлерівцями розприділявся в такій послідовності: в першу чергу забезпечувалася діюча армія, потім війська в Німеччині та населення рейху. Місцевому населенню місця в списку не було: „Ми не беремо на себе жодного зобов’язання стосовно того, щоб годувати народ з цих областей достатку”, – ця теза стала ключовою у продовольчій політиці нацистів. Незначна частина продуктів та товарів, які залишалися розприділялася між працівниками цивільних установ та місцевою поліцією [25,4]. У нацистів єдиної системи продовольчого постачання населення України не було. Забезпечувати населення продовольством повинні були господарські інспекції через мережу магазинів. Але інспекції з цим завданням не справилися. Населення назвало свідомо сплановану продовольчу політику нацистів “голодними звірствами”. Голод посилювався з кожним днем окупації. В 1942 р. за даними окупаційної влади населенню рейхскомісаріату „Україна” для прохарчування вже не вистачало 4-5 млн. тонн зерна при запланованій урожайності 7-8 млн. т [26, 5].

Частковим порятунком від голоду для працюючого населення були продуктові картки. Міське населення, що працювало на владу, забезпечувалося продуктами харчування по чотирьох категоріях: до першої належали керівники установ та підприємств, до другої – робітники, що пройшли перевірку; до третьої – працівники фінансових установ та військових підрозділів, що дислокувалися у містах; до четвертої – ремісники та окремі групи непрацездатного населення [27,9].

Особи, що були зараховані до першої та другої категорій отримували максимально в тиждень: 100 гр м’яса, 1,500 гр хліба, 2 тис. гр картоплі. В третій – 200 гр м’яса, 2 тис. гр хліба, та 2,500 гр картоплі. До четвертої категорії були зараховані працівники, що працювали на роботах небезпечних для здоров’я. Їх працю влада оцінила в 300 гр м’яса, 2,500 гр хліба та 3,500 гр. картоплі в тиждень [28,240].

На один продуктовий талон у м.Шепетівці громадяни отримували 5 кг крупи та 750 гр солі [29,4]. Діти задіяні на виробництві отримували половину норми дорослого працівника [30,4].

В м.Кам’янці-Подільському продуктові картки отримали 11891 дорослих та 2865 дітей [31,10]. Їх отоварювали 14 магазинів, які щоденно видавали 7200 кг хліба [32,9]. В м.Шепетівці в реєстрі на отримання хліба та продуктів перебувало 1639 працівників [33, 101], яким в червні 1943р. по продуктовим карткам видано 7978 кг хліба та продуктів [34, 194].

Міське населення Луцька та Рівного отримувало в день по 214 г хліба на дорослого і по 170 г на дитину [35,194].

Вкрай урізані норми продуктового постачання постійно змінювалися окупантами вбік зменшення чи заміни одного виду продуктів харчування на інші. Так, робітникам не видавалися на пайки м’ясо, м’ясопродукти, масло. Крім того влада диференційно підходила до видачі хліба та муки. Хліб отримували лише працівники та їх сім’ї, що проживали у містах. Працівники, що проживали у селі одержували хлібний пайок, а його сім’я муку. Пайком з муки забезпечувалися лише діти віком до 15 років [36, 4].

Окупаційна влада також змінила склад компонентів хліба. Так, Рівненський гебітскомісар заборонив для міського населення випікати хліб з пшениці. З серпня 1942р. він випікався з гречки, ячменю, проса тощо [37, 32].

З метою унеможливлення маніпуляцій населення продуктовими талонами (дописування зайвих їдців, відсутніх, померлих) чиновники цивільної адміністрації ввели штрафні санкції в розмірі 1тис. крб. [38, 193] та обмежили реєстрацію та видачу талонів певними днями місяця. Так, реєстрація та видача продуктових карток у м.Проскурові тривала з 23 по останнє число місяця [39, 198].

Окрім хліба населення гостро потребувало інших продуктів харчування. На Хмельниччині понад чотирьох тисяч чоловік не мали для їжі картоплі. Для забезпечення нею, владі потрібно було доставити споживачу 730 т картоплі [40, 198].

Кореспондент шведської газети „Стокгольме тіндінген”, що відвідав Україну наприкінці 1941 р. ситуацію з продуктовим забезпеченням описує так: „В окупованих німцями районах відсутні продовольчі картки, позаяк за ними немає чого давати. Населення знаходить продовольство, як знає і як вміє”[41, 69].

Найефективнішою формою пограбування матеріальних статків населення було обкладання його різними видами податків.

Податки, запроваджені гітлерівським урядом в окупованих областях, були двох видів: натуральні та грошові. Що стосується перших, тобто натуральних поставок, які в німецьких документах отримали назву контингенту або данини, то сталих норм не існувало, але згідно з розпорядженням Е. Коха відхилення в контингентах допускалися лише в сторону збільшення [42, 2-3].

Гітлерівські загарбники залишили відповідно до наказу рейхскомісара Е.Коха всі закони, постанови та розпорядження радянської влади, що стосувалися збирання податків. Населення та підприємства з 22 червня продовжували сплачувати „новій владі” податки радянського часу [43, 2-3]. Виплата селянами грошових податків проходила по детально розробленій схемі. Ключову роль у ній відігравали сільські управи, які через торгових агентів збирали податки. Зібрані суми передавалися до районних кас, а звідти до урядових, що працювали при гебітскомісаріатах [44, 124].

На території генеральної округи населення сіл платило окупаційній владі до десятка різноманітних грошових податків: податок з господарства – 400 крб., на рік, подушний податок – 100 крб., податок з корови – 150 крб., податок “за звільнення” – 50 крб. одноразовий податок. Подушним податком обкладалися мешканці сіл у віці від 18 до 60 років. Від цього виду податку звільнялися фольксдойче, інваліди, що мали відповідні посвідчення медичної комісії та біженці [45, 28].

Нацистська політика колонізації окупованої території України не передбачала гідної оплати праці робітників, селян та службовці. Першу спробу впорядкування заробітної плати було зроблено в кінці вересня 1941 р. постановою Е.Коха „Про врегулювання умов праці та заробітної плати”. Відповідно до неї встановлювалося шість категорій робітничих посад. Зарплата робітникам нараховувалась погодинно. До першої (найвищої) категорії належали учні, які за одну годину роботи отримували платню у розмірі 0,75 коп. Кваліфіковані робітники – 1,70 крб. Найвище у робітничій ієрархії оцінювалася робота майстра. Вони за годину роботи отримували 2,50 крб. [46, 70]

У кращому матеріальному стані перебувала категорія службовців, інженерно-технічних працівників та керівників підприємств. Заробітна плата їм нараховувалася по п’яти категоріям. Службовцям першої категорії гітлерівці платили від 130 до 220 крб., по другій – 220-350 крб., по третій – 290-450 крб., по четвертій –400-600 крб., по п’ятій – (директори фабрик) до 800 крб. [47, 5]

Розмір заробітної плати робітників також залежав від їх національності та статі. По найвищих тарифах оплачувалася робота місцевих фольксдойче. Вони отримували 50% надбавки до зарплати. Євреї та жінки отримували на 20% менше від чоловіків, які працювали на аналогічних посадах [48, 4].

РЕЗЮМЕ

Таким чином, одним з видів злочинної політики гітлерівців щодо підкорення та винищення місцевого населення, стало пограбування його матеріальних статків, обмеження до мінімуму продуктового постачання працюючого населення та тотального вилучення продуктів харчування. Гітлерівці на окупованій території втілили в життя штучний голодомор, позбавили населення предметів повсякденного вжитку, одягу взуття. Населення міст і сіл за декілька років життя в окупації стало схоже на примар з якоїсь позаземної планети, а не жителів України, яка мала багатющі природні багатства та чорноземи. Працююче населення через сплановану політику примусової праці отримувало мізерну заробітну плату, яка дозволяла її власникам животіти та не вмерти з голоду. Довершувала пограбування населення фіскальна політика. Податки „з’їдали” в селян та мешканців міст гроші та продукти, залишаючи їх помирати з голоду.

Ключові слова: злочини, гітлеровці, політика, окуповані території, голодомор, продовольство.

РЕЗЮМЕ

Таким образом, одним из видов преступной политики гитлеровцев относительно подчинения и истребления местного населения, стало ограбление его материального состояния, ограничения к минимуму продуктового снабжения работающего населения и тотального изъятия продуктов питания. Гитлеровцы на оккупированной территории внедрили в жизнь искусственный голодомор, лишили население предметов повседневного потребления, одежды обуви. Население городов и сел за несколько лет жизни в оккупации стало похоже на призраков из какой-то планеты, а не на жителей Украины.

Ключевые слова: преступления, гитлеровцы, политика, оккупированные территории, голодомор, продовольствие.

SUMMARY

Thus, one of types of criminal policy of hitlerites in relation to a submission and extermination of local population, the robbery of him became the financial states, limitation to the minimum of food supply of working population and total exception of food stuffs. Hitlerites on the occupied territory made reality of artificial golodomor, deprived the population of the articles of everyday consumption, clothes of shoe. The population of cities and villages for a few years of life in occupation became alike on ghosts from some.

Посилання та примітки:

1.      Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.). Зб. док. та матер./Під.ред. М.І.Мехеди. –Львів: Видавництво „Каменяр” – 1969. – С.44.

2.      Німецький окупаційний режим на Україні. Зб. док. і матер./Упоряд.: А.А.Батюк, І.Л.Бутич (кер.), В.В.Кузьменко, Л.П.Нагорна та інш.–К.: Державне видавництво Політичної літератури УРСР, 1963.–С.288.

3.      Там само. –С.292.

4.      Там само. –С.289.

5.      Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.). Зб. док. та матер.–С.69.

6.      Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХмО). –Ф.П-1475. –Оп.1. – Спр.279. –Арк.9.

7.      Олійник Ю.В. До питання про зміни в побуті, звичаях та традиціях населення Хмельниччини в роки окупаційного режиму (1941-1944 рр.) //Проблеми етнології, фольклористики, мистецтвознавства Поділля та Південно-Східної Волині: історія і сучасність: Наук. зб./Ред.колег.: Баженов Л.В. (відповід. ред.), Винокур І.С., Григоренко О.П. та інш. –Кам’янець-Подільський: Абетка-Нова, 2002.– С.108

8.      Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). –Ф. КМФ-8. –Оп.1. –Спр.1. –Арк.34.

9.      Український голос. –1942. –2 серпня. –С.4.

10.  Український голос. –1942. –2 серпня. –С.4.

11.  Знижено квартплату//Подолянин. –1941. –20 листопада. –С.3.

12.  Оголошення Кам’янець-Подільської міської управи//Подолянин.–1942. –19 липня. –С.4.

13.  Василевський. Розпорядження Кам’янець-Подільської міської управи від 8 липня 1942р.//Подолянин. –1942. –19 липня. –С.3.

14.  Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) /сост.: Заставенко Г.Ф. (рук.) и др.]. – 3-е изд. – М.: Экономика, 1985. – С.88.

15.  Там само. –С.326.

16.  ДАХмО. –Ф.Р-863. –Оп.2. –Спр.30. –Арк.5.

17.  Перехрест О.Г. Нищення житла в українському селі в період німецько-радянської війни 1941-1945 рр. //Сторінки воєнної історії України:Зб. наук.статей НАН України. Ін-т історії України/ Ред.кол. Лисенко О.Є., Артьомов О.С., Віднянський С.В. та ін. К., 2005. –Вип..9. –Част.3. – С.151.

18.  Гика В. Історія Великої Вітчизняної війни в документах Державного архіву області//Минуле і сучасне Волині. Тези доповідей та повідомлень ІІІ-ої Волинської історико-краєзнавчої конференції./Ред.кол.: Р.В.Арцішевський, М.Д. Півницький, Г.В. Бондаренко–Луцьк: Луцьк, 1999. – С.207.

19.  Там само. – С.151.

20.  ДАХмО. –Ф.Р-863. –Оп.3. –Спр.927. –Арк.3.

21.  21 ДАХмО. – Ф.Р- 420. – Оп.1. – Спр.71. –Арк.72.

22.  Першина Т.С. Фашистский геноцид на Украине 1941-1944. –К.: Наукова думка, 1985. – С.127.

23.  ЦДАВО України.– Ф. 3206.– Оп.1.– Спр.160.– Арк. 25.

24.  Там само.– Ф. КМФ–8. – Оп.1. – Спр.38. – Арк.3.

25.  Там само.– Арк.4.

26.  Там само.– Арк.5.

27.  ДАХмО. –Ф.Р-427. –Оп.1. –Спр.251. –Арк..9.

28.  Державний архів Рівненської області (далі –ДАРО).–Ф. Р-52. –Оп.4. –Спр.24.–Арк.240.

29.  З місцевого життя//Подоляни. –1941. –9 листопада. –С.4.

30.  Там само. –С.4.

31.  ДАХмО. –Ф.Р-427. –Оп.1. –Спр.249. –Арк.10.

32.  Там само. –Арк.9.

33.  Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). –Ф.62. – Оп.1. – Спр.186. – Арк.101.

34.  Вєтров І. Матеріально-побутові умови населення України за німецької окупації (1941-1944 рр.)//Пам’ять століть.–2005. – №3,4.–С.194.

35.  Там само.– С.194.

36.  Оголошення//Український голос. –1942. –15 листопада. –С.4.

37.  ДАХмО. –Ф.Р-420. –Оп.1.–Спр.71. –Арк.32.

38.  ДАРО. –Ф.Р-52. –Оп.4. –Спр.24. –Арк..193.

39.  Вєтров І. Матеріально-побутові умови населення України за німецької окупації (1941-1944 рр.).– С.198.

40.  Там само. –С.198.

41.  41 ЦДАВО України. – Ф. КМФ-8. – Оп.1. – Спр.35.– Арк.69.

42.  Там само. – Ф. 3206. – Оп.1. – Спр.39. – Арк. 2 зв.–3.

43.  Там само. – Арк. 2 зв.-3.

44.  ДАХмО. –Ф.Р–420. –Оп.1. –Спр.184–Арк.124.

45.  ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 22. – Спр. 76. – Арк. 28.

46.  ДАХмО, Ф. Р-420.– Оп.1.– Спр.62.– Арк.70.

47.  ДАХмО. –Листівки періоду окупації. №89. –С.5.

48.  Заславський вісник. – 1942.– 20 березня.–С.4.

Надійшла до редакції 5.09.2009 р.