Курас Іван Федорович
3.10.1939, с. Немирівське Балтського р-ну Одеської обл. —
16.10.2005, Київ
 |
Організатор і перший директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1991-2005), академік Національної академії наук України (1995), заслужений діяч науки і техніки України (1998), лауреат державної премії України в галузі науки і техніки (1999).
Народився 3 жовтня 1939 року в с. Немирівське Балтського району Одеської області. Навчався в Немирівській семирічній і Перелетській середній школі, потім на історичному факультеті Одеського державного університету ім. І. І. Мечнікова. Після закінчення з відзнакою університету працював науковим співробітником Кіровоградського партархіву, водночас викладаючи у Кіровоградському філіалі Харківського політехнічного інституту. У 1964 р. поступив до аспірантури Київського державного університету, підготував і захистив кандидатську дисертацію з проблем національно-визвольного руху в Україні початку ХХ століття. Високий рівень цієї праці засвідчив вихід у світ монографії молодого вченого у 1971 році.
На рубежі 60-х і 70-х рр. ніхто на займався науковою розробкою проблем української багатопартійності. В усталену ідеологічну схему вписувалася лише історія КПРС і її "бойового загону" — Компартії України. Іван Федорович зосередився на дослідженні проблем впливу національної ідеї на партійне будівництво та історії українських національних партій і їх зникнення з політичної арени за радянської доби. Зрозуміло, що в ті часи, коли напрям наукового пошуку жорстко програмувала ідеологія, розробляти ці питання можна було лише у руслі "протиборства пролетарського націоналізму". Але І. Ф. Курасу все ж вдалося, попри певну ідеологічну заангажованість, написати драматичну й повнокровну історію УПСР, УСДРП та інших опозиційних партій, видати з цієї проблеми грунтовну монографію, а згодом — захистити докторську дисертацію. За ці праці Президія АН України присудила Івану Федоровичу премію імені Д.З.Мануїльського.
На той час І. Ф. Курас мав вже чималий послужний список. Упродовж десяти років він працював доцентом Київського університету, старшим науковим співробітником і вченим секретарем Інституту історії партії, інструктором, консультантом, завідуючим сектором Відділу науки і учбових закладів ЦК Компартії України. Широке коло наукових інтересів, досвід педагога і організатора науки запобігли перетворенню вченого в апаратника. Навпаки, його науковий діапазон постійно розширювався, теоретичні знання збагачувались практичним досвідом, в тому числі у сфері національних відносин.
З 1983 р. Іван Федорович зосередився на роботі в Інституті історії партії, обіймав посади заступника директора - спочатку по партархіву, а дещо пізніше - з наукової роботи. Під його керівництвом в інституті, який багато хто продовжував розглядати як твердиню догматичних підходів, поступово сформувалася новаторська дослідницька школа, яка бачила своє головне завдання у переосмисленні застиглих історико-партійних канонів. Заступник директора виявив неабиякий хист до археографії; під його керівництвом було видано корпус вартісних документальних та довідкових видань, присвячених переважно буремним 1917-1920 рокам. Можна впевнено твердити, що історія української національної революції початку століття після здобуття незалежності була написана у такі стислі строки і на такому солідному рівні саме тому, що ще у 80-х рр. було піднято відповідний пласт документів, підготовлено потрібні кадри.
Можна по-різному оцінювати горбачовську перебудову, але її вплив на виведення соціогуманітарних наук з-під омертвляючого ідеологічного пресу навряд чи хтось буде заперечувати. Стало нарешті можливо незашорено, відкритими очима подивитися на пожовтневу історію країни і на історію КПРС. Справжнім відкриттям для багатьох стали підготовлені під керівництвом Івана Федоровича наукові розвідки, продиктовані, за його власними словами, "імперативом нового мислення". Збірники "Про минуле — заради майбутнього", "Маршрутами історії та інші засвідчили готовність інституту не лише до заповнення "білих плям", але й до грунтовного переосмислення концептуальних основ соціогуманітаристики. У самого Івана Федоровича роздуми про можливі альтернативи розвитку України після 1917 року сполучалися з поглибленим інтересом до подій Великої Вітчизняної війни, з пошуками шляхів демократизації архівної справи, нових механізмів підготовки кадрів гуманітаріїв, вдосконалення видавничої практики.
На цей час І. Ф. Курас був вже визнаним в республіці і поза її межами організатором науки. З березня 1988 року він сполучав роботу в інституті з обов'язками академіка-секретаря відділення історії, філософії та права Академії Наук України. Не полишав і викладацької роботи, читав навчальні курси і спецкурси у Київському університеті та Інституті підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук. Був членом редколегії "Українського історичного журналу" та інших періодичних видань. Тому ясно бачив "больові точки" тогочасного суспільствознавства, ще не подолану його відірваність від проблем, що їх висувало життя. Особливо непокоїв його стан розробки проблем національних відносин і трагічний розрив між теорією і практикою, що виявився у цій сфері.
Наївний національний романтизм, що наочно виявився у перші роки незалежності, мав своїм підгрунтям цілковиту недослідженість реальних етнонаціональних процесів. Навіть тоді, коли у різних республіках СРСР запалали вогнища міжетнічних зіткнень, ніхто в тодішньому Союзі не мав уявлення про реальний потенціал кожної республіки, про здійсненність гасел "економічного суверенітету", про можливий розвиток подій у "гарячих точках". Адже тисячі книг і статей на теми радянської національної політики тиражували одні й ті ж ходульні приклади, покликані ілюструвати "розквіт і зближення соціалістичних націй".
Треба віддати належне І. Ф. Курасу: задовго до розпаду СРСР він порушував перед керівництвом республіки питання про необхідність організації досліджень національних відносин. Справа гальмувалася не лише відсутністю політичної волі, але й суто матеріальними причинами — браком приміщення, коштів і т.ін. Іван Федорович ініціював створення в Інституті історії партії сектора історії, теорії і практики міжнаціональних відносин, поволі створював відповідну наукову школу. Це дало змогу створити центр дослідження етнонаціональних процесів одразу ж після здобуття Україною незалежності. Ним став Інститут національних відносин і політології (нині Інститут політичних і етнонаціональних досліджень), який веде свій родовід від грудня 1991 року. В системі Академії Наук України нарешті з'явився центр розробки теорії політики з акцентом на дослідженні міжетнічних, міжрегіональних, міжконфесійних відносин — саме тих, від яких залежать злагода і громадянський мир у суспільстві. Директором нової наукової установи став І. Ф. Курас.
Одинадцять років роботи інституту — це не лише десятки вартісних монографій і сотні наукових статей, не лише великі енциклопедичні довідники і власні "Наукові записки", журнал "Діалог" та інші. Це також безліч узагальнюючих аналітичних матеріалів, спрямованих на вироблення нових парадигм етнонаціонального розвитку, запобігання конфліктності в етнонаціональній сфері, моделювання оптимальних варіантів етнополітики. В умовах, коли до 1992 року ні політології, ні серйозної етнонауки в Україні практично не існувало, науковцям інституту вдалося не тільки визначити об'єктно-предметну зону відповідних досліджень, але й створити по суті зовсім новий, синтетичний науковий напрям — етнополітологію. Нині в інституті працюють відділи етнополітології, теоретичних і прикладних проблем політології, етноісторичних досліджень, національних меншин, єврейської історії і культури, а також центри політичних технологій, історичної політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень.
Окрема і дуже важлива сторінка історії інституту — створення в Україні наукової юдаїки. Годі й говорити, що в Радянському Союзі не могло бути мови про наукове дослідження історії єврейства; після закриття у 1949 р. Кабінету єврейської культури при ВУАН відповідна наукова робота взагалі припинилася. Відновлений на сучасному рівні в структурі інституту Кабінет став визнаним центром досліджень з юдаїки. Інститут тісно співпрацює з переважною більшістю громадських організацій і культурних товариств національних меншин, які проживають в Україні.
Науковий пошук інституту на чолі з його директором — академіком НАН України і її віце-президентом І. Ф. Курасом - зорієнтований на теоретичне осмислення глибинних процесів, що відбуваються в політиці й етнонаціональній сфері життя держави. Досліджується взаємодія етнічних і політичних, етнічних і регіональних, етнічних і конфесійних факторів, моделюються оптимальні технології управління відповідними сферами, здійснюється експертиза законопроектів тощо. Вивчається етнонаціональна специфіка, характер та особливості політичного процесу і політичної культури в минулому і сучасному житті України, релігійна ситуація, взаємини різних конфесій. Робиться все це відповідно до традицій сучасної компаративістики, у порівнянні із загальносвітовими тенденціями і процесами. Інститут веде плідний діалог з представниками різних партій і рухів, різних конфесій, плідно співпрацює з державними і громадськими організаціями. При інституті діє аспірантура, ведеться підготовка кадрів вищої кваліфікації.
Багато в чому завдяки І. Ф. Курасу наукові дослідження інституту тісно повязані з політичною практикою. У 1994 році Іван Федорович був призначий Віце-прем'єр-міністром України. Близько трьох років у його віданні перебувала вся гуманітарна сфера держави. Про величезний обсяг проведеної роботи у скрутний час, коли системна криза охопила й духовну сферу, коли постійно зменшувалися бюджетні асигнування на науку, культуру, охорону здоров'я, читач може дізнатися із недавно виданої книги І. Ф. Кураса "Етнополітика: історія і сучасність".
секретарем ООН Б. Галі. Нью-Йорк, 1996 р. |
Упродовж останнього п'ятиріччя І. Ф. Курас працював на високих постах, які вимагали великих знань і досвіду, максимальної концентрації енергії, витривалості й працездатності. Він очолював Республіканську комісію у справах депортованих народів Криму, Комісію у справах неповнолітніх, Державну комісію з питань реорганізації у галузі науки. З 1996 р. — член Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, з 1997 — член Комісії з Державних нагород України при Президентові України, у 1998-1999 роках входив до складу Координаційної ради з питань внутрішньої політики при Президентові України, потім — був радником Президента України, виконує обов'язки заступника голови Громадської Ради експертів із внутрішньополітичних питань при Президентові України, очолює Секцію соціальних і економічних наук Комітету з державних премій України в галузі науки і техніки. У 2002 р. його обрано народним депутатом України.
Заслуги І. Ф. Кураса як політика, вченого, державного і громадського діяча високо оцінені в Україні і у світі. У 1998 р. йому було присвоєно звання Заслуженого діяча науки і техніки України. У 1999 році І. Ф. Курас став Лауреатом державної премії України в галузі науки і техніки. Нагороджений орденом Дружби народів, орденом "Великий хрест" (1997 р., Італія), орденом князя Гедимінаса IV ст. (1998 р., Литва), орденом Ярослава Мудрого V ст.
Бібліографія публікацій І. Ф. Кураса
(за даними Українського реферативного журналу "Джерело")
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Київ
www.nbuv.gov.ua