OCR and spellchecked by Sergei Sinilo
(http://library.org.ua/)
Хіба ревуть воли, як ясла повні?
(Роман з народного життя)
Частина третя
XIV
Нема землі
Життя, кажуть, зжити де поле перейти. Життя- що погода. Як серед
ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де
не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари,- заклуботались
вони; насупилось небо... заховалось сонце - по-хмуріло... загуло,
закрутило, закушпелило шляхом... зиркнула блискавка, загуркотав грім...
грякі трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк!
- не вспів озирнутись, як повернуло на негоду,..
Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля і лагодився
молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею,- на тік до
його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом,- аж приходить десятник
з волості. "Чого йому треба?" - подумав Чіпка і прикро глянув
десятникові в вічі.
- Ходи лиш у волость! - каже десятник здалека. Чіпка ще раз глянув на
десятника, подумав трохи, та тоді вже запитав:
- Чого?
- Не знаю,- одказав десятник.- Кличуть", якийсь чоловік прийшов з
Дону...
- Що за чоловік? Навіщо я йому здався?
- Не скажу,- одмовив десятник.- Прийшов, щось побалакав з писарем,-
мене оце й послано...
- Добре... прийду,- одказав Чіпка.
Десятник повернувся і пішов повагом подовж вулиці.
Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав
нічого й матері.
Незабаром після того вернувся додому,- та прямісінько в хату. На той
час Мотря поралась біля печі.
- Отак, мамо! - обізвався він.
- А що, сину? - питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в
голосі, ні смутку на лиці.
- Припленталась якась приблуда... Каже; Луцея-ків небіж... Хоче нашу
землю одбирати...
Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку,- та й отетеріла... Хоч вона
й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.
- Каже: не оддаси,-буду позивати... Мотря поблідла - і ледве
вимовила:
- Який небіж?.. Звідкіля??
- Кажу ж: з Дону! - одмовив Чіпка.
- З Дону?!-якось боязко запитала Мотря-та й опустилась на лаву...
Одно невеличке слівце "Дін", як молотком, ударило її в голову...
Пам'ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до
неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя та й кинула
бідувати на старість... "Чи не нова, бува, прийшла знову з того
проклятого Дону?" -думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не
бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось...
Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір - і оханувся... Він
бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.
- Не журіться, мамо!.. не лякайтесь! - став він заспокоювать матір.-
Хай позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Ніхто тепер не
вирве з моїх рук...
- А клопоти... а тяганина...- проказала Мотря, задумуючись.
- Сількісь... А землі не дам! Зубами держатиму - не пущу!
- Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тільки й багатства, що
земля та... Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді
оддали!..- згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
- Кажу: не журіться! - одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.
Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну
думку за другою... може б ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у
печі, збігаючи ключем па черінь... Тоді Мотря встала. Висунула окріп і
знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.
Побалакали вони в той день за землю за обідом;
побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати,- і
забулись обоє... Іде життя у них протертою стежкою: як сьогодні, так і
завтра; як завтра, так і позавтрому... Мотря коло печі та в хаті або за
корівчиною ходить... Чіпка - на току, коло хліба порається: молотить, та
віє, та околот в'яже-Коли так - тижнів, може, через два після того, як
кликали Чіпку у волость,- знову прибігає десятник, загадує знову йти у
волость, та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері
сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.
Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати
"добридень", як писар до його з бумагою:
- Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати
Луценковому небожеві...
Чіпка - сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага
бреше, чи писар?
- Як же це? - питає в писаря.- Адже тоді громада присудила нам
землю...
- Присудить - присудила,- каже писар,- та, бач, парубче, є й над
громадою старші. Громада присудила, а суд - одсудив!
- То це так і оддать землю??!
- Та ні, не буде цього!
Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині
волосній, а повернувся - і пішов, похнюпившись, додому...
- А що тепер, мамо, робити? - запитав матері, ледве одхиливши хатні
двері.
- Що, сину?
- Пропала земля!
- Як пропала?
- Кажуть: суд одсудив...
Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мот-рі. Як сиділа вона
на лаві, на гребені, виводячи тонку нитку,- так і прикипіла на днищі:
заколіло веретено у одній руці, а волокно у пучці - у другій...
'- Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! -
ледве вимовила Мотря крізь сльози...
А Чіпка - не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під
собою не чує... Міряє він хату то вздовж, то впоперек, б'є об поли
руками, ніби сам собі приговорює: - Та ні, не буде сього!.. Брешуть
вони... Я вас знаю... знаю, бісових сутяг!.. Шдсипав писареві
блу-дяга... і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш... Я сам своє
знаю... допитаюсь свого... Хоч от - по сю (черкнув по горлянці рукою), а
землі не дам!..
Порівнявшись з матір'ю, став, узявся в боки, гайнув на неї...
- Виймайте гроші, які е! - гукнув зопалу,
- Які гроші? - здивувалася Мотря.
-• Які є, всі виймайте... у город піду - позиватись.
- Де ж у нас гроші? Хіба ті п'ять рублів, що за овечат вторгували...
Там у скрині, в сувої заховані... Візьми, коли треба.
- Підіть принесіть, я не знаю де. Мотря, стогнучи, встала, відхилила
скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.
- На,- сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою
зачиняючи скриню.
Чіпка узяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її
у кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув - і взявся за шапку.
- Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся
ввечері.
- Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу. Чіпка не чув: він уже
зачиняв за собою хатні двері.
Зосталася Мотря сама - сама, як палець, з своєю нерозважною думкою...
Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю
пасмо, вивела нитку... В голові - полізла всячина, звернула у давнє... У
пам'яті - прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з
снопа заробляла, як п'ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни...
як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не
розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і
звозити і змолотити!! А тут - кругом лиха година облягла; на хаті оселя
попрогнивала - крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували - голими
ребрами хата світить... А вже й зима не за горами... І холод... і
голод... Пополотніла Мотря... увірвала нитку... Покотились з очей сльози
- як горох, закапали аж на долівку...
Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його
мчало у город; йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав
нове його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні
на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й
виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шляхом,
заклопотаний одною думкою - про землю... "І що я без землі? - вертілося
у його похнюпленій голові.- Людський попихач... наймит... Без землі -
нема волі... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А без зем-"лі
- усе пропало... і моя надія пропала-і
- Щоб же ви самі пропали, прокляті! - сам незчувся, як зірвались
слова з язика.
-- Кому то ти добра такого зичиш? - любенько обізвалась Галя до його,
на хвірточці стоя.
Вона вже давно його нагляділа,- тільки він не примічав її.
Несподівана стріча - як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився,
де він, глянув на Галю - і не міг слова вимовити... Галя стояла і собі
дивилась на його, ніби з усмішкою - ніби раділа, що так несподівано
захопила Чіпку, що він змішався...
- А бач: перелякався й тиї.. а ще парубокії.-зацокотала вона.
Чіпка сердито зиркнув на неї і наче здув веселу усмішку з її веселого
личка.
- Лихим людям, Галю...- понижаючи голос, ледве одмовив Чіпка на перше
питання та й повернув до хвіртки.
Галя собі повернулася, скочила у двір, защепнула хвіртку і - тільки
чутно - закопотіла двором.
- І вона втекла!..-гірко вимовив Чіпка:- не підождала... не
побалакала...
Поглянув він на ворота, на хвіртку,- мовби поглядом зніс їх; похитав
журливо головою, повернувся і знову почесав далі...
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до
Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспішали
побачитись з телятами і за-здалегоди подавали про себе вістку протяжним
ревом. Череда нагнала отару - й перемішалася... Овечки бекали та мекали,
розскакувались на всі боки і піднімали з шляху страшенну пилюгу... Вона
стояла сірим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона
закривала собою город, тільки й видно було з-за її густого пологу -
горіла на сонці золота баня на церкві...
Чіпка ні до чого не додивлявся. Він ішов собі, похнюпивши голову,
тихо, ногу за ногою посилаючи. Не-блигий світ Гетьманське. Набив добре
ноги, натомив думками голову; втомився трохи. Йому задумалось спочити:
він став міркувати: де його на ніч притулитися? Аж ось і город...
У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим
запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була
накинута сіра московська шинеля, унизана блискучими ґудзиками, з
зеленими нашивками на комірі. Москаль - не москаль, а службою пахне.
Стояв він серед двору, без воріт, і, прикривши рукою від сонця очі,
поглядав на Чіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі
відійшов од немазаної хати. Нап'явши на лікті шинелю, він став коло
одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:
- А що скажеш? Чи не по ділу?.. "Сам бог насилає",- подумав Чіпка,
здіймаючи шапку.
- Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче
порябіло.
- Чого тобі до секретаря? - сам себе здержуючи, пита чоловік.-
Секретар таких, як ти, не приймає... А коли чого треба, то й я тобі
напишу... Що в тебе за діло? - приставав він до Чіпки.
- Та діло, бачте, ось яке...
І давай Чіпка викладати свою пригоду.
- Так... еге... треба справки наводити... копії брати...- понуро
дивлячись, як великий дока у сьому ділі, одрубував чоловік.- Треба
прошеніє... еге... так-так... Так і напишемо... А гроші ж у тебе в? -
спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.
- А багато на те треба? - вивіря Чіпка.
- Та рублів п'ять на перший раз треба... А там - побачимо, що буде:
чи можна вести діло, чи, може, наплювати...
Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха
одежинка! Може, хоче видурити гроші... Бач: п'ять рублів, щоб тільки
дознатися-усі гроші на те тільки, щоб знати: чи можна вести Діло, чи не
можна?.. Ото здирство!..
- Ну, так ходім до хати...
- Ні...-зам'явся Чіпка:-прощавайте!
- Слухай!.. постой!.. Чув?.. ігостой! Чіпка став.
- Знаєш що? - я тобі ва "ери карбованці, яапи-шу...
- Не хочу, спасибі вам,-та й іде далі.
- Постой! постой!-снивя 'йоте чоловік.-'Як ти прозиваєшся?
- Варениченко.
- Ти козак, чи хто?
- Мій батько москаль.
- Ага... От, бач, і на бумагу не треба - на простій напишу... Хоч? за
рубля напишу! Ніхто тобі ва рубля не напише, а я напишу...
- Та бог з вами! - одгрібавсь Чіпка, е рад, що й зачепив таку
причепу.
- Ти думаєш: я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого'не
обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз
доставалося!
Чіпка справді чув про Пороха: шщани хвалилися, що Порох не раз писав
прошеніе, кому- треба. Чіпка задержався і ще раз обдивився Пороха.
- Ну, от же тобі за твою неймовірність,- пристав Порох, узявшись у
боки,- щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!
"Чи йти, чи ні?" - подумав Чіпка.
- Слухай,ходім! Чіпка повернув за Порохом у двір.
- Я це тільки тобі дурно напишу,-проказував Порох, ідучи вперед,-
вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могорич купи.
- Добре,- одказав Чіпка.
- То он, дивись, пляшка над хатою висить,- показав Порох через
дорогу:-то-шинок... Піди могоричу принеси!
Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся
з пляшкою горілки у руках. Порох стрів його на порозі, увів у хату. Хата
вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни їіооблупувані, чорні, аж
поцвіли; долівка була колись на помості,- тепер тільки недокологі під
стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна
темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко,
непривітно! У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох
дощоку на палець одна од другої...
- Здорові у хату! - привітавсь Чіпка.
- Здоров, здоров,- весело задріботав Порох.- Сідай! - і ткнув пальцем
на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.
У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку
і краець черствого хліба, покаляного в попіл.
- Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом!
-задріботав Порох.- Як та прожра ясре! не заховай тільки... Засох трохи,
та сількісь... Покалявся...- І почав хліб обдувати та обтирати.
- А де ж горілка? - обернувся до Чіпки. Чіпка підвівся, щоб дістати:
він поставив пляшку у кутку коло порога.
- Сиди, сиди! - защебетав Порох, наглядівши го* рілку.- Я сам! Я сам!
Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Куту-ляв, кутуляв,
розводивши якось чудно очима, ковтнув" поплямкав; знову налив чарку і
знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув...
- Хто се давав? - спитав після другої.
- Жидівка.
- То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспед* ська Ривка!
Ще-таки Оврам совісніше, а що вже Ривка... Ось покуштуй!'
- Ні, не хочу.
- Чому? не п'єш?
- Та таки й не пив досі...
- То не знаєш, яка й на смак?
- Не знаю.
- Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на
світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так... На, пий! -
крикнув на Чіпку і подав йому чарку.
Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох
розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тілі трохи
холод чується... Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випийі [
Нічого робить - треба спробувать... Узяв Чіпка, ви-І пив... Горілка
запекла, защипала в роті, трохи не по-%хлинувся, аж закашлявся...
- Таки видно, що ти не вмієш пити! - каже Порох.- Ось як треба пити!
- і знову вихилив чарку у рот і ковтнув, як воду. Потім того одломив
шматочок хліба, почав заїдати...
Чіпка собі взявся за хліб. Хліб - як сухар сухий, насилу кутуляв його
Чіпка.
- Зовсім ти нікуди кчемний! - каже Порох: - ні пити, ні їсти.
- Та як його отаке гірке пити?-зверта Чіпка на горілку.
- То тільки так здається... Ось підожди трохи, пройме - сам попросиш!
Чіпка справді почув - спершу наче хто гарячим за лізом припік його
усередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу... Далі -
той огонь затух,- запекла згага, їсти схотілося... Здається, вола б
з'їв... і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом - мов щось у вічі
вступило... заграло в голові... повеселішало на серці... Темні думки
стали прояснятися... стала прокидатись віра... узяло завзяття... "То все
брехня! - думається йому.- Хай карбованця проходжу, хай два або й усі
п'ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!.." І
так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його і він вертається
додому забезпечений...
- А чи дорого се діло стоятиме? - пита він у По-роха.
- Яке діло? Коли дуже закручуване-дорожче; а коли ні - недорого,-
одказав Порох.
- А моє діло?..
- Ось тривай лиш- ще по одній вип'ємо, та тоді вже й за діло!..
Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в
хату ускочила жінка - не жінка, дівка - не дівка: голова не покрита, як
у дівки, а коси заборсані у мичку, немов жінка збиралася сховати їх під
очіпок та зав'язала на тім'ї, а вони й розсипались... Сама - не стара
ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались всередину, вид болізний,
жовтий, тільки одні очі - чорні, як терен,- блищали якимсь божевільним
світом... -- Уже п'є... уже п'є! щоб тебе кров гаряча спи- • ла!..-
скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались.-
їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку
дудлить!..
- Іди собі! іди, йди! - зайдикав Порох.- Мені ніколи... Я зараз
чоловікові писатиму прошеніє... іди собі!
- Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема...
- Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми
дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
- Авжеж шкода!..- і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на
краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж
Чіпка подався убік.
- Бач, проклятий! Казав - хліба нема, аж ось скільки переховував.
- Ну, бери, бери... та йди собі! - одказав Порох, ховаючись з
пляшкою.
Вона страшно провела очима і повагом вийшла з хати.
- Хто се? - запитав Чіпка.
- Шмат...- не доказав Порох, а трохи згодом одмовив : - сестра... Не
всі, бач, дома - божевільна-Божевільна, а дітей плодить,- та й живуть,
прокляті, на мою голову!..
Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, й' малих діток!..
"Може, вони голодні й холодні,- думав він.- От, якби багатство - чи
дійшла б вона до сього?.. Якби-то багатство... А от - от, останню землю
одбирають..." Знов повернула його думка на землю - і почала перед ним
свої виводи виводити...
- А що ж: будемо прошеніє писати,- перебив Порох.
Чіпка кинувся.
Порох побрався знову у грубу; витяг звідти недогарок шабашкової
свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а
сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером у руках, з окулярами.
Перше всього заправив свічку у розколоту пляшку.
- Як потемніє, то запалимо, щоб не шукаться,- сказав він.- А тепер
пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо. Чіпка пересів на
другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір
і, осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо,-
тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було
скрип пера або одрубні вимови Пороха: то "так", то "ага...", "еге...",
"добре...", "ну, а далі?" І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж
стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечірнє
сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку і
обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало надвоє
білий папір і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а
заховалося крайком аж десь за грубою... Облита світом, і без того
червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою... Чіпці
здавалося: кривава голова писала криваву жалобу-Порох кінчив; положив
перо; узяв папір у руки;
підійшов до вікна.
- Слухай: чи так буде? - і став читати.
- Що, так? - запитав знову, перечитавши.
- Так,- одказав Чіпка, не знаючи сам - чи так, чи ні.
- Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після
просьби не завадить.
- Добре,- згоджується Чіпка,- На щастя, значить?
- Еге ж,- сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж
дві чарки.
Підніс Чіпці. Випив і той і став спльовувати. Сонце уже зовсім сіло;
в хаті стало темно; Порох свічки не запалював, а ходив мовчки з одного
кінця хати у другий. Чіпці стало ніяково.
- Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд,- сказав Порох та й замовк.
Важко стало у хаті. Чіпка сидів на триніжку; Порох тинявся з кутка. в
куток. Обидва мовчали. Щоб перервати німоту. Чіпка запитав:
- І се ви так живете?
- Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.
- Не смачно...
- Та як вип'ємо, то воно й посолоділа трохи; а без того - через
добрих людей давно б висіли на трям-ку,- сказав Порох і знову ковтнув
чарку.
- Усім, значить, добре...- обізвавсь Чіпка. - А ти думав,- ні?.. У
кожного - не без того... Ти знаєш Польського?..- пита Порох, зупинившись
навпроти Чіпки.
- Котрого?
- Того, що і в вас панує, що в Красногорці живе.
- То що?
- Не то що... А отой мене доїв, той мене у землю втоптаві - і Порох
знову заходив по хаті.- Як став предводителем, так і нема мені життя...
Ябедник! Ябедник - та й нема мені добра... А до його мені добре було...
Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йому
бенкетували... музики грали... сам комісар гуляв тут... А тепер... нужда
та злидні!.. А все - він!
- Що ж він вам заподіяв? - пита Чіпка.
- Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та ні! Не так
легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така у Василя Пороха голова!
Заслав брата на Сибір,- бо брат дурний... Племінничок звів з ума
сестру,- бо сестра божевільна... А Василь - ні... не вгризеш! Василь
колись вертів цілим повітом... у Василя усі були в руках - і комісар, і
суддя, сам предводитель... аж поки він не вліз у предводителі... Уліз,
та й ну свою панську пиху показувати. Що ти мені з своєю пихою, коли я
за всіх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, ні... По його - хоч нічого не
роби, тільки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб
лизався... Хай другі лижуть, а Василь не лизатиме... Він як лизне, то й
лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох
не лиже... Сказав судді, а суддя не хто, як рідний бра-тік... Та хіба
один суддя?.. і підсудки родичі... і справник родич... всі одного
заводу, одного кодла... Де ж там правда візьметься?.. Сказано -
вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись...
Сількісь... Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю. Я
зав'яжу кішці хвоста,- хай розв'язують! Он по опеці одного братчика
довів, що під суд оддали... Скрутили, правда, діло... виплутався... Хай!
Хіба можна підсудникові служити? Хай, кажу. Се мені хліб... Я знов
писатиму... Мене тільки зачепи,- возом не об'їдеш. Писатиму, все
писатиму... І про вибори, як вони з'їжджались та змовлялись, напишу... і
за те напишу, що всі куми та побратими... Все опишу... Я їх
на чисту воду виведу. На те я - ябеда! Макуха сидить уже під судом,
оддам ще й порадника вашого - Чижика... Хіба здохну, щоб його не
оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив... Совинський дівку
встрелив... Вийшов після обіду в садок. Дівчата рвали ягоди... Ану,
каже, яка скоче з вишні?.. Та.- бух! Так одна опукою додолу... та сама,
що не піддалася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за
Чижиком... Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двадцять поля...
Чижик і скрутив діло, очевидячки скрутив... За те Совинський на дочці
Польського оже- ;
нився... узяв плащувату циганку, з таким носом, як ' сокира... І
покрили... Людську кров покрили... Та ні! і навіщо Василь Порох живий?..
він вас розкриє... Кров - не вода... Василь Порох сам у яму ляже,- то Й
звідтіль кричатиме, що Совинський дівчину вбив!.. Душогубці!..
Страшно якось, гучно роздавалися у темній хаті Порохові речі, ніби
справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки... Чіпка слухав
ту обрубу бесіду, серце закипало в його...
- Так воно скрізь добре?..-промовив він:-усюди правда!!
- - А ти шукаєш правди? - суворо запитав Порох.- Тільки й правди,
поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень,
підкріпимося...
І він самотужки потяг з пляшки, тільки булькотало у горлі.
Чіпка не схотів пити. У його й без того грало уже в голові. Порохові
речі глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... *Він -
старший, а кругом його - менші, все родичі... Сказав слово - і все
схилилося перед ним... Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в
чім перепону, не знає ніякої заборони... Де ж тут візьметься тая
правда?" Прокинулась у Чїпчинім серці недовїра-правДу; обізвалась вона
у_душі його тяжким сумом... Він сидів, схиливши на руку голову,- не чув,
як рипнули двері.
- А ви поночі сидите? - щось спитало жіночим голосом і знову зачинило
двері.
Трохи згодом у хату увійшла сестра Порохова з ка-ганпем у руках. Світ
ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана
жінка і живцем нагадувала йому про людську неправду... - Тут будемо
вечеряти, чи там? - питала вона, не випускаючи каганця з рук.
- Там, мабуть... Там, Галочко,- одказав Порох. Чіпка аж затіпався,
почувши таке мення...
- Ходім же їсти! - гукнула вона й пішла вперед.
Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша,
ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері - у третю хату.
Що там було - не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті
дитячі голови. "То, видно, ЇЇ діти",- подумав Чіпка.
Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті
блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері
усі випили по чарці, випила й сестра Порохова і не скривилася. Чіпка
покуштував галушку,- гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай
він сьорбати одну щер-бу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не
покуштував такої вечері.
- Мамо! дай і нам галуски... і ми хоцемо галуски,- обізвалась з-за
дверей дитина.
- Ви!..- гукнув на їх Порох. Діти поховалися.
- Луципір! - зиркнула Галька: - сам напився, налопався, а дітям - то
й нема?!.
- Чому ви, справді, дітям не дасте? - обізвався Чіпка до неї.
Вона устала мовчки; достала недобитий полумисок всипала в його
галушок і поставила коло порога. 3-з< 0<-Г дверей висунулось двоє дітей
- чорні, замурзані, в ' якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони
якос>,, еоромливо позводили на грудях чорними рученята- "<-ми,- бо
застібок не було... Впали вони опукою над ""••' черепком, запустили в
юшку свої рученята, витягли по гарячій галушці, засичали, захукали - і
стали жу- вати, цмокати... Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й
Порохові, бо він знову закричав на них. Діти \ спідлоба зиркнули на його
і налагодились шарахнути \ за двері. \
- Не кричи, п'янице! - гукнула Галька на його.
- Сидіть! - обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох
останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові і Гальці.
- Іди ж тепер та лягай спати! - обізвавсь Порох до Чіпки.
Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив в сінях люльки, пішов у
хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...
Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому,
варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з рота; а в
голові - одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача:
земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!..
І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От,
якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло
холодним вітром з другого боку... Нема землі!.. проходився дурно...
марно втратився... Мати плаче,- це їй, старій, знову прийдеться на чужім
полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн...
іде поруч з Галего... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася. А
лихий ворог позавидував йому - одняв землю, закрив своєю нечистою рукою
її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з
туману, п'яна Порохова постать; а за нею - світить страшними очима
божевільна Галька;
просовують до його рученята голі, чорномазі діти - страшні, сухі,
тремтять од холоду... І встає перед ним людська неправда... Бачить він:
вона, як павутина, заснувала цілий світ,- ніхто не виплутається з її
тонких тенет... Правда, один рвонувся - і вирвався... та як? руки й ноги
назад скручені... ні сісти, ні встати:
стій, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?..-
шепче Чіпка.- Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина і його
основує,- от-от -• і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться
йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік-Сон - як відьми
вкрали!..
Хтось рипнув дверима, увійшов у хату.
- Се ви, дядьку? - питає Чіпка.
- Я,- одказав Порох.- А ти ще й досі не спиш? - спитав його і
побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин,-
Порох захарчав.
"Щасливий він! - подумав Чіпка.- Таке лихо, а спить безпечно... Тут -
ще тільки заклюнулась, та й то!.."
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв
просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з
судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах
порозкидані шматочки нікчемного паперу і цілу коробку його, разом з
сміттям, висипав у грубу...
- Та й ранній же! - сказав він, побачивши Чіпку.- Підожди лишень...
Ще нікого нема...
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після вгаги осіння
ранкова прохолода здавалась йому такою хорошою, ніби оживила його...
Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце
обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне
забуття... Чіпка захитався - задрімав. Його розбудив якийсь гомін.
Розплющивши очі, він побачив - ціла купа людей увалила в двір. У одного
з-за пазухи виглядав крайок паперу; у другого на грудях наче горб виріс:
то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за
плечима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував
руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки, навіть не
дослухався до людського гомону;
у його гомоніло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на
одного чоловіка. Нарізно стояв він лід забором, зажурений, похнюплений.
Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний,
і, здається, нічого не чув, не бачив... Чіпка подумав: "Мабуть, неабияке
діло і в цього!.."
Аж ось-хтось крикнув: "Секретарі Секретар ідеї. -л> Усі повставали,
насторошились; ""Підвівся й Чіпка(1 У воротях. показався сухий,
перегнутий утроє панок, в зеленим коміром, з блискучими ґудзиками...
Чіпма глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; ї як та
сокирка видалась вона уперед, ховаючи у прогалині між довгим носом і
собою запалий рот, з сухі ми тоненькими губами; голова трохи подалася
назад довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його у ярмо запрягають;
на грудях одтопирились верхні краї фор меного сюртука, застебненого
унизу на два ґудзики
Д робили ніби горб, а на спині був справжній горб -• аж од самих
плечей до тонкого, перегнутого стану...
І "Ну й цього перегнуло!" - подумав Чіпка.
Секретар Чцжк,-то був він самий,-увійшов у двір, обпираючись на
довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув
усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей.
- І ви до нас, Осип Федорович? - осміхнувшись, промовив він до
одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до
третього - до всіх по черзі. Зна-комих величав на мення; незнайомих
прямо запитував: "А чого?" Дійшов і до Чіпки:
- Ти чого?
- З прошенієм.
- Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніе. Секретар шморгнув носом, витяг лівою
рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся і -став
потихеньку читати прошеніє...
-уНічого не буде!,- віддаючи назад прошеніє, од-казав він; навіть не
глядя на Чіпку.
- Як? - здивувався той.
- Так... документів нема!
- Та нам же громада цю землю одсудила...
- То що, що громада?..
- А в його хіба є? - запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п'ятака дав, і знов шморгнув носом.
- Підожди,- сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде
дві, жде уже й три... Бачить він: люди то приходять, то виходять з суду,
а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться він... Коли це
- виходить сторож:
- Іди до секретаря! - сказав і повів Чіпку аж через три хати, де
сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
- О-о! вже повів... чує муха, де струпі - сміялися . вони услід
Чіпці.
Чіпка увійшов у невеличку хатку, де . сидів секретар, обложений
кругом ділами. .Сторож вийшов 1 прихилив двері. Остався Чіпка з
секретарем віч-на-віч.
- Ага! - глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очі у
діло. Чіпка стояв у порога; мовчав.
- То тобі Порох просьбу писав? - не дивлячись у вічі, спитав знову
секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.
- Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало...
- А що дав?
- Нічого недав. Секретар"неймовірно глянув на Чіпку.
- Знаєш що?..- почав він - і запнувся.- Як- п'ятдесят рублів, то й
діло можна поправити...
- Х-хе!..- хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
- Чого ти хекаєш? Чіпка мовчав.
- А де ж та правда, коли так?! -уголос подумав він.
Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий,
здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений! • Чіпка глянув на
секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та
гострого і в 'однЗПіпіта'перебііна діло.
Знову мовчанка.
- Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, і себе...
- Рука б мені одсохла от по сю!..- скрикнув Чіпка, показуючи на
лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.
- Ов-ва'!.- гукнув секретар услід йому.- Гарячий який... Гляди лиш,
щоб не опікся! - докінчив він, йдучи за Чіпкою.
Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.
Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались
судовики, переглядаючись між собою і показуючи очима на секретаря.
- Сутяжище! - бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила
йому в голову;. серце затіпа- лось; на виду зблід, а очі світили, яв у
вовка. Люди, глядя на його, розступалися, давали йому дорогу... Він
потяг напрямки до Пороха.
- А що? - зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.
- Проклятий!.. каторжний!.. недаром його у три погибелі скрутило...
- Як саме?
- Хоче п'ятдесят карбованців... За мою землю п'ятдесят карбованців!!.
Х-хе!!! І кари на вас немає,
- Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?..- підогріває
Порох.- Не підмажеш - не до" їдеш... Суха ложкаротере... ка-хи..
ка-хи!.. Бач, як дере в горлі... Хоч'%ПТро"г6чйти...
- А горілка є? - якось понуро спитав Чіпка.
- Кий біс, хоч би капелька... порожня пляшка.-Бач! - і Порох показав
над вікном порожню пляшку,
Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив
з кутка в куток по хаті - хмурий, як ніч, німий, як домовина.
Порох обома руками схопив карбованця - та шморг з хати! Незабаром
вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а у руках - з
повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...
- Не журись! - сказав він Чіпці;-повна пляшка... Вип'ємо! -
підсолодивши голос і на Чіпку глядя, каже він.- Добре, що чортяка виніс
кудись Гальку.." Вип'ємо! га?..
Чіпка мовчав.
- Будьмо здоровії - обернувся до його Порох І перехилив в рот чарку
горілки.
- На здоров'я...
- А нашим ворогам на пропасты - додав Порох, підносячи Чіпці повну
чарку. Чіпка випив і собі.
- Що, посолодшало?
- Кий біс!
- Випий ще - посолодшає... Підносить Чіпці чарку... Той простяг був
уже руку, щоб узяти, та Порох вилив собі чарку в рот.
- А що, правда, гірко?! - сказав він, жартуючи.--Ну, на, на -
підсолоди... Чіпка, .вилив і другу чарку... Посоловіло в віччюї вдарило
в голову... Віїг заходив по хаті; розпустив язик; дав волю серцю-став
батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами...
Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, у чоловічках засвітили
огні... Коло серця - немає ні міри, ні ваги тому, що там дієтьсяі..
Горілка змішалася З страшною злістю - і запалила серце... Аж знемігся
Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову - засндв...
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку,
кожен шматочок та випивав по повній... аж поки не стало ні риби ні
паляниці, а горілка-тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу
пляшку, на прощання нахильці випив й останню горілку - і став ходити по
хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав
його, будив... Чіпка спить. Тоді Порох-тихенько просунув руку до Чіпки
ві(ищеню,витяі_кисет з тютюном та грішми \. радіючи, мерщій вибіг
навспйнячках із-хаїздтп-•- $
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові -
дурман, у грудях - згага... Давай він пригадувати... Перше всього спала
йому на думку зігнута у три погибелі постать Чижика - гнучка, холодна,
як гадюка... Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову, вийшов з
хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох і усміхався.
- Прощайте!
- Куди?
- Додому.
- Щасливо...
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце...
Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не
гнала вперед, як у город. Одна неправда та утрата - утрата всього
най-милішого, найлюбішого - пекла його серце... Він ішов, ледве
здіймаючи ноги.
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його
обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він
спинився... "Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще
вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті!.."
Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже
сонце зовсім сіло. Уже смеркло, як дійшов він до Пісок. З неба блищали
ясні зорі; по селу, то там, то там світилось у невеличкі віконця
світло;;
а в Гальчинім шинку топилось у печі,- здавалось, горіла хата
зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо;
у хаті темно, не світиться...
"Мабуть, мати спить,- подумав він.- Нехай спить!.."
І повернув до шинку.
- Сип горілки, Галької - гукнув на жидівку.
- Сцо це воно буде?!-усміхнулась жидівка, Чіпку глядя.
Він прямо побрався за стіл, на покуття.
- Не питай... давай швидше!
- Не крици, не злякалася... Дивись... скільки хоц?
- Та сип, що хоч, гаспедське кодло!
- Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попе- реду гросії
Чіпка полапав в кишені: ні кисета".ні грошей... Він скинув свиту: 1
- На! та давай швидше! - і швиргонув через сгіл
свиту.
- Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна... Один з
чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з
Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках
на всі
боки.
- Сип, Галько! - каже.- Я за свиту карбованця
ложу...
- Сцо ти карбованця? - закричала жидівка, вириваючи з рук свиту.-Цого
ти місаєся не в своє ділої Вона твоя?.. Він заставля...
- Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок} сип! Ну й сип...
- Сип... сип,- запорощала жидівка.- Скілько з сипати?
- Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа... Сип! - гуконув
Чіпка на всю хату і ударив кулаком по столу - аж вікна здвигнули.
- Ну, цетвертину усиплю...
Жидівка мотнулась з свитою у другу кімнату, кинула на бебехи свитку,
а сама вернулась з четверти- ною горілки, поставила її перед Чіпкою та й
знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй
свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в
голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не
зважився перший забалакати. - Коли це - увійшов в хату Яків Кабанець.
- А що це. Чіпко? І ти вже?..-обізвався.- Вип'ємо, значить?..
- Вип'ємо,- понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: - вип'ємо! - А це
вже гукнув на всю хату: - Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі
закрутився!
Та - гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й чарки, трохи не
попадали додолу-Тут уже й другі примовились. Слово по слову, чарка по
чарці - полилася з ротів розмова, а в роти - горілка... ГОдоспіли ще
людці. Прийшов старий Кулик, \ що один на все село носив ще оселедець.
То був уже старий дід, кремезний ще нівроку... Його скрізь по селу
знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає,
посеред церкви апостола читає... А на язик собі удався балакучий, а
надто за чаркою... Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після
обіду, прийде у шинок та й почне теревені точити, та все по-письменному,
по-церковному... Зійдуться у шинок людці розважитись, з людьми посидіти,
побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати -
і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати,
аби слухали. Іноді було насмішить беседу, аж за животи беруться; не
вряди-годи й з його покепкують - з його сивого оселедця, що аж за ухом
закрутився, а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі,
щосвята у шинку.
Придибав він і тепер. За ним - другі, треті. Засіли кругом столу коло
Чіпчиної горілки, п'ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там
було д во-Р о в й х. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі,
без притулку, вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті
тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах
вони позвикали в горілці киснути, її п'яним хмелем підсолоджувати своє
гірке життя: не покинути ж було своєї утіхи тепер? І вони мерщій кидали
панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити,
піджидали - може хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди
знайдеться. Поприходили вони тепер,- Чіпка не обминув і їх чаркою...
Як підпили уже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкався - куди
його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чіпка не дослухається. У
одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує,
по столу кулаком гамселить, як навіжений...
- Що це воно за знак, Чіпко? - питає його Кабанець, коли Чіпка
знемігся трохи: - Ти ж, мов, до сього дива не теє!..
- Не вживав?.. Ні!.. А тепер буду...
-Чого ж це так?
-ро нігде немає правди... немає добра... Д земд нема! пропала4 Ну й
гуляй!
- Та де ж твоя земля ділася?..
- Де?.. взяли... одняли гаспедські п'явки... проп ла!.. А земля
пропала - усе пропало.
- Так, так,-підхопили двораки:-без землі що?.. Без землі - життя
нема!
- Риба без води, а чоловік без, землі-гине,-увернув Кулик
по-письменному." ~
- Еге ж, еге... А коли так - пий, поки п'ється, гуляй, поки
гуляеться! Без землі... усе по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова,
кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! - Та бух! по
столу кулаком...
Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохта-ли, одна чарка навіть
упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились
на Чіпку... А він знову за своє.
- Дядьку Якове! Ніхто не зна... о-ох! ніхто не зна... Прокляті!
П'ятдесят рублів хотіли за землю... Не в .землі сила, не в землі вона
була... ні! Земля-що?.. Земля!;:- Хліб родить, як коло неї походиш,
хазяїном робить... Сказано: земля! А без землі-усе пропало... усе! -
Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима,
заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову - та й
притих...
Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку,-дивувалися його непевним речам,
а проте пили його горілку, поки до каплі вихилили. Тоді дехто давай
рушати. , , - Ану, Микито, час додому! - каже, ледве стоячи на ногах,
один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про
Йосипа, запроданого братами...- Чув, Микито? рушай!
- Підожди трохи,- одказує Микита.
- Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й
зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма, що він по-письменному
балакає...
А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав :
- Аще, аще... єда... єгда... бо... созда мир... Сата-наїл заздри...
Согріши Адам з ївою... нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не
убоїмся...
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа,
устав, вийшов за сусідом з хати... Хто тверезіший, собі став за шапку
братись. А зосталися самі п'яниці. Той харчав, звалившись під лавкою;
той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригу-вав - змерз; а
дехто виводив не своїм голосом якусь п'янипьку пісню-чи про "журбу
впрямую", чи про неслухняну "долю"...
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи -
п'яний-п'яний, п'яніший землі...
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...
- Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив
голову...
- Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й
те...
-ввитка? шапкар.. Нема!.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у...
у...- завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними
сліз очима.
Материне серце мов хто у жмені здавив... Давай вона його умовляти:
- Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа
зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі
кільки літ, та хліб їли... й тепер не сидітимемо без його... Ти тоді
малий був,- сама пучками та ручками заробляла,- та не померли з
голоду... А тепер - не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я
допоможу... Що ж робити? На все його святая воля!
- Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого - ані-ні!.л Що тепер я?..
Людський попихач, наймит?.. Пропало...] все пропало!.. І добро і душа
пропала... ба немає правди
немає між людьми... Тепер моє щастя дей-тасЕбуло, та... уплило!..-
Чіпка розвів руками , і задумався...
А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони
мене ще змалечку ненавиділи , з іграшок прогонили, йшли повз хату,
одхрещувались... Я малим був, а їсе бачив... За чортеня щита-ли... Я
чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба і," учила мене людей
прощати, а дід-любити... Дурні! дурні! не стоять вони слова доброго...
їх мучити... { м,у... морр...
Та - пуць! на землю... Так і захарчав... Мотря встала, витягла з-під
себе ряднину, укрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась,
лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на дум- .;
ку... Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала " вона свою криваву
працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля... Де він?.. що з
ним сталося?.. Може, розпився, розволочився та так де-небудь під а
шинком богу й душу віддав... Глянула на сина, що яіе той сніп, лежав на
долівці -харчав, і стиха прошепД тала: "Господи! сохрани його й
заступи!" •
Прокинувся Чіпка - вже геть підбилося сонце. ГоИ лова крутиться; коло
серця пече, мов гадина смокчет кров з його... Походив він, походив по
хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, та й потяг
- не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день - знову на
ослоні в шинку. На четвертий -
там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала...
П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня,
Матня та Пацюк - одна думка, одна гадка. Усі вони однакових літ: не то,
щоб старі, не то й молоді,- вже підтоптані парубки.
Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським
личком, з чорними гарними усами, з карими веселими очима... Вони так і
говорили
у його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила - такий балакучий.
Папюк собі худощавий, низький, мишастий - справ-ясній пацюк, такий і
прудкий, говіркий, співучий - на селі перший співака.
Матня одрізнявся од усього товариства і норовом, й окоЖиї* Який
завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова -величезна,
обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як
стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну
тільки горілку: дудлив її, як воду, і в тому покладав усю свою утіху.
Були вони усі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був
пана Совинського, а Пацюк та Матня - пана Польського, того самого, що й
Чіп-чин батько.
Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками : перший - від
плуга, другий - від овець. Гірко їм було розставатись з батьком,
матір'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і
вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знаком! були усі закутки, де їх
родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп'ячі сили;
гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського... Та
що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба... на те у його й
кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана - викладали
йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній і
праці,- та не помогли ні сльози, ні викладки... Пано-,1 ві що? Хіба пан
думав про гірку працю, хіба йому;' слід до того свою панську увагу
звертати?! Пан дцб у й розгнівався, що його панську голову якісь
сільські жінки клопочуть такою дурницею... та й звелів попро-гонити
матірок з двору. Пішли матірки, понесли не-вимовлені прокльони на устах,
гіркий жаль у серці... А сини їх зосталися у дворі підпасичами: один -
коло скоту, другий - коло овець.
Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив
на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна
робоча сила, У сім'ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зостали-
ся... Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських
покоїв,- бо, на лихо собі, й непо гана була. На її ж місце перевели на
хутір сім'н? з двору. Спершу плакала дівка та боялася усього, аї>Ґ
найбільш - як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо
через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового
хлопця Тимош-ку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати усячину, то
його узято за лакейчука до молодого пана,- старого тоді вже не було на
світі,- чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше
всього - стояти у кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого
приказу. Всього натерпілося хлоп'я. Іноді, довго стоячи, на ногах
засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши
добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А
іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі 1
коліна... Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-•небудь з своїх
розставлених по столу цяцьок, присікувався до хлопця та бив за те, що
той ніби покрав, тоді як, роздивившись гаразд,- цяцьки або стояли, або
лежали тут же перед носом... Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не
вкрав, то замірявся украсти, бо поперестановлював усе... Гірко прийшлося
хлопцеві \ таке життя, злість накипала в молодому серці. "Коли ' не
краду, то б'ють,- дума сам собі,- за те, що посягаю украсти, то хай
краще б'ють за те, що краду!" І через рік, через два з малої та доброї
дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого украсти усе, що
тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і
духом не знає, як воно опинилося у його в кишені... Може хто другий
підкинув, щоб його тільки вибили,- виправлявся він. Ти-мошку знову за це
били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він - став ще
хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та й підкине
другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, (то так заховає
сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись,-він ще й
виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а він собі нишком
крадіжку поживе та й сміється потайно-Злодійкувате життя не по душі
самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять
його добрі думки, мучать його, розривають... Чоловіча совість не замирає
в самій запеклій душі. Не замерла вона і в душі Тимофія Лушні. Бували
такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі
думав: "А може зк воно й гріх так робити?.. 166
Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!.."
Страшно йому ставало і разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи
розважитись, щоб погасити Прометеїв огонь в мученій душі, прихилився до
' скляного бога: привчився горілочку вживати... Помітили раз його п'яним
- вибили добре на конюшні, \ прогнали з горниць, наставили кучером. Це
було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять.
На стайні - вільніше трохи, ніж у горницях. Там - що не зробив, пан
бачить, бо з своїх очей не спускає;
а тут - хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть... Передньої
покинути не можна; а з стайні - коли не вдень, то вночі вирвешся...
Лушня встряв у""' шинки. Там він зазнався з Матнею й Пацюком. Ці - теж
повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку
скот пасли, одводили трохи їм замлілі душі, зате зимня пора налягала на
їх плечі важкою вагою й давила обох... до горілки! Поробили-і ся вони
п'яницями, волоцюгами, злодюгами... У шин, ку побраталися з Лушнею.
Побраталися - і таємні крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої
накраде- „, ного стали їх товариською роботою... ; \
Мучились-мучились пани з ними та, не діждавши й тих двох років, що
кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі,
тяглися віками!), повиганяли їх з двору на всі чотири...
Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища,- ні під собою, ні за
собою, ні перед собою, як вільна птиця в полі, як дикий звір в борі,-
хлопці розбрелися по селу... Де його пристати? де голову приклонити,
заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так : де-небудь
на роботі - у жидів дрова рубати, у людей молотити, віяти, косити... А
як вечір настане або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч
під греблю!.. Нігде притулку немає, нігде пристати, спочити. У селі дві
місцини некуповані. Одна - ули-пя" Друга - шинок... Тільки на улиці
небезпечно. Ляжеш під тином спочити - собаки стягнуть; посеред улиці -
наїде хто, а хоч не наїде - волосні піднімуть, запруть у чорну,
подумавши, що п'яний... Зостався - шинок... І за шию не ллє, і тепло, й
людно... Є де, хоч не розкішне, спочити - під лавкою; є з ким
розважитись-побалакати, заспівати, випити... Став і нашим хлопцям шинок
рідним батьком, горілка - матір'ю. В шинку вони мали собі захист,
притулок; чарка горілки стала їх порадою й одрадою... Шинок ніколи не
пустує; то той, то другий... І наші хлопці там! Як перепаде чарка
горілки - за упокой раба божого, за здоров'я народженого або й так по
пригоді - то й добре! Веселий, співа він, коли співають ті, що частують,
а плаче - коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день,
що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага
грошей, їсти - аж шкура болить, випити - аж за серце ссе... не гріх тоді
й підняти, що легко лежить!..
З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка.
Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге... як частував
кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки і втерлися до його
у товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказували йому
своє бідолашне життя, про свою гірку долю - привернули його жалісне,
тепер строюжене нещастям, серце і потоваришували... Цілий день п'ють та
гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до
Чіпки висипля- , тись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку
та з добра його що-небудь, та знову в шинок... Так кожнісінького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та
вговорювала Чіпку; потім того - лаяла,
ганьбила; а далі - бігала у себе по вгороду, по улиці та
кричала-репетувала:
- Ой, лишенько! пропала ж я тепер... погине моя
бідна голівонька... Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду...
Стрівають люди, жалкують, розпитують...
- Та як же?.. як же?..- розказує кожному з плачем Мотря: - любий та
милий був, а то ж зразу... на тобі та цить! Не переживу ж я цього, не
зможу... Свитку пропив, одежу всю - у одній сорочці, як харциза, як
махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває... Та й товариство підобрав під
пару - волоцюг зо всього
світа... Боже мій! що ж тепе]х робити мені, бідній?.. 9
- Ви б його умовляли; ви б його словами ганьбили,- люди Мотрі...
-•- Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?! - плаче Мотря.- Та я ж йому
не словами,- я йому сльозами виливаю... гіркими докорами очі вибиваю...
Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..
- То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холодній!
Витверезиться - опам'ятається, а то йому вже памороки забило-Послухала
Мотря людської ради - пожалілася у волость. Узяли Чіпку п'яного,,
силоміць посадили у чорну. Незчувся, як і заснув...
Надвечір оглянуться товариші - нема між. ними Чіпки. Увечері пішли,
та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.
Іде Чіпка додому... У голові-хміль; на серці- зло... А тут ще ззаду
йде Лушня, примовляє:
- Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього
матір'ю? Садовіть, мов, сина у чорну: через його мені життя немає!.. Де
се воно таке на світі видано?!
Не йде Чіпка - летить додому; не дише - огнем /паше і, як скажений
бик, налітає на хату... Брязь! - одно вікно... Дзень! - друге...
Посипалось - третє... Грюк! ногою в двері... Полетіли й двері у сіни.
Мотря з переляку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату,
кричить:
- Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може,
бахурів навести заманулося?.. То ) щоб син не перечив,- у чорну його!..
'ї Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця
тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в
куточку та стиха, гірко промовила до сина:
І - Побійся, Чіпко, бога! Подумай: що це ти ка- жеш?! Мені світ не
милий, мені...- не доказала, залилася гіркими сльозами.
- А мені?.. Мені, ти думаєш, легко живеться?! У мене, може, серце від
болю як не розірветься!.. якийсь ірод у йому, мов свердлом, крутить...
Так ще мені - на?!
, - Нащо ж ти п'єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих
братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе підведуть!.. вини будуть,
поки у тебе буде; а як не стане, то де й дінуться...
- Не бреши, стара! - перебив її Петро Пацюк.
- Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не
приходиться!.. ~- І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? -
піддає Лушня огню Чіпці.- Хіба то є мати?! Який добрий чоловік скаже
путнє слово про неї? Не те, щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не
бачила; чи чула-не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син...
Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!
- Бач, що кажуть люди?! - гука Чіпка.- Чуєш, що кажуть?!
- Люди?! - сумно, гірко, з плачем промовила Мот-ря, та більше не
змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла...
Довго ще Чіпка гукав, довго кричав та, витягти з
скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.
Стояла уже пізня осіння пора. Холодний вітер вривався у побиті шибки
й навпростець віяв у розчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі
зробилось холодно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне - у
хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скриня розчинена...
Кинулась Мотря до скрині - та й охолола... Там усе перевернено,
перекидано, порито - і свити немає... Мотря так і впала на скриню!
- Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала,
думок передумала, здоров'я укоротила, поки сього добра наскладала!.. А
тепер - рідна дитина усе по шинках розносила!..
Сльози у три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне
серце... Насилу підвелася з скрині. ;
- Боже! Великий заступниче! - замолилася, здіймаючи руки до бога: -
єдина надія, єдина утіха - та й та мене одурила!.. Побий же його свята
твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він
так зневажив матір стару! Дай йому, господи, діждати такої шани та честі
від своїх діток...
Та зв'язавши останнє своє збіжжячко у клуночок, перекинула через
плече, перехрестилася - і пішла до
сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від дворища Немає
тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті і нікого немає... Так, з
побитими вікнами, стояла вона 'на край села пусткою. А Чіпка - одно
ґуля, з шинку до шинку сновигає та, знай, тягне з господи все, що тільки
на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю
одежину. Зосталося тільки*. те, що на йому: латана свитка, драні штани
та одним одна сорочка - чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без
шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а
перед світом, як домовик, іде у свою пустку... Нічого нема!.. Тільки й
зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба...
- Нащо-то у тебе хліб гниє у стіжках? - раз пита його Лушня.- Продай
його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде...
- А справді,- промовив Чіпка.
На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого
чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли
купця швидко і повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.
- Чіпкої - гукнув Лушня ще за двором: - купця ведемо.
- Жида?
- Еге ж.
- Жидові не продам!
- Тю-тю... Чому? Який чорт не купив, то яулив, аби гроші дав.
- Оже, я жидові не продам...
- А почому, Овраме, за копу даси? - не слухав Лушня, торгується.
Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини,
виминає на долоні, роздивляється.
- А поцому буде? - питає тоді.
- По карбованцю даси? - каже Лушня. Чіпка стояв одсторонь коло одного
стіжка та в землю дивився, міркував щось.
- Ой, вей! за цей гній? - скрикнув жид.
- А почому ж ти думав?
- По копі з сагом... більсе не мозна дати...
- Іди ти к бісовому батькові! - одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.
Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
- Ні, Овраме,- каже Лушня: - за таку піну ти ніде не купиш.
- Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш,- увернув Пацюк: - це хліб
хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався...
Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі - як порох, сухе... Ось дивись!
- та й висмикнув зсередини стога жменю жита.
Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна. •
- Ось на, подивись - яке жито! ,3 Жид хоч сам уже виминав колоски й
роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок 'і у
жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало - ні
похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну
хвилину в його чорних очах, та й ті потухли... Він почухав бороду.
- Не скупись, Овраме,- пристає Лушня: - ми тобі його й вимолотимо, до
розуму доведемо. ;
- Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!
- Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерної і Чисте, повне...
немолоте б їв! - Лушня справді взяв і кілька зерен у рот і жував. •
- Та сцо з, по карбованцю?!
- Та ні, не по карбованцю,-одказує Лушня:
він дешевше віддасть.
- Де хазяїн? Цому він не йде торгуватись?
- Він у хату пішов... мабуть, води напитись. Побі-;
жи лишень, Петре, та кликни!
- Чіпко! Чіпко-о! - гукнув Пацюк, до хати йдучи.'
- Чого? - подає голос Чіпка з хати.
- Іди ж кінчать, чи що.
- Я сказав: жидові не продам.
- Чому?
Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.
- Ідіть сюди, до хати! - гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.
- Ні, ти, Овраме, не скупися,- каже Лушня.-• Хліб, я тобі скажу,
такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!
- Та сцо хліб? Хліб - як скрізь хліб.
- Та ні! То не з тії землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої
цілини, що років з десять ні рала, ні плуга
не бачила... Це з ситої землі хліб,- розпинався Лушня.
Тут вони саме дійшли до хати. Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче
зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою
працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце,
перемчали його думки у той недавній час, коли він, ще весною, назирав
"оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з
Галею,- балакав, жартував з нею... Коли він жав його, рано встаючи,
пізно лягаючи, в'язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току,
почуваючи себе хазяїном, голублячи у серці надію удвох се добро
поживати... Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте
жито... Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився
жаль...
"Ні, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!" -
думав він.
На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг,
та - як одрубав - грізно промовив:
- Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам! Усі здивувалися, аж
поторопіли.
- То коли не продаси,- зґвалтував жид: - насцо з було мене водити?
Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. - та й побіг з
двору.
Чіпка заховався знову у хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за
ним увійшли.
- Чи ти не здурів, Чіпко? - трохи перегодя, питає Лушня.- Такого
дорогого купця та відіслати... Кому ж ти хліб збудеш?
- Я сказав, що не продаю!
- А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на
сіні...
Чіпка грізно зиркнув на його... Лушня затих. На той час у хату
вскочив Матня.
- - Га-га, братця! Є! гуляй! - кричав він, держача обома руками
пляшку з горілкою.
- Де ти запопав? - зрадів Пацюк.
- Знайшов, братця!
- Де?
- У шинку...
- Як же ти?
- А так...- Матня показав руками, як він схопив пляшку.
Розмова повернула на інший шлях.
- Та як же ти - чи украв, чи одняв? - допитувався Пацюк.
- Не питай - як, а питай - чи добраї - каже Матня, частуючи Пацюка.
Той похвалив. Матня до Чіпки.
- Ось на, братіку, покуштуй! Ось - на! Сказано:
губи злипаються, така добра!
Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв'язала язики - почались кази
та перекази...
Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліва не продає?
- Не продам я жидові,-• одказує Чіпка.
- Та кому ж ти продаси його?
- Нікому!
- А шкода! Зогниє - так ні за цапову душу... й:
. чарки горілки не вип'ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як
загуляємо?
- Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!..-
верзе Чіпка вже напідпитку.
- А нащо ж воно?.. Одно ж - зогниє!.. І
- Ну, так стійте: піду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то
хоч так віддам...
- Тю-тю! То ти краще мені так віддай,- каже Лушня.- Я знаю, як
поверну. А Грицько - що? Звіс-но - багатир: візьме собі, поживе й
спасибі не скаже...
- Другому нікому не продам... не годиться! Далеко за північ
товариство підбивало Чіпку кому
продати хліб - то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не
згоджувався.
- Яз ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями укупі овець пасли...
Хай йому на нове хазяйство.
Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!
На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла,
чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш
та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду,
на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та
невеличкий молодий вишник;
з правого - хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом,
білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим
журавлем... Чіпка уступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась
на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати
хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця
- низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на
вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.
- Добридень!
- Здорові були.
- Що, Грицько дома?..
- Ні, нема...
- А де ж?
- У пивниці.
- І давно там став?
- Ні, недавно... На тім, бачся, тижні... Ні, аж на третім... приїхав
жид та й найняв.
- А коли він дома буває?
- У п'ятницю на ніч завжди буває... А це щось за знак - учора не
було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?
- Та треба... Хочу йому хліб продати.
- Не знаю,- каже вона, задумавшись.- Надійдіть трохи пізніше, туди к
обіду може, він звернеться...
- Добре... Прощавайте!
- Ідіть здорові.
Чіпка пішов шляхом додому; молодиця - в хату.
Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він
порадився з Христею та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без
того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив.
у\ Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає доб- ауру плату, то щоб
сидячого татари не взяли та на печіу-не лежать,- чому той тиждень і не
проробити, повагом та роздумуючи та розглядаючи на ві боки?!
Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.
- Чому це тебе учора на ніч не було? - стріла -його Христя.
- Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! - одмовля
Грицько.
- Що ж там таке? лихе що?
- Та щоб дуже лихе - то, дяка богові, ні!.. Та й доброго мало... - Та
що ж там справді таке? пристає злякана Христя.
Кажи швидшеї
- Жида Оврама обікрадено... То це нас держали аж до сьогодні.
- Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?
- Бог його знає... Якісь, каже, замурдовані люди... Понадівали
машкари, пов'язали гаразденько всіх та й забрали, що знайшли.
- Що ж воно за люди?
- Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали... А шкода,
коли хоч, Оврама!
- От, велика шкода - жида! Однак з нас надрав...
- Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки
жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид... Нічого
бога-гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка...
Звісно, своє візьме - не грошима, так роботою... І тепер у його на
пивниці трохи не всі - за одробіток... Добрий жид. Усі його тамтешні
люди шкодують...
- Усі вони добрі, як сплять: а тільки розплющить очі, то так і
норовить, як би у тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його
лап не вирвався-Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі
вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка
приходив. - - Який Чіпка?
- А той... що, як навіжений, ганяє по селу...
- Ага!.. Чого ж це?
- Та каже: чи не купив би ти хліба?
- Якого хліба? - пита, роздумуючись, Грицько.
- Не знаю. Каже - хліб продати... А я стою собі га думаю: який це він
хліб продає, й навіщо тобі хліб
купувати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться...
- Що ж ти йому одказала?
- Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома
будеш..;
- Ну, а він тобі - що?
- Каже: зайду - та й пішов з двору.
- Гм,- мугикнув Грицько.- От, дивіться, коли не здурів парубок... З
кругу спився!
Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все
гаразд в господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя
одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо
розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:
- Чи не час уже обідати? Ти з дороги - виморився, виголодався...
пообідаєш, спочинеш...
- Та таки й справді виголодався. Хліба не стало, випросив був краєць
у чоловіка та перехопив трохи... А тепер - немовби й теє...
Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула у вікно.
- От і Чіпка йде... Грицько собі глянув.
- Та й обірваний та обшматований який, господи!
- Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? - дивлячись на
Грицька, питає Христя.
- Ні, хай... чоловікові втретє не забиватись... Ти знаєш, ми з ним
колись товаришували, як ще удвох вівці пасли. Чудний трохи... а добрий
був друзяка... А тепер - глянь: що з ним сталося?!
Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе,
так валує. Христя одчинила хатні двері.
- Та й собака ж у вас! - обізвавсь до неї Чіпка.- З порожніми руками
не сікайся!.. Здорові були!
- Здорові... Ідіть у хату; я вже сама закручу завертку, бо вона у нас
так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...
Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку,
потім зачинила й закрутила заверткою.
- Що, Грицько вернувся? - питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя
поралась біля дверей.
- Вернувся. Чому ж ви не йдете у хату? Ідіть! Чіпка несміливо уступив
у хату та й став коло порога. Йому якось і соромно стало, і страшно...
Грицько
привітався перший. - - Здоров, Чіпко!
- Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як
одружився, то й не пізнати тебе!
- Чим же я перемінився?
- Усім... заріс, постарів...
- От, ще вигадайте,- защебетала Христя.- Де ж таки він старий?.. То
він не поголився-то так воно вдається... - А може... Та ні: я таки тебе,
Грицьку, молодшим бачив...
- Це так мене зостарила молода жінка,- сміється Грицько.
- Тільки б і старості...- усміхаючись, каже Чіпка.
- Та й ти. Чіпко, перемінився... на себе не схожий... Чого це ти так
занепав?
- Лихо, брате!.. - зітхнувши, одказав Чіпка і сів
поруч з Грицьком крло столу.- Кого те лихо до добра доведе?
- Що ж тобі за лихо таке?..
- Багато, Грицьку, розказувати...- ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка і
скорим поглядом окинув хату. /" Простора хатина, чепурно вибілена, тепла
та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом... ".Йому
так стало легко, мов стіни до його лиха прихи-/лялися... На серці у його
стало так люб'язно; думки
• його повернулися назад і перенесли його разом на і степ; намалювали
йому старою неміччю скаліченого і діда Уласа, швидкого Грицька, що на
барані їздив;
кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив! Жив-жив!..- наче хто
молотками гамселив цими словами у виски йому... Він болізно
усміхнувся... Глянув на Христю... І понесли його думки на поле, між
зелені жита, де він перше зустрівся з Галею... Жаль йому стало свого
бувалого життя, котре пестило його надії;
йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися... На очі
наверталися-чув він-сльози; він боявся, щоб не бризнули, та водив очима
то на Грицька, то на Христю... І здалися вони йому такими щасливими,
такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед
ними, сором за своє безпуття... Йому забажалося щиро, від серця,
побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову,
' в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.
- Багато, кажу,- почав він,- розказувати... і за день усього не
перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться,- не одскіпаєшся!..
• - Хто ж винуватий у вашому лихові? - обізвалася, глядя на його,
Христя.- Мабуть, чи не самі найбільше?..
Докір цей хоч і уколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні
поглядом не виявив того. Йому аж
подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.
- Та трохи й сам винен,- одмовив він, задумуючись.- А то-таки й
люди...
- Чим же люди винні? - сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко,
він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи та все униз дивився, ніби
роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика
поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:
- Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова,
скинув очима на Христю:
- Ось годі тобі базікати! - обізвався до неї: - готуй лиш краще
обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?
- Та я вже, бог його знав, коли й страву бачив,- з жалем признався
Чіпка.
Мова його уразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був
такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш... Грицько мерщій посунувся за
стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя
метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску,
поставила серед столу, достала ложки з мисника, порозкладала перед
кожним,- та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, як Грицько
промовив:
- Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, у нас у
хижці й горілка є... Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й
випити. Ось давай лиш по чарупині... Та мене, правду кажучи, наче щось
ломить, тре... Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку а горілкою, поставила
на столі й сама сіла.
- Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько узяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки,
промовив:
- Пошли ж нам, боже, усього, чого ми тільки бажаємо!
- Дай, боже! - одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки.
Випив і Чіпка.
Тоді уже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
- Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку у руки, пригубила, кивнула головою - й почала їсти
борщ.
Прийнялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив
такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя
достала локшину на молоці... Чіпка - як три дні не їв... Усе йому
здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни - такими щирими,
привітними людьми, що він аж повеселішав трохи... З лиця спала в його
тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то
збігали; він радісно засвітив своїми розумними очима і став
сповідатись...
- Так ви, паніматко,- обернувся він з словом до Христі,-хочете знати:
чим люди винні у моїм безголов'ї? Усім винні! Од самого малого,
непримітного, до самого великого, найбільшого. Ви тільки погляньте; як
вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав
жити?.. Еге ж! Вони б мали -
один одного в ложці води втопили, з лиця землі ЗМе-ЛиІ.. •' ' . • • .
""" Ґрицько усміхнувся...
- Ну, що тобі до того. Чіпко, скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від
того ні знобить, ні гріє...
- Як не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено
жити? де вона ділася? хто її украв у нас?-гарячився Чіпка.-Куди вона
забігла?.. га? -.._, д нема правди,- одказав Ґрицько,- то живи так, як і
всі живуть...
- А як не дають жиги? Що тоді?
- То все мана тільки!
- Ой, Грицьку! ой, .братікуі не кажи так... важко мені, пече мене
таке слово...
- Не знать, що вигадуєш. Чіпко! не знать, об чому
турбуєшся!.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися...
- Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я
винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти
тільки послухай, яка у людей правда. Ти знав мою землю?
- Знав...
- Ти чув, що її одібрали у мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку
сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер
знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали... Узяли та й
одсу-дили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо... На те,
мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й
привіявся... І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав
судовикам... от і рішенець: не твоя земля. Чіпко! То була твоя, а тепер
- не твоя!..
- Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? - пита Ґрицько.- Він, кажуть,
іноді помага.
- Ходив. Поміг... Як п'ятдесят карбованців, то й поможу!
- Що ж ти?
- Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов,
підсипав-і одсудив; а дай ти п'ятдесяти карбованців - тобі одсудять... А
якби була правда, 'га цього б не було... земля б зосталася у мене... А
коли о 'Земля була у мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене
бачите... Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?..
Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, думають... кожному вільно, що хоче
казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати... заглянути у чужу
душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте у
його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється,
які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває... На те у них
кебети катма... не дано їм!.. От і волоцюга я, й п'яниця, й
гультіпака... А я, може, кращий від них... та лиха доля моя!.. Кажу вам,
багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи
не здіймаються; хай я п'яниця, бо у горілці тільки мені й душу
одвести... На чому я її одведу, скажіть ви мені?..
Річ Чіпчина, як вода, ринула.
Ґрицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала
тихо та глибоко...
Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.
- Знаєш що, Грицьку? '
- А що?
- Чого це я до тебе прийшов?
- Скажи.
- Прийшов... чи не купив би ти у мене того хліба, що зостався у току?
Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться... Купи
ти, брате!
- Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу - буде
з мене... - А може у Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили,- якось
любенько примовилась Христя.
- Та й грошей у мене тепер катма,- бідкається Грицько.
- То віддаси, коли будуть,- на те йому Чіпка.- Не хочеться мені своєї
праці у жидівські руки попускати... Знехтує, проклята жидова, на горілку
пережене... А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш...
- Ні, Чіпко, не куллю: не треба мені! Чіпка задумався; очі
потускніли; він потущів їх униз... Оже швидко журлива думка промайнула;
очі
знову заіскрили - і він, наче зрадівши, твердо промовив :
- Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
- Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд...
У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще
нужди!..
- То пропаде ж, Грицьку! проп'ю... Візьми, брате, пожалій моєї праці!
Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю... Пам'ятаєш, як горобенят драли?
Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю-Увійшов я до
вас у хату, як у рай уступив... Ви мене
привітали, як рідні, моє серце, мою душу одігріли... Візьми, Грицьку,
прошу я тебе.
- Про мене...- одказав, мов нехотя, Грицько.- Коли вже тобі так
хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти
її гак зневажив... у чужих людей хліб заробляє, сердешна...
- Мати... мати...- забубонів Чіпка і насупив брови.- За матір не
кажи... Хто його знає, хто з нас більш винуватий...
Грицьків докір дуже уразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю,
мов боявся на Грицька глянути;
подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
- Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? - спитав уже з-за
дверей.
- Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, коли справа справна...
Чіпка пішов. Грицько, під осла вши свитку у голови, ліг на лаві
спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала, сіла на полу, коло
печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко,
тільки чутно було, як веретено сюрчало та коли-не-коли 182
Христя легенько зітхала... Христя думала про сьогоднішню розмову з
Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю... Вона
оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І
здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди
взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого
малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка - не такий... Не
гультіпака - лихий чоловік; гультіпака - зло людське, неправда людська!
- казало їй серце... У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... А що він
п'є?.. То його лихо п'є... недаром він хвалився ним!.. Та як же його й
не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та
мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри - перші вороги
між собою...
- А правду казав Чіпка,- промовила вона вголос - аж Грицько від
дрімоти прокинувся.
- Яку правду? - позіхнувши, питає він.
- Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!
- Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому
й віри діймає...
- Як же не діймати, коли воно так і в?..
- Як так?
- А так! От хоч би й я... Якби люди по правді жили, чи терпіла б я,
зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи
розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, не по кривді жили,
то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по
людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік
звікувала...
- Своя сорочка ближче до тіла...
- Ото ж то є й!.. Усе - коли б собі та собі; а про сиріт та
безталанних - ні гадки!.. Хай сироти гинуть...
- Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? - запитав Грицько.
Христю - як хто голкою укольнув,.. Зляканим поглядом вона глянула на
його: вона ніколи не ждала такого від Грицька...
- Невже ж би й ти так зробив? - не спускаючи очей з його, вона прямо
запитала. Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
- То що ж, що я б- не зробив? - другі б зробили!
Та чого це ти так прискіпалась до мене? - перемінивши свій ласкавий
голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо
йому у вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка у одній руці, а
починок у другій - заколіли... По виду можна було бачити, що вона, хоч і
дивилася на Грицька, дивилася прямо йому
в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила...
Грицько помітив; серце в його якось болізно тьохнуло...
- Христе! - гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його
доставати...
- Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, у Чіпчи-ні голі п'яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке
Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки
зблідле до
того лице Христине зразу покрилося червоним заре-вом...
- Ох... як ти мене злякав, хай йому цур! - переводячи дух,
усміхаючись, веселенько обізвалася вона до
Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця уже одійшла, тільки
притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з
блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе
Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати
люльки. Налапавши й ви-тягщи люльку, довго він довбався у ній протичкою,
потягаючись та позіхаючи, потім вибивав об лаву згар...
- Піти лишень покурити,- мнучи тютюн у жмені й держачи у зубах
люльку, каже він,- та подивитися
на віз... чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб
перевезу...
Грицько пішов з хати. Христя сама. Вона аж плечима здвигнула.
- Що це справді зі мною сталося?! - сама себе запитала та трохи
перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату... У голосі її
почулися сльози, 184
журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум
тяжкий, а рукою - нитку за ниткою.
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько
запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару та двома парами й
поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмаза-\ _ на хата з
побитими вікнами неприязно кинулись в вічі! у, й образили Грицькову
хазяйливу натуру... Він з локо-у. ром і разом з жалем дивився на Чіпчине
добро... " суе"
- Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сьо- ' го?І А все - своя
воля...
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він
подивився кругом хати, глянув на тік,- нігде нікого не видко, тільки
стіжки чорніли у току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту
шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка - четвертий. !
- Чіпко! Чіпко! -"гукнув Грицько.
- А хто там? - перший прокинувшись, питає Лушня.
- Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.
- Нащо тобі? - пита, потягаючись, Лушня.
- Та я до його за хлібом приїхав. Лушня штовхнув ногою Чіпку.
- Чіпкої
- Чого?
- Чоловік за хлібом приїхав.
- Ага-а,- промовив Чіпка й хутко скочив на ноги.- Здоров, Грицьку!
- Здоров... То це ти так кочуєш?!
- Отак, як бач!
- Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
- Доброго молодця кров гріє,- одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
- Уставайте, братця, грошей лічити!
- Яких грошей?
- Чіпка продав хліб.
- Кому продав?
- Чупруненкові Грицькові... - А дорого?
- Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
- Я, мабуть, не доспав,- каже Матня,- бо голова щось болить,- і знову
ліг.
- Тим тебе й обдуло, як бокла,- докоряв Лу-шня.
На той час Чіпка увійшов у хату.
- Ходім, братця, поможемо чоловікові хліба набирати,- каже до
товаришів.
- Ходімо. Чув, Якиме? Уставай та ходім! - гукнув Лушня.- Зате ввечері
- он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та
потягатись. А далі - й він, нехотя, устав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили оби-, два вози, придавили
рублем, ушнурували як слід, по" хазяйській. Поїхав Грицько.
- А за що продав. Чіпко? - питає Лушня.
- Ні за що.
- Як ні за що? - усі разом скрикнули.
- Так... подарував...
Товариство замовкло, посхиляло голови.
- Отуди к лихій годині! - сумно промовив пер ший Лушня.
- А жид, бач, купував - не продав,- й собі процідив сумно крізь зуби
Пацюк.
- Бо жид! - гостро одрубав Чіпка.
- От тобі й раз! от і погуляємо... чортового батька!..- чухаючи
потилицю, блеє Матня.- Краще б було мене не будити, хлопці... А то -
тільки сон перервали...
- Жид - та давав по трояку од копи,- знову Луш-ия,- а це й свій
чоловік, та на дурницю звик!.. Отаке!
- Таке, як бач! - коле Пацюк.
- А-а-а...-позіха, потягаючись, Матня:-І навіщо було будити?!
Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду...
- Ви на мене, братця, як бачу, гніваєтесь,- сам себе здержуючи,
обізвався він до товаришів.- Так треба було... От вам і все! Жидюзі я не
продав ні за які гроші, а товаришеві - так віддав... - А ми ж у тебе
що,- каже Лушня, попустивши поводи серцеві...- Хіба вже ми й не
товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали...
- Жидові?
- Та там би побачили - кому...
- Чоловік,- тягне Чіпка далі,- чесно поживе, добрим словом згадає...
А жид - що?
- А тепло ж буде від того доброго слова? - щипав Пацюк.
- Тепло! - уже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос,
каже: - Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий
чоловік до розуму...
- Отуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли! - одно
бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.
- Не ждали ми. Чіпко, від тебе такого! - дошкуля Лушня.
- Якого?
- Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усі поприсідали на току
та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об
не-добратий стіг, та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки,
то на шлях - чи не їде Грицько. Аж ось Грицько уже справився: приїхав
удруге.
- Отак-то ти нас обвів, дядьку? - обізвавсь до його Лушня.
- Як?
- На дурницю, кажеш, хліб возиш?
- На дурницю? Гм... Дарованому коневі в зуби не дивляться...
- То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи,- шуткує
Пацюк.
Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав...
- Годі, братця, не знать що торочити,- обернувся він до товариства: -
нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!
- Нехай же сам і забира, коли поцінно купив,- каже з докором Лушня.
- Тимофію! - грізно глянувши, гукнув Чіпка.- Або до роботи, або з
двору! Я прохати не стану...
Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг;
другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло... Одначе робота в
руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували,
ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.
- Дядьку!
- Агов?..
- Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що... Невже ж ми дурно
працювали?.. аж спина болить.
- Що ж я вам перекину?
- Та хоч карбованців п'ять...
- А де ж ті п'ять карбованців - на смітнику знайдеш?
- А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде...
Грицько мовчав.
- Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував - його
воля... І
- Добре... Нехай же, я утрете вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму
вас - помогти молотити.
- Молотити? - весело скрикнув Лушня.- Добре! Що там нам його
молотити? Аби господь дав годину, то ми його учотирьох за день зоб'ємо!
- То я ще й могоричу поставлю,- домовляв Грицько.
- Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він
штовхнув Матню, котрий прослав під
стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже
заснути.
- Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом,- одмовив Матня.
- Не бійсь! не візьме лиха година, хіба, може, від горілки прогниє,-
каже Пацюк.
- Од тії, що за хліб вип'ємо?
- Може й від тії! - вставив Лушня.
Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі
поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!
- Погуляємо? - запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: еге ж, мов!
- А скільки? - пита Матня.
- Три карбованці.
- Мало,-• каже Пацюк. - 3 червивої собаки що урвати, то урвати - хоч
клочок шерсті! - утішив Лушня.
Вернувся Грицько утретє, привіз гроші, забрав останній хліб. Як
наложили вози, Лушня й каже:
- Ну, тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу'
- Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, вип'ємо по осьмушці.
Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив
сам осьмушку, дав по осьмушці другим та й повіз собі хліб додому,
розігрітий - не так горілкою, як подарунком.
Товариство засіло на цілу ніч...
Мотря зовсім оселилася у "довгоп'ятої бабйіТ Брала людям прясти то
кужіль, то вовну та з того тільки й жила.
Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості
літ прийшлося наймичкувати у людей. І хата своя, й достатки, хоч які там
не які були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужій хаті людям
годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде, а настане
ніч - думки, як за подушне, оступлять... Мотря іноді цілу ніч виплаче.
Шкода їй Чіпки... кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх
нічок недосипляла - рано вставала, пізно лягала... Не задля кого ж?
задля його... А він?
Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п'яний зневажив її,
матір, тяжкими докорами... Стає руба шматок хліба у горлі, як вона
згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря усю подушку, як здумає
уночі... "Краще б я тебе, сину, не зродила або, зродивши, узяла за ноги
та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!..
Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я
раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем... Боже! чи я тебе не
молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така
невповага від рідної дитини?!"
- І чого ти так убиваєшся, Мотре? - вговорює її баба.- Хай би що
добре, а то таке ледащо! Он сьогодні... .немов дідько носив його по
чужих городах - без шапки, босий, у одній сорочці, та й та розхристана,
як у харцизяки... Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі у
дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена
собака, через город... Діти в крик; він - за ними... ухопив маленьку
дівчинку Парасю - четвертий годок пішов - та й несе... Навіщо вже він її
взяв? Один бог відає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і
чоловічки догори ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що він
по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє
набіжиш! Та й іду собі... Минула вже Остапійчину хату. Коли чую - хтось
біжить за мною та гукає: "бабо! бабо-о!" Оглянуся - аж сама Остапійчиха
Химка... лиця на їй немає! "Чого се ти, галочко?" - питаю. Вона в плач
та так просить: "Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й
те, верніться у хату та поможіть моїй Парасочці!" Що ж там з нею? "Та,
боже мій! - з плачем каже: - отой шибеник, ота п'яниця, щоб йому ні
життя, ні добра! на смерть дитину перелякав-Біг через двір та й ухопив
на руки... чи занести куди хотів, чи що... Я не знаю: чому його на цеп
не припнуть?.." Я послухала, пішла. Уходжу - коли дитина лежить на полу
та так в'ється, так б'ється та кричить, немов на йому, не доводь
господи! родимець... Перехрестила я його, пошептала - одійшло трохи...
Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов, так і
вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й
з думки викинула.
- Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай
би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене
один, як порошина у оці! Я його кохала, ростила, здоров'я стратила,
надії покладала... А тепер - самій прийшлося по чужих людях хилятися...
Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що
допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного
тільки в тебе прошу: однії смерті молю! Нашли її швидше... Чого вона по
добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима
й очима - хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули...
- 1-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай що
хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи
ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?
Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала
нерозважними, дрібними сльозами...
А Чіпка - наче таке собі діло вигадав - кожнісінький день ґуля та й
ґуля... Зовсім пустився берега... Допився до того, що ні знадвору, ні в
хаті нічого... Аж задувся від гульні та недоспаних ночей...
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній
хлібець з двору, то хоч що хоч - без грошей жидівка і осьмушки не дає.
"Давай гроші!" - та й усе.
"Гроші,- дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько
жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його
мучило.-Гроші... Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця
не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, і усе за гроші. Коли б
гроші! Брязнув би тільки - так би все і вродилося... і вона моя! А
то..."
І звернули його думки у бувале, недавнє. Розвернулося перед ним
зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре
зійшло, росте, зеленіє, цвіте... А тут і вона знялася перепілкою з-за
високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик;
веселенька, як уранішнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як
вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, як вона гладить
його веселими чорними оксамитними очима... Щасливий він!.. А тепер?
Серед пустки неметеної, у смітті, у багнюці, валяється - обірваний,
обшарпаний, як волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де
ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася
мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?! Сиротою стоїть над
шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна,
полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... І холодно, і
голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце...
- О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?! - Він зо зла
уп'явся руками у свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили
очі... Він прикусив зубами губи, аж кров виступила...
Осіннє сонце сідало у хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й
землю огняним світом. Як кров,червонів захід йонця і заглядав своїми
червоними очі
ма крізь побиті шибки у Чіпчину хату... Чіпка кача] ся на соломі по
долівці. І
На ту пору в хату увійшли товариші. Як глян Лушня на Чіпку, так і
покотився зо сміху. Пацюк Матня стоять у порога та тільки дивуються.
- Чіпко! - гукнув Лушня.- Чи ти, бува, не збі
жеволів? Якого ти-бісового батька качаєшся та рвеі на голові волосся?
Несподіваний регіт схаменув Чіпку, і
- Братіку! - мовить, як дитина.- Хоч чарочку, хоч капельку, бо
пропаду! Пече мене... давить... пиц
мені... пити! .1
- На, та пий, дурню! - гукає Лушня, подаючі йому пляшку горілки, у
кварту, міри. 1
Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. При ложив він її до своїх
попалених смагою, замазанизв кров'ю губів та дудлив нахильці, як воду.
Матня побачив та й собі затрусився... Кинувся на Чіпку та ну
однімати.
- Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!
Та за пляшку... Чіпка не пускає та молить:
- Ще, братіку! ще... ще... хоч трошечки... Хоч капельку!.. душу
проквасити...
- Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..
Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п'явка до тіла... Матня не
вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її як капельки;
чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи; чи півкварти, кварту,-
він тяг, поки ставало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась
порожня посудина...
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та і;а-силу одняли, трохи
пляшки не розбили... Зчинився регіт, крик... Сонце зовсім сіло; насувала
на землю ніч, закутана в чорні хмари, і усе робила темним... А вони, у
темній хаті, як виходці з того світу, світять п'яними очима, кричать,
регочуться...
Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від
пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
- До шинку, братця! до жида!
- Шкода до жида... Жид не повірить! - на те йому Лушня. - Як, свиняче
ухо, не повіре? Як я йому усю свою худобу пропив, то й нічого?!. А його,
іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..
- Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! - глухо, з протягом каже
Пацюк...- Уже краще підняти, де легко лежить...
- Украсти? - грізно запитав Чіпка і скоса глянув на Пацюка; а далі
повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався у них: чи украсти
можна?
Лушня не загаявся:
- Атож! - одказує.- Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще
своїми руками доти та погрітися...
- Та й справді, що погрітись,- підхопив Матня,- а то опухнеш з
холоду... ' __
Чіпка стояв, як зачумлений... Думки його ходор.0 ,„дП заходили.
"Украсти?..- думав він.- Добре діла"ИІ1 украсти... Прийшов, узяв чуже -
і є в тебе... Чого ще?.. \ Одно тільки... Там оглянуться, кинуться
шукати зло-і \ дія... проклинатимуть... От і в мене землю украли... ,
украли моє щастя, мого долю... щоб вони не діждали сонця праведного
побачити!.. 0-х!.. Прокляті!.." - та і як гуконе на всю хату: (/,
- Гайда, братця! разом погуляємо... Може жидюга ,/' повірить, а може
знайдеться добрий чоловік, почастує... У-ух!.. тяжко мені... гулять
хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в
ту, то в другу сторону - на всі боки... Товариство порозскакувалось по
кутках, щоб часом не дістав Чіпка.
- Та ну тебе к нечистій матері!..- скрикнув Лушня, як увірвав його по
плечі Чіпка...- Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і
гамселив, скільки здужав!..
-Бережись,-кричить Чіпка,-укладу! Як муху, роздавлю...- та,
повертаючись на одній нозі, одно руками махає, як вітряк крилами...
Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за
ноги, а той за поперек - насилу положили на долівку. З побитих вікон
вирвався несамовитий регіт, гармидер -і розіслався по глухому
подвір'ю... Розбуджені собаки стали валувати...
- Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо?
як стих трохи регіт, питає Лушня.- Ходим уже куди-небудь, чи що?
- Еге ж, еге! - одказали Пацюк з Матнею разом.
- А знаєш, Тимофію, куди ходім? - перегодя трохи, веде річ Пацюк.- До
пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то
тим, поки ще
у дворі були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взимку,
повні...
- Гляди лиш, щоб на бантині не зависі - призро глянувши на Пацюка,
увернув Чіпка.
- Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю,- од-мовля той.
- Там комори лихенькі,- крізь зуби процідив Лушня: - за ніч можна
полагодить...
- Може, на яку кварту перепаде від жида,- кінчає Матня.
У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали.
Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тільки
його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку
навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава
на правду. "А справді,- дума Чіпка...- Он вони що роблять!.. То їм і
можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки... Злодюга, скажуть...
Господи! де ж тая правда?.."
- Чіпко? - знову обізвався Лушня.
- Чого?
- Ходім.
- Куди?
- До пана.
- Чого?
- У гості.
- Добре...
Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазала небо - ні місяця не
видко, ні зорі не блищать... Темний морок спустився на землю - і тут
нічого не видко, хоч стрель у вічі... Кругом така тиша, як у вусі:
ні людина не загомонить, ні собака не гавкне... хіба
тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства.
Пройшли вони улицю, другу; посеред, села, на третій, одрізнився від
них Лушня. - Стійте тут! - промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо
підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо
нігде не блищало світло. Лушня постукав у вікно.
- Гершку! Гершку! відчини!..
- А хто там такий? - хтось обізвався а хати.
- Свої... відчини!
- Які свої такої пори? цого тобі треба? - уже гаразд чутно було
жидівський голос.
- Хоч пшениці купити?
- Якої пасниці? - швидко одказав Герішсо й одсунув кватирку. Під
вікно підступили Пацюк а Матнею.
- Хто з ви? звідкіля пшениця? - питає жид, побачивши коло вікна: три
чоловіки стоїть.
- Та звідкіля б не була,- нащо тобі? Ти кажи, що даси за мішок?
- А-а-а... це ти, Тимофію! іди з у хату. А то сце хто з тобою?
- Свої.
- Ну, то й ідіть у хату - тут побалакаємо. Лушня оглянувся - не видно
Чіпки.
- А де ж Чіпка? - питає.
- Он, як марюка, пішов,- каже Матня, показуючи на темну пляму, що
чорніла-колихалася у темряві.
- Біжи, Петре, поклич! - порядкує Лушня.
Пацюк побіг, догнав чорну пляму - вернувся з Чіпкою.
Тим часом заблищало світло у розбиту віконницю;
скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних - корчма
роззяпилась і всіх проглинула...
Не веліли хлопці посідати - де не вродилося півкварти горілки,
півхліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же налягло на їжу, на
горілку." Не пройшло години, як усе те було зметене... \
- Ну... а де з та псиниця? - питає жид.
- Та пшениці не питай,-Лушня йому: -ми добудемо... '
- Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла
достане!
- То-то ж... а ти кажи: по чому" за мішок даси?
- Та сцо з? - семигривеника...
- "Ах ти, свиняче ухо! - гримнув на всю хаїу Чіпка*- За мішок пшениці
- семигривеиика?!
- Ну... сцо з, сцо за місок?.. Я взе знаю, яка то пс„ ниця... сце
часом... крий бозе!..
І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. ;
Чіпка широко розкрив очі і з дивовижею дивився
то на жида, то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує
жидюга?!
- Ну, добре,- замина Лушня: - ти, Гершку, нашого не схочеш...
Виліз з-за столу, береться за шапку, лагодиться з хати...
- А коли з тебе, Тимофію, дозидати?
- Да так...-зам'явся; -перед світом...-одказав жидові тихо.
- Ну-ну... гляди!.. Бац, і півкварти випили...
- Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці,- за
горілку заплачу!
- Та сцо там плата... Хіба я залію, ци сцо?..
. - Еге ж... То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! - гукнув на
товариство.
Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши
люльки. Ішли вони купою, усі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки
потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на
виду в кожного грала якась радість...
Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?
Лушня помітив,- як блиснула люлька,- хмурий вид Чіпчин.
- Чого це ти, Чіпко, як мила з'їв? - питає.- Чого ти журишся?
- Хто журиться? - твердо одказав Чіпка.
- Хтокало...
Розмова увірвалася. Затих гомін товариства; усе " кругом затихло...
Сон наліг на ціле село: нігде ні лялечки, нігде ні світла: втомившись
після денної праці, усе заснуло... Одні тільки собаки де-где не спали...
Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязне
валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за
ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки
йде... Серце щось недобре віщує. Страх - не -.страх: якесь темне почуття
холодить серце... Холод пронизує душу... У думці закрадається питання:
куди се?.. чогв се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе
думка і тягне Чіпку далі та далі... Тягнеться він тихо-помалу, не маючи
волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлеслою думкою,
забиває в серці страшне почуття...
Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...
- Чіпко! ходім! - гукнув йому Лушня.
- Що?!
- Гуртом свого одбирати... Чіпка став, задумався...
- Ходім! - одказав якось глухо...
Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись,-
униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той
у бога низ,- волосся подереться вгору... А громак уже їде униз, усе
вниз... холод проймає душу, на лобі піт виступає... Доїдеш до гребня
гори, спустишся прожогом униз - тоді вже ніколи боятись... Дух захоплює,
якась звіряча радість проймає тебе,- у тебе тільки й думки:
коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як
він, прийшовши до пана в гозті, спустився у комору з пашнею... Попорався
як знав, вирнув - та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На
слизькій дорозі більше пропадає під такий час... Оже Чіпка не такої
натури, щоб сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув він і
сторожеві, а кинув харчати під коморою - ледве живого...
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкон),~тіого не мучила; страху
він зроду не знав; пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в
барлозі, наче після тяжкої праці... Уже сонце встало; люди почали
снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком
ще мов міцніше давить... А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять - про
крадіжку, про сторожа... Заворушилися, загомоніли: хто? як?
- Авжеж не хто, як не оті харцизяки! - гомонять люди, показуючи рукою
в той бік, де Чіпчина хата.- Щодня п'ють та гуляють... за віщо? Хай
спершу - гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же - усе І і
'чисто пропив, матір прогнав... з чого ж його, як не красти?
Така поголоска дійшла до волості... "А що ж? може, . й правда!" -
міркують між собою волосні,- та зараз кинулись до Чіпки.
Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, в
загороду,- чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній,
що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до Д хати.
Хата була засунена. Поторгав голова двері,- ні-:
хто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку:
спить Чіпка на полу, аж хропе...
- Гей! ти! - гукнув голова.- Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе?
Відчини!
Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся,
перекинувся на другий бік, замурчав та й знову заснув.
Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного
вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.
- Кий там чорт штовхається? - питає спросоння.
- Відчиняй, злодюго! - гукає, розсердившись, голова.- Відчиняй, а то
двері виламаю... гірше буде!
- А ти що за птиця? - питає Чіпка, протираючи очі.- Я тебе виламаю!!
- Бийте двері!..- кричить голова.- В'яжіть його, злодюгу!
Уразила така мова Чіпку.
- Ану, бий-бий... чи зуби будуть цілі?
- А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти
сторожа прибив, душогубе?.
- У якого пана? якого сторожа? - позіхаючи та потягаючись, питає, мов
і не він. Чіпка.
- Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго!
Відчиняй!.. Ми тебе трусить прийшли.
- Трусить?.. Добре... Трусіть... Що ж? іди трусить! - каже Чіпка,
підводячись.
Незабаром дзенькнув засов - у хату увійшов голова з п'ятьма
чоловіками соцьких.
- Шукайте... трусіть скрізь! - гукая голова соцьким.
Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде.
Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на
піч, перекидали на долівці солому... ніде нічого!
- Ведіть його у волость! - порядкує після трусу голова.- Та зв'яжіть,
щоб не втік, бува!
- Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв'язати... За що ти мене в'яжеш?
- визвірився на голову Чіпка. Соцькі з вірьовкою до Чіпки... Запалали в
його очі.
- Гетьте, люди добрі! - крикнув він, рукою одвівши вірьовку...- За що
ти мене в'язати хочеш - я тебе питаю?.. - до голови.
- За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до
пана, чоловіка прибив...
- Хто бачив?
- Усі кажуть.
- Хто всі?
- Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас
тільки чотири на все село й є, що день у день п'єте, гуляєте та
розбишакуєте...
- Що п'ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки - брехня!
- А за що ж ви п'єте?
- А тобі яке діло?.. Он-бач: добра було повна хата, а тепер - одна
пустка зосталася!..
- Та що з тобою балакати? В'яжіть його! В'яжіть та ведіть у волость,
та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...
- Стережіться, люди добрі, лихої години! - Чіпка соцьким.- Не
слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли треба. Він дума, як
голова, то й велика цяця?!
Голова, міг би, очима його з'їв, та гляне - Чіпка як огонь...
- Накидайте на його арканом! - кричить голова, штовхаючи соцьких...-
В'яжіть його, бугая дикого!..
- Ось ну-ну! - грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка.- Ось
попробуй... От тобі хрест - голова на в'язах не всидить! За що ти мене
в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли у волость треба,
скажи... Я сам піду... Ти думаєш - страшна мені твоя волость? Куди ж
пак!! Ходім... Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була
розіслана замість постелі, перший вийшов з хати... За ним слідом голова
й соцькі. чисто пропив, матір прогнав... з чого ж його, як йе красти?
Така поголоска дійшла до волості... "А що ж? може, , й правда!" -
міркують між собою волосні,- та зараз кинулись до Чіпки.
Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, в
загороду,- чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній,
що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до хати.
Хата була засунена. Поторгав голова двері,- ніхто не озивається. Тоді
підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж
хропе...
- Гей! ти! - гукнув голова.- Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе?
Відчини!
Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на
другий бік, замурчав та й знову заснув.
Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного
вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.
- Кий там чорт штовхається? - питає спросоння.
- Відчиняй, злодюго! - гукає, розсердившись, голова.- Відчиняй, а то
двері виламаю... гірше буде!
- А ти що за птиця? - питає Чіпка, протираючи очі.- Я тебе виламаю!!
- Бийте двері!..- кричить голова.- В'яжіть його, злодюгу!
Уразила така мова Чіпку.
- Ану, бий-бий... чи зуби будуть цілі?
- А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти
сторожа прибив, душогубе?.
- У якого пана? якого сторожа? - позіхаючи та потягаючись, питає, мов
і не він. Чіпка.
- Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго!
Відчиняй!.. Ми тебе трусить прийшли.
- Трусить?.. Добре... Трусіть... Що ж? іди трусить! - каже Чіпка,
підводячись.
Незабаром дзенькнув засов - у хату увійшов голова з п'ятьма
чоловіками соцьких.
- Шукайте... трусіть скрізь! - гукав голова соцьким.
Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде.
Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на
піч, перекидали
на долівці солому... ніде нічого!
- Ведіть його у волость! - порядкує після трусу
голова.-Та зв'яжіть, щоб не втік, бува!
- Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв'язати... За що ти мене в'яжеш?
- визвірився на голову Чіпка. Соцькі з вірьовкою до Чіпки... Запалали в
його очі.
- Гетьте, люди добрі! - крикнув він, рукою одвівши вірьовку...- За що
ти мене в'язати хочеш - я тебе
питаю?..- до голови.
- За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби
заліз у комору до пана, чоловіка прибив...
- Хто бачив?
- Усі кажуть.
- Хто всі?
- Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком,
та з Матнею... Вас тільки чотири на все село й є, що день у день
п'єте, гуляєте та розбишакуєте...
- Що п'ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки - брехня!
- А за що ж ви п'єте?
- А тобі яке діло?.. Он-бач: добра було повна
хата, а тепер - одна пустка зосталася!..
- Та що з тобою балакати? В'яжіть його! В'яжіть та ведіть у волость,
та в город, та в тюрму... там з
тобою побалакають...
- Стережіться, люди добрі, лихої години! - Чіпка
соцьким.- Не слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли
треба. Він дума, як голова, то й велика
цяця?! Голова, міг би, очима його з'їв, та гляне - Чіпка як
огонь...
- Накидайте на його арканом! - кричить голова,
штовхаючи соцьких...- В'яжіть його, бугая дикого!..
- Ось ну-ну! - грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка.- Ось
попробуй... От тобі хрест - голова на в'язах не всидить! За що ти мене
в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли у волость треба,
скажи... Я сам піду... Ти думаєш - страшна мені твоя волость? Куди ж
пак!! Ходім... Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була
розіслана замість постелі, перший вийшов з хати... За ним слідом голова
й соцькі. У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з
другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова, поміркував з писарем та
й позапирали їх у чорну - поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало
на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
- 0-ох! щось мені не спиться... так погано спала, так погано! Та сни
такі недобрі верзлися,- хвалиться бабі.- На серце наче хто камінь
навернув...
- Та то воно від думок! - утідіа її баба.
Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь - сумна, зажурена.
Через годину, а може через дві,- сонце вже піднялося,- увійшла в хату
сусіда - Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
- Чували новину?
- Яку?
- Сю- ніч 'пана обікрадено. Щось дуже багато
забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...
- Господи боже! - шепче Мотря, зітхнувши.
- А оце вашого, Мотре, повели у волость... або й не повели, а він
повів... Сам уперед іде, а ззаду голова з
соцькими... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та
мутними очима дивилася на Дмит-ренчиху: жаль, досада і разом страх
виглядали з її
жовтих очей... А далі не видержала - залилася сльозами : '
- Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе у землю своїми руками
зарила, ніж отаке чути про тебе!..
- Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? - обізвалася баба.- Може, то ще
брехня. Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утіхи - плаче... Далі устала, накинула на плечі стару
кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.
- Куди ти, Мотре? - питає баба.
Ні слова Мотря - пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль
одбирає і слух, і мову.
Сусіда,- ще молода молодиця,- якось болізно усміхнулася, зглянулась з
бабою і нічого не сказала... Тихо та важко стало у хаті, як у льоху...
Бабина онука Христя,- дівка сімнадцяти літ,- низенька, некрасива, чогось
важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило
всіх... Голова у кожної схилилася; очі вниз потупились... Кожна щось
думала сама про себе...
- Що то - мати! - через скільки часу глухо промовила баба...- її
зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.
Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала:
посадили у чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона
кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця,- та
плаче-плаче... "Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від
його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?.." Стала
вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...
- Голова приказував - нікого не підпускати, не то що... аж поки не
приїде становий...
- Я на одну хвилину, мій голубе! - молить Мотря.
- Не можна, матусю, і ключ узяв з собою... Походила Мотря 'ще коло
чорної, поплакала ще трохи та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла.
Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, й на пана, жаліла й
на соцького; жаліла на увесь мир - на панів, що давлять мужиків, на
мужиків, що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на
увесь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву...
А Чіпці з товариством - байдуже! У чорній завели жарти.
- От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно... Спи собі,- соцький
стереже, щоб, бува, хто не вкрав...
- Якби сюди горілки з піввідра,- одказує Матня,- то хоч би й довіку
сидіти... Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...
- Де б же ти взяв? - питає Пацюк.
- Голова б приніс... він з людей надрав, а нам - оддав!
- Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду,-• увернув Лушня. - А
справді холодно... От би иогріться! - знову за своє Матня.
- Грійся - в тісної баби!
- Цур їй!.. Якби горілка. То й баби не треба!
- А мені якби дівчина,- каже Лушня.
- То й я б до тебе пристав у прийми,- шуткув Пацюк.
- А знаєте що, братця? - не слухаючи їх розмови, каже Чіпка.- Як
тільки розв'яжемось з цим ділом, у першу ж_ніч_голову~обпіахратиТ.7
Тане~так, як пана. а он якТ Хай зна7~поганБ;""Що"""ВЇн
не~'хто-небудь,канапі браг Єавка - тільки що наздирав а йдоти, дука-чем
став... Тепера бач, _у пани лізе, кирцу_ .гне...
- Добре! їй-богу, добре! - провадять усі в один голос.- Як липку,
облупимо... Та й писаря завряд...
- А то - дивись пак: хотів мене в'язати! Я тебе,-•
кажу,- сучого сина, як зв'яжу, то й довіку не розв'яжешся!
- Та ну-бо... так і сказав?
- їй-богу! А за що він мене в'язати сікається? Ти спершу докажи, що я
там був, а тоді вже - й на вірьовку... Страхав тюрмою... Побачимо,-
кажу,- хто
там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро
заїдає.
- Що ж він? - питає Лушня.
Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ... Ну, а розкажи нам,-
обізвався Пацюк: - як ти порався з сторожем... то теж чоловік ручий. І
Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на
сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав... <
- То ти таки добре його попом'яв?..- пита Лушня. - Та знатиме, що в
добрих руках побував... Як насів, то тільки стогне - уже й не кричить,
як спершу,
а тільки стогне...
- От і пропав чоловік! - каже Пацюк.
- Хай не лізе, куди не слід! - одказав Матня за Чіпку.
- І то правда,- закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав
і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули
Чіпку. Становий давай його розпитувати. -
- Знать - не знаю, відать - не відаю! Я,- каже,- чотири дні уже й з
хати не виходив. Покликали других. І ті те ж саме: не знаємо, вперше
чуємо!
Одвели їх знову у чорну; знову замкнули на замок двері. Становий
поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.
Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. їсти їм дають...
чого ще? Лежать собі, висипляються та точать один одному баляси з
баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої приго
ди. Один Матня сумує.
- Чого ти, Якиме, журишся? - питають його.- Та хай увесь мир
зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо
нічого... от і все!
- Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертий
день, як горілка в роті була... аж уха попухли...
Сміх та регіт піднявся у чорній від такого тяжкого суму, а Яким знову
за своє:
- Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба неправда, що уха
попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки... А їм
смішно!!
Чіпка аж за живіт береться та регоче:
- 0-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха!
О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!
Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом
униз на долівці...
. Цілий тиждень просиділи хлопці у чорній, аж поки . а города не
приїхав слідователь та не повипускав.
- Глядіть же, хлопці, не забувайте!..- гукнув Чіпка з дороги,
прямуючи з чорної до свого двору.
- Добре... не забудемо! - відгукують ті, окриваючись в улиці, що вела
напрямки в шинок.
На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночі якісь
страшидла, у білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з
одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались до голови в хатину, де
він спав і куди ніколи нікого не пускав, зв'язали голові руки й ноги,
накрили кожухом, забрали велику силу грошей - та й були такі...
Заґвалтувало село від краю до краю; пішли суди та пересуди та
поговірка... Настала робота язикам - і дебелим чоловічим, а надто
гострим та довгим жіночим... - Це, видно, господь його карає за
безневинні сльози! - як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби
сусідок.- Просився торік мій чоловік, щоб записали у виселенці... не
записав! Оце ж йому за те? Коли б ще й писареві... П'ять карбованців
зідрав... живцем зідрав... останні зідрав... Казав, запишу... на
казенний кошт вирядять... землі щось десятин з тридцять дадуть... а
тепер - так! І не записав, і гроші пропали... щоб йому добра не було!
Це так гомоніли одного ранку. А на другий - чут-но: писаря
ограбовано! Руки йому вірьовками до ніг поскручувано; натушковано на
його зверху кожухів, подушок,- так що як витягли його, то піт у три
ручії ллє, а сам - мов рак печений...
- Якби,- каже,- ще хоч з півгодини так пополежав, то задавився б!
- Хто ж то такий? - розпитують його.
- А чорт його знає! Якісь татари - не татари, не
по-нашому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!
- Оце так!.. Ну, тепер, - каже йому голова,- один одному сміятись не
будемо. Тільки мені щось чудно:
й до тебе три, й до мене три... До мене ж такі марюки, що як глянув,
то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось є... Я
догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходім лиш до волості!
Пішли до волості; а дорогою усе щось один одному говорили: чи то
радились, що його робити, чи жалілися, що їм роблено... А люди їх так
очима й проводять
та як у дзвін дзвонять про крадіжку... І знову всі показують на Чіпку
з товариством.
Оже як не питали, як не шукали - нічого! Уже головиха з писарихою
їздили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона їм і про
чорнявого, і про білявого, взяла по полтинику з кожної, та тільки
всього... Потрусили ще раз Чіпку - нічого не знайшли... Пропало!
Діждавши неділі, голова закликав батюшку, одслу і жив молебень,
освятив воду, окропився - та після того вже годі й запиратися...
Запалив Чіпка рай тихого щастя у Грицьковій хаті та й покинув
куритися... Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через
людську неправду... Дозолила вона їй до самих живих печінок... Часто й
густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре
було, коли б усі жили по ній!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки
Христині розбивалися об житечні підстави, як хвилі об кам'яні береги...
Серце в неї щеміло; душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це -
ні відсіль, ні відтіль - десь узявся п'яниця, 'харцизяка і загукав про
те саме... Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почуттям, а
криком болячої душі, дужою міццю зіпонув гайдамака те саме! Грицько її,
добрий її Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натякав навіть...
Чому?.. Чіпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько -
мовчав... Ні! тут або щось не так, або щось не те... Так часто думала
сама собі Христя.
Пригадуючи гострий погляд, сміливий вид Чіпчин, вона тремтіла:
боялася його...
Стала Христя зовсім інша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жінка
виходить на спірку з своїм іноді й геть-то крутим чоловіком, котрою
завжди побиває його, та сама ласка - як став помічати Грицько -
зробилася нещирою, холодною... Грицько помічав, як Христя стала, мов
нехотя, прихилятися до його - немов себе неволила.
Оце іноді заманеться йому, як молодому чоловікові, пожартувати з
жінкою. Сумно дивитись на його заче-їіи! Христя якось болізно
усміхається до його, мов крізь сльози слова йому ронить... Грицька то в
жар укине, то наче холодною водою обдасть.
- Що з тобою сталося, Христе?
- Що ж зо мною сталося?..
- Якась чудна ти стала... невесела, небалакуча... мов чого ндостае
тобі... Чи ти чого сердишся?
- Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що мені
невесело... То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та
жарти заводити... Треба про все подумати, та й...
- Та й що?..- Грицько глянув на неї - і догадався.- Коли ще те буде?
Де те теля, а ти вже й в довбнею! - закінчив, усміхаючись...
- Та воно вашому братові не що...
- А вашому... чого журитись? - Того... І я сирота, і ти сирота, ні
батька, ні матері немає ні в кого... А під той случай - знаєш?.. Якби
своє. то воно б і порадило, і доглянуло усього;
а то - не дай, боже, чого? - чужі й кутки рознесуть...
Христя заплакала.
- От коли зібралась батьків оплакуватиі Нехай собі со святими
спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нічого журитися...
То була пора, коли Христя почула себе матір'ю, з її думками, з
острахами, сумом, сльозами... Дарма Гриць-ко утішав її, дарма хотів
розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собі гірко плакала".
Одно до одного - й журба Христина ширшала, вищала, глибшала... Грицькова
рада нічого не вдіяла.
Грицько сердився, став гримати на Христю - чого вона все журиться. Не
помагало: Христя не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися,
став роздумувати, давай нишком помічати за Христею... І помітив, що
Хриетя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його...
Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати,
боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті... "Може, сам собі
потухне,- думав він,- а може, сама вола заллє його... сльозами". Одначе
думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, з якою
охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму 1 той хліб, що
Чіпка подарував, як вона його вихвалювала, як раяла зоставити на насіння
"добре жито"...
Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова, знай, верталася та й
верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті...
Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко у душу
Христі, що його грізна, а разом люба постать" коли він кричав, світячи
очима: "А правда де? де її поділи?" - кинула жарину у жалісне жіноче
серце... Все те він бачив тепер своїми очима, чув своїм серцем - та
боявся назвати словами... Він ще тоді, у той лихий день, побачив, що
Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав
правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах...
А слова ті-як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в
голові думки, розбуркували у серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч
кого підхилить під себе - і боявся... боявся за Христю:
йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом
темної, довгої ночі Грицько не спав і на волосину: усе придумував та
пригадував, що б його перед жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину
правду... Думав - та не надумав, а тільки більше та більше мучився...
Аж ось тепер - скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його та
давай поділятися з Христею. /
- Чи ти чула, Хриете, про нашого праведника? - ускочивши в хату на
другий день після крадіжки у пана, питає він жінки.
- Про якого праведника?
- А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що
вийшло?!
- Що ж там таке?
- Пана обікрав... сторожа прибив... чого доброго, досі богові й душу
віддав...
- Невже?! - дивля-чись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя
- і пополотніла, оторопіла.
- їй-богу!.. Тепер у чорній сидить... Он воно які люди бувають!
Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!
- Господи! мати божа! який тепер світ настав...- ледве вимовила
Христя та й перехрестилася...- Та хіба воно й тоді не видно було, що з
його добра вже не ждати,- закінчила вона.
Грицькові це - все одяо, що по губах медом. Після цього давай він ще
гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не
колишнього свого товариша.
Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку,
що, мов, викрутився харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу за
голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповістив про це Христю і христом
богом присягався, що те діло не втікало Чіп-чиних рук.
- А моє серце ще тоді щось недобре віщувало,- одказала на його
присягу Христя.- Знаєш що, Гриць-ку? Чи не віддати б нам його жита? Ще -
чого доброго - коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!
- Ото, хай бог милує! - похопивсь Грицько.- Ні, він, Христе, не такий
уясе, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.
- А коли при нужді та п'яний?
- Він швидше прийде правити грошей... Отоді, як прийде, я йому й
віддам жито... Та й то навряд!
Отак собі побалакали - і в Грицька наче од серця одлягло. "Ну,-сам
собі міркує: -тепер уже не вернеться те... не так я його підцюкнув!"
Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою
думку... "Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???"
Воля для чоловіка вільного - чарівниче слово, а для невільника - мед
- п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки,
гадки, надії: усе для його умерло, оглухло, одно воно
зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє їіо темному шляху його
темного життя...
Ще тільки об'явили волю,- піщани- зашуміли, як окріп у горшку.
- Шабаш, братця! воля! воля! - загукали кріпаки,
кидаючи роботу та йдучи у шинок - волю жени-т й.
- Ні, то ще брехня! - дратували їх козаки.- Ще два роки поробіть на
пана, та тоді уже й воля.
Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли
попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого
ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та
накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і
робота була?! Кожен норовив як можна
менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.
Пани дивилися на ту роботу - та охали, та зітхали, та нишком-тишком
самі між собою щось балакали... А кріпаки собі тихенько один в одного
питали; "Чи
то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?"
Оже - як-не-як - добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка,
косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба,:- ВІколи
було дихнути, не то що...
Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім'ю своїми
споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх
розносився по всьому селу; там клопоталися їхати у місто на красні
торги, продати хліба, накупити нужного про свято: і ладану під кутю, і
риби - на багатий вечір, і солі - про всяк день; а тут жінки заходилися
коло мазання й зрушили завсідній покій життя.
Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так 7 позатикав побиті
шибки то ганчірками, то онучами; укине у піч гнилої соломи,- тліє вона
там собі та і курить, буцім-таки й гріє... Байдуже їм про тепло; дар- ма
- про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти -. жують хліб сухий з сіллю
- теж від жида. А коли хто і з товариства зніме з сідала у сусіда курку
чи пізня, ' розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять-.-=_. та
й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство,- часом. робилося йому
противне таке життя й таке товариство,- та заллє очі - мовчить... Іноді
йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе у розвалений
погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася,
начистить, зварить юшки - та тільки всього! . _ --•
Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
- Ні, вже: не буде добра з такого горбатого могила виправить... Ще
хоч би не товариство, то може б... Та стійте, діждемо набору: хоч отих
курокрадів за-правторимо, коли його не можна...
Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали, гостюють, гуляють то
дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з його, людей
закликають, частують... Чоловіки - нігде правди діти - таки ла-сенькі на
дурницю випити, то й раді такому случаю - п'ють та вихваляють добрих
молодців... Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище,
та ще де співи та танці, завернув туди... А жид, як знав, десь і музику
видрав... Музика ріже-тне; п'яні чоловіки трохи на головах не ходять та
вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі - дивляться-дивляться, то це
одну й візьме нетерпляча - і пішла дрібненько бічком, бічком, немов
пливе по воді; а яка з п'яніших схопиться за запаску, підніме її трохи
та - гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами... Сміх, регіт, крик... А
Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях,
як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на
балалайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, ] з
сонними, п'яними очима, сидить у кутку, куняє: оце
прокинеться, вип'є, зареве, як бугай, на всю хату та й знову притихне
- куняє...
Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога,
забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та
гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий
галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села
виполонила.
- Оце напасть господня! оце лихо несподіване - желіпали вони.- Такого
ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято - в церков піти, богу
помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та
з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п'яницями та волоцюгами
гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з
п'яниць.
Деякі таки знялись, пішли - не до батюшки, а до матушки жалітися.
Матушка, почастувала їх горілкою і обіцяла розказати, як устане,
батюшці. Молодиці ' вернулись додому, а чоловіків все-таки нема... Вони
ще заполонили у ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був - у піст, бувало,
"алілуї" не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї
живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць
прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька
дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе
товсту, червонопику молодицю та ну гоцака садити. Тільки борода та коса
майтолає, а він - так халясує, так халясув... Аж упрів, аж мило на йому
лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче
роздратувати, так
увиваються, так увиваються; одна втомиться, друга її місце
заступає...
- Що ж усе танцювати та танцювати,- крикнула одна реготуха: - якби ви
нас, дяче, повозили щеі
- Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм за-манулосяГ - взявшись
у боки, каже дяк: - Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що
батько в плахті! /
Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало
молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та
самотужки пре, а молодиці - співають та вигукують, як на весіллі... А це
одна як схопиться, як підбіжить до дяка.
- Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й
мене!
- Сідай, бісова! - кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила;
дяк не здержав, поточився, упав;
молодиця зверху... Другі позскакували з санчат та й собі
туди-пхаються, падають... А чоловіки: "мала купа! мала купа! на купу! на
купу!.." Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли
його - ледве дише... Регіт, ґвалт... Здуріло село!
Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі,
розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці... Серед гульні
згадали піщани й за два роки...
- А що ж це воно, братця? - заводить хто з кріпаків: - це так - два
роки робили та й дурно?!
- Авжеж дурно!
- Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш...
Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти-неситу ту прожир:-"поробіть,
мов, люди добрі, ще два роки,- хай уже вони звикнуть за цей час з
думкою, що вас не буде!" Та як же він дума: ми йому ці два роки дурно
робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би
сотню заробив... А в його як?
- А так: -робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви... ,
- Ні, чорта з два! Мені рощот давай... он що! Ми знаємо ваші
каверзні... Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з
нас воду виварювали... Заплати ж мені хоч за ці два роки!
- Заплачу... наставляй кишеню! - сміявся другий, тверезіший.
- Чого ти смієшся?.. І заплатить! Шду скажу; давай рощот! - і
дасть...
- По гамалику...
- Чого по гамалику?.. А в Побивавці? га, в Поби-ванці?.. Адже дав?
Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай, рощот! - і дав...
Брат рідний дав а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні... А то -
сидимо собі мовчки, мов не про нас річ..". Рощот давай! в одно слово:
рощот!
- Толкуй...
- Дурню, а не толкуй!
- Ти сам дурень... Залив очі та" сам не знаєш, що верзеш...
- Що ж я верзу?.. кажи: що? - сучиться п'яний.
- А то... що як почує хто та шепне туди... Ти знаєш, яка він сила?..
Буде ще!
- Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...
- Не дури лишень, бо щоб сам не здурів...
- А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий! ]
- Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, І сатано!
- Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!..
Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши,
обидві руки, щоб, бува, з п'яних очей, не креснув зачепа... Люди
збігаються з усіх боків,
оступлять, дивляться - що далі буде.
- Бий, кажу!..- кричить перший та хвіть другого по пиці... Той -
здачі. Зчепилася бійка... крик-ґвалт... Насилу розборонили люди та й
ведуть знову в шинок "мирову пити", щоб справді не дійшло, бува, до тог
о... Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто... У кожного була
думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах т о г„о... "А як не
дасть, та ще... не доведи боже, щоб гірше не вийшло!"
Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше й дужче виступала
правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка.
Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в
купи, гомоніли, радились, змагались... І ходили до жида в шинок могоричу
пити...
Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли
день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути:
рощот та й рощот... Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують:
чи дав двори? чи подарував хати?..- Дав, подарував!..
- Бач!..-в один голос: -значить наш турить! Коли ж так,- не діжде!..
На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли
старшину з собою і пішли до пана у Красногорку. '-.і/' / ,/'" - '{'
Прийшли; стали у дворі коло ґанку - повнісінький ..' у., двір, нігде
голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали
навіть "на табак" лакеєві, коли швиденько панові скаже.
Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він
подзвонив лакея, розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигонув
вельможного пана,- так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати
мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка,
ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати - червоний,
сердитий...
Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула,- та
думав своєю сміливістю зразу її осадити.
- Що вам треба, піщани? - сказав він, хоч грізно, але здержуючись.
Піщани поздіймали шапки; кланяються.
- До вас, пане...
- Чого?
- За грішми, пане...
- За якими грішми? - скрикнув пан і глянув госі. ро на громаду. . -
Що два роки Служили, пане...
- Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити...
Мовчать передні, кланяються.
- Як повинні? - обізвався хтось зсередини.- За плату ж, то й
служили...
- За яку плату?.. Закон веліві
- Закон? - знову викрикує зсередини: - То ви самі настановили такий
закон!..
- Хто там озивається? - питає пан.- Ану, виходь сюди, та
побалакаємо...
- А чорта! давай гроші!
- Хто озивається, сякі-такі сини? - кричить уже на все горло пан.-
Хто сміє бунтувати? - та й підскакує" до передніх.
- Ми не бунтуємо, пане,-кажуть, кланяючись, передні: - ми тільки
прийшли просити плати...
- Якої плати? за що плати? Я вам дам!..- уже навсправжки лаявся
пан... - Не цвікай!.. годі... не боїмося!..- знову зсередини.
- Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озиває ться! давай
зараз!.. Давай... а не то - я вас усіх у тюрму запру... на Сибір попру!
- Не дуже! не дуже! не скачи такі Ач, який прудкий! давай лиш гроші!
- Кажіть: хто там озивається?..- аж розлягається пан до передніх.
Передні мовчать: зступаються ближче один до одно-. го, кланяються...
- Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви
бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! - кричить пан,
розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.
Громада на хвилину стихла, а потім - немов набиралася духу - пройшов
спершу глухий якийсь гомін;
далі - дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик...
- Що він нас страхає? Дума - злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!..
плату давай!! рощот!!!
Крик, гук з усіх боків, на -увесь двір, довго ще не вгавав і долітав
у горниці страшним, диким галасом. Ц 'СЦВасиль Семенович поблід, як
крейда. Його розбирала , осада, злість; йому хотілось кричати, лаяти,
бити,- ІД- '}•*' та страх брав своє... Він погнав його у горниці, а
тепер \) ( Не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, мі 111 як
3 Фта знята. Од тривоги вони обоє мовчали; хо-V•АЛ'. 11 дили тільки з
однії кімнати у другу та збоку нищеч 0. ком позирали у надвірні вікна,
ніби таїли свій страх і одно перед одним...
Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до
самого вечора... Так і простояли ' на ногах. Тільки ніч погнала піщан
додому...
Василя Семеновича і ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як
пішли піщани, він звелів запрягати '•Г коні, виносити важкий сундук з
своєї спочивальні - і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське...
На другий день - чуть зоря - уже були на ногах справник, посередник
Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця у
Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій у Піски:
"бунт!" Ларченка як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений,
і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помості
вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на
його, Ларченка, ногами за те, що "допустив" бунт у себе в стані... У
голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, і
здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка;
то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді
вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами... Коні під'їхали під
рундук: гаятись було ніколи. Ларченко ускочив в санчата та, тільки духу,
попер у Піски.
У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів
скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски
збіглися. Хто иа громаду, а хто - на дивовижу.
Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати,
далі страхати, потім батькувати, а там - підскакувати та репетувати на
все горло,- аж піна з рота летіла...
Громада собі гуде:
- Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!..
котолупе!..
Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник - тільки дарма
накричалися та з тим і поїхали.
А піщани слідом за ними послали у Красногорку Василя Деркача нишком
довідатись: чи дома пан? що там чутно?
Деркач незабаром вернувся.
- Немає,- каже.- Учора звечора зібрався та з па-нією й поїхав... не
сказав і куди.
- Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...
- Глядіть же! Не попускай, братця, свого! - викрикували піщани,
розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жида, рідко хто
зайшов до його й у шинок.
Коли це на ранок - летить у Піски сам справник, летить стряпчий,
летить становий. Сказано - ціле "временне отділеніє". Приїхав і
посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила...
Громада збилася вкупу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто - ні
пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Москалі
зайшли з боків - і кругом, як кільцем, обложили громаду.
Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став
допитуватись: чого вона бунтує? - Ми не бунтуємо, добродію... Ми свого
просимо...
- Як свого?
-А так! за віщо ж ми два роки служили?.. дурно?? - хтось подає голос
зсередини.
- Хто там кричить? давай сюди! - зіпонув Кри-винськйй.
Громада затовпилась; ще тісніше збилася в купу, стали один одного за
пояси брати...
- Сюди його давай! Хто викрикує? - желіпає посередник.
Мовчить громада, анітелень! Кривинський не витерпів - лає...
- Не дуже лиш! не дуже! - знову хтось зсередини.
- Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! - обернувся Кривинський до
справника.
- Розги! - зіпонув той на москалів в одмову посередникові.
Москалі кинулись до крайнього...
- Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за віщо нас нівечити?
Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся
крик, ґвалт;'зчепилася бійка з мос- ' калями.„ Люди, зачувши таку
колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки - аж до самих
москалів; жінки на тини поспинались-з огородів... Дід
Улас, старий, не видержав натовпу - упав... Москалі підняли...
Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла
Душа... Біга поміж козаками, метається на всі Йдки:
'" - Братця! - кричить: - не даймо глумитися над нами! Не даймо
знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте
громаду докупи! Не даймо, братця!..
т А ті, як побачили, що непереливки, та - тільки видно - через
село...
Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається
то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до
своїх. Побачив Грицька.
Ґ- Грицьку! братіку! Ти бачиш? кров безневинно
ілється... Діда Уласа ледве живого підняли на вітер... іе даймо!..
Грицько не одказав на це ні слова - та мерщій дід Чіпки, та в чужий
огород, та й присів за лісою,..
Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його й схопили,- :- Я - вільний! -
кричить Чіпка: - Я - козак! - А коли вільний та козак, то не бунтуй
людей! - зіпонув справник.- Ложіть його! Довго борсався Чіпка... Ще
довше його били... - Ні крикнув, ні застогнав! Устав - наче з хреста зня
тий. Очі червоні, налилися кров'ю, горіли, як у звіра на виду -
блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби., Повів він страшними очима по
всій громаді, глянуї хижо на панство, на москалів - і підтюпцем побіг до
дому...
Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; ду ша палала...
"Прокляті! каторжні! ні суда на вас, н права немає!.." - кричав він,
качаючись по полу.Тілс боліло, як попечене... Він стискував зуби. "А
вони?. вони?! Слова доброго... смітнини послідньої не стоять!. Прокляті
душі!.. на вас трохи такої муки, трохи катор ги... Катувати вас, пекти,
тупим ножем шматувати!.." Від болю він кусав собі нігті, пучки...
"А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги,
п'яниці, а не люди! Вони тільки обпивали тебе та підбивали на все
лихе... У них доброго на ніготь не було... Серце їх, як іродове, тільки
й знало одно лихо... щоб другого підвести, а самому - навтікача; щоб
чужими руками жар загрібати; сльозами та кров'ю других себе тішити... А
потім стануть на увесь світ славити... вийдуть серед людей, посеред
білого дня, скалитимуть зуби, будуть сміятися... Собаки!.. Сучка вас, а
не мати породила!.. Замість серця змію положила, й трутою налила... Де
тільки гхне ваш дух, там лихо та горе, кров та сльози... А ти їм
повірив?! Ти?!!" - він заскреготав на всю хату зубами.
А це - як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горілка, як
вода. Він дудлив її нахильці;
випив з півкварти - і не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову...
Як бризка, кинута на жарину, за-шкварчить і зникне, так ті ковтки
горілки зразу вигоряли, вилітали парою...
Він кинув на стіл порожню посудину - побіг додому, поліз на піч.
Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистіло та
пищало у його в ушах... Він забувся, немов заснув...
др Трицько, настоявшись у чужому городі та надивив-і /шись вдосталь
на бійку кріпаків, трохи змерз та й поплівся додому.
- Важко парять бісових маштаків! - Суло його перше слово до Христі.
- Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики
такі доносились сюди, немов з \мргили,- відказала Христя.
-Гак їм і треба, злодіям! ,
- Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..
- Життя через них, проклятих, немає! - аж скрикнув Грицько.- Нічого у
хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то - як
раз та два рознесуть!.. Чи давно я майстрував у сараї?..- Візьми,
дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там візьме? - думаю.
Коли сьогодні огляджуся,- аж і сліду не знать, де стриміли...
- Може ж то й не вони взяли?
- А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Навіщо йому, коли
він сам хазяїн?.. коли у його самого є? А тій голоті, панським
недобиткам, що пропити, то пропити... Хіба воно для себе брало? - на
пропій!.. Щоб воно подавилося...
- За що ж їм і випити, як не за твої свердла,- сміється Христя.-
Свого нічого немає, все те панське...
- Та в їх ніколи й не буде нічого,- перебив Грицько: - все проп'ють!
Вони у панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти
хазяйського добра... А тут ще їм і землю й волю дають... На цеп їх, а не
на волю!
Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.
- Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?..
- Ну, то що? - витріщивсь на неї Грицько, ображений, чого вона
заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали.- То крав би?
га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!
- Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга
та п'янюга,- то всякого з пантелику зіб'є... Поневолі чоловік стане
пити... А як ні за що, то й украде... Звісно, неволя! - журливо
закінчила Христя.
- Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?!
За те ж їх і попарили сьогодні- От попарили!.. Чіпка, чула?
як'прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься.,
"Братіку, Грицьку! Ходімо - оборонімо... Ходімо - не даймо!.." Цур тобі
та пек! - думаю,- та від його.,1 Ускочив в Остапійчин огород, захилився
за тин та ц дивлюся... А він ганя по вигону та скликає на обороч ну. Як
же піймали його, як задали... буде пам'ятати довіку!.. Пішов, мов
чмелений... Христя тільки зітхнула і нічого не сказала. Грицько викурив
люльку коло печі і "узявся за шапку.
- Куди ти? уже обід готовий,- каже Христя.
- Та я тільки худобу понаповую,- одмовив він та й вийшов з хати.
- Не барися яс! - гукнула навздогін Христя й кинулась готувати
посуду.
І сниться Чіпці - немов сон, і ввижається - наче бувальщина. Сниться
йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок залитий світлом - сяє, аж
горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи...
стоголосе лящання, безпуття скажене... А збоку насуває темна ніч, немов
чорна хмара. А в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські
комори, двір... Три тіні зігнулися під якоюсь вагою - щось несуть на
плечах... тікають... зникли у голому садку... Ось блиснула іскорка - і
видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що
зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... "Це ж
я... я!..- скрикує,- а підо мною сторож... то панський сторож... блідий,
як смерть" тяжко дише; болізно сова руками й ногами... чутно - кров
булькоче у його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа... Ось
розкриває очі... загоріли вони на хвилину іскоркою життя... То ними
світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом:
смерть уже застилає очі полудою... А ніч усе росте-ширшає і проганяє
веселе грище з-перед очей..." Чіпка затіпався, кинувся... "0-ох!" -
застогнав з про тягом, перевернувся на другий бік та й знову заснув
І знову йому верзеться й ввижається... Ніч темна. глуха - німа та
глуха. Він стоїть, а кругом його роз ляглося сонне грище; п'яні
чоловіки, жінки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як
колодяччя... \ Ось - угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, па-\ лав
вона на небі й освічує п'яне зборище на землі... Чіпка глянув на правий
бік... Захиталася темнота, затрусилася... і з неї висунулось дві тіні -
страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із
тіла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той,-то на другий
бік; хитають на його головами - вказують руками на сонне грище... Чіпці
здалося, що то дід Улас з матір'ю... Він затремтів увесь, засовався - і
одвернувся...
Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталася темнота - із неї виплило
дві тіні. Одна - товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої -
тонка, худа, перегнута утроє, з пером за ухом... Наблизилися оті дві
тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі - та й
заридали... "Так ось де полягло наше добро, наші гроші!" І вхопивши
одного п'яницю сонного, вони здерли з його одежину та й уп'ялися у горло
зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого
тіла... Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів... Чіпка
здригнув - і одвернувся...
Гляне угору - аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста
та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних
очах... "Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до
ме-неі.." - молить Чіпка і здіймає догори руки. Тінь затремтіла; ясне
лице потемріло; на очах заблищали сльози... "Що то ти наробив?!.-учувся
йому зляканий голос.- Глянь у праву руч!" - Чіпка глянув - і сахнувся...
Чоловік качався по двору й не по-люд-ській стогнав... "Що то ти
наробив?! - знову докоряв голос зверху.- Глянь у ліву руч!" - Чіпка
нехотя повернув очі... Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали
їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... "Глянь униз!.."
- гуконув голос. Чіпка зирнув... Коло його розвернулося сонне царство
люду; бліді обличчя позадиралися вгору, очі - повиводило з лоба, з рота
- вилітала легенька смужка синього дим-. ку... Вони горіли тихо-тихо, як
вугіль тліє... "Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!..- гукав
голос...- За віщо ж ти чоловіка убив? За що діток, жінку осиротив?.. Чим
винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити
злодія?.. Що то ти поробив з тими п'явками людськими?.. Що?? З ситих,
повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову
голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік
нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися в
сто крат хижішими, прожерливішими... На голодного й холодного, на
п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони
кидаються, як голодні собаки на шматок хліба... Бач, як вони смокчуть
кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то - що?.. Людей опо-їв, горілкою
попалив... Каторжний! розбишака!.." Чіпка знемігся, склонив коліна,
зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом
його і страшенно викрикував, вигукував: "Що ти наробив, лютий,
каторжний?!." Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатися... А голос той
проривався у кожну кісточку, у кожну жилочку, морозив їх жахом, пік
огнем туги... Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води,
труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито
кидається на встрічного й поперечного - так Чіпка кинувся, скочив
угору... "Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор
рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра?? мати?? Я тебе
всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, як коза... Чого ж
ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, що мені
самому не дає спокою, що моє серце одвертав від доброго, а підіймає руку
на лихе?.. від чого я сам , тікаю - та ніяк не втечу; ховаюся - та не
заховаюся,
та все глибше та глибше топлю свою голову у п'яній \ горілці... Геть
собі!.. згинь!.." Від його гучного голосу '' тінь затремтіла, подалася
вгору, вище, вище... Небо загоготало, заблищало, шкварнуло... Огняна
стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем...
Горить, тріщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить... усі
голоси зливаються в один голос - у голос невиразної тяжкої туги; скрізь
чутно плач, лемент... І все те жере огонь - то своїм широким, лютим
полум'ям, то своїми гострими язиками - лиже... Лизне - і тільки чорна
вуглина після його зачорніє; ' лизне ще - вуглина побіліє, розпадається
на попіл... І піднімає його угору широка огняна хвиля і, залопотавши,
несе високо-високо... Огонь розходився, розігрався... Уже він кругом
охопив Чіпку, уже досягав своїми довгими язиками до його тіла, цілував
його вид... Гляне Чіпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями
хвилює... "0-о-йІ" - скрикнув він і несамовито кинувся
Стояв уже вечір
надворі. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тії
крові, що була • пролита за- день. Село, наморене то бійкою, то
дивовижею, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму
вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди людські сльози,
прокльони, молитви... У печах палало полум'я - варилася вечеря; людські
тіні снували повз його - і на хвилину-другу закривали його собою, немов
якою запоною. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів
кров'яно-красною зорею...
Скочив Чіпка - і почув, що по всіх його жилах, у кожній кісточці, як
блискавиці, забігали огняні спич-ки; злившись у голові докупи, вони
рвали її огнем... Тіло в його горіло; у думках сон мішався з
бувальщиною; серце боліло, замирало, кипіло невимовним злом... Він
вийшов надвір - хоч провітритись.. Свіжий вітрець пахнув йому в гаряче
лице, закрутив у носі, аж покотилися з очей сльози... Глянувши на
західне зарево, він зразу заплющив очі: воно їх різало боліз-но,
непривітно... А на другім краї неба, насупроти, червоніло друге зарево:
то сходило повновиде козацьке сонце.
Чіпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо!
Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко - так
важко, як ще ніколи не було... Болі з тіла доходили до серця, доймали
його; голова горіла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою,
лякали людським сміхом... Він радніший би був просити, в ногах лазити, ;
сльозами молити, аби тільки забути те, що було! А воно стояло, як
страховище, перед його очима; як те марево, мінилося у його думках. То
учувався йому глухий, здавлений сміх; то, мов ненароком, гострі, як
спички, жарти в розмові; то повсякчасне пряме вибивання на очі... Він
знемагав від муки. "Краще б я не родився, або мене забито, ніж отаке
терпіти!.."
Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом;
серце - вилити накипілі сльози. Так же кругом - ні духа! Ламаючи
руки, жалібним поглядом подивився Чіпка на західне зарево та й посунувся
смутний у хату... І жалко й страшно було дивитися на його сумну постать,
що так виразно чорніла між двома за" ревами світу - місячним і західним.
Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита своїми тяжкими
переступами, зібралася каятись перед богом - та не змогла: замість
молитви, уста шептали гіркі прокльони, перечитуючи свої гріхи...
Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вікна вривався в
хату, слався широкими смугами по долівці і ховався аж під полом, стояв
Чіпка навколішки і молився... прокльонами. Сльози блищали у його очах;
він клав щиро поклони...
А товариство його - Пацюк, Лушня та Матня,- як побачило, що за
баталія піднімається у Пісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами,
та поза огородами, аж у Крутий Яр, та й засіли в шинку у свого давнього
знакомого жида Оврама... Прокружали цілісінький день на останні гроші,
розказуючи усякому, хто заходив в шинок, яке світопреставленіє скоїлось
в Пісках... Уже й смеркло.
- А що, братця, чи не навідатись нам у Піски:
що там діється? - каже Лушня до товаришів.- Чи не запопали, бува,
нашого Чіпки, бо щось він там дуже юртувався?.. Тут уже тікати мерщій,
коли лихо; а він - кличе рятувати!..
- Іди ти, коли хоч,- одказують йому Пацюк та Матня: -ми тут
зостанемось...
- №, ходім разом,- підмовляє Лушня: - провідаємо справді Чіпку... Хоч
він чудний собі, а все-таки - нігде правди діти - хороша душа й товариш
щирий... уже нізащо тебе не видасть!..
- Я не піду, хоч мене ріжте,- каже Матня.- Щоб справді ще москаль
спіймав та дав чосу... , - Та й я зостануся з Якимом,- туди ж і Пацюк.
Лушня почухався. Він знав, що тепер справді у Піски йти небезпечно;
одначе совість його мучила, що > так товариша кинули... - А що ж його
казати? -запитає Чіпка: де були?..
веде він річ далі.- Коли одказує Матня.-Нічого
- Що ж йому казати? -не казати!.. Що він за спрос?
- Збреши що-небудь, бо справді не гаразд...- рає Рацюк.- І чому ми
його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пісках немає,- москаль
узяв...
Пацюкові жалощі усіх уразили: усі мовчали, ніх нічого...
- Ну, сидіть же ви тут, братця,- трохи згодом зав Лушня,- а я піду
довідаюсь...
Пішов. Вихопився на гору, глянув на широке ,$ долля- і побачив Піски,
як в тумані, залиті місячним світом... Між темною тінню голих верб
біліла боками церковка і позирала навкруги своїм блискучим оком -
золотою банею з хрестом; а недалеко від церкви, як висока гора, чорнів
панський палац і, здавалося, сердито поглядав на все село... Село ще не
скрізь спало. Де-де блищало по хатах світло, хоч і тихо було: людського
гомону не чутно, доносилось тільки глухе валування собак. Надворі тихо,
холодно; мороз скаженів і давив так, аж зорі плясали; під ногами рипів
сніг... Щоб не змерзнути, Лушня пішов швидше. Незабаром опинився коло
Чіпчиної хати.
Як та пустка, стояла вона сама собі на край села, облупана, чорна...
Тільки неповибивані шибки горіли проти місяця: здалека здавалося, що в
хаті світилося. Лушня підійшов ближче. І темно, й тихо!.. Йдучи повз
вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?
На полу не видно нікого... Уже він хотів повернути поза хатою до
дверей, коли це (уздрілось йому) - немов що мелькнуло... Він знову
прихилився до шибки, дивився у хату. У противні вікна місяць аж бив
своїм світом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж під
полом... Посеред хати, увесь залитий світом, стояв навколішки Чіпка -
молився... Його ясна тінь раз по раз то згиналася, то випрямлялася; на
очах блищали сльози...
- Чіпко! - гукнув Лушня під вікном.
Чіпка скочив і боязко заховався за піч. Лушня зареготався на все
горло. Регіт його здорової грудини посеред нічної тиші, як грім, гоготав
навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хаті... Чіпці
стало соромно, хоч крізь землю... Його піймали на сльозах, він плакав,
як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче під вікнами - аж шибки
двигтять...
_ Чіпко! Чіпко! що то ти одмовляєш сльозами? - регочучись, знову
Лушня.
Чіпка пізнав голос. Сміх над його молитвами, над його сльозами,
товариська зрада, докора - разом кинулись йому в голову, схопили за
серце...
- Уб'ю!..-аж сичав він-та, вхопивши макогін, босоніж з хати...
На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув - і одскочив
убік... А Чіпка обіруч попер макогоном прямо.
- Уб'ю!..- гукає він щосили та знову біжить за макогоном.
Лушня - далі... Поки дістав. Чіпка макогона, Лушня опинився геть
далеко...
- Вон, .......... щоб ваш дух не
смердів коло мого двору! - кричить Чіпка на все горло.- Уб'ю, тільки
побачу хоч здалека...
- Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів, Чіпко?.. За віщо ти нас
лагодишся убивати?..- зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.
- Я через вас сорому набрався... мене через вас нівечено... Вон!..
Товариша б'ють, а ви по шинках гуляє;_ те та ще й смієтесь?. Це вже не
первина... Тоді у пана... самі завели, самі й покинули... А тепер
тута!.. Є ви товариші, друзяки?.. Собаки, а не товаришИ. Ван]! - та,
кинувши макогонаоб~землюГ ііїїпов назад у хату й засунув за собою двері.
Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.
- Чіпко!.. Чіпко!
Чіпка лежить на полу, мовчить.
- Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хіба б же ми тобі, ти
думаєш, не помогли? Та ми б радніші... Ми ото, як побачили тебе, та
разом і кинулись по вулицях скликати людей... Я побіг до Сидора в кузню
молотка взяти... Коли оглянувсь - аж Петро з Яки-мом кричать... Дивлюся
- аж їм уже руки скручують десятники... і старшина коло них... Я мерщій
"на поміч, хотів оборонити, а вони й мене зв'язали... Подумай:
що нам було робити?.. Ми й почали вибріхуватись, що буцім тікали з
ляку... А старшина нас - у чорну... Оце тільки недавнечко випустив.
Петро ж та Яким пішли у Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас
убивати збираєшся!-додавши жалю у голос, закінчив Лушня.
- Я вже чув таку пісню... Я вас добре знаю! - мотнувши головою,
одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.
- Так що ж, ти не віриш?.. Нехай я, де стою, там і провалюся! Хай
мене свята земля прийме, коли неправда!..- присягався Лушня.
Чіпка мовчав, не озивався; серце у його одходило. Він думав: чи Лушня
каже правду, чи бреше?..
Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіпка натякнув, що
його бито: щоб уже зовсім розжалобити товариша, він давай напирати на
це.
- Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?.. Хіба нам не казано, як
тебе нівечили?.. Та в нас серце кров'ю обливалося... Так що ж ти будеш
робити, коли вза-. перті?..
- Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?..- уже без серця
вступає Чіпка в розмову.
- Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з
десяти чоловіка; та все один другого не видасть: здорові, як бугаї, а
високі, як верстви.
- Де ж Петро та Яким? - забуваючи, пита Чіпка.- У чорній зосталися?
- Та кажу ж - пішли у Крутий Яр погуляти, бо тут страшно... А мене
оце за тобою послали...
- Я не піду! - одрубав Чіпка.
- Та й я, мабуть, такий, що хай собі гуляють са- мі,- скорчив лазаря
Лушня. )
Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обізвався перший:
- Пусти, будь ласка, у хату, хоч погріюся, бо так змерз у тій
гаспедській чорній, що трохи душі не витрясло, аж печінки
підкидаються...- і почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді
змерз.
Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу,
швиденько одсунув двері.
Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що покинув Чіпка
надворі.
- Та й у тебе в хаті-хоч вовків гони!..-привітався Лушня.- Чи немає
хоч чарки горілки погрітися?
- Чортма! Лізь на піч, коли хоч...
Лушня побрався на піч та, не роздягаючися, ліг мовчки. Чіпка собі ліг
на полу. Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки
про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Якимом та
наструнчити їх, щоб уже в один голос співали... Він справді став
побоюватись Чіпки... "Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то..."
- думав він мовчки.
Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась
денна завірюха, крутилась, вихорилась... Серед ночі, при місяці, при
тяжкім болі тіла, усі денні пригоди вставали перед ним, як те
страховище;
крутили його, кидали то на один бік, то на другий;
не давали болю затихнути, думці забутися... Він лежав, як у вогні...
Душа мліла й боліла - помстою ; серце гукало - оддячити; розум пашів -
злом...
- Тимофію!
- Чого?
- Ти не спиш?
- Ні, не сплю. Чіпка замовк.
- Не знаю... чи казати, чи мовчати?..- несміливо знову озвався,
перегодя трохи.
- Про що? кажи!
- Удень сьогодні я спав... мені приснилося... Чіпка вимовляв кожне
слово з протягом, мов нехотя,
з переривами: язик казав одно, а думка уперед бігла -
за другим.
- Ну?.. що ж тобі снилося?..
- Я плакав... Я молився богові... не помага!
- Та що ж там таке? кажи! - пристає Лушня.
- Я довго думав...- тяг Чіпка слово за словом.
- Що ж ти думав?
- Ти бачив сьогодні людську неправду? - якось, мов натужившись,
викрикнув Чіпка.- Бачив?..
- Хоч не бачив, то чув, розказували,- одмовляє Лушня.
Та Чіпка уже не слухав тієї одмови: слова його полилися, як бистра
вода, прорвавши греблю... - - Ой!.. дорогого ціною заплатять вони за
неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть
вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..
- Кому ж вони заплатять? - перебиває Лушня.
- Мені!.. мені заплатять! - гукав Чіпка, підводячись на руки.- Я їм
покажу, що мене страшно займа-Д ти!.. Поки вони мене не зачіпали, я був
до них, як усі люди... А зробили таке зі мною-стережіться ж тепер!..
начувайтеся!..
- Що ж ти зробиш? їх скільки, а ти - один.
- Я - один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без
хати-оселі, без притулку-пристановища?.. Хіба трохи тиняється по світу,
де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як
зовсім розв'яжуться з панами... трохи нас буде?? Що ж ми?.. Хіба ми не
люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали
на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?.. І ми б були
такими, або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони усе прибрали до своїх
рук, запрягли нас у плуг: "ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я
лежатиму та їстиму те,, що ти наробиш!.." А коли оце той орач, що день у
день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому
треба їсти, треба й жити, що - дай же мені плату хоч за оці останні два
роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспівали?..
"Бунтовщики!.. розбишаки!.." За ними й сила... Навели на нас москалів,
били нас, нівечили, знущалися перед усім світом... Так оце правда? Це
вона?? Ні, Тимофію! Коли так... Не даєш ласкою - оддаси силою! Насилаєш
на нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня за те, що ми просимо
сльозами, взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна ніч покаже - де
моє, де твоє!
Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсім
оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним
голосом, з таким страшним завзяттям.
А Чіпка не вгавав; він-зупинявся тільки перевести дух.
- Чи так, Тимофію?
- Так, Чіпко,- ледве вимовив Лушня.
- Од сьогодні - шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як
люди... Знайдемо роботу,- рук не позичати... А проте - свого не
забуваймо! І вони так роблять... Коли вони вміють під нас під'їздити,
навчімося ж і ми під них! Хай знають нехристи, де правда! Коли є
вона,-то для всіх хай буде рівна; коли нема,- то всім нема! - Добре,
Чіпко! їй-богу, добре! -.обізвався Лушня, так йому подобалась така рівна
правда.- Я перший, брате, [радий] хоч і сю ніч затесатить до пана та
розказати йому, де правда...
- Та не пан один, Тимофію,- не він один!.. Усі налягли на нашу шию...
усім бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло
знає-панське!.. іКоли б до нас старші над паном правдивіші були... і і
пан би був не той! Вони б довідались, чого люди страж-дуть, від кого й
від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде
неправда, коли так зробимо!.. Та же ні! Пан - свій брат... Пан, бач, і
примаже, й замаже, бо у пана є, бо він наздирав у людей... А людям де
взяти?.. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші - одна біда... Он,
попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й ті ні
слова!.. А кому ж, як не їм, першим замовити його?.. Жид - і той... і
той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще
зосталося за душею... Сам підведе, сам і видасть... Усі на нас, Тимофію,
усі!.. І свій брат-багатир на нас... І п'яниці ми, і -злодії, й
волоцюги... Як ще ми живемо на світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі
оті праведники?.. Здається, само небо, якби упало на наші плечі, не було
б таке тяжке, як та неправда та наруга, котру ми терпимо від кожного!..
Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас ч&Т веро. Годі, кажу,
пити-гуляти! Що з того, що ми по-" живилися у пана та в голови з
писарем? Жид і забраві усе те собі; а нам ще понабивали... Ні! Станьмо
кра-і ще такими людьми, як усі,- приймемось за роботу, удень будемо
працювати... а ніч-матінка - і научив'' і скаже, де наше лежить...
Добре? "
- Добре, Чіпко! Ззавтрьогоя сам стаю на роботу,- годі волочитись!
Скажу Петрові й Якимові... Будемо гроші заробляти...
- А я мирюсь з матір'ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся!
то й добре... Будуть і гроші... А що то, брате, за сила гроші? Сказано:
золото мур ламає! Чого тільки не зробиш за гроші... Ти думаєш, мене б
били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю у мене, якби я мав
гроші?.. Підсипав би яризці п'ятдесят карбованців, як отой волоцюга...
"Не займай моєї землі!.. Не одбирай її у мене!.." І не зайняв би.... бог
зна, що з мене тоді б вийшло... Був би я, може, до- сі жонатий; жив би
хороше, тихо, з людьми у ладу;
годував би діток, як другі -от як Грицько А то - мати... та рідна
мати, що тебе на світ народила-і та. стала, гобі ворогом!.. Хіба воно
легко то, Тимофію"? Згадаю серце" розривається, душа болить... А все
через ту землю... Хоч і не в землі, бач, сила... №!.. Земля-так собі:
земля та й годі!.. Та через землкҐя втеряв своє шастя. свою долю...
втеряв. А коли б тн~ ?нав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина
така?! Ото вона сьогодні мені й снилася... Наче янгол, як свята душа,
літала вона над моєю головою...
- Хто? - не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.
- Галя!.. Моя люба... найкпапя чад увесь світ.,
- Яка Галя? -""питає вдруге Лушня. ""- Чіпка схаменувся.
- Не знаю;- одказав і замовк.
- Чи не закохався, бува, та й не ,хвалишс.я2~г-допитується Лушня.
- Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня
не почув. Довго мовчали обидва.
- Що з тобою таке; чи ти здужаєш. Чіпко?
- Нічого... Болить тільки усе... Побили сучі сини до живого тіла,'-
як печене болить...
- То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зілля.
- Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться,- то дарма: вони будуть
нагадувати, щоб часом не забув!..
Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули уже тоді,
як стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар
на північній стороні, догоряв і тремтів білувастим світом, а ясний
місяць почав біліти, спускаючись насупроти за гору.
XXII
Наука не йде до бука
Мотря та хазяйка її, "довгоп'ята баба", ще звечора, перед тим
безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз,
що як у забій забив - день у день... Вони сиділи на печі - й то
померзли. Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати у сіни, а з сіней у
хату та напускала холоду. Видко було, що •ц обхопила якась нетерплячка.
- Чого ти, дочко, рипаєшся дверима? - спитала її баба.
Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:
- Уже наші дівчата улицю збирають!.. Такі дурні... який холод, а вони
співають, аж вулиця розлягається... Як у них і роти не позамерзають?
- Та то вони, видно, на досвітки йдуть,- обізвалася Мотря з печі.
- Ні, таки на улицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я
вийшла...
- Усе тепер пішло не по-людській! - зітхнувши, од-казала Мотря.- Яка
тепер, серед зими, улиця? То по літові та по теплові...
- Та й я, тітко, казала Прісьці... Сміється, дурна, та одно плеще:
виходь та й виходь!.. Сьогодні до їх байрацькі хлопці прийдуть, і
Ковалів Василь прийде... А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що
й по всьому світу пошукати.... як картина.
- То це, мабуть, вони йдуть назустріч? - каже баба.-Сказано:
молоді... їм що? Аби погуляти та поспівати.
- Та й хлопці, чутно, співають,-цокоче дівчина.- Та таких гарних
пісень! Наші хлопці таких і не вміють,- мабуть, то байрачани...
Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром,
накрила покришкою.
- Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! -• сказала та й
шморгнула з хати.
Мотря з бабою тільки переглянулись...
Перегодя трохи, дівчина знову ускочила в хату, затупала голими
ногами, червоними як у гусака, захукала у руки.
- Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!..
Ху, ху!.. (хукала у руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й
собі... Якби не так холодно та не вечеря, то майнула б аж туди!
- Босоніж?..- озивається Мотря не то з докором, не то з радою.
- Ні, взулася б...
- Так тобі вечері шкода втеряти? - сміється баба.- Ото дівка! - Ні,
не вечері шкода - Та я таки й не хочу...
тільки хто ж її варитиме?..
- Як старець копійки,- шуткує баба.
- Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку- тільки:
гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на
чужу улицю не ходили?..
- То, видно, кріпаки попилися, та не помиряться!..- угадує баба.
Мотря важко зітхнула... "Попилися?..- подумала.- Хто ж їх попоїв, як
не він?.." Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні
цокотання веселої дівчини, ні бабині жарти не розважали її.
- Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в'ється так...-
жаліється бабі. І зарані лягла спати.
Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі,
заплющить - і розкриє: їй верзеться п'яне грище. Перевернеться вона на
другий бік, уткне ниць у подушку своє лице,- кашель підступить під
горло, лоскоче, душить... Вона підніметься, сяде, кашляє, схопивши
голову в руки... Сидить... Кашель трохи утих, одкйшов... Думає вона: де
та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смерті перенесе її думка на
його, на сина... та знову на смерть... Насилу перед світом заснула.
Удосвіта не вставала.
Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки... То окликалася
московська розправа.
- Господи! що тільки робиться на вигоні! - вскочивши в хату, замість
привіту, прокричала сусіда.- Москалі стали кружком, обступили кріпаків -
та кожного беруть та й б'ють... Ті кричать, просять, молять... А народу
збіглося на ту бійку дивитися... то й землі важко! А справник, чи якийсь
там старший, як крикне на людей: "Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон
отсюда!" Так усі й полинули,- хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто
через городи, аж тини тріщать, а вони городами та снігами так і
чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..
- А мого там не бачили? - несміливо, боязко запитала Мотря.
- Бачила й вашого. Бігав там та людей збирав: думка була рятувати...
- П'яний? - перебила баба. - Бог його знає - чи п'яний, чи ні. Бачила
тільки, що до кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його москалі
як запопали...
- Та й... де його діли?..- з ляком скрикнула Мотря.
- Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його либонь бито... Та так,
кажуть, немилосердно, що аж кров цівкою...
Вид Мотрин, і без того хмурий, ще дужче потемнів... Схилила вона
сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по
щоках, по глибоких рівчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому
виду...
Баба ще довго розпитувала сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря
вже не чула нічого того. Серце у неї щеміло, боліло; голова, як
отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. "Бито... прилюдно,
принародно бито...- думала вона, заливаючись сльозами.- До горя, до
нужди, до мого безголов'я ще й сорому прибуло... поговору!.. А скільки
ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та шуточок!.. Там у чорну
вкинули, кажуть, чоловіка убив... Хоч і не він,- та вже коли так, то
він! Голову ограбив, писаря... Він!.. І людей перепоїв, на лихе
підбив... Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого,- прости
господи,- душогуба, прилюдно нівечили... били... А воно ж: його тіло -
моє тіло! Його б'ють - мені боляче... Та то ж, кажуть, до живого тіла,
до крові... Господи! уже як на кого узляться люди, то до краю вже
доїдять, до кінця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть,-
усе він, п'яниця, розбишака!.. Та вже коли б хотіли помститися, коли він
заслужив того,- то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж - кожне
бачило, кожне чуло... Пани... а душі людської, серця в них немає! їм,
коли простий чоловік, то все одно, що товарюка... Лупи, бий його прямо
рублем... не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?.."
Вона була тепер сердита на всіх людей, на увесь мир, на увесь світ -
на панство, що її сина побило... Хто їм дав право її дитину
безчестити?.. На москалів, що так немилосердно, по-катівській били; на
людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та
сміялися... У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У
цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її
бідною головою; самий голос бабин, старий та покійний, здавався їй
потайними жартами над нею самою... •"Чужі... чужі... Що їм?.. у них
болить?.. їм шкода?!" -думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так
і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю;
проклинала людей, проклинала свою кохану дитину - свого сина, котрого
так жалкувала... То був болізний лемент душі, глибока ураза серця -
нікому не відомі, окрім матері... Тільки одна мати уміє разом кохати
свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати;
бажати бачити, чути - й не дивитися, не слухати.
На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув
Лушню. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз
з печі, вийшов з хати та й потяг прямісінько у Крутий Яр.
- А що Чіпка? як? - стріли його товариші.
- Нічого... живий! Усе гаразд... Глядіть тільки: ні слова, де були.
Сказав -у чорній сиділи...
І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався;
розказав і про останню розмову з Чіпкою; радив пристати... Пацюк одразу
згодився, Матня упирався.
- Стань у службу,- казав він,- ніколи й чарки горілки випити...
Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже,
він згодився найнятись не в кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці
або у броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три
пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.
Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся у свитину й пішов
до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.
- Добридень, бабо!
- Добридень.
- Що мати - у вас?
- У мене... А що?
- Та нічого. Я до матері, коли можна.
- Іди.- "Чого це він?.." - подумала баба, і страшно їй стало. Вона
мерщій у хату.
- Мотре! Мотре!
- Чого?
- Син іде...
Мотря не одказала ні слова - тільки затрусилася... То морозом її
осипає,- вона біліє, то у жар
укине... " - Чого він іде? - за Мотрю спитала дівка.
- Не знаю,- одказала баба. А тут і Чіпка в хату.
- Добре здоров'я вам, бабо, й вам, мамо!
- Здоров був. Чіпко,- одказує баба. Мотря одвернулася; сльози заслали
їй очі... Усі мовчали. Чіпці ніяково стало... Зом'яв він у руках свою
шапку і несміливо промовив:
- Я до вас, мамо...
Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов
стеля нагнітила...
- Чого ти до мене прийшов? - нешвидко вже вимовила Мотря, усе-таки не
глядя на Чіпку.
- Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тоді був, п'яний...
зневажив вас... зобидив кріпко... За те мене бог покарав... Простіть
мене! не гнівайтесь уже
на мене!..
Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох,
котилися по виду, падали на долівку... У душі разом заговорила і одрада,
і жаль, і докора... їй любо, одрадно було, що син покорився, що він
побачив, якого лиха наробив собі, через свою дурну голову та ледачу
волю, що він повинуватив себе перед нею, перед матір'ю, котру образив
так... І разом вставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила,
як обценьками, материне серце, прохалася вилитись хоч у гірких
докорах... Мотря, умиваючись. сльозами, стала ганьбити сина.
- Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому ножаліти?.. А
як тоді,-так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?..
мене на старість . пустив по чужих людях тинятись... шматок хліба од
чужих людей приймати... таке про тебе слухати?.. Що ж мати,- ворог
твій?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй
дитині, щоб йому було краще! А ти зараз - угору; зараз - сяка та така!..
А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба?.. Зараз до неї? Що
- добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася... А
тоді... мати слово скаже,- а ти десятеро... мати заплаче,- а ти у
бучу!.. А я тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила, .щоб тебе
провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, угору -
не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок
недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала?.. не ображав би ти
її серця так!..
- Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть... забудьте! То було давно,
колись... Що ж п'яний чоловік?.. П'яний-дурний... Самі знаєте: не
поставить свічки, а звалить!..
Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собі додала ганьби
та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло
порога... Мотря глянула на його - і разом перевернула своє серце на
великий жаль.
- Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не
оставили?..- сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болізний
вид.-Дивись, як на виду спав... поблід, позеленів!..
- Спина, мов печена, болить,- жалівся Чіпка.- Скажено били!..
- Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються
над людьми!..
- Чули ми, Чіпко,- умішалася баба,- чули, аж сюди до нас крики
доходили... Так, немов мерці з домовини, тільки:-о-о-ох!..
о-о-ох!..-стогнали...
- Вони, мабуть, тебе до живого побили? - знову питає Мотря.
- Та є всього...
Мотря скривилася, мовчала.
- Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає?
- трохи згодом питає.
- Ні, є... та не переміняв.
- Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш -
ятритиметься... гірше буде!
- Присхне!
- О, бодай тебе! - усміхнулася баба.- Присхнеіі Сідай, чого ти стоїш?
Чіпка сів поруч з матір'ю. Мотря дивилася на його та трохи не
плакала. Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно
поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь
другого пальця .на лівій руці... - Де ж ми, сину, житимемо?-геть уже по
розмові запитує Мотря.
- Доживайте вже, мамо, зими у баби: я заплачу, що там баба скажуть...
- Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба
Мотря у мене хату пересяде чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти,
сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні,
по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!
- Спасибі вам, бабо, за вашу ласку,- дякує Чіпка, кланяючись.-Так,
мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся у винниці до весни...
- Не йди туди, сину,- перебила його Мотря: - не наймайся у
жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели... Стань краще де у тік та
зароби хліба... Діждемо весни - треба щось їсти... А може, де поля
роздобудемо - буде чим засіяти...
- Добре, мамо... Стану у току. Там у Крутоярській економії, кажуть,
багато хліба зосталося... Казали, що німець, либонь, наймає: хто хоче -
за гроші, а то - з коробки... То я, мабуть, .стану тепер за хліб. А там,
як зароблю,- тоді й за гроші...
- Добре... Хоч і так зроби, сину.
Попрощалися.
Того ж таки дня, надвечір. Чіпка зібрався, пішов у ','и.. Крутий Яр.
На другий день добув десь ціпа і молотив ;
у клуні, аж на сажень солома летіла угору. Де та - /-і) сила і хіть
узялася! Такий робітник з його-золоті 'і. руки. Німець - і той підхвалює
Чіпку, другим на зразок ставить...
- Шіпка карошь работай... как бідло!..
- Еге!..- сміються піщанські козаки: - що то московська наука! Уже й
наш верховода у Крутому Яру з ціпом... Воно-таки дивне діло - лоза!.. А
то - господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі
важко; а після свят-зовсім здуріли!..
Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та затикала вуха,
проклинаючи панів, москалів і людей, Що сміялися... Чіпка був на роботі.
Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила у свою хату.
Скільки вона лиха у тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних
днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила у
безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи у старій пустці, почне
пригадувати Мотря усе, що тільки стара пам'ять у голові задержала...
Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову
теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідає який день своєї хатини...
А вночі - тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги
тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та
переходити! Такими думками тільки й жила.
От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається, грає на
весну-красну, гріє - уже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг
м'якшає, лід дірчавіє, чорніє, коло хати вже поодтавало, дітвора
висипала з хати на приспу, проти сонця з козачками грається... Весною
дише...
Кріпаки раді такі, що діждали весни - першої вільної весни, що годі
на панів робити...
- До шинку, братця! за волю!.. за волю!..-гукали вони, прямуючи в
шинок. •>
Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею
наділяє... Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще
чим... другою неволею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга
неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...
- Не хочемо землі!.. не треба!.. До слушного часу! - гуде громада,
сподіваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без
грошей... Вони думали, що цар волю дав - і землі подарував; а то уже
самі пани видумали якусь плату... "Та вже таки колись правда зверху
буде!"-думали вони і стали дожидати "слушного часу"...
Піднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пісках,- гукали про
той слушний час скрізь по Вкраїні, по всіх хуторах, селах... Одгукувався
крик той по повітових городах... Сказано - всюди, де тільки темний.
помучений кріпак, котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був
волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибуток,-
скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею...
Нічого робити - прийшлось тую волю силою вгамовувати... Настала
москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волості до
другої - та прописують "слушний час"... Тим тільки й служать, що своїх
іноді братів та батьків дубасять, в'яжуть та везуть у город, У тюрми
саджають... А туди пішов - як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір
пішов; той на каторгу!..
Чіпці тепер нійоли дослухатись до всього того. Вкут/й" пі з матір'ю
він день у день коло хати порається. Роз- крив її, оббив зокола й
зсередини; трухляве дерево ви- 1 кидає, нове вставляє-ціле; нові крокви
становить, околотом вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться; //. . їх
сміхи та пісні з самого раннього ранку розбур- ' ''-кують село,
розносяться на всі Піски...
До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина:
рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожного
ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з
веселим поглядом у очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на
вгороді, хутко набирала повне рядно й несла через силу у хату. То була
Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася в свою хату, на нове
хазяйство...
Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. 5,. День у день тобі,
як у окропі кипить. Полагодив ха- с ту,- давай погріб обчищати та
оброблювати, грунт новою лісою обплітати, дощані ворота майструвати. Об
Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за
кошару.
Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з
п'ятнадцять сіна. От, уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива-і
серпом, як косою. Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під
його рукою; а там глянь-уже ззаду й сніп , лежить, товстий та
чепурний...
Радіє Мотря, хвалиться людям - не нахвалиться своїм сином.
- От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежку! Тепер його лихий не
візьме! піде собі жити... Шкода тільки, що не жениться... чого доброго,
розволочиться, розледачіє!
Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи дочку на порі,
нишком собі думає іноді про Чіпку, а зустріне,- вітає гаразденько. Не
одна й дівчина зачіпає його своїми любими жартами. Та глухий і німий
Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на
умі, друге на серці. Іноді серед роботи, зложивши руки, він
задумається-загадається... "Ну, що ж з того?" - забувшись, спитає сам
себе та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу...
Тим часом усячина у, них прибуває та прибуває... Минули й жнива.
Надворі осінню пахне. Стало людям вільніше.
Уп'ять піднялась колотнеча... З кріпаків правили викупні. Кріпаки не
хотіли платити. Давай їх худіб-чину цінувати та спродувати... Купив
Чіпка у одного корову, хотів ще коня завести - та не знайшов до
вподоби...
Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в
душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю
- або Чіпка в Грицька з матір'ю, або Грицько у Чіпки з Христею. Забув
Грицько і про той віхоть, що Чіпка був кинув... Та чи до того тепер
Христі, коли у неї мала дитинка на руках?..
Христя вподобала Мотрю. "Вона така добра, така добра, як рідна мати!"
- хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі
побалакати, розважитись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Христю.
Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря
доглядала її сина Василька.
- Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? - раз запитала Христя
Мотрі.
- Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки,- не хоче!
-
- Видно, у його хтось на думці є,- та, мабуть, не посміє сказати.
- Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя
дивитись! Що йому, то йому б - жінка розважила... А то таки й мені. Вже
стара, підтопталася,- все б таки невістка перемінила. Казала йому,
вказувала на вас...-"Он, кажу, бач: побралися люди та й живуть щасливо.
Чому б тобі не одружитись?.." Так і слухати не хоче...- Мотря важко
зітхнула.
- І чому я тепер, матусю, не дівка,- сміється Христя.-От би вашому
синові й пара була!..
- І, вже, дочко! Йому, мабуть, ніяка жінка не вго-дить... тим він і
не жениться. Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:
- Чому ти. Чіпко, не одружишся?
- Хіба воно краще?
- Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить...
- Кий біс! - глухо одмовив Чіпка та засумував ще
дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицько-ве щастя... Та
воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе
смутніший та смутніший, став часто пропадати на цілу ніч...
Жде Мотря, не діждеться... "Мабуть, пішов кудись погуляти,- та щоб
мої очі не бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав
кого..." Подумає вона так сама собі, поголубить у серці надію - і
безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не
питає й Чіпки.
Раз зважилась. Прийшов Чіпка уже світом, зовсім розвиднилось. Сумний,
блідий, грізний...
- Де ти, сину, ходиш? - питає Мотря, глядячи на
його.
- Там немає, де був! - понуро одказав Чіпка і вийшов з хати по
хазяйству,..
Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійницею, бува, якою
спізнався, та соромно признатись?..
А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки... Там у Крутому
Яру німця-управителя підголено;
там на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до . пана у
Красногорці добивалося, та одігнали; у Бай-рацькім лісі знайшли біля
дерева докупи зв'язаних ченця з черницею - і щось багато грошей
недолічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено... Гоготить про все
це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги
розходиться... Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб
цілому
встати.
- Ну, та й літа ж тепер настали! - балакають старі люди.-Мабуть, уже
незабаром кінець віку... Недаром таке на світі коїться! Чому за наші
молоді годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке
не розказували?.. Тоді татарва була... палила городи, села, людей
різала, у полон полонила, на ясир гнала... А тепер?.. Он, церкви
крадуть!.. Хто?-татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними розладдя
пішло... Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не веде; брат на
брата встає; сестра з сестрою ворогує;
жінка на чоловіка отруту готує... Усі - як подуріли, як показилися! А
халамидників, повійниць - скільки!.. А покриток та дівчат абияких!!.
Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити...
А тепер... дочка з Москалем спить, а мати
кожухом прикриває... 0-ох, господи! як ще ти терпиш нас на світі?..