|
Згадайте, братія моя...
Ой одна я, одна,
[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
За байраком байрак,
«Наносили землі
Та й замовк, зажуривсь
(Між 17 квітня і 19 травня 1847,
Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі. І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: «Молись, Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись». Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург] «Не кидай матері!» — казали, А ти покинула, втекла. Шукала мати — не найшла, Та вже й шукати перестала, Умерла плачучи. Давно Не чуть нікого, де ти гралась; Собака десь помандрувала,
«Чого ти ходиш на могилу? — Насилу мати говорила.— Чого ти плачеш ідучи, Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила?» «Так, мамо, так». І знов ходила, А мати плакала ждучи. Не сон-трава на могилі Вночі процвітає, То дівчина заручена Калину саджає, І сльозами поливає, І господа просить, Щоб послав він дощі вночі І дрібнії роси. Щоб калина прийнялася, Розпустила віти. «Може, пташкою прилине Милий з того світа. Зов'ю йому кубелечко І сама прилину, І будемо щебетати З милим на калині. Будем плакать, щебетати, Тихо розмовляти, Будем вкупочці уранці На той світ літати». І калина прийнялася, Віти розпустила. І три літа на могилу Дівчина ходила. На четверте... Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє: «Широкая, високая Калино моя, Не водою до схід сонця Поливаная. Широкії ріки-сльози Тебе полили, Їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий І вітами широкими Од сонця закрий. Вранці найдуть мене люде, Мене осміють. Широкії твої віти Діти обірвуть». Вранці-рано на калині Пташка щебетала; Під калиною дівчина Спала, не вставала: Утомилось молодеє, Навіки спочило- Вставало сонце з-за могили, Раділи люде встаючи. А мати й спати не лягала, Дочку вечерять дожидала І тяжко плакала ждучи. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург] Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. Покинули стару матір. Той жінку покинув, А той сестру. А найменший Молоду дівчину. Посадила стара мати Три ясени в полі. А невістка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долині... А дівчина заручена — Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зов'яла. Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті. Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину... А дівчину заручену Кладуть в домовину. Не вертаються три брати, По світу блукають, А три шляхи широкії Терном заростають. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург] Веселе сонечко ховалось
Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть. Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург] Рано-вранці новобранці Виходили за село, А за ними, молодими, І дівча одно пішло. Подибала стара мати Доню в полі доганяти... І догнала, привела; Нарікала, говорила, Поки в землю положила, А сама в старці пішла. Минули літа, а село Не перемінилось. Тілько пустка на край села Набік похилилась. Коло пустки на милиці Москаль шкандибає. На садочок позирає, В пустку заглядає. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату. А колись... Давно колись-то! Рушники вже ткались, І хустина мережалась, Шовком вишивалась. Думав жити, любитися Та бога хвалити! А довелось... ні до кого В світі прихилитись. Сидить собі коло пустки, Надворі смеркає, А в вікно, неначе баба, Сова виглядає. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург] В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було. Та все-таки якось жилось. Хоть на чужому, та на полі... Тепер же злої тії долі, Як бога, ждати довелось. І жду її, і виглядаю, Дурний свій розум проклинаю, Що дався дурням одурить, В калюжі волю утопить. Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і господа любить. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург] Понад полем іде,
[30 травня 1847,
Чи ми ще зійдемося знову Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли! Нехай і так. Не наша мати, А довелося поважати. То воля господа. Годіть! Смирітеся, молітесь богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть, Любіть її... Бо время люте, В остатню тяжкую минуту За неї господа моліть. [Між 19 і 30 травня 1847,
|