Сірополко Степан Онисимович
15.08.1872, с. Обичів Прилуцького повіту на Полтавщині
(тепер Чернігівська область) — 25.02.1959, Прага

Степан Сірополко  

Український просвітній діяч і бібліотекознавець.

У 1897 р. закінчив правничий факультет Московського університету. Просвітницьку діяльність розпочав завідувачем відділу народної освіти спочатку Тульської, а потім Московської губернських земських управ. Редагував журнали "Педагогический листок", "Украинская жизнь", "Народное образование", викладав у Народному університеті ім. Л.А. Шанявського, був членом Державного комітету народної освіти у Петербурзі.

З 1917 р. С. Сірополко плідно займається народним шкільництвом у Києві. Він стає членом Київської міської управи, водночас експертом Генерального секретаріату освіти, а з липня 1919 р. — радником Міністерства народної освіти Української Народної Республіки.

Як учений Степан Онисимович зосереджує свою наукову діяльність на проблемах організації шкільної, дошкільної та позашкільної освіти: бере активну участь у розробці проекту організації єдиної школи в Україні. Він керує роботою бібліотечно-архівного відділу Міністерства народної освіти, який формував державну політику в галузі бібліотечного будівництва. У розробленій Сірополком до 1-го Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів програмі були накреслені головні напрями бібліотечної політики молодої держави — заснування Національної бібліотеки та Книжкової палати, розвиток та впорядкування бібліотечної мережі тощо. Особлива увага приділялася правовому й матеріальному стану бібліотекаря, фаховій підготовці, а також утворенню об'єднань, спілок, проведенню з'їздів, що сприяло б запровадженню демократичних засад у бібліотечній справі. Програма відповідала загальноєвропейському процесу, будівництву національної позашкільної освіти.

Коли Директорія УНР через наступ більшовиків змушена була переїхати до Кам'янця-Подільського (1919), С. Сірополко викладав у державному Українському університеті й водночас був директором бібліотеки цього навчального закладу. Завдяки його діяльності бібліотека швидко стала однією з кращих книгозбірень періоду української революції.

Після поразки визвольних змагань, у 1920-му, С. Сірополко разом з урядом УНР мусив покинути рідну землю. В екзилі він виконував обов'язки товариша (заступника) міністра народної освіти, залишаючись в уряді УНР до кінця 1924 р. Активно працював сам й об'єднував свідомих й відданих своїй справі культурно-освітніх діячів. Особливо дбав про отримання освіти рідною мовою, організовував шкільну справу в військових частинах. За його ініціативою та безпосередньою участю у м. Ченстохові було створено українську гімназію, а пізніше — Український народний мандрівний університет. Значною мірою діяльність С. Сірополка в цей час сприяла налагоджуванню книгодрукування у таборах інтернованих, що з часом дозволило забезпечити українськими книгами табори у Вадовицях, Каліші, Лан-цуті, Стрілкові, Щепіорні та ін.

Сірополко бере активну участь в організації шевченківських свят, влаштованих українською еміграцією в Тарнові у березні 1922 та 1923 рр. Він — голова Громадського комітету зі святкування 5-ї річниці проголошення самостійності Української держави.

Найбільш ґрунтовною його працею цієї доби вважають "Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія і практика бібліотечної справи" (Львів, 1924). В основу книги покладено лекції, прочитані автором у Київському Фребелівському інституті та на курсах з підготовки діячів позашкільної освіти у 1917-1918 рр. Вона містить найважливіші відомості з історії бібліотечної справи світу та України, організації й техніки; висвітлюються особливості бібліотечної професії, простежується розвиток бібліотекознавчої лексики та термінології. Ця праця стала першим українським підручником з бібліотекознавства, що було підставою для обрання С. Сірополка Почесним членом товариства "Просвіта" у Львові. На еміграції Степан Онисимович не втрачав духовної єдності з Батьківщиною, ретельно опрацьовував потрібні йому за фахом українські друки, відзначаючи найвагоміші з них рецензіями. Його праці з проблем шкільної та позашкільної освіти цього періоду значною мірою збагатили українську наукову думку.

На початку 1925 р. С.Сірополко переїздить до Чехословаччини, де розпочинає працю в освітніх установах й здійснює наукові дослідження, що тривали до 1959 р. Празький період був досить плідним у діяльності українського вченого й громадського діяча. Він працював у Російському педагогічному інституті ім. Я. Коменського, Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. Десятки його статей, присвячених проблемам шкільництва та позашкільної освіти, з'являються в українських журналах, часописах, календарях, зокрема таких, як "Шлях виховання і навчання", "Учитель", "Бібліотечний порадник", "Книжка", "Книголюб", "Українська школа", "Тризуб", "Життя і знання", "Нова хата", "Наша культура", "Трибуна України" тощо.

С. Сірополкові завжди була притаманна продумана форма подачі досліджуваного матеріалу. Посилаючись на джерела, він вводить читача у курс різних поглядів учених на те чи інше спірне поняття, аналізує варіанти оцінок, зважаючи на всі можливі заперечення або сумніви, подає власну оцінку різних поглядів і висновків. Цей повчальний момент свідчить про енергію наукового критицизму, критерій наукової достовірності й доказовості — традицію безсторонності й коректності "старої" української науки, її незалежності від скороминущих настроїв спільноти.

Важливим напрямом наукової діяльності подвижника було вивчення українського радянського книжкового руху та бібліології. Аналіз даних щодо складу фонду публічних бібліотек за мовами у 1928 р. показав, що українізація бібліотек не досягла навіть того розвитку, при якому відсоткові українського книжкового фонду дорівнював би також відсоток російських книжок. У цілому ж бібліотечна справа, на думку С. Сірополка, додержувалась невластивого їй напряму через підпорядкування загальної освіти "політосвіті".

Важливим результатом його дослідницької праці стала ґрунтовна монографія "Народня освіта на Совєтській Україні" (1934; заборонена в УРСР, а наприкінці 1939 р. частина накладу публічно спалена у Львові). Автор присвятив книгу світлій пам'яті творців української школи, двом керманичам Генерального секретаріату освіти УНР Іванові Стешенку та Петрові Холодному. Велика заслуга вченого полягає в тому, що він у своїй праці наводить десятки сторінок офіційної в СРСР статистики, яка переконливо свідчить про розмах процесу русифікації та дискримінації України й українців.

Продовжуючи здійснювати дослідження проблем української шкільної та позашкільної освіти, С. Сірополко у 1937 р. видав монографію "Історія освіти на Україні", яка стала першою узагальнюючою працею з цієї проблеми й належить до кращих надбань української наукової думки. Після встановлення у 1939 р. радянської влади на західних українських землях майже увесь наклад було знищено. Послідовно обґрунтовуючи саме уявлення про українську освіту як цілком окрему, а не периферійну частину російської, автор наголошує на відмінності й тих історичних обставинах, що гальмували її розвиток. Загальна характеристика освітянської справи у дослідженнях С. Сірополка є оригінальною й має неперехідне значення у процесі переосмислення як змісту, так і методів сучасної освіти.

Досить слушні й тепер його думки щодо особливої ваги у пробудженні національної свідомості українського народу, в розвитку його культури, народної освіти, дошкільного виховання, шкіл, а також системи позашкільної освіти — українських книгозбірень, книгарень, музеїв, театрів, хорів. Національна освіта, з погляду вченого, є найголовнішим чинником культури народу та її поступу.

Сірополко вважав національне виховання першорядною проблемою української школи. "Держава і нація, — підкреслював він, — без високого рівня освіти — суспільство без майбутнього". Адже рідна мова — не просто головна ознака нації, без мови вона взагалі не може існувати. Мова об'єднує людей як спільноту, є імунною системою нації.

Необхідно, щоб навчальний матеріал був близьким і рідним дитині, бо чужий примушує до простого наслідування, засвоєння його не сприяє розвитку творчості, розриває зв'язок, що його самою природою закладено між дитиною і народом, до якого вона належить. Національне спрямування освіти, на думку професора, повинно полягати у невіддільності освіти від національного ґрунту, в її органічному поєднанні з національною історією, народними традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу. В основу національного виховання, підкреслював С. Сірополко, мають бути покладені традиційні християнські принципи гуманізму, демократизму, спадкоємність поколінь.

Цінним науковим джерелом з історії педагогіки нині є статті вченого, присвячені аналізу творчого доробку своїх колег і попередників. Із численних публікацій професора, присвячених персоналіям, постає своєрідна портретна галерея видатних особистостей: П. Холодний — Генеральний секретар народної освіти УНР; І. Стешенко — перший міністр освіти УНР; С. Петлюра — Голова Директорії УНР; М. Грушевський — історик; Б. Грінченко — педагог; Г. Шерстюк — перший редактор українського педагогічного журналу "Світло"; П. Стебницький — міністр народної освіти під час гетьманату; А. Маршинський — лектор Високого українського педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі; В. Лесевич — філософ та громадський діяч; П. Ніщинський — композитор та ін.

Своїм вагомим науковим доробком (близько 500 статей, українською, чеською, німецькою, французькою мовами, монографій, рецензій, підручників) С. Сірополко сприяв інтеграції української наукової думки до світової науки.

В останні роки життя учений працював над завершенням рукопису другого видання фундаментальної праці "Історія освіти на Україні". Автор доопрацював і поглибив зміст, доповнив рукопис розділами про історію освіти Галичини, Буковини, Закарпаття. Отже, маємо єдину цілісну концепцію історії української освіти від дохристиянських часів до 20-х років XX ст.

Діяльність Степана Сірополка не обмежувалася освітою, педагогікою, бібліотечною справою. Він працював у галузі журналістики і книгознавства. Обирався головою Спілки українських журналістів та письменників на чужині. Був активним членом Українського історико-філологічного товариства, Комітету допомоги голодним в Україні. Брав активну участь у діяльності гуртка приятелів українського пласту, був багатолітнім членом управи і секретарем "Музею визвольної боротьби України" у Празі, а також почесним членом наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

Джерело інформації: Центр культури "Софійність"
Донецького національного технічного університету
[Last accessed 27.12.2007]

Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Київ
www.nbuv.gov.ua