Велике село  Піски.  Розкинулось,  розляглося і  вздовж,  і  вшир,  і
впоперек на рівній низині,  в балці, а перед самим селом мов хто борошна
насипав -  білого піску серед чорної землі.  Так, наче хто білий килимок
прослав,  щоб  витирати ноги,  вступаючи в  село.  Посеред  села  стоїть
невеличка старенька церковця,  трохи перехилилася на один бік і вросла в
землю.  Не тільки покрівля,  де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти
церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами...
І  палац оже,  видно,  давній,  та ще й запущений.  Стіни пооблупувані -
де-где  вивалюється  цегла;   покрівля  поржавіла;  у  вікнах  шибок  не
долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений -
заріс густою муравою.  Тільки дві  протоптані узенькі стежечки тягнуться
через увесь двір до двох невеличких будинків -  по один і  по другий бік
палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Піски перед волею.
   А  літ за  півтори сотні не тільки цього палацу,  а  й  самих Пісок і
сліду  не  було.  Там  стояло невеличке сільце,  або  краще -  невеличкі
хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було
всього,  може,  хат з  п'ять,  а то все -  землянки при самій землі,  як
могилки,  повіддималися.  Тільки один димар нагадував,  що то не берлога
звіряча,  а людська оселя,  що берегла людей од звіра і од лихої години.
Землянка була з присінок,  схожих на рів,  та хати -  льоху. У хаті була
піч,  не можна зварити їсти та погрітися;  одним одно віконечко-мале, як
оддушина у бджоляниках,  виглядало збоку на шлях.  Недалеко від землянки
стояли кружком верби,  мов зачаровані дівчата,  а  посередині -  чорніла
яма,  обставлена очеретом.  То -  копанка для води. Огорожі - ніякої. То
тепер тільки стали городи обгороджувати,  а тоді - ніхто цього і в думці
не мав.  Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь,
заори,  скільки хоч -  ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній
пан полковник або сотник подумає:  "Ловись,  мов, рибко, мала й велика!"
Поки  там  пан  налагодиться  сплести  невода,   рибка  собі  в  затишку
плодиться,  прибуває,  виростає...  Серед  пустих степів красуються,  як
квітники,  веселі хутори,  присілки,  села;  де-где вже, посеред села, й
церква біліє,-  ще здалека горить хрест на сонці... Так уродилося багато
сіл і  хуторів кругом Гетьманського.  Де  був колись бір -  стало велике
село Бірки;  серед ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки - малі
й  великі;  там,  де  колись на  лощині вовки вили та лисиці нори рили,-
красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.
   Оже,  як  не  давно Піски настали,  що  вже  почала -"вивітрюватись і
людська пам'ять про їх настання,  та .  людська пам'ять не сховала того:
коли і як оселився у них захожий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки
   людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з
довгими усами,  з  закрученим за  ухо оселедцем та що він ще довго після
того,  як  оселився,  не  кидав  свого  запорозького звичаю -  воювання.
"Воював,-  казав він,-  з ляшнею,  воював з башею,  воював з татарвою, а
тепер воюватиму-з звіром!" І дивись:  скинув рушницю на плече та " потяг
подовж поля -  скільки оком зглянеш... Немає день, немає два, іноді й на
третій не видно. А там - глянь! і несе шкур п'ять або шість вовчих.
   Отак Мирін доки воював,  доки бився,  рубався, поки й сам не набіг на
свого звіра,  що  й  його звоював.  І  ніхто другий звір той,  як Марина
Зайцівна - з піщан-ських-таки хуторів козача дочка.
   Ішов якось раз Мирін з  полювання додому.  Сонце стояло на вечірньому
прузі,  а ще як огнем пекло.  Вітер подихав гарячий-гарячий...  "Доходжу
я,- каже Мирін,- до Зайцевого хутора - виморений, змочений потом. Пити -
аж  душа горить.  Коли -  зирк!  -  вискочила ласочка з  земляної нори з
відерцем у руках та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро,
то у мене аж закипіло всередині... Піду, думаю, нап'юся води холодної...
Іду.  А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає... Та
таким же  то  любим голосом,  таким важним співом -  аж за серце хапа...
Підходжу я...  "Дівчино! - кажу,- дай лиш води напитися!" - Вона глянула
на мене -  любесенько так... та й співати годі... А мені вже тоді й пити
перехотілося...  В її чорних,  блискучих очах втопилася моя згага! Подає
вона мені відро;  нахилився я... "А бодай тебе,- кажу,- з такою водою...
яка мутна та нечиста!" Та вже хотів був напитися... Вона -хвіть відро...
Води  -  як  не  було,-  тільки  калюжка  на  землі  стала.  "Стривайте,
стривайте,-  зацокотала дівчина,-  я друге витягну!" -Та за відро, та до
копанки...  Прихилилась,  витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як
сльоза... Напився я,- трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував та й
пішов...  Приходжу додому.  Що за знак?..  з ума не сходить моя дівчина:
так перед очима й вертиться...  "Що за нечиста мати?  - думаю.-От тобі й
напився води!.." Переходить день,- все одно, що вчора. Минає другий,- не
забувається...  Піду на полювання,-  вона мені, наче мара, з-за бур'янів
привиджується!!  Раз на вовка хука дав;  удруге схибив;  за третім разом
заряд у пеньок всадив... Овва! зовсім здурів...
   - Так воно ж,  бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині
- хліб робити!  -  сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця
на хутір.  Розказую йому свою пригоду та разом,  ніби шуткую-чи, й дочку
сватаю. Гомонимо собі удвох... Кликнув Заєць Марину,- старої не було, за
рік перед тим умерла...  "Отак і так,-каже дочці: -сватає тебе Мирін, Чи
підеш?" А вона-звісно,  молода, сором'язна: "Не знаю",-одказує... "А хто
ж зна?"-питає батько.-  Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре
та й справу зробили. Узяв він та й поблагословив нас. А через тиждень, у
неділю, пішли ми до попа на По-биванку та й повінчалися..."
   З  того  часу  заржавіла січова  рушниця,  злігся порох,  розгубилося
креміння.  Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати,  а Марина -  сина
Івана колихати...
   Серед  широких та  розлогих степів,  на  вільнім просторі,  вирощував
Івась свою молоду силу. Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася у
жилах малої Дитини.  Найлюбішою забавкою було йому будувати та  розоряти
землянки,  вали,  окопи, шанці... Чуючи од батька страшні приповісті про
війни та походи на
   Туреччину,  на  татарву,  на панів-ляхів,-  Івась перекладав усе те у
дитячі іграшки.  Оце зробить окіп та й  давай його розвертати -  буцім з
бою бере...  Батько дивиться,  сміється.  Любо старому рубаці згадати на
своїй дитині свої молоді літа!  Він,  було,  Івася й підохочує: "Ану-ну,
синку! учися змалу: на старість- як нахідка буде!"
   Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був
одним один. їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик,
а тут - не дай господи! схопиться яка завірюха з башею або з татарвою та
замче її  ясного сокола бозна за  який  край  світа,-  вона його,  може,
більше й не побачить...  Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі,
зложе він свою русяву голівоньку,  а  вона,  мати,  не закриє очей своїй
рідній  дитині:   їх  хижі  орли  з   граками  по-викльовують,   голодні
вовки-сіроманці  порозносять  жовті  кості...   Хіба   тільки  зозулька,
неутішна віщуня,  принесе вісточку,  що  її  син  бідолашний поліг серед
чистого поля!..  Важко матері,  таке згадуючи:  гірко та  сумно на душі,
боляче в  серці -  так,  наче хто шматочок одриває од його...  І  Марина
падала навколюшки,  молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир
на  її  рідну сторону і  захистила від  напасті!  Жахаючись тії страшної
хуртовини,  яка тоді часто й густо підіймалася,  материне серце боялося,
щоб Івась у  іграшках,  бува,  не  привчився до неї.  І,  коли батько ті
іграшки підхвалював.  Марина гримала на батька й  на сина,  що збив таку
кептюгу коло землянки.
   А ввечері,  як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву голівоньку
у свої руки,  цілує,  милує і стиха,  любим голосом,  малює йому картину
іншого життя...  життя тихого пахарського побиту: літньої праці на своїй
добрій ниві;  зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих
діток,  що одно говоре,  друге белькоче, а третє у колисці мугиче; серед
добрих сусід,  що - не дай, боже, хвороби - і одвідають, і провідають...
не то, що січове товариство, котре всюди несе смерть за собою!
   Івась після того хилився на  материну руч.  На другий день уже він не
рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив
собі по городу або по полю та весело виспівував.
   Такі речі разом вривалися у Івасеву голову.  Дити-  на сама не знала:
що робити,  кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На
другий день Івась і  воює з нею.  А тут мати,  увечері,  своїм пестливим
голосом нашепче дитині про  любов  до  всього живого:  Івась  кидає свої
боїща  та  руйнування,  любується красою світовою,  квітучими рослинами,
жив-лом  усяким -  пестить козачків,  сонечко,  коників,  слухає дзвінку
жайворонкову пісню...  Гляне батько на дитину :  той Івась, та не той! -
не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм...
   - А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? - питає батько.
   - Не хочу!
   - Чому?
   - Мати не велять...
   - Чому?
   - Кажуть:  грішка змалечку привчатись,  як з людьми битись... Треба з
ними у миру жити!
   - Бреше мати!  То з  добрими,  то й у миру;  а а лихими -  коли їх не
вкладеш,  то  вони  тебе  уложать...  Оже  важчим здається Івасеві тихе,
люб'язне материне слово,  ніж  суворе та  грубе  батькове.  Так  що,  як
повернуло Івасеві на  шістнадцятий рік,  то він зовсім покинув іграшки у
бої та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й
це  все  було  хлопцеві за  іграшку,  а  далі -  увійшло у  його щоденні
клопоти,  близько припало до серця. Став він уже більше нудьгувати тоді,
коли підласий або  сірий віл захворіє,  ніж од  приповістки батькової за
татарський набіг...  Мати раділа.  Та й батько -  не то,  щоб легко було
його січовому серцю дивитись,  як замирала в  синові лицарська вдача,  а
вже ж  і  батько не дуже горював від того...  Кругом уже старе лицарство
розтавало.  Не  стало рівності -  не стало братства.  Козацька старши що
колись вибираючи,  на  її  голови груддям кидали,  щоб не зазнавалася, -
позадирала депер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала...  
Дряпіжники, сутяжники,  всякі військові товариші розкинули  свої  тенета 
-  і, як зайців, ловили в них просту темноту...  Не стало уже й гетьмана.  
Та й навіщо він  "годі, кому він тоді здався?!  Кругом  Україну  облягло 
панство, позалазило в саме саме серце — і, як те гайвороння, шматувало її 
полумертвий  труп...  Зажурились  наші  левенці — та  вже  було  пізно!..  
Та  сама земля,  котру вони  довгими списами скородили,  своїми кістками  
засівали, обороняючись  од лютих  ворогів,  стала  для них  ворогом,  од  
котрого приходилось тікати... Піднявся струс, біганина... З одного місця 
переходили  люди  на друге,  шукаючи волі,  бажаючи панів здихатись — не 
чужих, а своїх уже кревних панів!

 Од  панів тікали у  козаки,  давали військовим дряпіжкам басаринки, щоб  
записали  у  "компут  козачий";  а козаки  не  вряди-годи  шукали  ласки  
у  панів  -  бігали од  козацької старшини,  просилися "під протекцію"...  
А  пан  і  старшина -  як брати рідні!   Ворон ворону  ока не виклює.  А 
часто - сам пан, сам і старшина... Хто сам собі ворог?

    Правда,  піщани ще  були вільні.  Та  що  з  того,  коли приходилось
дожидати,  що  от-от  і  їх  залигають...  А  кругом неволя,  кругом сум
людський -  нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки,
та й  ті повернулись у  розбишаки,  а  не справжніх лицарів.  А  тут уже
чутка:  Текеля на Січі попорався!!  Розтеклося товариство -  хто куди...
Одні -  в  землю;  другі -  до  турка;  а  треті-на  Вкраїну,  до плуга.
Придибало їх щось два чи три й у Піски -  та незабаром і померли. Тільки
й пам'ятки,  що церков почали будувати... Все це переживав старий Мирін,
за  плугом ходячи;  все це переболіло його гаряче серце,  коло хазяйства
нудячись...  Зостався Мирін сам собі,  як палець.  Як дуб серед осичок в
лісі,  так  він  серед піщанської громади.  Один одинцем!  І  син,  його
кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося
січовикові волочити життя на старість...  І  скрізь вороги -  і  ворогів
немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо,
хоч умирай...  А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука
шукала потягатись з  ворогом...  Так же й ворога,  окрім свого хатнього,
немає... Сумно й глухо!
   - Пустіє,  глухне  наш  край!  Незабаром  й  запліснявіє серед  такої
каламуті! - казав іноді Мирін, згадуючи давнє.
   - І  порядки які тепер настали!?  Що воно за порядки?..  Свій свого у
неволю правторить...  Старшина козацтво унівець повернула...  Усі  землі
посіла...  Недаром у пісні співають:  "Ой,  дуки ви, дуки, позабирали ви
наші  степи  й   луки!."   А   тепер  на  них  чужими  руками  роботизну
справляють... Ой, не так колись було у нас на Січі - у нашому козацькому
краї! Усі рівні, усі вільні... Сьогодні ти отаман, а завтра - я! А землі
- скільки хоч...  Ори,  сій,  жни, де любішу місцину вибереш... Сказано:
воля...  А тепер?..  тепер що?..  Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні!
немає добра... немає - та вже, мабуть, його ніколи й не буде! - додасть,
як гвіздком приб'є, та й замовкне.
   Люди слухають, похнюпившись. Інші - потилицю скребуть...
   Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:
   Із ляхами-панами ми билися,  рубалися,  вставали,  як один чоловік...
Навіщо?  На  те  хіба,  щоб  нас  нашою  ж  старшиною побито,  у  неволю
повернено?!  Це на те й  вийшло:  нашим салом та по нашій шкурі!  Ну,  й
носіть її, здорУві, поки ще ціла... поки не здеруть... А через віщо все?
Усе через те,  що кожне само про себе дбає...  Братове лихо - чуже лихо!
Немає єдності -  чорт має  й  волі!  А  якби гуртом забрали ко-~  си  та
шарконули всю кропиву...  От  би -  так!  Чого дивитесь?  Косіть,  кажу!
Косіть,  а  то  гірше буде!..  ?  Отак не  раз і  не два вигукує,  було,
розпалившись,  п'яненький Мирін  своїм  сусідам,  як  посходяться де  на
гулянку, під неділю або під свято.
   Піщани слухають,  міркують... Дехто з давніших хліборобів і заспорить
з  Мироном:  як і  в старину добра та ладу не було,  а були тільки бучі,
колотнеча та сваволя.
   Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли!  Що ми терпіли від
турка та  від москаля!..  Та  часом і  свій брат запорожець,  як,  було,
убереться у хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!
   - А тепер? а тепер? ? - кричить Мирін.
   - А тепер -  що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо... У нас і хліб б, й
скотинка прибуває, і захист безпечний... Живемо, як і люди!
   - Живете?  -  кричить Мирін.-  Нидієте,  а не яси-аете! цвітете... Та
постойте, постойте трохи. Буде й вам ге, що ведмедівцям! Попомнуть і вам
боки,  -як поділь-Цям!..  Тоді знатимете:  чи живете, чи ні! Побачите...
Видно вже - відкіль вітер віє...
   - Поки   хвалько  нахвалиться  -   будько   набудеться!   -   Бевзні!
нікчемники!..  пеньки  головаті!!  -  закричить  наостанку  Мирін  та  й
затихне...
   Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть
руку  за  Мироном.  Почнуть на  всі  боки  кастити теперішні порядки,  а
найбільше - панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан
полковник над людьми знущався,  а  як пані 'полковниця черевиками зуби й
очі вибивала,  як по цілому тижню у колодках морила сердешних дівчат, як
їм  коси різала,  голову дьогтем мазала і  пір'ям натикала,  як ніхто ні
женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці...
   - Та  воно  й  правду каже дядько Мирін,-  процідить хто-небудь крізь
зуби.- Воно б то й викосити... та нікому!
   Мирін сидить,  насупивши брови,  червоний,  як жар,-  мовчить.  Видно
тільки,  як  у  його груди то  підіймаються,  то опускаються та як іноді
з-під густих
   брів блискає блискавка...
   Отак  поспорять,  покричать;  одні поблагословлять,  другі прокленуть
тодішні порядки та й розійдуться.  А на завтра -  і ті, й другі знову за
щоденну хліборобську працю.
   - Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не
   зайняли, то тепер - байдуже!
   І  порплиться кожен собі в  господі,  як  курка на  гнізді.  Вимощує,
підмощує,   смиче,  обсмикує,  курчат  висиджує...  Ростуть  Піски  -  і
багатіють...  Не  вряди-годи -  дивись:  ні  відсіль,  ні відтіль,  та й
вирветься який захожий:  або  з  нової Січі,  з-під  турка (бо  там віра
турецька,  земля бусурманська!),  або з-за Дніпра, від ляхів - та все на
вільні степи,  все на  вільні степи...  Зопне курінь,  викопає землянку,
візьме жінку та й заживе тихим хліборобом.  Глянь: землянка по землянці,
мазанка по мазанці - з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село,
з улицями,  з городами,  з садками,  з левадами!  Спасибі запорожцям,  і
церков своя. Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб
брати.
   Уже Івасеві за двадцять років минуло.  Парубок літній -  час би вже й
про жінку подумати.  Так же  батько -  не  хоче про невістку й  слухати.
"Молодий ще!" -  було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби
згадали про невістку,  каже:  "Ще молоко не обсохло коло губів!" Усе ще,
мов, чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як
почув Мирін, Що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик
соромився про це нагадувати) та й каже:
   - Нічого вже  тепер  дожидати...  Годі!  Не  так  уже  поцвіло все  -
хліборобським ледарством припало...  Не козакувати вже ні нам,  ні дітям
нашим...  Не треба нас!!  Минулося козаче царство,  настало хліборобське
господарство...  Пора  й  синові  хазяїном стати...  Час  йому  пошукати
дружини - своє кубло звисти!
   А  мати -  давно вже й дівчину нагляділа.  У заможного козака Кабанця
була  одним одна дочка Мотря.  Уродлива,  моторна дівчина;  працьовита і
невсипуща хазяйка.  Мати синові:  так і так -  оте й те казав батько.  У
Івася аж усміх пробіг по лицю. Рає мати синові-Мотрю. А в сина давно вже
серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.
   Порадились отак;  поблагословив батько з матір'ю святим хлібом Івана;
важко здихнув старий; мати заплакала - і вирядили старостів до Кабанця.
   Кабанець добре знав старого Мирона,  знав Марину і  рід Маринин.  Все
люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п'яниці. Чого ще?
   - Як  знаєш,  дочко!  -  каже Мотрі.  А  Мотря стоїть коло печі та  в
запічку колупав-Почервоніла, розгорілася - ще краща стала, ніж була.
   - Як мати скажуть...- одмовляе батькові.
   - А що, стара?-Кабанець своїй жінці: -Кажи ще ти!
   - Та  що  ж   мені  казати?   Марина  жінка  добра...   Мирін  трошки
крутенький... Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок - хоч куди!
   - Ну, то й будьмо сватами! - одказав Кабанець старостам.
   Пов'язали молодим руки,  поблагословили їх  святим  хлібом  з  сіллю.
Вернувся Іван  з  великою  радістю:  принесли старости обмінений хліб  в
батькову хату.
   Через два тижні повінчали молодих.
   Зажив Іван Ґудзь з  своєю молодою дружиною тихо та мирно,  люб'язно -
спокійним  хліборобським  життям.   Землю  паше,  добро  складає.  Мотря
порядкує з свекрухою в хаті.  Живуть - як мед п'ють... А тут уже й дітки
пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на
старість утіха й  забавка І А хлоп'ята справді вдалися -  нівроку;  один
Максим,  другий Василь,  а третій Онисько - здорові, червонощокі, повні!
Раділо серце батькове та  материне,  на  їх  дивлячись;  раділа й  стара
Марина,  гойдаючи онуків...  Один  тільиї  Мирін  на  все  чогось понуро
дивився...  Одначе й  вїн частенько садовив на коліна до себе Максима і,
поки  дитина  забавлялася  його  здоровенними  сивими  усами,  він  йому
розказував грізні приповісті про давні чвари...
   Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука.
Максим полюбив діда  більше батька,  матері;  прийшлись йому до  вподоби
його розкази страшні,  а іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити -
розумні,  правдиві,  добрі...  Уподобав і дід свого цікавого й моторного
онука.  На  крайнім порозі життя оддав старий своє,  літами та  негодами
побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю,- молодість
прилипла до старості. Жили одним життям;
   тішились  однією  втіхою;  сумували  одним  сумом...  Старий  січовик
натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

   Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й
онукові -  дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм
важким колесом - та й закрутило Піски... в неволю!
   Їхала недоля до ляхів у гості,  та завернула в Піски.  Пронеслася, як
грім грянув,  чутка:  піщан оддали генералові!  Під  той  саме час  ляхи
закуйовдились.   Затіпалось  розшматоване  тіло   Речі  Посполитої,   як
тіпається індик після того,  як  голова одрубана.  Як  не рвався,  як не
кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі,-
нічого не  вдіяв...  Він  прокляв тоді вельможне шляхетство,  що  довело
отчину до смерті,  наткнувся з  горя на свою смерть,  швиргонув геть від
себе,  як більше не потрібну,  гостру шаблю-і закричав не своїм голосом:
"Капут  Польщі!.."  Одгукнувся той  крик  далеко-далеко  -  аж  у  самих
Пісках...  Досталися Піски панові Польському... Що ж то за пан? Хто він?
де  він узявся?..  Кажуть би то,  що то був небагатий шляхтич -  з  тієї
"голопузої шляхти",  котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх
дворах,  пила їх меди;  вина,  оковиту,  їла хліб, надбаний "хлопством",
танцювала під  панську  музику,  вибирала  вельможного магната  -  свого
патрона -  в уряд,  у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах,
кричала,  коли хотів її владика:  згода!  а  підчас готова була за свого
хлібодара витягти з піхов гострі шаблі -  і розливати братерську кров...
Гультяї,  свавольники,  дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали
до другого,  котрий більше викочував їм п'яного трунку,  котрий розкидав
їм  зароблені хлопськими руками  гроші...  Магнат лютився,  розсупонював
свою калитку, кидав п'яній зграї золоті червінці, переманював ними щирих
прислужників від третього магната,  заводився з тим,  що переманив його,
бажав помститися...  і знову розливалася, шуміла річка братньої крові...
Та так не раз,  не два-  таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського
панування,  аж  поки  Польща  впала,  розшатана руками свого  безпутного
вельможного шляхетства...  Магнатам же  -  байдуже!..  У  них було землі
неміряно:  були хутори,  села,  навіть цілі городи - не десятки, а сотні
сел по нашій розкішній Україні,  скрізь -  скільки оком зглянь - од Сяну
аж  до Дніпра широкого;  у  тих хуторах,  селах та городах жило десятки,
сотні тисяч люду,  з  здоровими до  праці руками,  котрі,  наче сам бог,
розгнівавшись,   присудив  трудити  на  одного  вельможного  дармоїда...
Магнатам було -  байдуже!  Зате урвалася нитка "голопузим"...  То було у
пана в  дворі-  і  ситий він,  і  п'яний;  а  тепер-не  треба вже панові
конниці,  пікінерів,  жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в
Бадені...  Що  ж  було робити тим  голодним ротам,  котрі призвичаєні до
гулянок,  до сваволі,  а  не до праці?..  Чим його й де його годуватися,
обуватися?..  "Голопузі" сипнули по всіх усюдах... Поробились окономами,
управителями,  посесорами  невеличких  маєтків,  а  деякі  побрались  на
службу.  По-Дрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж До самої
холодної Неви...  Заліз у якийсь полк,  терся по передніх вельмож,  поки
таки дотерся до генерала... І До Пісок!
   Не вспіли піщани одуматись,  як приїздить сам вельожний у Піски,-  та
ще й не сам,  а з якимсь жидком -  обтіпаним, обсмиканим, у довгополому,
зайол-заному балахоні,  у ярмулці на голові,  у патинках на ногах... Хто
зроду не бачив жида,  не знав,  на кого більше дивитися: чи на генерала,
чи на його жида,  що ходив за ним слідом - мов пришитий до генеральських
хвостиків...
   Генерал прочумав піщан перший.
   - Тепер уже ви не козаки,-  сказав він,  зібравши громаду.-  Годі вам
гайдамацтво плодити!  Тепер ви  мої...  За  мої щирі послуги сама цариця
пожаловала
   мені Піски...
   - Як це? що це? з якої це речі?? - загула громада, як гуде море перед
бурею.
   Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.
   - То це,-  каже,-  так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на
вільні степи пора?..  Помагайбі!..  А хіба там забули, який уговор мали?
га?.. забули??.
   Генерал трохи подався назад, пильно дивився на
   Мирона;  з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика
з пейсами...  Люди поторопіли...  Тихо... ніхто ні пари з уст... Генерал
чув, як тіпалось серце в Мирона...
   А Мирін проказав ото генералові та до громадян:
   - А що,  люди добрі?  Не я вам казав?  Не я вам пророкував?..  Отже -
радьте тепер! Селяни, як жуки, загули...
   - Не  діжде!  Довіку  не  діжде!..  Щоб  ми  робили?..  щоб  ми  йому
служили?.. Не діждеш, ляше!! Генерал не витерпів.
   - Молчать!  -  закричав він,  ще  й  ногою тупнув.  Жуки  притихли...
Посунулись назад трохи...  Мирова.  не видно... Мирін під шарпанину десь
дівся... А генерал, мов по команді, викрикує:
   - Земля моя!.. цід-мої!.. івсе моєї!.
   - Брехали  твого  батька  сини,  та  й  ти  з  ними!  -.  хтось  йому
зсередини-Як  хто  приском  кинув  на  вельможного!  Підскочив до  лави,
зацідив по уху переднього -  той аж стовбура став,  закричав на звощика,
пхнув у повозку жида,  що вже давно вертівся коло повозки, вскочив сам -
і тільки курява встала...
   Крайній підвівся,  покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і
обізвався до товариша:
   - Оце так!.. Оце поздоровкався!!
   - Чом ти йому зубів не полічив? - загомоніли кругом, з усіх боків.
   - Еге...  чом!  Коли  він-біси  його батькові-не  вздрів,  звідкіля й
вихопився!..
   - Чому  ж  ти  його  хоч  на  повозку не  підсадив?  -  жартує  хтось
зсередини.
   - Тому, що за твоєю спиною не ховався! - одка-зав з обидою крайній.
   - Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!
   - Охрестив!!,  о-го-го...  го-о,  го-о!..  То справді -' охрестив!..-
регоче громада.
   З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник та й Хрещеник.
   - Та буде вам!  годі!  - гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як
лунь головою.- Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?
   Регіт затих. Громада загомоніла:
   - Та ми й до Києва...  ми й у столицю...  ми до самої цариці!.. Що це
за напасть? Де ця проява вирискалась?..
   Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...
   - Чи  не  з'їздили б  ви,  Мироне,  у  столицю розвідати...  Що це за
причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?
   - Щоб я їздив?  щоб я просив?? - закричав Мирін не своїм голосом.- Та
краще я  всю  свою сім'ю під турка виведу!  Легше в  бусурманській землі
зогнити, ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти...
   Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи...
   Зажурився й старий січовик.  Не їсть,  не спить...  "Син...  онуки...
своя кров...  своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволі!.." Так
шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!
   Коли це -  одного вечора пропав старий.  Немає ночувати, не приходить
уранці,  не  йде обідати,  не  вертає й  надвечір...  Де він?  Де старий
січовик Мирін Ґудзь?..  Чи  не бачили?  чи не чули?..  Ніхто ні чув,  ні
бачив.   Переходить  день;   минає  другий,  третій...  як  крізь  землю
провалився!  Марина -  плаче. Син - сумує. Невістка - як з хреста знята.
Діти - і ті притихли, мов і в хаті немає...
   А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не
   дожидає,  поки  піщанська громада самохіть підставить під  ярмо  шию:
"Ори,  мов,  вельможний пане!" Генерал знає,  що вола треба призвичаїти,
щоб,  коли  скажеш:  "ший!"  -  він  шию  підставив...  А  поки  то  він
обходиться, треба його силою неволити... Генерал своє робить...
   То немічний дбає за силу,  а "генералові - що? Покотив у Гетьманське,
розказав,  який  бунт  підняли  піщани,  як  неуважно  прийняли царицину
милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками,- нєх їх дзябли візьмуть!.. А
на другий день знову приїхав у  Піски,-  та тільки вже не вдвох з жидом.
Ще  чуть  зоря займалася,  у  Піски вступала москалів рота.  Налетіла на
Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити...
   Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати...
Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали
за  батюшкою,  щоб  одправив  молебень.  Батюшка  побоявся -  не  пішов.
Трохи-потроху піщани закричали,  заґвалтували, що вони ляшкові довіку не
покоряться,  що  від ляхів діди та  батьки їх тікали сюди на слободи,  а
тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б ще довго ґвалтували, коли б
прикладами ротів не заціпили...
   Порозганяли їх  по  домівках.  Як  схарапуджена отара,  кинулись вони
врозтіч...  хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі
аж  на  піч позалазили...  Такий сум,  наче на  село божа кара впала або
татарва найшла... Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома,
боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів - як той кріт у норі...
   Такий переполох -  генералові на руку ковінька.  Він безпечно ходив з
хати в хату - робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо
слідкував за  паном,  як  вірний собака за  стрільцем.  На ніч поїдуть у
Гетьманське, а на ранок - знову у Пісках. Пише та й пише...
   Поки генерал переписував своє добро,  справився й  Мирін.  Тижнів там
через  два,  чи  що,  вернувся він  додому  -  засмалений сонцем,  увесь
прибитий пилом.
   - Не журись,  сину!  -  скрикнув старий,  увійшовши в хату,-  забув і
поздоровкаться.-  Ось тобі -на! Поки світа-сонця, козаком будеш... А ті,
що не слухали мене,  дурного,-  хай тепер, як самі знають! - та й віддав
синові до рук бумагу.
   Мов сонце вступило у хату. Такі всі раді, веселі... І Мирін вернувся,
й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем...
   Як  же довідались про бумагу піщани,-  давай увечері,  крадькома,  до
Мирона бігати: розпитувати, дивитись...
   - А що?.. А як?..
   - А так -  як бачите!  -  каже Мирін.- Хто записаний "в компут",- той
довіку вільний,  і  сім'я його,  нащадки його навіки вільні;  а  хто  не
записаний,- тому генераловим бути...
   Як почули таке піщаии... батечки! Що б його дати, як би його зробити,
щоб тільки записаним бути?..  На людях і смерть красна.  А то - як-таки:
одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили...
а тепер: одні-вільні, другі-невільні!!! Одні записані в якийсь "компут",
другі  записані (недаром він  писав!)...  за  генералом!..  Хто  ж  туди
записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда та й годі!
   Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському -
оббивав у  старшини пороги;  недаром своїми ногами обходив кожну хатку у
Пісках...
   Що це за знак:  то піщан розгонили,  а це війт по селу біга - загадує
на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись?  "Уже вп'ять якась новина!"
- міркують піщани. А проте - посходились.
   Рано ще.  Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто
не  дав йому виспатись.  Аж  душно піщанам...  Стоять вони на  цвинтарі,
гомонять...  Коли,  трохи, згодом, на шляху щось закуріло... зателенькав
голосний дзвінок.  Серце у кожного на хвилиночку стало,  а далі -  дужче
затіпалось...  Попритихали усі;  послали очі на  шлях...  "Пру-у!"  Коні
спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто
то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити.
   З повозки вискочив генерал, як слід генералові: у мундирі, в палєтах,
срібний пояс з  китицями стягував тонкий перехват.  За генералом виліз з
повозки якийсь панок -  низенький,  старенький,  згорблений трохи,  а за
панком-  Лейба,  генеральський  жид.  Москалі  вистроїлись  недалеко  за
цвинтарем,  на вигоні.  Генерал перш усього підійшов до них, привітався.
Москалі йому загелкали,  мов  індики.  Далі послали Лейбу за  батюшкою -
молебень служити...  Батюшка-  як з  землі виріс.  Одправили й молебень.
Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати:
за  які  й  за  які  послуги "пожалували" їх  генералові та  хто  з  них
записаний в  "козачий компут",  а хто в генеральський "реєстр".  Кожного
хазяїна вичитував та  викрикував...  і  не помилився!  Козаків -  тільки
жменька; а генералових - повнісінькі Піски!
   Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!
   - Ми все; усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу...
підемо шукати іншого краю... кращої сторони... волі!!
   Ґвалт, лемент такий - аж у дзвіниці гуде.
   Козаки тим часом стали одрізнятись.  Повиходили з  гурту та й потягли
додому,  жінкам хвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх
довіку вільні.
   Зосталися  на  цвинтарі  одні  генералові.   Довго  вони  ґвалтували,
кричали,  що от зараз же таки все покидають та й підуть... Генерал давай
їх утішати,  що тепер вони йому непотрібні,  що він їх не буде насильною
роботою морити - на панщину ганяти...
   - Ви мені давайте отого й  того,  по скільки там,  та платіть чинш за
землю,  а там -  живіть собі,  як самі знаєте!  Мені з вами не жити: моє
місце у  столиці...  Що слід,  оддавайте Лейбі:  він у мене на хазяйстві
зостанеться...
   - Служилем ясновельможнему пану,-  увернув Лейба,  перегинаючись,-  з
малих лят і бенде служінь до коньця мего жіця.
   - Вєм, Лейбо, вємі ти єстесь шляхетни жид,- од-казав генерал.
   - Так пристаєте? - обернувся знову до громади.
   - Щоб ми  платили за  свою землю?..  Щоб ми  давали?..  За віщо?!  Ні
зроду-віку! - закричала громада.
   - Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю
вам день-подумати: що для вас зручніше. Чуєте? Шслязавтрього щоб я знав!
   Та  й  поїхав собі.  На  цвинтарі піднявся ґвалт  ще  більший...  Усі
викрикували, що покидають... З тим і розійшлися. Правда, деякі, гарячіші
- душ,  може,  з десять -  позабирали торби на плечі та й потягли шукати
вільної сторони...  А решта - зосталася. Куди його? як його? Воно б то й
тяґу дати, п'ятами накивати,- та як глянуть вони на свої хати, садочками
закрашені,  на  свої  засіяні  поля,  що  зеленіють  навкруги  села;  як
згадають,  як біля них,  мов біля дитини,  свої руки ходили; як здумають
прощатись з  старим гніздом,  де,  мовляв,  і вилупився,  й вигодувався,
зріс,  і  посивів,-  з  батьківськими могилами...  Шкода їм стане рідної
сторони;  страшно невідомої, темної, як ніч, будущй-ни... Та й зосталися
- до-слушного часу!
   Приїздить генерал.
   - А що? як?
   - Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба, тільки не зачіпайте нас!
   - Добре,  хлопці!  добре! Так би давно... Покірливе телятко дві матки
ссе. От вам на могорич! - вийняв золотого, подав крайньому.
   Лейба крутився коло пана,  не знав,  з якого боку підступити. Генерал
помітив.
   - Що тобі, Лейбо, треба? - питає.
   - Нєх ясновельможни пан бенде ласкав,-  жеби хлопі не  єдней горальні
нє будовалі, не теж жадней карчми не тржималі!
   - Та  ще,  слухайте -  ось що.  Щоб ніхто з  вас більше ні горілки не
курив,  ні шинкував!  Ви мої - й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки
накурить.
   Піщани почухали потилиці.  Вони догадалися,  що  це тільки почалось -
ось що!!!
   Попрощався генерал  з  ними.  Сідаючи у  візок,  гукнув:  "Глядіть...
бережіть мені Лейбу!" Та тільки його піщани й бачили.
   Лейба  зостався  на  хазяйстві.   Через  місяць  прикотила  в   Піски
велика-велика буда,-  піщани зроду такої не бачили; $ в тій буді-Лейбрва
жінкаиисиденят з_десятеро.  одно одногоменше.  Генерал оді бря й  .іійй.
бі.  на  край села,  гуляще місдевагаіто аоп'щвЛотКод-на високих стовпах
будиночок і став шинкувати. ~
   Пішло усе ттд-тарт'му та по-давнтіЛмуКр'заіщ й  генералові-Жй'ли собі
в миру,  спокійно,  тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили;
збирали Добро,  худобу; діток плодили - рід ширили... Прийшло у Піски ще
кілька душ захожих та й оселились між селянами.  Генералові давали Лейбі
- чи  то пак генералові -  одсипного трохи,  платили невеликий чинш,  та
самі й собі порядкували,  як знали. Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба
до піщан.  Стали вони до Лейби в  шинок ходити -  могоричу пити.  Козачі
шинки обминали,  бо в Лейби горілка дешевша... Став Лейба нужний чоловік
на селі!
   І Лейбі -  нівроку!  З довгополого,  засмальцьованого, демикотонового
балахону убрався Лейба в  чорний ластиковий;  і  Сурка Лейбова ходила не
такою зайол-заною,  як  приїхала;  і  Лейбові діти -  не такі миршаві та
шолудиві... Є в Лейби - не знать де він й узяв її - і коза з козенятком;
біля  Лейбової корови ходить уже  наймичка Гапка;  завів  Лейба  й  пару
шкапійок...  Зажив  Лейба  з  піщанами...  сказав  би:  як  у  Христа за
пазухою,-  коли б Лейба у Христа вірив.  А то Лейба -  "невіра"; Лейбові
предки над Христом знущались...  Було іноді за  те  Лейбі,  як підоп'ють
піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям... Не раз ґвалтував Лейба, що
хлопці його дітяміовиривали пейсики,  понамазували салом губи, що - а(Їи
де  встріли -  зараз  і  насядуть,  як  шуліка,,  курчат!  Та  сількісь!
Пейси"-ки  знову одростали,  сало  на  "губах обмивала Сурка,-  жиденята
росли,  гладшали,,  стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх
дражнили хлопці... Гаразд Лейбі!
   .Непогано й  піщанам.  Піски  піднялися,  розкоренилися,  розрослися.
Весело  кидались в  вічі  серед  широкополого степу  квітучі  огороди  з
вишневими садочками.  Чорні,  понурі землянки час  од  часу все злазили.
Натомість,   поміж  аеленою  гущавиною  колючих  груш,   плакучих  верб,
темно-зеленої  вишнини  біліли  чепурні мазанки,  з  трьома  вікнами,  з
підведеною червоною глиною приспою, всередині - з присінками, з хижею, а
часом і  з  кімнатою.  І тини скрізь калачиком поза-плетені,  де-где й з
острішком;  і  ворота -  там і  там дощані;  а коло воріт,  мов сторожі,
виглядали на шлях довгошиї журавлі...
   Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка
про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився... та й умер останній
січовик без одного року ста літ.

   Біда, кажуть, не сама ходите я п літкямд Перший раз вона затесалась у
Піски з генералом.  А так - років, може, через десяток - як з неба впала
серед Пісок вістка,  що генерал умер,  а генеральша їде з синами на село
жити.
   Піщани спершу не вірили.  Чого вона сюди приїде?  Що вона тут забула?
Чого тут не бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім,
як  понаїздили в  Піски  бородаті  кацапи.  Генеральша,  перш  ніж  сама
приїхала,  заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді,
одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм.
   Понаїздили нові  прикажчики та  зараз  кинулись од-бирати  місце  для
панських покоїв.  Дивились,  обдивлялись, міряли, розміряли,- та звеліли
Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули - ру- • ками
й  ногами!  Та  трохи не  наложили головами...  Так вони мусили все своє
добро покидати, кинули сім'ю та й змандрували...
   Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща
доля - сумна, заплакана, без волі, без радості... з батогом у руках!
   Дожидати страшного страшніше,  ніж  його  переживати.  "Що  буде?  Що
завтра буде?.." -  кожен думав,  лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи
було доволі:  кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату... На завтра
- заложили   натомість  палац.   Десь   понабували  й   дерева:   такого
понавертали,   що  піщани  аж  жахалися...  На  післязавтрього  загадали
чоловікам  теє  дерево  обтісувати.  Забрали  чоловіки  сокири  -  пішли
обтісувати...
   Незабаром і вродились,  як з землі виросли, великі Рублені палати, аж
у дванадцять горниць,  з погре-  ' бами під низом, з бляшаною покрівлею.
Дивувались,  піщани,  що така озія стоїть серед села,  оторочилась, , їх
низенькими хаточками.  А  палац  справді  виглядав  удалеко  краще,  ніж
піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше - не то здивувалися, не
то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати -
загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.
   - Ой,  горенько! що ж то тепер буде?.,- питали крізь сльози чоловіків
жінки.
   - Не що...  Треба йти,  щоб не було,  бува,  того,  Мотузці...- раяли
чоловіки.
   На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися
з  дітками,  мов  виходили у  далеку  дорогу,-  перший  раз  потягли  на
панщину...
   Швидко той  палац  й  обмазали.  А  кацапи тим  часом будували кухні,
комори,  сараї,  стайню.  Не  тільки треба панам десь жита -  треба десь
челядь містити, провізію складати, коней ставити... Треба поспішати, щоб
довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!
   Та й  ганявся ж  Потапович за тим спасибі!  Кидався сюди й туди,  сам
бігав за тим і за другим,  скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся,
над робітниками крячкою висів...  Здається, піщани не дбали так за своїм
добром, як ІІотапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське
спасибі!!
   Ще генеральша в  дорозі,  а вже Потапович цілі Піски зганяє:  муштрує
"хохліков", як треба "гаспажу" зустрічати.
   Аж ось -  і  сама приїхала.  Збіглись піщани -  козаки й генералові -
дивитись на  неї,  мов  на  яке диво.  Кацапи порядкували.  Козаків геть
попрогонили. А генералових - чоловіків ви-строїли у одну лаву; жінок - у
другу; парубків - у третю; дівчат - у четверту, а малих діток - у п'яту.
Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю...  "Ось,  мов, вельможна -
усе  твоє  добро  припадає..."  Потапович так  і  вчив,  щоб  сказали...
"припадає до твоїх превосходительних ніг!"
   Вийшли діди  сиві  без  шапок,  з  хлібом-сіллю".  Так  батько тамати
стрічають молодих,  як ті вертаються д церквил<Генеральша за дорогу дуже
втомилася,-  сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі... навіть
не глянула на кумедію... Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили
свою  "молоду" ззаду  -•  високу,  суху,  як  в'ялу тараню,-  коли  вона
вилазила 9  пишного ридвану та сунула у  горниці,  злягаючи на руки двох
хороше зодягнених дівок...

   Діти -  два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з
десять,- повискакували за ма-'5Л тір'ю з ридвану та й побігли між народ.
Не глянули вони на старих дідів,  минули чоловіків,  жінок,  парубків...
Панські оченята зразу  забігали по  цвітучому садочку різних квіток,  що
виглядали з-за чорнявих дівочих голів...
   Оглядівши дівчат,  перебігли вони до хлоп'ячої лави.  Хлоп'ята стояли
без шапок,  з низенько постриженими головами,  з невеличкими оселедцями.
Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно
од піщан,  неподалеку,  стояли кацапи -  у червоних сорочках,  у широких
бородах - і сміялися з паничівської вигадки. $
   - Вишь, Афоня,- на што зфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану, вот
таво хахленка!
   - Какова?  -  пита  старшенький,  поглядаючи то  на  хлоп'ят,  то  на
кацапів.
   - А вот таво - чумазаво!
   Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як
яструб, вирвався.
   - За що ти скубешся? Дивись - який!!
   - Ты...  ты...ты!..-  заричали на його бородаті заступники,  зціпивши
кулаки й зуби.
   Старенька,  згорблена бабуся,  пов'язана білою  хусткою  з  наміткою,
висунулась з-за других жінок.  Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве
промовила:
   - За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп'ят!.. А грішка!
   Паничі весело зареготались та й побігли у горниці.
   Незабаром прийшов  приказ  розходитись:  бариня  з  дороги  спочивати
хочуть! Лави перемішалися... Потягли піщани по домівках, носи повісивши,
понесли  неодрадні  думки  в  похнюпленій голові,  невеселе  почування в
серці...
   Доброго,  кажуть,  дожидати треба,  а лихе- само прийде. На другий же
таки  день  прийшла  загадка:  зносити  Омелькову й  Стецькову хату,  що
прилягали городами до панського двору:  нігде було саду заводити! Знесли
хату  Омелькову й  Стецькову,  насадили садок,  ставок  викопали і  риби
напустили. Трохи зго Дом - улиця узька. Треба розширити,- треба уріза ти
людських городів!  Урізали й городів,- розчистилі йе вулицю, а майдан...
Уп'ять  велено:  позносити на-супроти  палацу  усі  хатки,  бо  за  тими
кривобокими "атками немає  ніякого виду  з  панських вікон!  Позносили й
супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь...
   Отак що день -  усе новий та й новий приказ,  нова та й нова вигадка!
Щодня  камінець  ло  камінчику  вибивали  з  людської  ролі.  Кожен  час
вкорочувався уривок,  на  котрім були піщани прив'язані до  генеральші,-
поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати...
   Піщани  довго  не  подавалися,   а  все-таки  генеральської  сили  не
подужали.  Тоді вони кинулись до того,  до чого кидається немічний. Вони
налягли на ноги,-  давай тікати!  Зніметься оце чоловік, майне на вільні
степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає,
а  через  рік  жінку  з  дітками викраде -  переведе туди.  Багато  тоді
накивало п'ятами і одиноких і цілими сім'ями... Тоді й поговірку зложили
: мандрівочка - наша тіточка!
   Такі  щоденні безперестанні мандри дуже  ображали генеральшине серце.
Вона усім й усюди жалілася на невдячність "хахлацкава мужичья",  на його
грубу,  звірячу натуру.  Де ж пак? Прокляті "хахли", гречкосії не хотіли
пахати ланів  милостивої,  великородної панії  Польської,  по  батюшці -
Дирюгіної.  У неї в Бородаєві усе народ "руський" -  і той слухав,  а ці
"мазепи" - тікали!!!
   Отже  як  не  мандрували "мазепи",  а  все-таки  більше  сотні  сімей
зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим
примусам.  Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє
діло.  Він  розім'яв грубу  звірячу  натуру;  оббілував її,  як  овечку;
причесав,   пригладив;   натворив  цілу  ватагу  двірні;  а  з  завзятих
степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали
тепер  уже  панське нив'я  та  засівали зерном  -  на  прибуток панській
кишені...
   А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші,- аби
господи!  З  нею приїхало два сини -  опецькуваті,  швидкі,  як  молочні
телята.  Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась
старша дочка.
   - Гей!  Кто там?  -  гукнула генеральша.  У порога,  як стовп,  стояв
лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах. $
   - Позвать Потапича!  -  приказала глухим голосом,  з протягом.  Лакей
вийшов. Незабаром Потапович увійшов.
   - Слушай, Потапич! Вере Семеновне нужно горничную.
   - Вестима, нужна,- прогув густим басом Потапович.
   - Внбери красивую девушку...
   - Как прикажете, ваше превосходитство!
   - Маладую... лет адак - шестнадцати... Толька паскарее!
   - Слушаю-с.
   - Завтра, што ли...
   - Слушаю-с.
   - Ну, ступай!
   Потапович вийшов.
   А  вранці-рано Кирило Очкур з  жінкою,  з малими дітками проводили до
двору, як до гробу, старшу дочку Ганну - вродливу, хорошу дівчину.
   На другий рік приїздить друга дочка, на третій - третя.
   Хто ж буде вичісувати,  заплітати їх довгі чорні коси?  Хто стягатиме
дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..
   Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся;
   ходила за  меншою баришнею невеличка дівчинка -  сирота Уляна,  дочка
того самого хрещеника,  що  генерал,-  нехай царствує!  -  похрестив.  В
дівочій за п'яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім
кінці палацу,  у лакейській,  нудили світом без роботи Петро,  Вареників
син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з
золотими  позументами,  Степан  Пугач  -  молодий,  вродливий камердинер
генеральшин. А в кухнях - скільки!!!
   Треба подумати,  чим ту юрбу голодних ротів нагодувати;  треба ж їх і
зодягти чимсь...  А  своя сім'я?  Три дочки -  як  голубочки!!  Простому
чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то
за  дума  морочила  генеральшину голову,  щоб  надбати  добра  аж  трьом
генеральським дочкам?  Та чи одна у матері думка!  Не держати ж дочок на
висадки:  треба й про зятів подумати. Дівчата - не росада, щоб їх ховати
геть од світу.  Дівчатам треба світу -  багато світу...  Треба, щоб і їх
побачили;
   треба,  щоб  і  вони бачили...  Треба,  щоб було чим згадати молодий,
дівоцький вік!
   Заклекотав генеральський палац...  Музика,  аж струни рве -  грає;  у
вікнах світла-світла -  здалека здається:  горить усередині палац!  Саме
великий наїзд...  Ціле  чорне подвір'я каретами,  колясами та  повозками
заставлено;  під  каретами,  позасвічувавши  ліхтарі,  грають  кучери  у
хвильки, у трилисника або в джгута;
   у стайні хрумають коні смачне степове сіно.
   А  в  горницях гостей -  нігде просунутись!  Наїхали з  Гетьманського
гусари;  завернув старий  Кривинський з  цілою  меткою старих дочок;  не
забула й  Шведчи -ха -  і  вона тут з  своєю дочкою-кралею;  а  коло неї
вертиться сотниченко Саенко,  молодий,  чорнявий,  веселий, танцюристий;
тут  же  й  гетьманського колись полковника Кряжа син  походжає з  сином
полковника Кармазином,  що  приїхав на  бенкет з  молодою жінкою,  аж  з
самого Ромна...  Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші
гості й з сусідніх повітів.
   Генеральша  -  привітна  хазяйка-хлібосолка.  Кожному  скаже  ласкаве
слово;  до одного обернеться з усміхом,  до другого - з повагою; кожному
годить, -коло кожного ходить... Гостям - привілля! Хто в карти грає, хто
дивиться,  інші балакають то се,  то те; там зібралась купка - розказує,
які  тепер ледацюги кріпаки поробилися,  уверне й  генеральша своє слово
про своїх "мазеп"...  А в гостинній -  панійки скрекотять, як ті сороки:
без сорома кожного на зубах перетирають... У залу двері розчинені, у них
натовпилась ціла юрба теж панійок -  ніяк пройти... Підмічаючи, хто коло
якої  дівчини залицяється,  моторні цокотухи шепочуть одна  другій  свої
думки про любощі,  надії - про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі
боки -  аж  поміст ходором ходить.  Тільки -  круть та  верть,  круть та
верть!  Гусари  недаром наїхали.  По  танцях -  туди  вже  к  світу,  як
прокричать другі півні,- вечеря. Світом тільки роз'їжджаються...
   Та  так справляють не одні іменини (а й  тож-то чотири рази на рік!):
справляють  на  різдво  бенкет,  бенкетують на  масниці,  на  великодних
святках.  Це великі, прохані бенкети. А так гості - не минає дня, щоб за
столом не сиділо душ три або чотири чужих.
   Весело,  розкішне жила генеральша.  Не сумували й генеральські дочки,
бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці - молодій, непоганій, з
великородної сім'ї та  й  не з  порожніми руками?  Правда,  чи порожні в
генеральських дочок руки чи  не  порожні,-  про  те  самі вони ніколи не
думали,  не  гадали.  За  них  думала мати,  а  справджували її  думку -
бородаєвці,  та  піщани...  Бородаєвці привозили їй  по  два  рази нарік
"оброки", а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень та
зносили у двір курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!
   Гуло  отак  генеральське подвір'я щось,  мабуть,  років  з  п'ять.  У
старшої дочки почали вже в  куточках коло очей складатись ледве примітні
брижики,  похмурнішав трохи вид...  Коли це -  приїхав здалека,  аж з-за
Бородаєва,  сусіда-панок та  й  оженився на  старшій.  Одгуляли весілля.
Піски зроду-віку не бачили,  не чули такого весілля!  Палац аж ревів, аж
стогнав...
   Почин,  кажуть,  великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа
таке добро упливає,  та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали
другу  дочку  -  за  старого гусарського полковника.  Осталася на  утіху
матері сама  менша.  Так  же  й  утіхи  з  неї  -  ніякої!  Меншої дочки
генеральша недолюблювала.  Не раз,  бувало,  гримає на неї,  свариться і
зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила
була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра - капосна
дівчина! - тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне
якось дуже вільно,  мов дивиться у вічі своїй рівні.  "Яка сама - така у
тебе й горнишна!" - докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А
дочка,  на лихо собі,  гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в
них  спірка та  змажка...  Не  раз материне серце щеміло від її  гіркого
слова.
   Як  на  те  ж:  устряв за меншою дочкою "чумазий хахол" -  отой самий
хороший сотниченко Саєнко. Устряв та й устряв!
   - Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не
подала,- каже раз мати, вирядивши Саєнка.
   - Незвичайно зробили... Саєнко - чоловік як слід.
   - Хто? чумазий хахол?
   - То що, що хахол, - одказує дочка: -хіба хахли не люди?
   - Мазепи! обливанці... а не люди! ,
   - Та хто там був: чи його купали, чи обливали,- заступається дочка.
   - Гляди,  справді:  чи ти,  бува,  не вляпалась у того жучка, щсУ так
заступаєшся?
   - А хоч би й так... Чим не чоловік?
   - Що це з тобою?! чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала,
приймала. Пісками жалувала... А він - що? Може, його батько у гайдамаках
був!.. Харциза! дігтяр!! П-ху-у!
   - Яке мені діло до його батька,-  одказувала дочка, вже йдучи до себе
в хатину. Через день Саєнко знову у Пісках.
   - І  стида й  сорома немає,  й  честі!  Я  йому спину показую,  а він
щодня... Сказано: з хама. -не буде дана! - каже розгнівана генеральша. ~
Оже хам таки свого доїздився.  Раз дочка призналась матері, що вона хама
покохала,   а   хам  її  покохав,   і   обоє  разом  просять  у   матері
"благословенія".
   - З ким?  з ким?? - закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її.-
3 дігтярем?!! Та рука б мені од сохла!
   - Ну,  як знаєте... Не хочете - ми й так поберемося... Бог з вами: ви
не моя мати, я - не ваша дочка!
   Як почула таке генеральша, як заллється сльозами...
   - Чи я  ж гадала,  чи я дожидала,  щоб моя рідна дитина так моє серце
вразила?!
   Щось з місяць ішла баталія.  А далі -  бачить генеральша, що дочки не
переможеш,- ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому,- взяла та й
поблагословила.
   Весілля не справляли: генеральша занедужала...
   Повіз Саєнко свою  молоду жінку до  себе  в  Китайку,-  та  не  повіз
посагу...
   Зосталася генеральша сама  собі  на  хазяйстві.  Недавно  була  сім'я
велика,  було так весело,  гарно;  а  тепер -  нікому ні  розважити,  ні
розігнати суму.  Старша дочка  -  десь  далеко в  Московщині;  середня -
'"тягається по всГх усюдах за полком,  а менша,  хоч і недалеко,  так же
краще її не бачити!  Не так її,  як її "мазепи", без котрого вона ступня
не  ступить.  Генеральша довіку  не  простила  дігтяреві  того,  як  він
осмілився зневажити "честь" її старинного роду - побратись з її дочкою!
   Довелося  генеральші на  старості літ  самотою  світом  нудити.  А  й
старість же  її  уподобала!  То  була суха,  а  то ще дужче висохла;  аж
згорбилась, аж мов понижчала; голова-сивим сріблом блищала...
   Будинок великий -  а  нікого нема!  Йдеш на  однім кінці -  на другім
ступні одгукуються...  Аж  сум береї Обняв сум та нудьга й  генеральшину
голову.  Від суму й  генеральські голови не  заховаються.  Сама не  знав
вельможна -  що  робити.  Хоч  би  чим  трохи одвести свою самотню душу,
погріти одиноке серце.  Старе серце завжди шукає,  де б  його погрітися,
кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом... Генеральша до
людей давно охолола.  Люди самі шукають тепла та світу.  Де світ,  там і
тепло. А тепла в старім серці на макове зерно... Кому ж його оддати?

   Генеральша недовго задумувалась:  взяла та й оддала його котам. Лакеї
й  горничні скрізь  ходили  по  селу  та  зносили  у  горниці  хвостатих
мишодавів.  Генеральша вибрала,  яких сама знала. Завелось у палаці ціле
кошаче  царство:   коти,  й  кішки,  і  котенята.  Для  послуги  царству
генеральша нарошне взяла у двір бездітну вдову Мокрину.
   Мокрина за ними дивиться:  Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм
постіль...  То вони за Мокриною слідом.  Іде якось раз Мокрина, а за нею
котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало.
Генеральша,  як почула - наче їй пальця одрубали! На другий день котятко
здохло.  Що  ж,  так те Мокрині й  минулося?  Так їй те й  подарувати?..
Генеральша була не з  тих,  що посердяться та й забудуть.  Не подарувала
вона  й  Мокрині котячої смерті.  На  другий  день  Мокрина серед  села,
прилюдно,  цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокри-ни -
за її щирі послуги - на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!!
   Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка.  Було всім
добре!  Дочку,  кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша
дочок:  за  старшою  далекий Бородаїв 'ддала  -  нікому  "оброків" тепер
платити;  за середньою-уплили ті "оброки", що наскладала давніше; тільки
одна "мазепиха" не поживилася...  А все ж таки,  що генеральша придбала,
те й уплило за дочками.  Треба,  значить, знову складати, своє убожество
полатати.  Піщани роблять тільки чотири дні  на  тиждень.  Щоб уже їм  і
п'ятий робити?! загадали п'ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на
п'ятий день...  сподівалися незабаром ще й  шостого...  Шостий загаявся.
Шостого генеральша не вспіла накинути.
   - Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить - все не по-людській;
що  не  скаже -  то збреше!  Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм
сусі-ідам  на  горничну Уляну,  що  з  малої дівчинки на  панськім хлібі
викохалась у  справжню дівку  -  білолицю,  орняву,  з  повними веселими
очима, співуху невсипущу.
   Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе
й  мале.  Любили в Уляні щиру душу,  добре серце,  й найбільше -  веселу
натуру.  Хто  кого покохає -  Уляна перша знає;  зажурився хто  -  Уляна
розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може й
журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну - весела;
   чули Уляну -  співає;  слухали -  які  Уляна вигадки вигадує,  квітки
пришиває... Сказано: не жур - дівка!
   Одно  тільки лишенько:  немає генеральші життя через дівку Уляну!  Не
доспала превосходительна: "чи то можна заснути за тією зіпакою?" А Уляни
цілий ранок і в горницях не було:  в кухні людей смішила поки генеральша
спить.  Не  дошила Стеха  урочної роботи-рукавчиків,-Уляна  винна:  вона
своїми рего-тами та  теревенями не  дає дівчатам діла робити!  Не швидко
прибіг лакей на генеральшин клик.  Не де ж він був -  як не лупив зуби з
Уляною! Сказано: нема життя генеральші через ту Уляну!!
   Одного дня -  чує генеральша -  у Дівочій тихо.  "Мабуть,  уже кудись
майнула, побігайка!" - подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни
в дівочій не було.
   - Де Улька? - питає дівчат.
   - Пішла, кажуть, у кухню води напитись.
   - Позвать! Приходить Уляна.
   - Де ти була?..-  заглядаючи в  вічі,  питає генеральша і  на кожному
слові придавлює. "Поганий знак!" - подумали дівчата.
   - В кухню ходила... води пити...- одказує Уляна.
   - Хіба тут тобі води немає? - показує на графин з водою...
   - Це вже давня... Я ходила свіжої напитись,- каже Уляна.
   - Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась...
   Ти з Стьопкою... Стьопка! Стьопка! - гукнула генеральша.
   Через  увесь  будинок,  мов  несамовитий,  летів  камердинер Стьопка.
Генеральша Стьопку вподобала за те,  що він моторний і  красивий з себе.
На   Великдень  одного  Стьопку  підпускала  до  руки  похристосатись...
Гапка-ткаля слебезувала в  кухні,  що  очевидячки бачила,  як генеральша
гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою,  кістлявою рукою... Чи правду
Гапка казала, чи видумувала,- ніхто не скаясе. Людям, а надто горничним,
ротів не позав'язуєш!
   - Ти де був? - стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.
   - У лакейській.
   - Брешеш! Ти був у кухні... Признавайся: був у кухні?
   - Був,- каже Стьопка.
   - Бач,  ш....!  бач!..  Не я ж казала... Аж так і є!! Так ти задумала
бариню обдурювати?  Так ти злигалась з лакеями?..  з Стьопкою?? Так ти у
моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постой же!
   - Петре! Йване!
   Лакеї,  як  опечені,  один одного штовхаючи,  кинулись на генеральшин
крик,  -  Принесіть берьозки!  -  сказала генеральша поважно,  тихо, мов
звеліла хустку або води подати,- тільки очима засвітила хижо.
   Лакеї побігли назад.  Дівчата нижче попригинались до п'ялиць.  У  тій
тихій говірці їм почулася грізна буря.  Усе притихло,  притаїлося... Так
затихає чорна хмара перед тим,  як має грім загуркати.  У хаті зробилося
душно,  важко,  мов стеля вниз опустилася і нагнічувала дівчатам голови.
Ні одна з них не ворушилася-їм страшно було подумати:  що,  не дай боже,
як  стрінуться їхні мутні від  страху та  жалю очі  з  її  очима?!  Вони
боялися глянути й на Уляну... щоб не скрикнутиі
   А Уляна стояла по один бік хати,  коло одних дверей... Лиця на ній не
знать!  По другий бік хати,  коло других дверей -  Стьопка...  Він якось
смутно дивився униз,  на поміст, мов забув: де він, що він,- забув і про
генеральшу, і про Уляну, думав щось друге... своє... А посеред хати, між
двома винуватими,  стояла генеральша.  Випрямилась - висока, суха, мура,
аж велена;  а очі -  як у її любимчиків -  жовті-жовті. Вона ними грізно
поводила то на Стьопку, то на Уляну.
   Вернулися лакеї з пучками у руках.
   - А нуте, провчіть її... щоб знала, як бариню обдурю...
   - Панійко! голубонько!!-не дала договорити Уляна - і кинулась в ноги.
   - Прочь!
   - Не буду!..  Я не бачилася з Стьопкою...  Ой, не буду!.. Я не була в
кухні...  Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини... Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...
ТУ...У...У...Й... хто в бога вірує!!!
   Дівчата ще  нижче,  до  самого шитва,  понагинали голови.  На п'яльці
закапали сльози...
   Стьопка - за двері.
   Насилу підвели Уляну...
   До Стьопки -  як його лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що
випустили Стьопку!  Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та
й по сей день нема!
   Перетривожилась генеральша.  Де  Стьопка?  Де  він дівся?..  Чого він
утік?  Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все
не через кого,  як через неї...  через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть
Уляна генеральші віку дожити!
   Знемоглася  генеральша...   Увечері   спать   лягла,   стривожена,-не
попрощалась  навіть  і   з  котами;   уночі  посилали  Дмитра  кучера  в
Гетьманське за лікарем;
   вранці верховий бігав у Китайку до "мазепихи"...  Бі- да! А на третій
день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до  отця Юхима,  щоб збирав
"собор" - робити маслосвятіє. Пособорували генеральшу у обідню годину, а
на ранок і по душі продзвонили...
   Доїхала-таки її дівка Уляна!!
   Не  вспіли генеральшу поховати,  як  приїхав з  полку cтарший панич -
тепер уже якийсь там поручик,  чи що.  Тонкий,  цибатий,  як журавель, з
рижуватим,,  шорстким,  як на ведмеді,  волоссям,  з великим лобом - хоч
кошенят бий,  з  великими,  розумними,  сірими очима,  з  товстою,  униз
одвислою губою... Як вилита мати!
   Осівся  Василь Семенович на  батьківськім добрі.  Перш  усього звелів
розпудити котяче царство.  Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками
роздавали піщанам,  мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди
не брали,  велено у ставку рибу погодувати.  Сказано - зроблено... Потім
того одпустили за двір Петра-лакея:  паничеві буде одного Йвана.  Дівчат
Василь Семенович не розпускав чомусь.  Нерідко було сам у  дівочу зайде,
жартує з  дівчатками.  Тим тільки,  було,  й душу одводить,  що ходить з
рушницею та  коли там з  дівчатами побалакає.  Найбільше йому подобалась
Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.
   - Десь у  тебе,  Улінько,  соловей у  голосі гніздо звив!  -  хвалить
Василь Семенович її голос.
   - А може - синиця,- жартує Уляна.
   - Ти сама -  синиця!  -  одказує панич і злегенька здавить її за носа
пальцями.
   Уляна зардіється, як макова квітка.
   Розкіш дівчатам за  молодим паном.  То було -  страшно лишнього слова
сказати,  боялися лишній ступінь ступити од  урочної роботи.  А  тепер -
робота лежить,  а дівчата своє справляють...  Реготи, співи - аж будинок
розлягається!  Уляна всім верховодить.  Паничеві за носа оддячила: стала
його за носа водити. Що Уляна схоче - панич не встоїть!
   Отак  щось  тяглося з  півроку.  Коли  це  одного вечора велить панич
Іванові складати що нужніше в чемодани - завтра кудись далеко їхати.
   Вранці-рано,   чуть  світова  зоря  займалася,   піднялась  у  палаці
біганина.  То  збирали в  чемодани збіж-  '  жя Василя Семеновича.  Поки
встало сонце, усе вже було ротове.
   Прокинувся й  Василь Семенович.  Напився чаю,  покликав до себе дівку
Уляну;  сказав їй,  що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі
послуги ніколи не  забути;  дозволив їй  покинути палац,  жити,  де сама
знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке
мала,  убрання;  поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого
друга... та й був такий!
   Вийшла Уляна од панича з червоними,  заплаканими очима. Того ж самого
дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами,
котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через
місяць -  гуляли весілля.  Уляна  йшла  заміж за  Петра Вареника -  того
самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці - послав
бог Петрові сина Івана!

   Поки все це діялось,  Пісками правив Потапович.  ТЦе ніколи піщани не
зазнали  такого  лиха,   як   тоді,   коли  ними  правила  тілиста  рука
товстопузого Потаповича.  Не одному вона виправила щелепи:  не в  одного
вилущила зуби; не одній молодиці попідсинювала очі... Важкий був на руку
Потапович та дужий!
   Через  рік  вернувся Василь Семенович з  молодою жінкою.  Незабаром і
брат його,  Степан,  приїхав -  теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли
вони та  й  поділили між собою "піщанський ключ".  Одному -  по  тей бік
Чортополоху,  другому -  по той бік.  Вовча Долина, Байраки, Побиванка -
досталися  меншому,  а  Піски,  Гайдамаківка та  Красногорський хутір  -
старшому. Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім
хазяйстві подарував на сім'ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх
так, що ніколи було й того поля пахати.
   Потапович став  уже  невгодний.  Він  викупився на  волю і  завів над
Ромоданом трахтир.  А молода бариня,  замість старого,  виписала з свого
села нового прикажчика - Карпа-Дровиченка.$
   Карпо-свій чоловік;'  "вГ піщани ще й досі не мо-икуть без прокльонів
згадати Карпа.
   - Уже  Потапович  був!-кажуть  піщани!   -зуби  тобі  повибиває,  очі
попідсинює,  щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей
- іржа,  а  не  чоловік!  Уже як  у  кого встряне,  як  уїсться:  то-  і
чить-точить, поки-таки наскрізь не проточить!
   Так його піщани й прозвали Іржею.  І справді - Ір- яка наточив і собі
не трохи, і панові... Він підбив Василя Семеновича на шостий день і поле
назад одібрав.  -  Розпились... зовсім розледачіли! З панщини все-" таки
не піде в шинок...
   Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати.
Як було хто втече,  то це таке диво - на півроку розмови! Неволя, як той
чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували -" наче так тому й
треба!  Стали тільки по  шинках киснути...  Коли не  на  панщині,  то  в
корчмі. Іржа не одного вже купав і в березині від запою... не помагав!
   Зубожіло  село...   Обшарпане,  обтіпане...  Тільки  козачі  хатки  й
біліють.  Стали прокидатись де-где й  зло-'л' діячки -  новина в Пісках!
Перше колись ніколи ні в  кого й  двері не запиралися,  а  тепер -  і на
засові І страшно. Доставалося іноді й панським коморам...
   Бачить Василь Семенович,  що  в  Пісках непереливки,-  ще коли-небудь
вберуться прокляті п'янюги  та  й  з  душею  не  випустять,-  та  сказав
будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити.
Стали тоді величати хутір - Красногоркою.
   Хто з  гетьманців не  знає Красногорки?!  Хто не  знав "Мекки",  куди
збиралось з  цілого повіту панство,  як на Магометову могилу бусурмани з
цілого світу?..  Не в  одному Гетьманському знають "Мекку",  знають її й
поза Гетьманським...  Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік,
як Василь Семенович - голова в роді панів Польських?!
   А  рід же  то розкоренився -  великий та дужий!  На новім хазяйстві у
Василя Семеновича сімейка,  як кукіль,  покотилася. Щороку та й дитинка.
Шкода тільки - всього один одним синок за десять років, а то все дочки -
аж шість дочок.
   Та  вже ж  і  синок у  Василя Семеновича,-"  сказано" '",  якби такий
розум-батько,  як дві каплі води.  Такий ,' з лиця,  такий з стану, така
врода,  така й натура.  >,  ' Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за
оселед-  і  чик чумазого.  Синок,  як зіп'явся на ноги,  любив і  і собі
лапати...  А  так як піщани уже оселедців не носили,  то й за м'яке тіло
можна полапати.
   Василь Семенович -  чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду
- і не забув!  Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до
панича в  горниці.  Так же й  ледащо Уляни син,  а  Чіпчин батько...  Ні
роботи з його, ні послуги ніякої - одна шкода!
   Натерпівся від  його синок Василя Семеновича...  поки запекла душа не
потягла в мандри...  Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи
м'яке в нього тіло.  Правда,  незабаром кудись й самого панича одправили
учитись.
   Не  такі  дочки  у  Василя Семеновича:  якісь циганки повдавалися!  З
чорними очима,  з довгими,  як кендюхи,  носами,  з циганським кучерявим
волоссям,  а  чорні ж  то,  чорні,  як  у  сажу  вимазані!  Нестеменне -
плащуваті циганки... Зате у Степана Семеновича дочки - кожну хоч у рямця
вправ!  А  проте і  плащува-тим,  і  в рямцях треба женихів...  аж цілий
десяток женихів!
   Бажали б  пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і  з роду
значного...  Та де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів?  А в
Гетьманському -  як на те усього тільки три значних роди на цілий повіт.
Один рід -  Гетьманський,  ніколи не жив у себе дома: у столиці родився,
хрестився,  виріс, там і жив. Другий рід - багатий рід козачки Шведихи -
Шведових баби,  що зуміла провести онуків з  простого козачого роду села
Свинок аж у самий дворець. А третій рід - Польських.
   Два  коти у  однім мішку не  помиряться.  Не  помирилися й  Шведови з
Польськими.  Василь Семенович хвастає було,  що його батько у дворі був,
як свій чоловік;  а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покуштував
того дива;  то,  бувало,  хоч нічого й не скаже на ті хвастощі,-  так же
гляне скоса так,  мов скаже:  "А  ти що,  голубчику?!"  Василь Семенович
потупить тільки очі...  Отак ні за що,  з-за панської пихи, й ворогувати
стали.  А  воно  б  і  гаразд:  у  Петра Степановича -  сини,  у  Василя
Семеновича - дочки... Та ба! Така ворожнеча піднялася... крий господи!
   Літа йдуть...  Дочки ростуть...  хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто
на  сміх  здумав у  себе в  хаті завести плащувату циганку!  А  то  ж  -
нікогісінько!  Степана Семеновича дочки - дарма, що молодші - уже й саму
й онуків подарували, а циганки - сидять у батька, як під шатром...
   Нічого робити:  давай Василь Семенович закликаї до  себе не багатих й
не великородних паничів,  а  тільки з  дворянського кодла;  давай на них
накидаї
   своїх   плащуватих...   Поробилися  зятями   Совинські,   Кривинські,
Борецькі,   Митілі...  Скрізь,  поі-цлому  повіту,  позаводились  хутори
плащуватих  циган.   Дійшло  до  того,   що  у  Гетьманському  і  кругом
Гетьманського пани -  родичі та й  родичі.  Розкоренився й рід Саєнків -
жіноче коліно панів Польських,- усе-таки своя кров.
   Усе  то  були  животи,  котрі притьмом бажали їсти й  пити,  аж  роти
пороззявляли.  То була здавна,  ще за гетьманщини,  голодна, ненажерлива
сарана,  котра  налетіла з  Польщі на  вільні степи розкішної України...
Жерти,  трощити -  одна в неї здавна думка...  Звикши підбирати крихти з
панського столу,  вилизувати тарілки після смачних панських страв,  вона
передала  й  потемкам нахлібницькі звичаї  й  страшенну жагу  до  всього
смачного,   солодкого.  Своїми  руками  вона  нічого  не  заробляла,  бо
шляхетські руки здались на що інше - до гострої шаблі, до легкої послуги
чи  королю,  чи  магнату...  Потомки  "голопузих" усмоктали з  материним
молоком про це думку...  Було їх у  війську сила,-  найбільше там вони й
починали свою службу.  А  вертаючись додому,-  бо військова служба раз -
нелегка, а вдруге - й небезпечна,- осідались на батьківських грунтах - і
роззявляли роти...  Хотілося їсти й пити,  і хороше походити... З чого ж
його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?
   От   вони  й   поробились  зятями  заможних  панів.   Прямо  сказати:
попродались, сподіваючись за те нагороди.
   Пани Польські не  випускали своїх дочок з  дому голих і  босих.  Та й
тільки ж  то,  що  манатки давали Та  по півсотні душ на завід.  Що ти з
такою  жменькою  людей  зробиш?  Не  прийматися ж  справді  зятям  панів
Польських самим за плуга:  дворянинові соромно було свої руки коло землі
трудити;  не копатися ж У грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду
їх кохали у багатстві, у розкошах... Що ж його ка-аати?
   З  половини двадцятих по  шестидесяті роки  був  у  нас  золотий  вік
панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над
родовими й  '  неродовими маєтностями;  не  тільки  переорювали широкі й
довгі  лани  селянами та  хуторянами,  іноді  їх  міняючи на  довгоногих
хортів,-  панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в
губернії.
   - Усім й  усюди заправляли пани.  З  панів вибирали комісарів;  потім
того з них перероблювали капітан-справників, а далі - просто справників;
панський виборний був  суддя й  підсудки...  А  головою цілого поч  віту
бував   теж-таки   виборний   дворянами   маршал,   пізніше-предводитель
дворянства...  Сказано:  як  є,  цілий  повітовий уряд,  окрім  казначея
(скарбника),   окружного,  поштмейстра,  стряпчого  ("царевого  ока"  та
станових,- був панський виборний... Лахва була!!
   Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба
розтеклась на всі боки,  по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що е,
то рознесуть.  Увірвали вони трохи добра і  в  Василя Семеновича,  та ні
самі не  забагатіли -  тільки його зубожили.  Що  ж  його вбогим робити?
Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра на поживу, й честі - для
піддержки славного роду...  Нігде дітись:  треба у службу йти... Треба -
то й треба... І пішли!
   Заверховодили пани Польські у  Гетьманському,  як у  себе на царстві.
Василь Семенович -  царьок; його родичі - царські слуги; а цілий повіт з
панами й  мужиками -  піддані.  Василь Семенович у  себе  й  при-'  йоми
царські уставив.  Хто б з панів не приїхав в повіт,  кого б з чиновників
не  прислано,-  не  їдь на  своє добро,  не  приймайся за своє діло,  не
поклонившись Красногорському владиці...
   І всяк їздив,  кланявся...  А що вже й казати -  в установлені дні...
їздили на різдво,  їздили поздоровляти "з новим роком, з новим щастям, і
з  Василлям",  у  четвер  на  масниці там  оладки  їли,  на  другий день
великодня - паску... Кожен знав, що у ці дні нігде більше не можна бути,
як у  Красногорці.  Що б  там не було,  а  бути треба!  Жінка у  постіль
злягла, дитинка ледве дише,- не можна: треба їхати! На різдво іноді таке
мете,  що й світа божого не видно,  на масниці або на великодних святках
така калюка,  що ні пройти,  ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє... У
Василя Семеновича день - треба бути.

   Цілий   повітовий  уряд   плівся  у   Мекку.   Кожен   підслужувався,
піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного...
Кого було Василь Семенович "подарує" ласкою - той немов виросте... Другі
дивляться,  завидують;  виріс чоловік од одного слова!  А на кого Василь
Семенович гнів  положить -  прямо  хоч  в  ополонку...  І  ті,  що  були
приятелями, одвертаються...
   Зате     ж     і     равив     панюга    Гетьманським    як     своєю
батьківщин6ю.~Цоул'о'скаже-~так.'Згому  й  бути.  Як  загадає  -  так  і
станеться.  Йому тільки одному годили й  служили,-  та  ще хіба орендарю
його,   Лей-бі  Оврамовичу  -   зятеві  старого  Лейби,   генеральського
прикажчика.
   Та як же його й не служити?  Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би
хто сказав слово насторч - тільки б і місце бачив! Пішло у Гетьманському
так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.
   Сам -  предводитель;  родичі •- урядники} справник, суддя, підсудки -
все то  зяті,  родичі зятів,  племінники...  Як квочка курчат збирає під
крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт...
   І  все кругом мовчало,  терпіло,  слухало й  робило на коренастий рід
панів  Польських  та  все  нижче,   нижче  нагинало  голову  перед  його
владикою., ....

   Після  смерті Мирона й  Марини лиха  доля,  зачепивши крайком слізьми
змоченого крила  життя  Іванове  та  Мотрине,  майнула на  інші  хати  з
більшими недостачами,  злиднями -  на кріпацькі хати порізнених людей...
Козачі кубла обгорнуло тихе  хліборобське щастя.  Настали роки кохання в
полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці
дома й на полі, та втіха дітками, кого благословив господь...
   Іван,  ще дитиною напрямований по хліборобській] л  Дорозі,  так її й
держався.  Орав поле,  сіяв,  косив, жав, молотив, складав зерно - те на
посів,  те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями - на голодні годи.
Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його
праці.
   З весни Іван щодня у полі -  то оре, то засіває яриною. Зранку поїде,
пізно ввечері вертається.  Так до  самої паски.  Одсвяткують Великдень -
косовиця. Тут уже й Мотрі робота - громадіння. Далі настають жнива. Ціле
літо,  як муха в окропі,  викрутяться обоє, рано встаючи, пізно лягаючи.
Після жнив Іванові -  возовиця ;  далі -  оранка на  зимину;  ще  далі -
сійба;  а там уже в осінь -  молотіння заробленого хліба. Метрі на осінь
ніби легшає трохи:  хатня робота -  спочивок,  а  надворі -  прихватком,
тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою... А там уже й
зима  -  замети навертає...  Приходить вона в  село страшною хуртовиною,
приводить за собою своїх діток - хизи й охизи та тріскучі морози... Люди
аж перелякалися.  Давай матки нлести;  ну запинати вікна й двері, щоб не
перся мороз у хату...  Одначе й зимою - не сидня, згорнувши руки. Жінкам
- своє діло,  чоловікам -  теж  своє.  У  хаті -  Мотря обід або  вечерю
варить,  дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або
що голкою шиє;  надворі - ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з
висівками  або  м'якиною,  рано  й  вечір  -  доїть.  Іван  коло  худоби
порається:  скотові й  вівцям  підкладає в  ясла  просяної або  гречаної
соломи,  двічі на  день до водопою гонить,  сам вичищає двічі на тиждень
загороду...  Нема роботи біля товару - лаштує під повіткою що потрібніше
до  весняної справи.  А  ввечері плете  рукавиці,  бавиться з  дітками -
шуткує,  вчить молитись,  спати їх  ложить або  сам лежить на  печі униз
черевом - париться.
   А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви;  іноді,  як не
дуже  холодно,  позабирають і  хлопців  з  собою.  Прийшовши  з  церкви,
обідають ласіше,  ніж  у  будень;  після  обіду  -  ськає Мотря Іванові.
Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину
або ж  у себе гостей приймають.  А ввечері -  треба Іванові коло худібки
поратись, треба її напувати, на ніч паші підкладати;
   Мотрі - вечерю варити, діток спати ложити...
   Так і зима мине;  на весну красне сонце заграє... І знову в поле та в
поле... знову торішня робота... знову торішні клопоти... Та так не один,
не два роки:
   так ціле життя,  цілий вік...  Робиш,  щоб було що їсти;  І їси,  щоб
здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!
   Оже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною...
Наші  хутори,  села,  а  часом і  повітові городи,  обложившись родючими
полями та  ланами,  другої долі  не  знають...  А  проте  -  живуть цілі
довгі-предовгі  віки,  копаються в  ситній  землі,  мов  поприростали до
неї... Яка земля, такі й люди. Вона сита - й вони ситі; вона голодна - й
вони роти пороззявляли...  Селянин без поля - старець без рук і без ніг.
Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і
вмирає... Поле - що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!
   Важка хліборобська праця,  а  ще важче тому,  хто її на силі не~знає,
або не  вподобає.  $  -Тим-т-до  неї ще змгмтйтд7__ггринчятптт.  ррлятти
дітей.  щоІойОна здава" лась  нГ  нудною,  ні  тяжкою.  Діти на  селі -'
іюміч'г Аби зіп'ялись на ноги,-зараз у поле:хай змалку привикає до свого
побиту!
   У такому побуті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати.
Піднялись-трихи-хлопці,-  треба їх  до діла призвичаїти.  От і  почалось
завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше
- скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба ні сили, ні вмілості:
дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі - поганяти...
Гей та цоб, та цабе! - от і вся невеличка наука погонича...
   Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом,  а найщиріше брався
Максим.  Він цілу ніч не  буде спати,  аби йому найраніш устати,  братів
побудити у  поле.  Зате ж  йому найскоріше й  надолужало.  Двічі,  тричі
зробив що  -  уже йому й  не хочеться,  уже йому новинку подавай.  Та ні
заставити,  ні застрахати! Таку невпокійну натуру викохав старий дід, на
лихо Іванові,  і загартував її своїми страшними переказами про невмируще
завзяття  та  своїми  сердитими закидами  про  те,  як  тепер  на  світі
сталося...  Січові оповістки про  запорозьку вдачу,  про запорозьку волю
западали у  гаряче серце онукове..  Як  у  гніздечку,  так у  Максимовім
сердечку виплодилась воля,  про яку дід переказував;  поривала хлопця до
сваволі  до невпокою,--  кидала од одного до другого, пекла ненавистю до 
всього, що  гнітило або перечило,  не  давало робити,  як  нам хочеться,  
як нам здумається...  Живі картини з  позадавнього-давна виступали в  
хлоп'ячій  голові:  Максимові  хотілось  самому  битись,   рубатись, 
розгардіяшити... З ким же його?.. де його?! Пішла ходором думка за думкою...
   Ось  з-за  села  піднялася  страшенна  кушпела.   Вихор  підхопив  її
високо-високо і  мчав прямо на село.  Максим побачив -  і  згадав дідову
оповістку про боїще з  татарвою...  То не кушпела кушпетить,  то татарва
мчиться на  наших!..  Крик,  зик,  галас  несеться разом  з  кушпелою...
"Стійте,  братця! - кричить отаман на наших.- Ви, середні, ні з місця, а
ви,  бокові,-  у об'їзд на Сокільні Байраки!..  Заляжте там, мов неживі,
анічичирк!  -  аж поки голосна гаківниця не промовить:  пора!.."  Хлопці
помчались,  тільки хвостами коні машуть... А крик та галас все ближча та
ближча.  Ось  уже  і  татарський баша  насамперед їде,  з  голою  шаблею
наближається...  Наші  схибнулись,-  далі...  татарюги навздогін.  Крик,
галас,   шарпанина...  Ось  блиснула  блискавиця,  гуконула  гаківниця,-
полетів татарський баша з  коня сторчака бритою мако-тирею...  "Вийте!..
рубайте!.."  -  іде лемент з  краю до краю.  Аж ось і збоку курява,  мов
чорна хмара,  піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку...
Летять -  аж  земля стогне.  У  Максима аж дух захопило:  заграла гаряча
кров,  розбуджена такими  думками,-  Максим  помчався і  собі  за  лавою
славних лицарів...  Аж кура встає шляхом,  аж ідуть виляски од бою босих
ніг по твердій землі...  От і майдан.  Максим,  як кінь,  басує: то, мов
схарапудившись,  убік  шарахне;  то,  як  молоде  теля,  піде  скоком та
вибриком... Ляскає батогом, свистить, гукає... Молодий крик розлягається
навкруги -і деренчить по вікнах генеральського будинку...
   Бачить  Максим -  у  воротях заманячила страшенна постать заводського
бугая.  Немов яке страховище,  з  зложеною у зморшки шиєю,  уставленою в
землю  головою  з  рогами,  з  налитими кров'ю  очима,  висунуло воно  з
генеральського двору і  пішло повагом,  хижо  ревучи та  завиваючи.  Під
ногами  страховища  двигтіла  земля,  дикі  заводи  реву  розлягались по
околиці...   Максимів  голос   здавався  цвіріньканням  горобчика  проти
страшного бугаевого реву...  Оже Максим не злякався. Забув і про боїще з
татарвою,  кинувся на  незбиту дорогу,  набрав груддя повну  пазуху -  і
помчався  насупроти бугая,  ревучи  і  передражнюючи страшну  звірину...
Бугай став,  підняв голову,  ніби думав розглядіти,  що  воно,  та знову
круто повернув шию і  нагнув голову до  самої землі,-•  хотів копирснути
рогом,  щоб  страху завдати,-  та  від  жиру не  нагнувся,  Тільки зозла
гребонув страшенно ногою - і геть далеко відкинув землю від себе. Максим
пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба;
   грудка розбилась -  і  пил  засипав бугаєві очі.  Знічев'я страховище
жахнулося...  Залупало червоними очима...  підвело  голову,  глянуло  на
свого ворога --  та  аж  потемніло...  Круто схиливши униз голову,  воно
пішло насупроти Максима.  Максим не злякався і тут:  груддя залітало, як
ті кулі-одно поперед другим...  Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то
в ніс,  то в боки... Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чуло
землі під собою. Завиваючи, воно  йшло прямо на Максима - дедалі скоріше
та скоріше...
   - Ей,  ей!  - желіпнуло щось з генеральського двору: - тікай, хлопче,
біда буде!
   Як опечений,  крутнувся Максим  -  і вітром  помчався вподовж майдану.
Бугай -  за ним.  Страшно бул дивитися,  як таке страховище,  наставивши
роги,   неслося   з  усього  свого   страшного  прожогу   за  невеличким
хлопчиком,  що,  як  горошинка,  котився  поперед  його...  От-от  бугай
настигне;  от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину...  Аж ось і
тин від генеральського двору...  нікуди бігти...  пропав Максим!., Ш, не
пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з тину - в бур'яни... Скочив і
бугай на тин, - та на кілку й  застряв.  Линула кров з пробитого боку...
Страховище  заколихалось,  ревнуло не своїм голосом,  рвонулось з усієї
мочі...  Тин упав,-  упав разом з  тино і  бугай додолу -  і так болізно
заревів, що аж слухати страшно...  Кілок пройшов подовж усього жи вота,
вимотавши геть  кишки  зсередини...  Піднявся  крик  людський,  збіглася
двірня... Шатанина-мотанина!
   - Що ж оце ти наробив?! - питав Максима один з двораків, показуючи на
бугая, що ледве-ледве дихав - сап Максим сміявся.
   - Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панів поведу.
   Як з цепу зірвався Максим -  так помчався додому. Досталося б Іванові
од генеральші за того бугая,  якби були кріпаки не покрили Максима. А то
сказали,  що  бугай  погнався за  собакою  та  й  пробивсь.  Правда,  не
погладили за те по голівці скотинщика,  а вліпили,  скільки здужали,- та
Іван  напоїв його за  те  добре.  Так  і  пропав бугай.  Тільки всього -
Максима вибив батько.  Та що та бійка? Переплакав Максим - та й знову за
своє...
   Душа його прохала волі;  молоді сили - простору. Сумно було Максимові
серед  широкого,  пустого степу,  серед  поораної ріллі;  тісно у  тихій
батьківській ;  хаті;  тяжко  між  мовчазною  скотиною,  котру  йому,-як
старшому,  першому довелось пасти...  І хлопець видумував шкодливі ігри:
то на баранах їздив,  то телят лякав, то прив'язував їм до хвоста дрючки
й заливався заливним реготом,  як телята дрочилися. Часто й густо батько
його маніжив за .це;  оже нічим не зміг переломити шкодливого,  веселого
норову Мак-симового.  Оце,  було,  виб'є його батько, а через годину уже
Максим на улиці з хлопцями навкулачки б'ється або братів за чуби таскає,
або запряже їх  у  ґринджолята,  як  зимою,  сяде сам за пана й  батогом
поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю.
   Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, і він усіх побивав, над
усім верховодив...  А насміятися над ким, украсти, одняти що - йому дай!
Генеральша ніколи  не  їла  овощей  з  свого  молодого  садка:  він  усе
пообносить,  усе викраде,  не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз
його застукали на яблуні. Що ж - він злякався? Сторожі до його, а він як
почав на  них  шпурляти яблуками,-  так ті  назад...  Тоді він скочив на
землю; як вітер, помчався садком;
   як собака,  перескакував через тини -  і скрився у чисте поле.  Як же
дійшов до  літ та убрався у  силу,-  біда з  ним,  та й  годі!  Високого
зросту,  станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще
меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця-повновидий, рум'янець
на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом,- він був
перший красень на селі...  Вся молодіж любила Максима за його вдачу,  за
веселий,  безбоязний норов,-  усі йому корилися...  Хто напереді ставник
несе,  як ідуть весною святити парубоцьку криницю?  Максим несе.  Хто на
Гудзевій улиці отаманує,  улицю водить? Не кому, як не Максимові... Кому
насміятись над ким?  У Максима язик,  як гостра бритва...  Хто заніс Лу-
ценкові  ворота  й  почепив  на  самім  версі  столітнього дуба?  Хто  у
Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота?,  Не хто, як не Максим... Чиїх рук
не  втекла  Хоменкова дочка  Хвеська?..  Не  втекла Максимових рук!  Хто
пустив погану славу на  багатирку Шрамченко-ву  дочку?  У  кого  ж  язик
довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину,- сам потім перший і
насміхається...  Не  одна їх  і  не дві наробило стида-сорому батькові й
матері;  не  одну матір,  не одного батька на донинім весіллі у  хомутах
через село водили...  Не одна й не дві матірки плакало на Маха-меда,  як
його прозвали старі баби.  Не один парубок ] або й чоловік, покуштувавши
на кулачках Махаме-дового "безміна",  похиріє-похиріе та через півроку і
на  той  світ  переступить...  А  горілку пити,  гуляти  -  Махамед усім
п'янюгам  привід  дає!   Позаливають  очі   та   шкоду,   капості  людям
роблять-Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали
радити,  щоб здержував сина.  Та  що  батько вдіє з  таким велетнем?  Ні
батькова  грізьба,  ні  материна умова  -  нічого  не  подіють  з  таким
гульвісою,  шибеником -  Дай одружу!  -  дума Іван і радиться з Мот-рею.
Знайшли й молоду;  умовили якось Максима,  пішов з старостами. Так що ж?
На  заручинах Максим  так  нализався,  що  трохи-трохи  не  побив  свого
нареченого тестя.
   - Господь з вами, з вашим молодим таким!-каже тоді батько старостам.-
Хоч би  мені прийшлося голодною смертю помирати та  сказано:  як віддаси
Мелашку за Максима, то живий не будеш,- то й тоді б не згодився!
   Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.
   - Побила мене  лиха  година та  нещасливая такою дитиною!  -  кричить
батько.
   - Ти нас,  сину, на старість у славу ввів... нашого недовгого віку не
жалуєш,- плаче мати.
   А Максим - як ногу вломив: з хати та на улицю, а там-у шинок до жида.
Так розледачів,  розібрався,  розпився,  що сказано:  ні до чого! Знай у
шинку кисне...  Аж запух,  як той бугай,  щодня очі заливаючи...  Зовсім
пустився берега:  що дома не зарве,-зараз у шинок!  П'є,  гуляє,  з жида
насміхається,  з кріпаками панібратаеться,  жалкими докорами їх коле, що
роблять на  панів,  навчає не  слухатись їх прика-зів -  мандрувати.  На
капості чоловік здався та й годі!
   Сама  генеральша знала  Махамеда.  І  так  його  зненавиділа,  що  як
приходилось  проїздити  або   проходити  повз  його,   то   вона  завжди
одверталася й  спльовувала.  Як  же почула,  що він кріпаків бунтує,  то
жалілася комісарові.  Коли  був  Максим на  той  час  "не  постерігся-не
змандрував кудись з Пісок,  щось на тиждень чи' йбільше - то, мабуть би,
не минути йому й тюрми, а може, й самої Сибірі. Та що йому Сибір? Нічого!
   
   Мучився отак з ним батько,  мучився,  та,  заплакавши,  й каже Мотрі:
"Ні,  вже нічого з  харцизою не  вдію!  Ні тихе слово,"  ні просьба,  ні
лайка,-ніщо не помагає...  Немає сили мені з ним битись...  Хай же йде у
москалі!  Нехай його у службі попомуштрують,-  може, витруть ту юшку, що
набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!.."
   Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий,
який не недобрий,  а  все ж таки своя кров...  Мотря плакала гіркими,  а
прохати  Івана  не  посміла;   вона  догадалася,  що  то  останнє  слово
батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!
   А  Максим як почув,  то ні скривився,  ні поморщився.  Так-таки зразу
згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.
   Тоді  саме  у  столиці велике  діло  скоїлось.  Старий  цар  умер,  а
зосталося два брати.  Старшому ж не можна чомусь було царством правити,-
осівся на  предківськім столі менший.  Оже це  не обійшлося мирно.  Тоді
саме царська гвардія з масонами забунтувала...  Багато тоді лягло правих
і  винуватих,  поки  той  бунт замирили...  Як  затихло,  то  новий цар,
роз-пудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один:
високий,  станкий,  показний...  Максим  якраз  підійшов  під  міру.  Як
випускали його з прийому,  то не кричали й "лоб!" А якийсь усатий офіцер
закричав: "У гвардію його! у гвардію!" Максим, як почув, аж засміявся...
та  прожогом у  двері.  Тут  він  трохи  не  вдарився лобом  об  якогось
бідолашного некрутика.  Недовго думавши,  він  його стусонув коліном під
бік, закричав: "Сторонись, крупа! гвар-дієнець йдьоть!.." Той поточився,
трохи не впав...
   Не  вспів  Максим  одягтись,  як  його  погнало три  якихсь москалі у
некрутську схованку  й  заперли  на  замок.  Хатка  невеличка,  вікна  з
залізними штабами, як у тюрмі, а людей - повно. Той сидить - плаче;
   той хоч не плаче - журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки...
   - Прийміть, братця, й мене! - каже Максим до тих, що регочуть.
   - Іди... додаси й свого слова.
   - За  що  це нас,  братця,  позапирали у  що тісну хурдигу?  -  питає
Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.
   - А щоб не втік! - одказав хтось.
   - Та кий його біс думав тікати... І довго вони так держатимуть?
   - Та хто його зна... Кажуть би то, що три дні..,
   - Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.
   - А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?
   - Пий сам, коли подобається!
   Далі  Максим  уже  орудував  бесідою:  точив  баляси  та  баляндраси;
розказував про  свої  сільські походи $  смішив усіх і  реготався сам...
Товариський чоловік <(-нічого казати! Уночі тільки сумно йому зробилося,
як став викрикувати часовий; "Слушай!"
   Через три  дні  їх  справді випущено і  дозволено піти  попрощатись з
родиною, що поназ'їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосіння
-• мов мерт. вих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими
сльозами,  обнімаючи бриту голову синову} тут молода молодиця з дитинкою
на руках голосить на весь майдан,  однією рукою схопивши за шию молодого
чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От
і старі діди посхиляли голови;  от брати розмовляють, понурившись. А там
знову батьки, матері... Між ними й Мот-ря, як з хреста знята, а коло неї
сини  -  Василь  та  Онисько...  Ходять вони  утрьох од  воза  до  воза,
розпитують некрут,  чи не бачили де Максима?  Ні,  не бачили... Вийшли з
некрутської разом,  а де він дівся,  .А,  ніхто не знає...  А Максим, як
тільки випустили з  некрутської,  зараз  потяг з  москалями до  шинку...
Другі  прощалися з  родом,  а  він  водить за  собою юрбу  москалів -  і
побратався вже!  та здоровкається з скляним богом... Так Мотря й поїхала
з синами, не бачившись з Максимом...
   Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко.
   Люди  знову поназ'їздились прощатися,  може,  вже  востаннє з  своїми
бідолашними синами,  чоловіками,  братами.  То не глибока річка клекоче,
прорвавши греблю,-  то гудуть селяни,  прощаючись з  некрутами...  То не
ховають мертвих,  то  люди  тужать за  живими родичами...  І  Мотря  між
ними...  Згорбилась,  скривилась,  заплакана,  стоїть вона, опустивши на
груди голову,  а коло неї Василь з Ониськом - і Максим... Видно, материн
жаль уразив і його безжурне серце:
   стоїть він біля матері,  похнюпившись...  Аж  ось затуркотів барабан;
москалі  скомандували у  лаву  строїтись.  Піднялась шатанина...  Скрізь
затужили,   заго-і  лосили...   Стали  прощатися.  Максим  підступив  до
матері...
   - Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...
   - Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе...
   Мотря обхопила його шию обома руками та  так і  повисла,  за сльозами
світа не бачачи...
   - Та годі вам,  мамо!.. Не журіться: я не пропаду! - він висвободився
з закляклих рук старої матері,- давай прощатись з братами.
   От уже построїли некрут у лави:  один за одним,  один за одним. Знову
затуркотав барабан; старші скомандували...
   - Прощавайте!..
   - Оставайтесь здорові!.. і
   - Хай вам бог помагаві..
   - Щасливо!..
   - Прощайте, мамо!..- казав Максим, проходячи повз матір.
   - Постой, сину!..
   Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей...
   - Спасибі,  мамо!..- сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню.-
Прощайте... подякуйте батькові, що в москалі віддав!..
   - Ша...нуй...ся... про-їдай.. си...
   Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко...
   Вернулися селяни додому.  Вернулася й  Мотря  з  синами -  заплакана,
убита горем... Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на
одного сина ве глянув,  не обізвався.  А  як вони пішли з хати,  тоді до
Мотрі:
   - Ну що... пішов?
   - Провела...- каже Мотря, заливаючись сльозами.
   - Що ж він? .
   - Нічого...
   - А оддала?..
   - Оддала...
   - Що ж?
   - Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..
   - Нехай  він  дякує  своєму  дурному  розумові,-  сказав  Іван  та  й
замовк...
   Не  стало Максима -  затихла буча та лайка у  Івановій хаті,  не чуть
ніякої й шкоди у Пісках. Не стало ватажка - товариство немов розкотилось
по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило
другим життям.  Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей
годують...
   Іван  востаннє згадував Максима в  той  день,  як  Мотря  з  проводів
вернулася.  З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто
другий нагадує.
   - У мене немає третього сина -  і не було ніколи! - казав він. Та вже
після того за  цілий день або вечір ні  до  кого й  словом не обзивався.
Думки, видно, не одженеш від себе!
   Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага,
то  копійку на  часточку за Здоров'я Максима.  Оддавши свою вбогу лепту,
пада-  ла  Мотря  перед пречистою на  коліна і  молила її  тихим-гарячим
словом,  щоб вона берегла її дитину од лихої години,  щоб направила його
на добрий розум.
   Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.
   Життя пішло собі тихою ходою,  приносячи то од-раду,  то тугу, та все
стираючи спомин про Максима.
   А він -  хоч би обізвався коли,  хоч би звістку прислав... Де він? як
він? Ніхто нічого не знав, не чув...
   А тут пішли у Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили
й  одрізнили;  тут Мотря переставилась...  Іван,  побачивши,  що й йому,
мабуть,  незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши
свою хату та дві десятини поля -  москалеві, коли одкликнеться... Швидко
після того Іван і  сам  поліг.  Онисько оселився у  батьківській хаті -"
доглядати москалевої худоби.
   І стала та худоба кісткою у горлі як в одного брата, так і в другого.
Піднялася з-за  неї  спірка  та  ворожнеча між  братами.  Менший  правив
худобою,  як хазяїн,  забирав усю користь собі;  а старший,  думаючи, що
москаля уже на світі немає, загризався з братом.
   - Хіба  він  мені  брат?-каже  було Василь.  -  Який він  брат мені?!
Захопив у  свої лабети усе добро та й брат!  Москаля вже й кісточки досі
немає...  Чому ж  він не  поділяє добра?..  Ти мені десятину поля дай та
півхати...  Або-мені твоєї хати не треба:  у  мене своя хата є...  Оддай
мені землю,  хай тобі хата... Або сплати мою половину... А то все сам...
Собака він, а не брат!
   Онисько собі не дякує Василеві.  Не раз і за чуби бралися.  Якби люди
не  розлили,  то,  може б,  обидва без  голови осталися на  батьківськім
добрі. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди,
кожен кожного судив між людьми.  А люди  позвикали вже до такої братньої
ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді тільки розводили.
   Ворогували отак дома,  ворогували,  та хтось пораяв судитися.  Поїхав
Василь до  секретаря Чижика,  повіз  три  мішки пшениці й  десять рублів
грошей.  Завів тяганину.  Поїхав і Онисько до Чижика -  повіз і собі три
мішки борошна та  й  грошей не менше...  Давай судитися.  Тягались вони,
тягались,  вимотували з їх грошенята,  вимотували. Дійшло до того, що як
Василь збіднів,  так і  Онисько знищів,  а тільки й того,  що дізналися:
Максим живий і  вже старшим якимсь -над москалями.  Тоді брати перестали
ворогувати,  помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив
безпечно у москалевій хаті і володів його землею.

   Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину.  Гнали їх цілою юрбою.
І  який  же  невеселий здався  їм  той  довгий перегін!  Щоб  хоч  трохи
скоротати  час,   вони  то  казки  казали,  то  різні  пригоди  з  життя
пригадували,  то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі
стрітись у  чистому полі  з  ворожою силою...  Максимові спали на  думку
дідові при-повісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа
закипала...
   "Ой,  та  й  знатимуть же  мене вражі вороги!"  -думав він  сам собі,
качаючись уночі на  долівці коло  своїх товаришів,  котрі,  виморившись,
мертвим сном  спали.  І  виплітали його  думки у  темній темряві страшну
картину січі...  Гук,  крик,  бій;  дим застилав все поле,  аж очі ріже;
огонь,  як  з  пекла,  то з  того,  то з  другого боку;  бряжчать шаблі;
гуркають гармати;  палять гаківниці;  брязкають списи;  тупотять коні...
Татарва мчиться,  як скажена...  "Ага?  вражі татарюги!"  -  кричить він
услід їм і  пускається на-'вздогін своїм баским бистроногим вороньком...
Шабля заблищала -  голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом -
голова луснула,  як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло...
"Господи! коли б швидше!.."
   На  ранок уставши,  знову їх  гнали.  І  знову вони Йшли,  то  пісень
співаючи,   то  задивляючись  на  несвідомі  міста,   котрі  приходилось
переходити.  Багато вони тих міст уже поминули,  а  ще  більше,  кажуть,
напереді зосталося!
   Довго вони йшли усе своїм краєм, між своїм лю-Дом, уже їм аж обридло.
-- Чи далеко ще та Московщина?,- питали вони один одного...
   - Та  ще підтопчеш ноги,-  одказували Другі" догадуючись:  неблизько,
мов!
   Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело
кидались  в  вічі,  свої  великі  села,  з  кривими  улицями,  з  білими
хаточками,  з вишневими садочками,  свої городи,  схожі на села, увійшли
вони  у  лісний край.  Перед ними й  за  ними стояли страшні бори сосни,
ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий... ліс та й ліс!
   - Оце й Московщина починається,- сказав хтось.
   - Оце?!..  Та й невесела ж яка вона!.. Все ліси та бори, куди оком не
скинь... тільки небо крізь верховину мріє...
   Сумно  стало  Максимові серед  лісу;  жаль  йому  стало  своїх степів
безкраїх,  свого неба високого:  тут за лісом було тісно,  душно, а небо
здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре:
   йшлося вже до  осені,-  темні хмари,  аж чорнуваті,  снували по небу;
перепадали часті дощі.
   Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шістдесят лісом -  ні хатинки, ні
людинки!..
   - Де  ж  тут  хутори,  села,  городи?  Хіба  тут  і  людей  немає?..-
толкуються самі між собою.
   - Та тут, либонь, один тільки город Москва й є, та й той аж на самому
краї Московщини,- одказав хтось.
   Усі похмуріли, зажурилися: ішли мовчки, повісивши голови.
   Пройшли ще верстов з десять або й більше;  вийшли на узлісся... З-під
тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок...  Очі напрямились
на його.
   - Що то? кузні? - пита Максим.
   - Село,- одказав йому старший москаль, що вів їх.
   - То це кузні у царині?
   - Не, то - избн.
   - Що то за ізби?
   - Хаты по-твоєму, хахолі Максим зареготався.
   Увійшли в село,  або краще -  в одну довжелезну вулицю,  котра й була
ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й
з другого боку;  а на улицю виглядали без вікон хати - чорні, як комори,
закурені димом.  Де-де забовваніли й  люди -  у  личаках,  у  довгополих
балахонах, з бородами.
   - То це кацапи! - скрикнув Максим, почувши їх мову.
   - Та кацапи ж... Оце й є тобі справжня кацапщина! - одказували другі,
собі дивуючись на її прохвалену красу. $
   От розвели їх по кватирях. Максим аж спдьову-вав""-Таракани, прусаки,
стоноги снували скрізь по стінах,  та було їх і в страві,  і в квасі.  У
хаті -  не виметено,  смітник по коліна,  несло од його чимсь смердючим;
під сволоком лави,  де  на  його стороні зайві горшки ховають,  тут були
замість ліжка... Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими
лучинами...  Дим з печі валив прямо на хату,- бо хата без димаря,- давив
у  горлі,  різав очі...  Максим не поліз на "палаті";  страшно йому було
прилягти і в тій багнюці,  що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав; з
хати ходив надвір, знадвору - в хату;
   смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті).
   Ранком знову погнали їх далі.
   Чим далі йшли,  тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл,
може,  з десяток; минули й город один... Церков біліло аж шість, чи сім,
а  то все чорніло сіро-чорним цвітом...  За городом тільки якась фабрика
муріла,  бо  до  цегли не  так дим приставав,  а  може,  була ще недавно
вимурована...  Засумували наші некрутики!  А  до того,  ще попідбивалися
так,  що молили бога,  коли б уже швидше доставитись на місце,- хай воно
удесятеро буде гірше того,  що бачили, аби спочити. Ішли уже два тижні й
два дні...
   Аж ось,  пройшовши ще днів з  п'ять,  сказано їм,  що вже недалеко те
місце,  куди їх  гнали.  Ліси щодалі все  рідшали та  рідшали;  почалося
нив'я-не нив'я,  а  так поле з  пеньками (видно не дуже давно і  там ліс
був);  а здалека заманячило їм щось високе -  то там, то там... Підійшли
ближче - побачили верховини церков - із золотими банями, і з блакитними,
а  найчастіше -  по  зеленому полю золоті зірочки...  Ще  трохи -  вітер
доносив до них заводи дзвонів,  ґвалт,  крик...  Серце в кожного радісно
забилося. Ось-ось таки спочинуть!
   Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та
широкими,  з  кам'яними  крамницями  розкинулось на  невеличкім  згірку.
Унизу,  посеред города,  текла річка -  широка й глибока;  багато по ній
снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на улицях-гармидер, крик,
тіснота,  як на ярмарку-Багатство міське некрутів здивувало.  Там - ціла
вулиця кам'яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У
крамницях  за  прилавками  сиділи  бородаті  кацапи-купці  і   закликали
прохожих,  разом викрикуючи,  які у  них товари.  От -  базари з усякими
наїдками,  напитками.  "От  би  це  у  Піски перенести!"  -  не  втерпів
Максим... А це - величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг
до голови видно, як у дзеркалі... Улиці широкі, рівні, каменем убиті.
   "Бач,   бісові  кацапи!  -  подумав  Максим:  -  які  у  себе  городи
позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво!? Усе,
що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди..."
   Привели їх до кам'яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли у
лаву перед кам'яницею. А з неї повиходило панства-панства - і в палєтах,
і без палє-тів... Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося...
   - Ай да маладец какой! - промовив один до Максима.
   - Собі такий удайся! - одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно
глянув на Максима - і пішов далі.
   - В казарми! - хтось гукнув спереду.
   Повели їх у казарми;
   Хати були великі," просторі, тільки темні та чорні;
   по стінах цвіла пліснява;  патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли
довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці - сміття по боки.
У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.
   - Тут, видно, чорти жили, а не люди! - промовив Максим, увійшовши.
   Усі  сумували,  журилися,  повкладавшись спати на  довгих столах.  Од
натоми ні  рук,  ні ніг не чули,  а  спа-?  ти довго не спали...  Усе їм
здавалося,  що це вони у тюрмі, у неволі... Що, якби побачили родичі, де
вони кочують?  Мабуть би,  одцуралися навіки...  Були такі,  що плакали,
згадавши про домівку...  Нелегко було й Максимові;  оже він не плакав, а
насміхався над усім...  Т над" кацапами,  Т над своїми,  і над собою.  Є
такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, "жартами. Про, них завжди
кажуть,  що  вони ніколи горя не  знають;_  зовуть їх  за  те щасливими.
Отаким щасливим і Максим удався.. - "
   Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим,
нижчий з нижчим.  Знову їх обдивлялися,  розставляли,  переставляли,  як
було  треба,   наказуючи,   щоб  не  забували,  хто  біля  кого  стоїть.
Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.
   Замість  передишки,  некрути  одпрохалися у  старших  москалів  город
подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по
городу, набродилися й надивилися до утоми, так, що, вернувшись, зараз же
полягали спати та й поснули,  як побиті.  Нові дива, котрі вони бачили в
городі, прогнали вчорашню думку про домівку.
   Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялася
шатанина.  Кожен  схоплювався  з  постелі,  нашвидку  умивався,  натягав
одежину й  виходив на широке дворище,  зараз же за казармою.  На "плацу"
розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому та й
давай вчити як  водити,  стояти,  як  руки держати,  коли і,  що казати.
Неслухняних били,  а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити...
Так день у день,  день у день...  "ї нащо це воно? кому вона здалася оця
муштра?.. для чого?.."- думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно
їм гірше каторжної роботи.
   Оже  Максимові було  все  це  за  іграшку.  Скоро він  вивчився добре
"носки" витягувати, марширувати, стрибати, по-московській викрикувати...
Так,  мов  старий москаль!  Старі москалі дивувалися його  дотепності та
вихвалювали перед молодшими - неуками.
   Трохи  згодом  нап'яли  на  його  мундир,  муницію -  ранець,  каску,
притупею,-  дали шинелю й ружжину, Як убрався Максим - москаль москалем.
Рідна б  мати не  пізнала!  Меткий,  поворотний -  на  всі боки москаль!
Вранці-рано  піде  на  учення;  промуштрують  їх  -  геть  уже  сонечко"
підоб'єтїся.  Ведуть снідати каші з  салом,  а того сала -  і духу нема.
Перепочинуть трохи -  Ізнову на  збір:  обідати.  Пообідають.  Сонце вже
повергнуло з полудня. Барабан туркоче - знову на учення. 'Муштруються аж
до пізнього вечора... Минають місяці, рік... Одно та й одно! "А бий тебе
сила божа!  - думає Максим.- Хоч би уже повели куди-інде... або ворог де
вирискався!..  А то -  муштра та й муштра!  Та хоч би різна,  а то:  яка
сьогодні,  така й завтра,  й позавтрому...  Витягай ногу, кричи: "раз!..
два!.." Скидай ружжо на плече;  скидай з плеча;  приціляйся разів сто на
день...  а  хоч би  тобі раз сказали вистрелити!..  Я  думав:  що в  тих
москалях? аж воно одна тобі муштра... на ученні й на смотру, й на параді
під  церквою...   Уже  так  затвердив,  як  свої  п'ять  пальців...  Ні,
муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти..."
   От  і  давай Максим свою нудьгу розгонити :  став горілку,  як  воду,
дудлити...  Москалі підхвалювали його за  те,  що "чисто ЇУєТ Іноді й  у
шинок водили,  бо в  саї,' мого Максима не було й шеляга за душею...  Ті
гроші, ;
   що мати передала, давно пропив.
   Раз побився Максим на  взаклад,  що  вип'є кварту і  не  буде п'яний.
Заклад на п'ять карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки.
Максим як приложив до губів -  тільки на три ковтки й  стало.  І  хоч би
скривився,  поморщився!  Тільки мов очі заблищали та  повеселішав трохи.
Супротивник вийняв п'ять карбованців - дає йому.
   - На біса мені гроші? - крикнув Максим.-Катай, братця, на всі!..
   Пропили ті п'ять карбованців,  попилися п'яні, як земля -насилу рачки
до  казарми  поприлазили.  А  тут,  як  на  те,  була  уночі  перевірка.
Недолічилися щось п'яти,  чи  щО:  -Виходять ранком на  двір -  аж  вони
рачкують до дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони.
   - Не сумуйте,  братця!  - утішає Максим.- Сім бід-, один одвіт! Я вас
визволю.
   - Як же ти нас визволиш?
   - А так: кажіть, що я напоїв.
   - Ну, то що?
   -- Ну,  то  й  нічого.  Там уже моє діло...  Коли це -  кличуть їх до
ротного.  Ротний так і  накинувся на них звіром.  Стоять москалі та одно
твердять: "винуваті!", "винуваті!"
   А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний
уподобав за його моторність.
   - Я,-каже  він,-усьому виною,  ваше б-родіє!  Я  їх  напоїв.  От  уже
скільки тут,  а не зібрався подякувати їм за науку.  А це - вибрав нічку
та й то не гаразд.  Бийте мене,  ваше б-родіе,  скільки хочете; я всьому
виною... Не наказуйте тільки моїх товаришів учителів!
   Це  ротному сподобалось.  Пом'якшав зразу;  ще пополаяв,  побатькував
трохи та й прогнав: "Не сметь мне другой раз... засеку!"
   Вийшли од ротного,  сміються,  дякують Максимові,  що, коли б не він,
дуже б солоно прийшлося...
   Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь
давав усьому привід;  оступавсА за  товаришів,  коли ті  де  на гулянках
заводили спірку} говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як
де попадалось товариство...  Бувши на всьому казенному, не маючи великої
недостачі в  одежі,  він  не  жалував нічого  свого.  Лучалося що-небудь
роздобути -.-все те йшло на гурт, на товариські пропої...
   Товариші душі  в  йому не  чули.  Коли лучалося йому яке  лихо,  вони
завжди гуртом його виручали.  Чи  одбіжить,  бува,  люльку у  спірці,  а
грошей на  нову катма,-  вони складалися по  шагу там чи по копійці -  і
купували;  чи порвалося що з  одежі,  при бійці,  до останку,  вони йому
вислужену й  залежану у  якого  бережливого брали й  давали...  Повага й
шаноба Максимові!
   Привик Максим до такого життя.  "Ні,-  думав він,-  московщина далеко
краща,  ніж рідна сторона!  Що там? степ та й степ, їілуґй'та борони, та
вітер по степу;  а люди -  кожен сам собі... А тут -чого душа забажала -
усе є;  а  товариші -  брати рідні:  за ними,  як у  бога за дверима-  і
поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та матір'ю!"
   Максим,  як там кажуть,  і горенько покотив! Одно тільки його мучило,
одно  здавалося гірше печеної редьки,  становилося руба у  горлі.  Це  -
життя у  казармі вонючій та  вонюча їжа.  Хліб той -  чорніший землі,  з
остюками,  та  ще  до того,  як згадає Максим,  глядя на його,  що він у
шаплику ногами мішаний,  то аж занудить... Капуста - до носа не приводь;
каша з рота верне.
   - За   все,   за   все   у   вас   добре,-   хвалиться   раз   Максим
кацапам-товаришам,- одно скверно: їсти нічого!
   - Підожди!  -  одказують,-  діждемо  неділі  -  будемо  прохатися  на
прокормлєніє.  Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити,  а то б усе було
гаразд!
   - Куди на прокормлєніє? - пита Максим.
   - Да  по  миру  прайтись.  Авось отыщется добрий челаек...  даст свои
заплати солдатские дыры заплатати!
   Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.
   Діждали неділі.  Тільки що почало на світ благословитися,- прибігають
товариші.
   - Брат! а, брат! - будять.
   - Ну?
   - Вставай, пайдем к ротному.
   - Чого?
   - Как чаво? разве забыл?
   Максим устав.  За ним. прокинулись деякі другі); почалась товариством
розмова.
   - Ну, что фельдфебель? - пита один.
   - Сабака!
   - Как?
   - Да  так..  двадцать  пять  садрал!  Зверь,  брат,  настоящий зверь!
Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите,-не
смей й рта ра-винуть!..
   - Старава,  брат,  варабья на мякине не изловишы Он,  братцьг,  знает
досканальна всю ефту механику,  виясняв один з нар, посмоктуючи люльку й
спльовуючи на стелю.
   - Да ведь пайми ти, Митричі так ведь безбожно драть! Зто ведь с сваво
брата, а не с чужова!
   - Поди... Станет он разбирать: где свой, где чуч жой... Ему"- дай!
   - Ну, й не зверь ли?.. Зверь й єсть.
   Отак  розмовляли москалі,  поки  Максим умився,  убрався.  Пішли вони
втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.
   - Ну,  што,  Федосеич? •- пита ротний.- Все благополучно? - Все, ваше
б-родие. Только адно худо...
   - Што?
   - Ребятам, ваше б-родие, худо...
   - Чем?
   - Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
   - Куда?.. зачем? - скрикнув ротний.-• Я им дам прокормление!
   - Есть нечево, ваше б-родие,- одно йому фельдфебель.- Гаварят: памрем
с голоду...
   - Што тьг врешь,  старий хрен?..  Как есть нечево?иі Верно,  уж успел
содрать?..
   - Никак нет-с, ваше б-родиеі Гаварят ї четвертая часть за позволение!
Ротний замовк; крутнув уса.
   - Кто идет? - спитав, помовчавши трохи.
   - Да вот:  Иванов, Евпраксеев, да хахол Максим.- Поди сюда, ребята! -
гукнув він крізь двері у сіни.
   Реб'ята увійшли в хату,  стали, витяглися у струно" ку •-- як верстви
на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки "хохлика"):
   - Што, брат Максим,- худа жить?
   - Худо, ваше благородіє; їсти нічого!..
   - На прокормление хотите?
   - Точно так, ваше б-родие,-" забелькотали усі в один голос.
   - Разве  пазволить,  Федосеич?..-  питає ротний,  скоса поглядаючи на
фельдфебеля.- Позволить легко... Ну, а как пападетесь?
   - Никак нет, ваше б-родие,- знову забелькотали разом москалі.
   Ротний подумав ще.
   - Ну, позволяю... Только смотрите: попадетесь - засеку! Сльїшь!..
   - Слушаем, ваше б-родие!
   - Ну, с богом, братцы... марш!
   - Благодарим покорно, ваше б-родие! -• викрикнули москалі на прощання
і вийшли за двері.
   Скоро уся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан ; розпитують,
куди ті йдуть;  одні раять -  в одно місце, другі - у друге. Гудуть, мов
бджоли в  ули-ку...  А заробітчани раді такі!  Думка:  хоч тиждень усмак
поживляться;  попоїдять м'яса,  а  не гнилу капусту та хліб з  оетюками;
побудуть на'волі, а не в казармі вонючій.
   - Не худо бн, братцы,- каже хтось,- пойти по купцам з образками!
   - А што?.. Право, братцьд, не худо! - промовили заробітчани.
   Побалакали отак,  порадились,  зібрались - пішли. Надвечір з півсотні
рублів  несуть!   Рота  радіє,  юртув-ться...  Присудили  зараз  віддати
двадцять п'ять Фе-досєїчу, а останні 'ддали до схову старому унтерові.
   Швидко заробітчани знов пішли,  а рота, сподіваючись на добру поживу,
загуляла.  У  кого зосталася яка  копійка про  чорний день,-  той  і  ту
витрушував.  Зложились гуртом;  купили горілки;  набражились,  як квачі;
співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати...
Горілка порозв'язувала язики.  Той  журиться уголос за  своїми:  як  там
жінка,  діти?  Той розказує про зрадливу дівчину -  як  він їй  пацьорки
обірвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен - своїм!
   Сонце вже спускалося,  як вийшли заробітчани з  г6-рода у чисте поле.
Пройшли верстов з  п'ять...  Перед ними  сосновий бір  стояв,  як  чорна
стіна;  за ними місто ґвалтувало,- невгавучий крик та гомін доносився до
них... Заробітчани все йшли та йшли... Уже й захід сонця став жовтіти та
блідніти:  ніч  насовувала на  землю;  ясні зорі виблискували в  темному
небі;  мороз  дужчав;  дорога  рипіла під  ступнями...  Заробітчани йшли
мовчки.  Не  доходячи до  лісу,  почули вони  жалібний скрип полозків об
мерзлу  дорогу,  важку  ступню  кінську  і  цмокання  людського  голосу;
незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний
чоловік, у бороді, зодягнений по-купе-цькому.
   - Стой!  - крикнув один з москалів - Іванов, перебігши шлях, і вхопив
коня за удила. Кінь став.
   У Максима мороз побіг поза спиною... "Що ж це воно буде?" - думав він
та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до
   купця.
   - Здорово, купец! А что, брат, за тавар везешь?
   - А ты -  што?  Что тн, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь...-
та й устає з саней. - Глаза имеешь,- сам видишь! - одказав Євпраксєєв.
   - Да вижу, что салдат... Но чево тебе нужна?
   - А вот чево,  купец: вот ты тавар везешь; а у те-бя ево й без ефтаво
многа...
   - Ну-у?..
   - Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару
многа,  а  у  салдата -  ничего...  у  салдата -  сам  знаешь -  й  душа
казенная... Пожертвуй, что твоя милость, на салдатское житье-бытье!
   - А тн аткелева - такой?
   - Да  уж  откелева -  не тебе знать...  Мы просим...  Дать -  за твоє
здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь - не надо - проваливай!
   - Проваливай?  Ишь ты какой вострнйі А  тм бн так й  сказал...  а то,
вишь, лошадь астанавливает, слов-но вор какой...
   - Да ведь тебя, барада, не астанави,- обізвався з-перед коня Іванов,-
ты нашево брата й слушать не станешь, вот что!
   - Дашь? - спрашиваю,- приставав Євпраксєєв.
   - Во-на! - одмовив купець, показуючи кулака.
   - Ну, бог с табой! Пусти ево, брат,- промовив до Іванова Євпраксєєв.
   Той пустив коня.  Підійшов до них і  Максим та разом і потягли лісом.
Купець пильно дивився услід їм і щось думав. А це як скрикне:
   - 3-зй, ты? слышь?.. как тебя?..
   - А што? - питає Євпраксєєв, повернувшись до купця,
   - Возвратись!
   - Да чаво? поезжай себе!
   -- Возвратись, гаварю! Москалі гуртом вернулися.
   - Вот вам,  братци,  красненькая... вспомяните раба божия Парамонта,-
промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
   - Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
   - Парамонта, братци! Парамонтаї
   - Ну, прощай. Счастливого пути!
   - Пращайте, братцы. А далече йдете? тт- Да на села.
   - На побывку?
   - На побывку.
   - Помоги вам бог!
   - Спасибо. Прощай, батюгіїка!
   Розійшлися.  Купець поїхав в город; москалі пішли далі шляхом. Максим
дивувався.  "Узяв би ти у нашій стороні!  - думав він.- Мабуть би, чорта
спік..."
   - А добрий, братця, купець,- обернувся він з словом до товаришів.
   - Что,   брат!   Купец,  брат,-  свой  челаек.  Он  сам  знает  нужду
салдатскую,-всегда пасабит...  Во-ба-рин, брат! О, то вострий, шельма! У
таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!
   Отак,  розмовляючи між собою,  ішли заробітчани бором. Уже до півночі
добиралося,  як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося.
Чутно було: п'яними голосами тоненько бородачі виводили
   "Лучинушку". Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей
   клунки, посідали уряд на лаві.
   - А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу бра-'
   ту... Ево косточки разагреть,- промовив Іванов до
   шинкаря.
   -• А пошто я дам?
   -- Как пошто?
   "- А по то: деньги єсть?
   - На што те деньги? Разве ти с миру не надрал?
   Небось - никаво в кабаке не било!..
   - Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добриє
   люди!
   - А  то:  ани  вот  й  внесли  свою  копеечку на  солдат скую  долю,-
обізвався Євпраксеєв.
   - Как би не так? Держи карман!
   - Да уж верна!
   - Да,  верна...  Только вот теперь народ что-то  заба ловался:  водки
мало пьет.
   - Ну, не ври!
   - Как же? Стану те врать...
   - Ну-ну! давай... полна те!
   - Да што ти?.. Давай деньги,- вот те й сказ!
   У меня, вишь, водка не своя - купленая.
   - А  мне то  что за дело,  что купленая?..  Ты о  миру надерешь...  А
солдату где взять? Ты знаешы сал дат - казенний челаек!.. - Филиппыч! а,
Филиппыч!  •-  кричить на шинкаря один з  п'яних кацапів,-  дай уж им...
право-дело,  дайї Люблю салдата...  Салдат,  брат, казенний челаек... Не
ровен  час,   завтра  все   пайдем...   Вон,   сказивают,   турка-шельма
царя-батюшки не слушает... Дай!
   - А ты, что ли, мне заплатить? '- Будет - заплачу... Дай!
   - Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты еще й за других!
   - Да што ти,  не веришь на слово доброму челаеку? барада ти казлиная!
- крикнув Євпраксєєв - і сунувся до бороди.
   - Да тн баради не трожь! - одказав, одпихаючи його руку, шинкар.- Сам
бы насил, да, небось - сбрили...
   - Стал би я твоим казлиним атродьем свае благо-родное лицо марать?!
   - Да ти-то што такое?
   - Разве не видишь? мираед ти здакой! Разве не видишь, кто я?
   - Да видно, што салдат. Ну, а што?
   - Как ну?..  Тн  знаешь,  что такое салдат?  Салдат за тебя,  дурака,
грудь   сваю   под   неприятельские  пули   подставляет...   кровь  свою
проливает... Вот што - салдат!
   Такі слова розжалобили усю п'яну беседу.
   - Тереха?  а,  Тереха!  А правду ведь салдат гово< рит... У-ух! какую
правду...  Салдат -  зто,  брат,-  беда!  Салдат...  ато, брат, казенний
челаек, слуга царский,., Зто не то, что ми с табой! Он, брат, сваю грудь
под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!
   Тєрьоха,  як  видно,  лизнув уже й  геть-то,  бо посоло< вілими очима
мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а
слова не здужав вимовити.
   Другі кацапи й собі підняли голос,  за москалів: давай шинкаря лаяти,
ганьбувати",  страхали,  що  більше в  його ні чарки горілки не вип'ють.
Шинкар стояв за стойкою,  мов не до його річ,- тільки почервонів та знай
оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.
   - Да што,  братци,  на ево сматреть? -крикнув Євпраксєев до п'яниць.-
Тащи, кали так, целое вед-ро! - та й кинувся за перегородку до бочки.
   - Толька тронь -  убью!  -  заричав,  зціпивши зуби,  шинкар і вхопив
здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яниці підскочили, вихопили з
рук обрубок.
   - Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь,  барада ты казлиная?! - закричав
Євпраксєєв, уплутавши п'ятірню у шинкареву бороду... Шинкар у крик.
   - Вали, братцн, ево! вали! Вот я ему задам салдат-ских тесаков, чтобы
он  знал,  мираед  здакой,  как  вас,  братцы,  абдирать да  с  салдатом
абходиться! Вали!
   Кацапи разом кинулись.  Та й шинкар,  видно,  при силі був, бо тільки
струхнувся,-  так усі й одскочили,  як груші. Шинкар кинувся на москаля,
збив з ніг і насів, як шуліка курча.
   Жаль пройняв Максима,  як він побачив,  що свого б'ють. Одним замахом
кулака повалив він шинкаря на  землю,  взявши між ноги його голову.  Тим
часом  підскочив другий москаль -  і  давай почищати тесаком.  Шинкар не
кричав,  не  пручався,  а  тільки стогнав.  Од дубасили добре,  пустили.
Шинкар плакав, лаявся...
   - А что - теперь дашь по касушке? - питає знову москаль.
   - Бери...  пусть те  удавиті -  крізь сльози промовив шинкар і  пішов
собі у другу хату.
   П'яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.
   - Ну,  теперь нам не время...  Нада на работу паспе-шать... Пращайте,
честная кампания!  Пращай й  тн,  І  дядя!..  Не сердись да вперед умнее
будь! - промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і;
   вийшли з хати.
   За ними деякі з п'яниць.  Одного москалі завербува-  -ли з собою -  і
потягли на ніч до його,  розпитуючи:  • хто тут на селі багатир і як хто
поводиться з людьми
   На ранок чутно: то того, то другого обікрадено.в Шинкар, чухаючись, і
свою пригоду розказував. По"' кликали старосту, кинулись за москалями...
та їх уже і й слід замело! На другому селі уже спродували те, що, добули
у цьому.
   Прошвендяли заробітчани цілий тиждень.  Вернулися у  город,  несучи з
собою  чималу  силу  грошей.  Що  слід.  оддали ротному,  а  на  останні
загуляли.  Такі походи хоча снершу й  будили якийсь сум і  острах у душі
Максимовій неправдою,  крадіжкою, ра-бунком, а не чесним заробітком; оже
при такому товаристві, при гульщ та вихвалках одного перед другим .своєю
силою,  своєю вдатністю -  стирали ту чорну -думку.  Максим швидко забув
про  неї.  Усе ж  таки,  для його непосидячої натури це  була робота,  з
котрої одному виходила користь,  другому -  шкода...  Не  те,  що  нудна
щоденна муштра,  котра,  як думав Максим,  нікого ні знобить, ні гріє. І
він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут
він виказував свою силу і свій розум.  Іноді й геть-то круто при-йшлося,
якби не він.
   Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого
брата в  образу;  старші любили,  як  добру дійну корову;  а  начальство
любило,  як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати
у  ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати.  Незабаром
Максима зробили унтер-офіцером.

   Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того,
борони боже,  старшому.  Тепер Максимові не  можна вже ні  погуляти,  як
колись,  бо  начальство старших частіше бачить;  ні  на  "прокорм-леніє"
попрохатись, бо старших не пускали...
   Старші  держали себе  геть  далеко од  простих москалів,  щоб  ті  не
зазнавалися;  докоряли їх за всякі провини;  били,  нехтували.  За те їх
прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші у миру й між собою:
   кожному  бажалося  вискочити  перед  начальством,  показати  себе  за
найкращого.   Через  це  кожен  на  кожного  клепав,  наговорював,  всяк
підставляв ногу другому.  Не стало братерства,  не стало товариства -  і
кожен
   Думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..
   Перевернуло старшинування й Максима.  Спершу він був запишався, почав
гордувати нижчими себе,  а найбільше - своїми земляками; став їх ганяти,
а часом 1 зуботичку давати,  щоб похнюпий "хахол" держав рівніше голову;
іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так
носки витягає...  Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте
слухали - духу його боялися... На те служба!
   Оже ні  похвальба старших,  ні  покора нижчих не вдовольняли Максима.
Стало йому те старшинування гірше полиню... Ні з ким душі одвести; ні до
кого по-бра-терській забалакати;  ні  на  чому своєї сили показати...  А
вона так і прохалася на волю... та волі ні в чому не було!
   Наткнувся якось раз Максим на граматку.  Накинувся він на неї,  як на
свого ворога; пригорнувся, як до матінки - почав учитись. Нудно й трудно
було заучувати ази та  буки.  Та що ж  робити?  -  учив.  Як пройшов усю
азбуку,-аж  повеселів:  діло  пішло спірніше.  Він  бачив,  як  з  літер
складалися слова,  і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде
не  запопаде такої книжки,  щоб до душі припала.  Перечитав він псалтир,
часословець,  перечитав житіє якогось святого... Раз •-' уторопав тільки
через десяте-п'яте,  а друге -  такі книжки його не вдовольнили.  Молода
душа,  гаряче  серце,  викохані на  живих  грізних дідових переказах про
січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі
самі бої та чвари,  а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів
і  куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого
москаля  про  походи  з  "світлішим  князем  Суворовим"  або  про  давні
московські виходеньки!  Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому
хотілося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом було тихо, нігде
ніщо ні шерхне.
   Що його робити?  Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею,  з
таким  нудним життям.  Максим помирився,  почав  тільки про  одного себе
думати,  за і  одного й  для одного себе дбати.  Як грамотний,  він усіх
рівних підвертав під себе -  першим лічився у  начальства.  А з простими
москаликами недобре пово- • дився: не тільки зобижав їх, як другі, а так
же,  як  і  всі  старші,  почав  обрізувати  та  обкраювати ті  злиденні
московські достачі,  які давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити
душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею...
   Ішов  1848 рік.  Заворушились французи І  махнули свого короля геть з
престолу. За ними піднялись німці" Італьяни... Обхопив вільнолюбивий дух
чехів,  цесарців з  ляхами...  Загомоніли піддані проти  своїх  королів,
цесаря... Скрізь червоніла пожежа вільного духу... Поки ж те зарево було
тільки здалека видно,-  сількісь!  Аж ось палає огонь у сусіда, на самій
границі... не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?..
"До зброї!  до зброї!" -  загукали наші і забили тривогу...  "До зброї,-
боронити цесаря од  його  бунтівливих підданих".  Це  вже  нам  була  не
первина.  Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа -
білого  орапа.  Узброїлись  наші  й  тепер,  погнали  полки  за  полками
обороняти австріяка од  венгра,-  тушити пожежу,  котра то  там,  то там
прокидалася по Слов'янщині...
   Пішов і Максим,  повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити
січову смерть своїми очима...  Раз,  серед кривавої січі,  де крик, гам,
дим,  річки крові,  де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в-
землю,-  Максимові трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх
трьох - цілих десять; сікли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де
не  візьмись,  підскочило ззаду три своїх...  як рубонуть венгерців,  то
один  тільки  втік,  а  дев'ять на  капусту посікли...  Подякував Максим
незнакомим москалям-товаришам, що
   виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися...
   А  то -  вдруге,  уже він виручив трьох москалів 1 знаменб.  День був
палкий-гарячий,  а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого -
то з одного,  то з другого боку.  Наші стояли на однім згірку,  а венгри
навпроти,  на другім.  Палили з  гармат,  палили -  нічия не бере!  Тоді
сказали конниці "батарею взяти...".  'То не вихор понісся по долині,  то
наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх - мча-лися венгерські
улани...  Як зачали рубатися,  господи!  А з гармат -  одно палять, одно
палять...  аж  земля стогне...  Не  видержала конниця,  ні їх,  ні наша,
картечного гороху -  прибрала муштуки в  руки  -  та  назад...  Що  його
робити?  "Піхота-в штики!" Піхота кинулась бігом...  Картечний град брав
своє по дорозі,-  оже піхота добігла... Узяли наші батарею та вже хотіли
назад вертатися...  Коли -  зирк!  -  гон,  може, зо двоє убік зчепилася
купка,  рубається...  А посеред купки видно знамено: то опускається униз
корогва,
   знову  піднімається вгору.  Максим стояв скраю.  Як  побачив,-та,  не
дожидаючись приказу, як крикне:
   "Звод,  за мною!" Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька,- аж
то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на
ворогів...   Так   хіба  лев  кидається  на   охотника!   Ті   бачать  -
непереливки,-та врозтіч.  А  Максим тоді:  "Пали!"  Москалі приложилися:
бух!  бух!  бу-бух!..  Один  поточився,  два  стовбура  стало...  Максим
прицілився: бух! - венгерський офіцер заорав носом - і не скрикнув, і не
тіпнувся...  Ні  душечки не  оставили ворогів.  Тоді до  своїх.  Посеред
калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п'ять, а оборонили тільки трьох та
знамено.  Максим глянув на живих - порубані, покарбовані; тоді глянув на
мертвих...  і  затрусився.  Посеред купи лежав,  об'юшений кров'ю,,  той
самий  чорненький  москаль,  що  оборонив  Максима  од  смерті,-  лежав,
тіпався,   ще  живий...  "Ой,  лишечко!..  -  кричав  недобиток:  -  Ой,
рятуйте!..   Мотре!..  Хівре!..  Ой,  рятуйте...  Простіть  мене!.."  І,
захарчавши, спустив дух...
   - Хто то?  - питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без
пальців, а в третього з плеча кров юшила.
   - Знаменосец... хохол Хрущов,- одказав безпа ко...
   - Ну, пущай евої Брось, Захарыч!.. Понесем знамя,- каже безухий.
   - Понесем...
   І всі пішли.
   Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться,- аж немає їх Федосєїча,
фельдфебеля.  Де він?  Там,  мабуть,  де й другі... Сказали ротному; той
полковникові.  Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути!
Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як
не Максим?  Він і знамено одборонив.  Буть Максимові фельдфебелем!  Став
він фельдфебелем.  Незабаром йому за знамено "Георгія" почепили. А тут і
війна -  шабаш!  Погасили в  сусіда вільнолюбиву пожежу,-  тепер і самим
безпечніше. Годі! Вертаймося додому!
   Вернулися.
   Більше старшинування ще дужче гнітило Максима.,, Тепер уже,треба бути
кожну годину готовим,  сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й
до самого
   полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки...
   Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки
ще дужче про себе дбати.  Воно й  добре.  Тепер зручніше глибше п'ятерню
запустити у московські достачі:  не звод який там, а ціла рота на руках!
З  миру по  нитці -  голому сорочка.  Максим зарубав собі на умі,  що це
мудріше правило на  світі,-  та й  став по йому жити.  Ніщо не проходило
мимо його рук,  щоб він не  одколупнув хоч трошки на свою долю;  ніщо не
перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.
   Назбирав він і  грошей,  й  одежі...  Навіщо?  Сам не  знає,  де його
подіти,  куди приткнути.  Хоч би сім'я,-  тоді інша річ!  А то - сам, як
палець.  "Сім'я?  - подумав Максим:- добре б тепер діло сім'ю мати: знав
би,  на  кого  працюю,  було  б  кому  покинути...  Та  й  душу б  можна
одвести..."
   Часто Максим,  загадуючись над  своїм бурлацьким життям,  отак думав.
Одно  лихо:  ніяк  собі  пари не  знайде.  Кацапки йому не  сподобались.
Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними,
неповоротними:  ляже  тобі,  як  колода,-ні  пригорнути,  ні  поцілувати
незугарна!  Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами,
Мелаш-ками -  часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він
замолоду так безжалісно з ума зводив...
   "Проклята сторона! - думав він.- Хоч би швидше вирватись додому,- щоб
хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!"
   На  його втіху,  пара себе довго не  заставила ждати.  На самому краї
того самого городу,  де вони жили казармами,  на великому розпутті, куди
завжди звозили гній,  нечисть, викидали всяку падаль,- стояла одним одна
хатка,  як кажуть,  на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися,-
порохня  сипалась з  голих  колод;  а  повесні  текла  усяка  нечисть  -
слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; "_ верха зовсім
не було; оселя наполовину геть-чисто зо- гнила. Руїна, а не хата! Кругом
- пустир, гноїще. ,.,;
   Один бог знає, скільки та хата переховала всяког - . темного й лихого
люду,  що  ховався у  цій  берлозі сам  (  і  переховував легкою  працею
зароблене добро.
   Жив  тепер у  тій  хаті якийсь москаль з  своєю невінчаною половиною.
Москаль та його половина тільки й знали,  що лаялися та билися,  пили та
гуляли, переховували усяких блудяг, переводили крадіжку.
   Чи  на  добро,  чи  на лихо,  росло у  тій хатці невеличке дівчатко -
Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з
кривоногим Те-рьохою.  Росло воно само собі,  без  усякого призеру,  без
турбот та кло1іи1'у"батька-матері,  немов воно було не їх дитина. Чи їло
воно, чи голодне й холодне було,- байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою,
то знай голосила на всю хату,  коли хотіла їсти;  а  піднялася на ноги,-
стала по  дворах ходити,  прохати христа-ра-ди.-Що,  ради душі спасенія,
клали люди у  простягне-нУдитячу ручку,  усе воно несло до себе в  нору.
Гроші зараз же пропивалися,  проїдалися,  а одежинка надягалася на старе
рам'я  й  носилася без  перемінки,  поки  сама  не  опадала  стряп'ям та
ґноттям.
   Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попідвіконню
привчали дівчину не до праці,  а до біганини, до неповаги на чуже добро,
часом тяжкою працею чесно зароблене.  А  до  того  -  й  при-*'мір перед
очима!   Дівча  щоночі  бачило  якихсь  людей,  .V  котрі  приносили  до
батька-матері усяке добро та одда-  вали скритно до схову.  Воно й  само
привчалося  до  то-   го...   стало  піднімати  усе,  що  тільки  лежало
неприглянене.
   Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ра-г\ ди руку, помітила
Явдошка у одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки.  Не
довго думав -А  ши,  вона потягла їх,  сховала під юпочку та  й  однесла
додому.  Батько та мати і не спитали:  де вона узяла їх,  а почали її по
голівці гладити, звати "умницею" - й дали трошки горілки випити. Явдошці
вона подобалась.  Після неї стало тепло й весело... З того часу дівчинка
не  пропускала уже ніколи такого случаю:  через його вона приймала ласку
од батька-матері й горілку...
   З  року на  рік,  підростаючи та  розумнішаючи,  робилася Явдошка все
хижіше та хижіше;  до горілки привчилася,  як до води. Батько-мати тепер
уже не цура" лися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим,
то тим,  а найбільше горілкою. Вони бачили у своїй дочці добру помічницю
- і раділи, що знайшли таку поміч. \
   Як-минуло їй п'ятнадцять літ,  вони ще щось запрш мітили. Кинулись їм
у вічі тонкі на шнурочку брови,  блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як
льон,  біляве,  й  личко,  як рожа,  рум'яне...  Запала їм в пам'ятку її
краса,  урода дівоча...  Вони  порадились -  не  пропустити даремно,  не
взявши свого...
   Пораялись...  Вимили,  вичесали її, обули, одягли у нову одежинку, як
панночку,  і однії темної ночі одвела її сама мати у місто,  до великого
будинку...
   Пустилася дівчина,  як собака з  ожереду:  щодня,  щоночі гуляє!  Тут
знайшовся офіцер якийсь,  узяв її з сирої холодної хати,  перевів у свій
теплий,  ясний будинок. Прожила там Явдошка з півроку, у теплі та добрі,
та  в  розкошах купалася;  та  несита  її  натура не  вдовольнилася тим:
покрала вона срібло та золото у офіцера... Прогнав її офіцер, обідравши,
як  білочку.  Одначе вона  недовго тужила:  незабаром знайшовся' другий.
Обікравши й  того,  вона вже сама утекла.  Потім того ні  до кого вже не
переходила жити, а стала сама до себе приймати - хто більшу плату давав.
Знаючи  красі  своїй  ціну,  вона  торгувала  нею,  як  жид  крамом,  не
пропускаючи случаю зірвати найбільше,  а  то -  й  підголити.  Слава про
злодійкувату Явдошку одбила  хіть  у  панства та  офіцерства заїздити до
неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на, Дорогі наїдки та
напитки...  А  тут -  лихо!  почала вже й краса осовуватись,  спадати...
Треба  щось  казати  з  собою!  Треба  заздалегідь десь  захисту шукати,
притулку для себе...  Про батька-матір вона давно забула" не знала, чи й
жили вони на світі...  Живучи сама собою,  вона розгадала,  що через них
втеряла.
   На той час зустрів її Максим.  З  своїм норовом веселим та безжурним,
при своїй,  хоч уже й пом'ятій, а ще хорошій красі.- Явдошка запала йому
в око,  вразила у серце.  Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це
та  розпитавшись,  що  Максим між москалями не  остання спиця в  колесі,
давай  на  його  ще  Дужче  налягати.  То,  дивись:  словом укольне,  то
мовчанням дойме,  то приголубить його коло себе, то зно-У одіпхне його -
гулянками з другими.
   Максим  біснувався,   а  проте  ще  дужче  закохувався.   Часом  вона
розжалоблювала його розмовою про  своє безталання,  про  свої недостачі.
Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує.
   Не  обійшлося без того,  щоб і  вона не задумалась про Максима.  Карі
його очі  заглянули і  їй  у  серце;  чорний ус  здавався таким хорошим;
постать -  бравою,  дужою;  та Максим чоловік і не без достатків, не без
копійчини...
   Зійшлися вони.  Прожили рік,  другий; звикли між собою, як чоловік та
жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали... Тільки те й робили, що
пили та  гуляли нишком та  тишком,  щоб,  бува,  начальство Максимове не
дізналося.

   Тоді саме перегнали їх полк з одного міста у друге. Пішов Максим - та
й засумував.  Зосталась Явдоха -  і теж сумувала.  Через місяць подає їй
Максим низенький поклін,  цілує  її  в  "сахарніє уста"  та  "білосніжну
грудь",  посилав грошей,  просить,  щоб приїхала:  коли хоче,  то вони й
повінчаються. Тоді уже розлучить ї "мать-сира земля".
   Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вон й побралися.
   Вийшла  з  Явдохи справжня московка.  Не  страшні їй  ні  походи,  ні
переходи;  завжди моторна,  весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити,
немарне  тратити  Час,  вона  узялась  то  сим,  то  тим  перепродувати.
Наку-'пить рублів на  десять усякого краму та й  перепродує москалям.  А
часом  який-небудь  молоденький москалик підніме що  й  чуже,  однесе до
тітки Явдохи.  Явдоха нрийме москалика й  подарунок...  Правда,  іноді й
доставалося їй од Максима за ті подарунки:  не раз, не два ходила вона з
підсиненими очима.  Та -  байдуже!  Москалі це добре знали,  а  все-таки
лабузнились до Яв-,  дохи,  а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи...
Моо ковка - московкою: її поб'ють, а вона ні гадки!
   Отак прожили вони щось років з десяток. Максимі постарів; постаріла й
Явдоха - краса її спала, помарніла, одцвіла... Уже тепер не так і молоді
москалики горнулися...  Рада-нерада,  треба було схаменутися.  До всього
того  десять  літ  безпутного життя  витягли всі  грошенята,  що  Максим
наскладав до парування.  Треба було надалі подумати... Оханулась Явдоха,
а через рік гойдала невеличку дочку Галю.
   Галя зразу усе переломила.  Гулянкм одлетіли;  жарти - теж: виступили
наперед клопоти та  жаль  за  марно  потраченим добром.  Малесенька Галя
спарувала Максима з Явдохою уже навіки,  зв'язала міцно їх думки докупи,
підбивала на  одно  діло.  Максим бажав  дочку виростити у  багатстві та
розкоші;,,  бажала й Явдоха того самого...  Вона думала, що багатство та
розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася... І обоє
вони клопоталися об однім - над
   поживою та наживою... Чи сяк, чи так, а нажитись треба!
   Знову Максим з  Явдохою,  хоч і  інаково,  прийнялися за діло молодих
літ.  Максим - за "прокормлєніє", Явдоха-за крадіжку. Максим, докладаючи
ротному,  що москалі просяться "на побывку",-  брав з них своє так само,
як і  покійник Федосійович.  А  як верталися москалі з  "прокормлєнія",-
вони заносили до Явдохи накрадене,  награбоване добро,  а  вона вже сама
знаходила йому ярміс...  За те тітці Явдосі,  як сховачу й  переводчику,
доставалася половина всього...
   Так їх захопила "чиста".  Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме
рік почалася остання війна з турками.  Погнали Максима під Сілістрію,  а
потім перевели у  Крим.  Явдоха з  маленькою Галею й  собі  повіялась за
полком,  все-таки не кидаючи свого краму.  Тут вона таки добре заробила,
бо не одні прості москалі купували у  неї всячину,  купували й  небагаті
офіцери.  Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою
голову,  одтинаючи другим.  Оже страх Її не справдився. Максим тепер уже
знав ціну життю -  не кидався так,  як замолоду,  у саме, мовляв, пекло.
Тільки всього,  що  його  у  руку штиком кольнув якийсь француз.  Максим
зрадів та зараз у  лазарет...  Пошепотав там з  лікарем:  "Не годиться,-
кажуть,- у службу; у чисту його!" -Максим полежав ще з місяць;
   дали йому "чисту",  почепили ще  нову мендаль та  й  випустили на всі
чотири сторони. Максим забрав жінку
   з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.
   Вертаючись додому через тридцять літ,  він думав застати Піски такими
ж  самими Пісками,  якими кинув.  Через те й  раявся з жінкою,  прибувши
додому,  спродати батьківщину,  оселитись де в багатому, люднішому місці
та  й  пристроїтись до  торгу на  ті  гропгі,  що придбала Явдоха.  Коли
приїхав -  і здивувався. Не ті Піски та й годі! Ніде ні одної землянки -
скрізь
   мазанки;  село велике,  широке, довге, а кругом край веселий, людний,
хоч і небагатий...  "Значить,  більше поживи для грошовитого!" - подумав
Максим.
   - Ні,  жінко,  --  каже Явдосі:  - мабуть, уже кістки зложимо на моїй
стороні... Бач, який гарний край!
   Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у бать-вівській хаті.
   Явдоха крамаркувала дома.  Максим по ярмарках їздив,  купивши коняку.
Жили  собі  тихо  та  мирно,  вирощували-пестили дочку Галю та  в  торгу
кохалися.  Через  рік  батьківську хату  перекинули,  збудували  нову  -
простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.
   Дивуються піщани,  що  то  московська служба з  людьми діє,  якими їх
робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою,-сказано: Махамедом,
а  повернувся поважним чоловіком,  з багатством,  з заслугами...  Прості
люди з заздрістю дивляться на Максима Йвановича, поважають, шанують, хоч
Максим  Іванович геть  високо дере  голову проти  "нетесаного мужи-чья".
Батюшка,  волосні  завертають  до  його  "чайку"  попити  та  пропустити
чарочку-другу тієї "живиці-водиці" ;  сам становий Ларченко, коли не їде
через Піски, завжди завертає до Максима в двір.
   Отак прожив він  щось років три чи  чотири у  Пісках.  А  це  зразу -
спродав  дворище,  будинок,  забрався,-  та  й  виселився на  хутір,  на
батьківську землю.
   Піп, волосні так жалкують.
   - Не кидайте нас, Максим Іванович,- не сиротіть наших Пісок!
   - Там  мені,-  одказує,-  буде  краще,  вільніше-Тут  на  селі багато
заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...
   На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок,  мов панські хороми,
а не мужича або москалева хата. На друге літо - обзавівся трояном коней;
вибудував стайню,  комори  рублені;  обплівся височенною густою лісою  з
острішком і з такими,  як по трахтирах,  воротами. Коли чутка-буцім хоче
постоялий одкрити...
   Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно,
у службі грошей заслужив;
   другі казали,  що,  мабуть,  чи не в  Туреччині де поживився,-  може,
уклав якого багатого та собі гроші забрав;  а треті мовили, що за жінкою
взяв.
   Оже ніхто не знав,  не бачив, як Максим жив ва хуторі. Як виселився з
Пісок,  то ні до його ніхто,  ні він ні до кого:  так, мов умер! Якби не
доводилось пі-щанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав,
чи є  він на світі,  чи вже немає...  А то з ярмарків,  було,  привозять
новину про Максима:  вибудував,  мов,  оте й те,  а наміряється, кажуть,
будувати ще й те!  Отак переказували люди те,  що чули, а саідІ, на свої
очі,  ніхто не  бачив...  Знали тільки,  що у  його все було на запорі -
позапиране, позамикане...
   -" Москаль хвортецю собі вибудував!  сміються іноді піщанії.