Іван ФРАНКО

    ІДИЛІЯ

    Давно було. Дітей маленьких двоє,
    Побравшися за руки, по квітчастих
    Лугах підгірських, стежкою вузькою
    Попорек нив, в жарку літнюю днину
    Ішли з села.

      Старшенький хлопчик був —

    Біловолосий, з синіми очима,
    З конем вербовим у руці. У нього
    За пазухою добрий кусень хліба
    І квітка на кайстровім капелюсі.
    А дівчинка вела його за руку,
    Хоч менша. Наче терен, оченята,
    Мов вуглики, жарілися і живо
    Все бігали кругом. Мов миший хвіст,
    Косичка ззаду висіла, а в ній
    Червона стрічка вплетена була.
    В маленькій запасчині підіп'ятій
    Знать кілька бульб печених, а стручки
    Зеленого гороху визирали
    З-за пазухи.

    Нерадо якось хлопчик

    Ішов і боязливо озирався,
    А дівчинка невпинно щебетала,
    Додаючи товаришу відваги.

    — Встидайся, фе! Такий великий виріс,
    А плакать хоче! Хлопець, а боїться!
    Чого боятись тут? Сли я ти кажу,
    То мусить бути правда. Все мої
    Бабуня не такі, щоби брехали!
    А ти диви, хіба то так далеко?
    На сей горбок, а відтам Діл близенько,
    А там Ділом угору та все вгору,
    Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем —
    А може, ні, чого ще спочивати,
    Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! —
    Та й просто враз побіжимо до тих
    Стовпів залізних, що підперли небо.
    А там сховаємось за стовп і тихо —
    Тихенько аж до вечора пробудем.
    А ти щоби не смів мені і писнуть,
    Не то що плакать! Чуєш? А то я
    Тобі задам! А як настане вечір
    І сонечко прийде додому на ніч,
    Застукає до брами — то ми тихо —
    Тихесенько прокрадемось за ним.
    А знаєш, що бабуся говорила?
    У нього є донька така хороша,
    Що просто страх. Вона-то відчиняє
    Щовечір браму батькові й щорана.
    А вже дітей вона так дуже любить,
    Що просто страх. А сонце не пускає
    Дітей до неї, щоб із ними разом
    У світ не втікла. Але ми тихенько
    Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось
    Її за руки, то вже сонце нам
    Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь
    І плакати не смій! Таж то так близько,
    І на дорогу маємо досить,
    А та нам панна надає багато
    Всього, о що лиш будемо просити.
    Ану, о що би ти просив?

    Поглянув

    На неї хлопець, палець впхав до уст
    Та й каже: — Мозе б, ліпсого коня?
    — Ха-ха-ха-ха! — дівча зареготалось.
    — Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?
    — Проси, що хочеш,а я знаю, знаю,
    Що я просити буду!

    — Сцо таке?

    — Ага не скажу!

    — Ну, скази, а то

    Заплацу!

    — Овва, плач, то я сама

    Піду і не візьму тебе з собою.
    — Ну, а цому з не сказес?

    — Знаєш, ти

    Дурний! Мені бабуся говорили,
    Що в неї яблучка є золоті.
    Кому вона те яблучко дарує,
    То той весь вік щасливий, і здоров,
    І гарний — гарний буде всім на диво.
    Але ті яблучка лиш для дівчат.
    — Я хоцу яблуцка! — Заплакав хлопець.
    — Не плач, дурний, лиш не забудь просити, —
    Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.
    А як по яблучку такім дістанем,
    То вернемо додому і нікому
    Не скажемо. Не скажеш?

    — Ні не сказу,

    — Ну, пам'ятай! А скажеш — відберуть.
    Чи так?

      — А так, — рік хлопець. І пішли.

    Пройшло чимало літ від того дня.
    Далеко над сподівання дітей
    Тяжкою вийшла й довгою дорога
    До сонячних палат. І трави й ниви,
    І небо, й сонце — все, усе змінилось
    У хлопчика в очах. Лиш не змінилась
    Подруга та, провідниця його.
    Щебетання її, веселе, любе,
    І усміх, і надія невгасима —
    Се та жива струя, що в'яже в серці
    День нинішній з вчорашнім і грядущим.
    І ціль їх не змінилась за той час,
    Лиш виросла, розвилась, роз'яснилась.

    І ось великим шляхом многолюдним
    Посеред тиску, свару й товкітні
    Ідуть вони, ховаючи у грудях
    Дитячі серця, як найкращий скарб.
    Минає їх гордий, надутий дурень —
    І розсмієсь; мина пишний вельможа —
    То і не гляне; зустріне мужик —
    То в спрагу дасть погожої води
    Напитися, і стежечку покаже,
    І підночує, в сльоту захистить.
    Вони ж, побравшися за руки, тихо
    І радісно, без огляду й тривоги,
    Ідуть навстрічу сонцю золотому.

    1886