Украина: краткий исторический очерк

Україна
Короткий історичний нарис

Станіслав Кульчицький,
Інститут історії України НАН України

Територія України почала залюднюватися в ранньому палеоліті. Біля селища Королеве в Закарпатті зафіксовані останки людей у шарах давністю до мільйона років. У середньому палеоліті (від 150 тис. років тому) люди розселилися майже по всій Україні. За своїм фізичним типом це були неандертальці - невисокі на зріст, із масивним тулубом і низьким скошеним лобом. У пізньому палеоліті (від 35 тис. років) на зміну неандертальцям прийшли кроманьйонці - люди сучасного фізичного типу. Замість печер вони почали будувати житла типу чуму або землянки. В цей час постало мистецтво, у людей виникли примітивні релігійні вірування.
Кроманьйонці жили сім'ями, але самодостатньою соціально-економічною структурою була певна сукупність сімей - родова община. Розподіл праці всередині сім'ї та роду був природним - за статтю і віком. Заборона на шлюби в родовій общині започаткувала формування більш широкої суспільної структури - племені.
За доби мезоліту було винайдено лук і стріли, внаслідок чого колективне полювання на великого звіра здебільшого змінилося на індивідуальне. Почалося одомашнення тварин, з'явилися перші ознаки культивування злакових культур. Але привласнюючі форми господарювання (мисливство, рибальство, збирання рослинної їжі) залишалися пануючими. Плем'я утвердилося як головна форма суспільної організації.
В часи неоліту густота розселення зросла. Групи споріднених племен утворювали найпростіші етнічні спільноти. Про етнічні відмінності між різними групами тогочасного населення свідчать залишки археологічних культур.Серед неолітичних племен панувала соціальна рівність. У межах роду складалася спеціалізація праці.
Населення Південно-Західної України належало переважно до середземно-морського антропологічного типу. У цьому регіоні, що вирізнявся більшою густотою заселення, першими виникли відтворюючі форми господарювання - землеробство і тваринництво.
В енеоліті, який розпочався на основній території України від другої чверті IV тис. до н.е., мотиковий обробіток землі поступився місцем більш продуктивному землеробству з використанням рала і тяглової сили тварин.Поширився міжплемінний обмін продуктами праці, який прискорив майнову диференціацію всередині роду і племені. Посилення мирних (обмін) або воєнних (з метою грабунку) контактів між племенами сприяло утворенню племінних союзів. Своєю чергою це прискорювало формування сталих міжплемінних етнічних спільнот. Найбільш типовою археологічною культурою енеолітичної доби є трипільська.
За бронзового віку (II тис. до н.е.) поглиблюється розподіл праці між землеробськими і скотарськими племенами. Скотарі освоювали степові простори, а землероби селилися вздовж річок у лісостеповій частині України. Для захисту від ворогів вони будували укріплені місця - городища. Найтиповішими для бронзового віку є племена ранньоямної, пізньоямної, катакомбної та зрубної культур. Племена зрубної культури на останньому етапі розвитку (кінець II тис. до н.е.) ототожнюються з історичними кіммерійцями.
Початок I тис. до н.е. ознаменувався освоєнням технології виготовлення заліза, що зумовило переворот у продуктивних силах. Досягнутий рівень продуктивності праці зробив економічно вигідною експлуатацію людини людиною. Через те полонені оберталися на рабів, тобто на джерело матеріального багатства. Визначилася соціальна диференціація суспільства. Політична влада племінних вождів і воєначальників була підсилена їхньою економічною могутністю. Від землеробства почало відділятися ремесло. Племена, які займалися скотарством, перейшли до кочового способу життя. Це давало змогу ефективніше використовувати ресурси степу.
Майнова і соціальна нерівність більш інтенсивно формувалася у кочовиків. Тісніша групова консолідація, зумовлена характером господарства, наявність засобів пересування давали їм військову перевагу і підштовхували до завойовницьких походів.
У VIII ст. до н.е. у причорноморські степи вторгайся численні племена скіфів. Просунувшись на захід до Дунаю, вони асимілювали кіммерійців. Так з'явилося велике, але слабо централізоване напівдержавне утворення - Велика Скіфія. У IV ст. до н.е. племінні союзи скіфів були об'єднані на короткий час Атеєм.
Після поразки Атея в 339 р. до н.е. у війні з македонським царем Філіппом II (батьком Александра Македонського) військова могутність Скіфії занепала. Більш ніж на півтисячоліття головна роль на півдні Східної Європи перейшла до сарматських племен, які кочували на схід від Дону.
Міграція сарматів на рубежі III-II ст. до н.е. спустошила Скіфію. Скіфи поступово зникли з історичної сцени, за винятком невеликого царства в Криму (Мала Скіфія), яке проіснувало до кінця III ст.
Сарматія ще не була власне державою, поскільки не знайшлося завойовника, який зміг би об'єднати численні племінні союзи роксоланів, язигів, аланів тощо. Але західний кордон контрольованої ними території у І ст. пройшов по берегах Дніпра, а у II ст. сягнув Вісли. Володіння сарматських племінних союзів на чолі з аланськими вождями доходили до Аральського моря. Навала готів (середина III ст.) і гунів (кінець IV ст.) поклала край присутності сарматів у Північному Причорномор'ї. Понад тисячу років - від VII ст. до н.е. до розорення гунами - проіснували на узбережжях Чорного та Азовського морів грецькі колонії. Вони справили істотний вплив на навколишнє місцеве населення. Родоплемінна верхівка кочовиків збувала грецьким колоністам продукти тваринництва, хліб та рабів і натомість отримувала ремісничі вироби (насамперед зброю) та предмети розкоші. Рабовласницькі республіки - поліси - будувалися на засадах демократії, але з часом виродилися в олігархії. Міста на Боспорі Кіммерійському (Керченська протока) були об'єднані у Боспорську державу, найвищий розквіт якої припав на IV ст. до н.е. Понтійська держава, що виникла на північному сході Малої Азії, в І ст. н.е. завоювала всі міста Північного Причорномор'я, але незабаром вони підпали під владу Риму. Після навали гунів життя збереглося в Херсонесі та Пантикапеї, які увійшли до складу Візантійської імперії.
Перші згадки про слов'ян (під назвою венедів) на території сучасної України дають античні автори І-II ст. В їхніх працях венеди (Птолемей подає й спотворену самоназву - ставани) локалізуються в лісостеповій смузі від Дніпра до Вісли, між балтськими племенами і аланами. В середині І тис. візантійські автори згадують слов'ян під назвами венетів, антів і склавінів. На території, що за античними джерелами окреслюється як слов'янська, археологи виділяють декілька культур, серед яких найголовніші зарубинецька і черняхівська.
На заключному етапі Великого переселення народів (VI-VII ст.) головну роль у міграційних потоках відіграли слов'яни. Вони завоювали і з часом майже повністю заселили Балканський півострів, території до Ельби (Лаби), озера Ільмень, Волго-Окського межиріччя та Північного Причорномор'я. Блискавичне (протягом кількох поколінь) розселення слов'ян з їхньої прабатьківщини між Дніпром і Віслою - це історичний феномен, механізм якого ще не досить вивчений. Унаслідок розселення утворилися територіальні угруповання слов'ян, які прийнято ділити на південних, західних і східних. Однак етнічна диференціація не встигала за розселенням. Єдина слов'янська мова тривалий час була зрозумілою для всіх слов'ян.
Територію Східної Європи населяли поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, деревляни, сіверяни, дреговичі, радимичі, в'ятичі, кривичі, ільменські словени. Під час міграції відбулося різке зменшення густоти розселення. Займаючи, як правило, вже заселену територію, слов'яни не могли не зазнавати впливу місцевої людності. Разом із відокремленням від головного слов'янського ядра це спричинювало наростання відмінностей між віддаленими племінними союзами.
У перші століття після розселення (VIII-IX) етносоціальна, культурна і мовна спільність східних слов'ян була в основному реліктовою, тобто визначалася спадщиною історичної прабатьківщини. Після утворення єдиної Давньоруської держави посилилося стирання племінних особливостей усередині союзів і між союзами. Однак не підлягає сумніву, що переростання в народності таких примітивних етнічних спільнот, як племінні союзи, відбувалося на величезній території Східної Європи з істотними регіональними відмінностями. Тобто етногенез східних слов'ян мав поліцентричний характер.
У східних слов'ян родова община переросла в територіальну, хоча її рештки у вигляді великих патріархальних сімей ще довго зберігалися. Утвердилася приватна власність індивідуальних сімей на засоби виробництва і продукцію. В общинному користуванні залишалося головне багатство землеробського суспільства - земля. Поряд із землеробами-общинниками існували соціальні групи ремісників і купців. Родоплемінна верхівка з появою власності швидко збагачувалася, що дало їй змогу тримати загони професійних воїнів - дружинників. Союзи племен почали перетворюватися на племінні княжіння. Арабські джерела сповіщають про існування у східних слов'ян у IX ст. Трьох держав - Куявії, Славії, Артанії. У Куявії розпізнається княжіння полян із центром у Києві. З літописів відомі перші князі: легендарний Кий та історичні Дір та Аскольд. Є літописна вказівка щодо варязького походження двох останніх.
На землях ільменських словен сформувалася ще одна протодержава. Владу в ній захопив варязький конунг Рюрик. Його наступник Олег у 882 р. узурпував князівську владу і в Києві. Так виникла найбільша в Європі середньовічна держава - Русь. За назвою її політичного й адміністративного центру ("стольного града") Києва вона відома світові як Київська Русь.
Київські князі провадили завойовницьку політику, розширюючи межі держави. Особливо успішною вона була за Ігоря, його сина Святослава та сина останнього - Володимира. Завдяки їхнім зусиллям порівняно невеликі за площею наддніпрянські землі перетворилися на "Руську землю" в широкому значенні. Під час тривалого правління Володимира Святославича родоплемінні інституції влади остаточно трансформувалися у ранньофеодальні. Володимир узурпував владу у племінної верхівки і посадив у землях (колишніх княжіннях) своїх численних синів.
У Київській Русі не виникло васалітету, аналогічного західноєвропейському, тобто чітко окресленої ієрархії сюзеренів та їхніх підлеглих - васалів. Роль сюзеренів виконували представники династії Рюриковичів. Це зробило її могутнім чинником зміцнення державності. Разом із тим юридична рівноправність князів у наслідуванні київського столу створила проблему передання влади. Наслідувати мав старший в роді, але перехід влади нерідко відбувався у формі жорстокої міжусобної боротьби.
Держава була аморфною, поскільки складалася з окремих князівств, з'єднаних примітивними шляхами сполучення. Останнє було особливо помітним, ураховуючи величезні розміри країни. В основі суспільно-економічного ладу лежала територіальна (сусідська) община, яка на землях майбутньої України називалася верв'ю або селом, в інших землях - миром. Общинників звали смердами. Вони вели натуральне господарство і мало цікавилися, якому сюзеренові підпорядковуються.
Прагнучи консолідувати державу, Володимир у 988 р. запровадив християнство за візантійським обрядом. Київська Русь увійшла в коло християнських народів, тобто прилучилася до релігії, що була панівною у наймогутнішій із тогочасних цивілізацій. Засноване на принципі цезарепапізму, за яким верховна релігійна влада належала не главі церкви, а правителю держави, візантійське православ'я зміцнило позиції династії. Після запровадження християнства у Київській Русі зріс вплив візантійської культури. Посилилися й економічні зв'язки з Візантійською імперією, у зв'язку з чим розпочалося карбування власної монети. На монетах Володимира вперше з'явився геральдичний знак, званий тризубом.
Володимирові наслідував Ярослав Мудрий. За його правління велися численні війни, особливо з кочовиками. Здійснювалася активна колонізаційна політика, поставали нові міста, розбудовувалася столиця ("місто Ярослава"). В часи Ярослава була створена "Руська правда" - перша пам'ятка давньоруського права.
Останніх успіхів, на зовнішньополітичній арені і в культурних здобутках Київська Русь досягла в першій третині XII ст., за правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава. Надалі держава роздробилася, з 1132 р. починається її удільний період, хоча центральна влада формально зберігалася. Істотну роль у фактичній дезінтеграції країни відіграли занепад транзитних торговельних шляхів, які давали великим князям чималий зиск, а найголовніше - відособлення від Києва місцевих князівств, пов'язане в основному з еволюцією землеволодіння.
Форми позаекономічного примусу в Давньоруській державі пройшли довгий шлях - від епізодичного збирання данини (полюддя) до загарбання родоплемінною і дружинною верхівкою общинних земель та покріпачення вільних селян - смердів. Проте переважна більшість селянського стану в добу Київської Русі зберігала особисту свободу і землю.
В суспільстві з'явилося боярство - стан великих і дрібних землевласників (у Північно-Східній Русі цей термін поширився тільки на великих землевласників). Бояри володіли землею безумовно і передавали її у спадок. Аби утриматися при владі, місцеві князі з династії Рюриковичів змушені були рахуватися з їхніми інтересами більшою мірою, ніж з інтересами старшого в РОДІ - київського князя. Так наростала політична відособленість земель.
З кінця XII ст. у літописах уперше з'явилася назва "Україна". Одні пов'язують її походження із значенням окраїни, прикордонної території, інші - країни, вітчизни. Порівняння територій, що їх літописці Києва і Галича називали Україною, свідчить про первинність першого значення. Надалі назва була переосмислена в її другому значенні - як етнічна територія українського народу.
На початку XIII ст. у монгольських степах утворилася держава Чінгіс-хана. Незабаром орди монголів кинулися на завоювання світу. У 1223 р. дружини та ополчення майже з усіх земель Київської Русі зазнали нищівної поразки від монголо-татар на р.Калці. Кочовики не скористалися тоді наслідками перемоги і повернулися в свої степи. Та в 1237 р. розпочався новий загарбницький похід монгольських ханів у Європу. Цього разу руські князі не зробили спроби об'єднатися і пасивно чекали нападу кожний у своїй землі. На південні терени Русі монголе-татари на чолі з ханом Батиєм напали у 1239 р. В 1240 р. Вони здобули Київ і вщент його зруйнували. У пониззі Волги хан заклав столицю держави, названої Золотою Ордою. Київська Русь була поглинена завойовниками і припинила існування. Землі її потрапили у васальну залежність і були обкладені тяжкою даниною.
Найтриваліший опір завойовникам чинили західноукраїнські землі. Задовго до монголо-татарської навали, у 1199 р., володимиро-волинський князь Роман приєднав до своїх володінь багатолюдне й економічно сильне Галицьке князівство. Так виникло Галицьке-Волинське князівство. Після випадкової загибелі князя в 1205 р. у польському поході почалася міжусобна боротьба. З часом син Романа Данило Галицький спромігся відвоювати батьківську спадщину, але змушений був визнати себе васалом Батия. Правління Данила проходило у війнах з Угорщиною, Польщею, Литвою. Він відстояв цілісність держави і навіть не платив регулярну данину Орді. Але з його смертю у 1264 р. Галицько-Волинська держава фактично розпалася. В середині XIV ст. Більша частина Волині перейшла до Литви, а Східну Галичину було приєднано до Польщі.
Якраз тоді, коли орди Батия плюндрували Русь, литовські племінні союзи були об'єднані Міндовгом у цілісну державу - Велике князівство Литовське. Гедимін та його наступник Ольгерд розпочали завоювання Русі. На відміну від монголо-татар литовські завойовники готові були навіть перейняти культуру місцевого населення, щоб зміцнити створювану державу. Наступ на руські землі литовцям полегшувала міжусобна боротьба у Золотій Орді. Руські князі здебільшого надавали литовцям допомогу в їхніх війнах з татарами. У 1362 р. Ольгерд установив контроль над Києвом. Наступного року розгром татарського війська над Синіми Водами дав йому змогу закріпитися на Поділлі та приєднати землі між Дніпром і Дністром. До складу держави Гедиміновичів увійшла половина території Київської Русі, в тому числі всі білоруські і майже всі українські землі.
Смерть Ольгерда спричинила у князівстві боротьбу за владу. В 1.382 р. переможцем став наймолодший син великого князя Ягайло. Щоб заручитися союзником у протистоянні з міцніючими сусідами - Тевтонським орденом і Московським князівством, він погодився на династичну унію Литви й Польщі. Влітку 1385 р. була укладена Кревська унія. Згідно з нею Велике князівство Литовське перейшло у сферу впливу Польського королівства, а з ним і всі українські землі. Було започатковано династію Ягеллонів.
Противниками унії були українські магнати і частина литовської знаті. Об'єднавшись навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта, вони розпочали боротьбу, яка закінчилася компромісом: Ягайло визнав за Вітовтом статус великого князя литовського, в Вітовт визнав себе васалом польської корони. Князівство зберігало автономію. Українські землі в його складі не переходили, як це передбачалося умовами унії, до Польщі.
У наступні роки Вітовт зміцнив свої позиції, відмовився підпорядковуватися королю і продовжив політику Ольгерда, маючи метою поглинення усіх земель Русі. Усобиці в Золотій Орді полегшували це завдання. Але в битві на Ворсклі в 1399 р. золотоординський хан Темір-Кутлуй вщент розгромив величезну армію великого князя. Ця поразка визначила дальший хід подій у Східній Європі. Саме в цей час зростала могутність Москви, яка, скориставшись успіхом у Куликовській битві 1380 р., починає вивільнятися з-під влади Золотої Орди і сама намагається завоювати українську територію під приводом "збирання руських земель". Вітовт, влада якого похитнулася, був змушений шукати підтримки у польських магнатів ціною визнання васальної залежності від Польщі. Великий князь відступився також на користь Орди від завойованого наприкінці XIV ст. Північного Причорномор'я, де вже почали будуватися захисні лінії проти кочовиків і гавані для вивозу хліба до Візантії.
Для України поразка на Ворсклі мала особливо трагічні наслідки. Поперше, негайно почалося плюндрування ординцями українських земель аж до Луцька. По-друге, зміцніли політичні позиції намісників хана в Криму. У першій половині XV ст. на півострові сформувалася держава кримських татар.
Під ударами турків-османів у 1453 р. загинула Візантія. Через рік Кримське ханство, в якому утвердилася династія Гіреїв, визнало верховну владу турецького султана. Однак засновник династії Хаджі-Гірей та його наступники користувалися автономією не лише у внутрішньому житті, а й у зовнішній політиці. Родоплемінна верхівка Кримського ханства зробила збройні походи за майном і невільниками в сусідні землі, найчастіше в українські, елементом економічного ладу. Від продажу невільників у країни Сходу через генуезьку колонію Кафу (Феодосія) вона отримувала великий зиск. При цьому хани вміло використовували конфлікт між Московією та Великим князівством Литовським (пізніше Річчю Посполитою).
Перший напад татар на Поділля стався у 1447 р. В 1482 р. за намовлянням московського правителя Івана III вони розорили Київ. А під час вторгнення турецько-татарського війська у Галичину й на Поділля у 1498 р. в полон потрапили близько 100 тис. українців. Після цього походи людоловів стали мало не щорічними, а в окремі роки повторювалися кількаразово. Населення змушене було тікати з благодатних чорноземів лісостепової смуги у болотяне Полісся.
У XVI ст. Московська держава відвоювала у Великого князівства Литовського Чернігівську землю і почала будувати на Дону і Сіверському Донці захисні лінії проти кочовиків. Щоб освоїти цю пустельну, але багату на природні ресурси землю, уряд обіцяв новосельцям послаблення у повинностях (слободи). З часом у прилеглих до Лівобережжя районах постала Слобожанщина.
У постійній виснажливій боротьбі з татарами зародився і почав швидко розвиватися специфічний суспільний стан - козацтво. Перші письмові згадки про козаків датуються кінцем XV ст. Незабаром козацтво почало відігравати головну роль в українській історії.
У Польщі та Великому князівстві Литовському відносини всередині правлячих станів будувалися на засадах васалітету. Земля була власністю верховного сюзерена, який передавав її васалам за службу, передусім військову, у пожиттєве користування або у вотчину (спадкову власність). Найбільш високе становище серед української еліти займали князі - Рюриковичі або Гедиміновичі. Більш численними (кількасот сімей) були магнати. Вони володіли багатьма маєтками і під час війни виставляли військові загони під власними корогвами. Найчисленнішу групу складали бояри. З часом усі землевласники дістали узагальнену польську назву - шляхта. За польським феодальним правом, яке з XVI ст. поширилося на Велике князівство, селяни не могли володіти землею.
На відміну від нобілітету інших європейських країн польська шляхта домоглася величезних прав, у тому числі права обирати королів і обмежувати законами, що приймалися на сеймах, королівську владу. Під час обрання Казимира IV у 1447 р. польським королем і великим князем литовським українські магнати в обмін на підтвердження династичної унії домоглися привілею, згідно з яким проголошувалася їхня рівноправність з католиками. Цим же привілеєм за магнатами закріплювалося право вотчинного суду. Казимир зобов'язувався не приймати в численні королівщини селян, які не бажали працювати у вотчинників. Це була перша законодавча фіксація процесу покріпачення селян, який уже тривав досить довго. У 1505 р. селяни взагалі були позбавлені права залишати землю, яку вони обробляли, без дозволу пана.
Привілей 1447 р. сприяв формуванню у Великому князівстві Литовському однакового з Польщею соціально-економічного устрою. Це з'єднувало обидві держави міцніше, ніж династична унія. За польським взірцем із другої половини XV ст. у князівстві почали скликатися шляхетські сейми для виборів великого князя і прийняття законодавчих актів.
На українських землях у складі Польщі феодали заволоділи общинними землями ще у XV ст. У Великому князівстві процес загарбання селянських земель майже завершився у XVI ст. Селяни виконували різноманітні повинності на користь держави, церкви і панів. Власне господарство феодалів спочатку було натуральним і невеликим за розмірами. Внаслідок революції цін, викликаної розвитком західноєвропейського капіталізму і зростанням міст, а також напливом золота і срібла з американських колоній, ціни на збіжжя в Європі до кінця XVI ст. багатократно зросли. Це змусило шляхту зайнятися підприємництвом і завести фільварки, призначені для виробництва товарного хліба на експорт. Унаслідок цього різко зросла панщина. У 1557 р. була затверджена "Устава на волоки", яка регламентувала працю селян у господарствах феодалів. З кінця XVI ст. вона стала обов'язковою для селян Правобережної України, які змушені були працювати на пана 3-4 рази на тиждень. Права і привілеї станів, окрім селянського, який не мав жодних прав, законодавче закріплювалися у кодифікованому зводі законів - Литовському статуті (1529, 1566, 1588 рр.).
Покріпачення селян перетворило шляхту Польщі та Великого князівства у найбагатшу на Європейському континенті. Українська шляхта, керуючись становими інтересами, підтримувала політику польських королів і литовських великих князів, все більше віддаляючись від власного народу. Зовнішнім вираженням цього були поступове покатоличення і полонізація істотної частки української еліти.
Селяни висловлювали своє ставлення до покріпачення переважно втечами на незаймані землі пограниччя, де загроза татарських наїздів була найбільшою. Тут можна було господарювати, лише організувавшись по-військовому, у козацький спосіб. З другої половини XVI ст. покозачення селян набуло масових масштабів. Основним центром козацтва стала Запорозька Січ.
Міські землі теж належали тільки великому князеві, магнатам або церкві. Прагнучи розвивати торгівлю й ремесла, які давали зиск, землевласники "дарували" міському населенню самоуправління. Найбільш поширеною формою самоуправління було Магдебурзьке право. Основу міщанського стану становили власники нерухомого майна, які сплачували податки і мали право голосу в інституціях самоуправління (купці, майстри, домовласники). Заможні ремісники організовувалися в цехи. Разом із тим існувала велика кількість позацехових ремісників (партачів).
Перший московський цар Іван IV на початку 1558 р. розпочав із Польщею і Литвою Лівонську війну за вихід до Балтійського моря. Однак царські ідеологи не приховували кінцевої мети завойовницької політики - об'єднання всіх земель Давньої Русі і перетворення Москви на "третій Рим". Бойові дії відбувалися в основному на території Великого князівства Литовського. Воєнні невдачі прискорили злиття Литви і Польщі, на користь якого висловлювалася середня і дрібна шляхта без розрізнення національності й віровизнання. Об'єднання двох держав було їй потрібне, аби зрівнятися правами й вольностями з польською шляхтою. У 1569 р. постала єдина держава - Річ Посполита. За умовами Люблінської унії Велике князівство зберігало автономію, але його українські землі переходили до Польщі.
Після Люблінської унії кріпосницький гніт в Україні посилився. У багатьох місцевостях панщина сягнула 5-6 днів на тиждень. Розгорнувся наступ католицьких кіл на православну церкву. Берестейська унія 1596 р. проголосила перехід православної церкви під зверхність папи римського.
Наростання соціального і релігійного гноблення викликало протест, який виявлявся у формі козацько-селянських повстань. Найбільші з них - під проводом К.Косинського 1591-1593 рр. і С.Наливайка 1594-1596 рр.
Король і сейм цінували бойові якості козаків, які обороняли південні рубежі держави. Козацьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним відіграло вирішальну роль у перемозі в Хотинській війні 1620-1621 рр. проти Туреччини. Разом із тим правлячі кола небезпідставно вбачали в козаках бунтівників. Щоб розколоти їх, уряд прийняв на службу обмежену частину козаків за списком (козацький реєстр) і позбавив інших будь-яких прав. Проте реєстрові козаки здебільшого трималися усього козацтва. Про це свідчила нова хвиля повстань під проводом М.Жмайла 1625 р., Т.Федоровича 1630 р., І.Сулими 1635 р., П.Павлюка 1637 р., Я.Острянина 1638 р.
Набутий у цих повстаннях досвід було використано в ході Визвольної війни, що почалася в січні 1648 р. на Запорозькій Січі. Повстання очолив Б.Хмельницький, якого козаки обрали гетьманом.
Аби урівняти сили з могутнім польським військом і забезпечити тили, Б.Хмельницький уклав союз із Кримським ханством. У квітні 1648 р. до його запорожців приєдналися реєстровці. У перших битвах під Жовтими Водами і Корсунем гетьман повністю знищив наявні в Україні польські збройні сили. Після цього він закликав до повстання українських і білоруських селян. У визволених місцевост ях було скасовано попередній адміністративно-територіальний поділ і створено полковий устрій з новими органами управління і суду. Почала народжуватися Українська козацька держава.
Король надіслав нове військо, але Б.Хмельницький у вересні 1648 р. розгромив його у битві під Пилявцями, після чого обложив сильну польську фортецю Замостя. Спалах епідемії чуми змусив його повернутися в Україну. В грудні 1648 р. гетьман урочисто в'їхав у Київ. По всій Україні відбувалося покозачення селян. Кріпосницькі відносини були зметені народною війною.
У серпні 1649 р. відбулася Зборівська битва. Поляки були знову розгромлені, але їм вдалося привернути на свій бік Іслам-Прея III. Це змусило гетьмана почати переговори, які завершилися Зборівським договором 1649 р. Договір передбачав обмеження козацького реєстру до 40 тис. і повернення всіх інших повстанців під владу панів. Він не задовольнив жодну з сторін.
На початку 1651 р. величезне польське військо вдерлося на Правобережжя. У червні сталася вирішальна битва під Берестечком. Кримський хан, не бажаючи цілковитого розгрому польського війська і посилення України, покинув поле бою і силою затримав при собі Б.Хмельницького. Командування козаками взяв на себе І.Богун. Козацьке військо зазнало тяжкої поразки і відступило. Після цього литовська армія Я.Радзивілла зайняла Київ. Гетьман змушений був укласти Білоцерківський договір, за яким козацький реєстр скорочувався вдвічі, а підпорядкована Б.Хмельницькому територія обмежувалася Київським воєводством. Пани почали повертатися в маєтки, а польська адміністрація розправлялася з непокірними селянами.
Навесні 1652 р. Б.Хмельницький зустрівся з 30-тисячним польським військом під Батогом і вщент розгромив його. Але йому було ясно, що без сильного союзника війни не виграти. Таким союзником, як він вважав, міг стати російський цар. З пропозиціями укласти військовий союз і згодою на васальні відносини гетьман кількаразово звертався до Москви починаючи з 1648 р.
Восени 1653 р. козаки і татари оточили під Жванцем 60-тисячне військо короля Яна Казимира. Довідавшись про рішення російського Земського собору погодитися на приєднання України і оголосити війну Речі Посполитій, король не прийняв бою, хоча хан знову уклав з ним перемир'я. Б.Хмельницький відвів полки і в січні 1654 р. поїхав до Переяслава на зустріч з російським посольством. Тут відбулася Переяславська рада, на якій було ухвалено ввійти під протекторат російського царя. Правове й політичне становище України як васальної держави було визначене підписаними у Москві Березневими статтями 1654 р.
Воєнні дії між Росією та Україною і Польщею відбувалися з перемінним успіхом. Улітку 1655 р. Річ Посполита втягнулася у війну зі Швецією. Б.Хмельницький почав домовлятися із шведським урядом про спільні дії на території Польщі. Проте в 1656 р. Швеція напала й на Росію. Гетьман опинився у складному становищі, будучи одночасно васалом царя і союзником шведського короля. Тим часом Польща уклала з Росією перемир'я, про яке Б.Хмельницький дізнався лише згодом. Здійснений козаками похід у Польщу закінчився провалом. У вересні 1657 р. тяжко хворий гетьман помер.
Наступником Б.Хмельницького спочатку став його син Юрій, якого скоро замінив І.Виговський. У цей час почала виявляти себе загарбницька політика Москви щодо України. Прагнучи звільнитися з-під царської залежності, Виговський почав переговори з польським урядом про майбутнє України. Укладений ним Гадяцький договір 1658 р. передбачав перетворення Речі Посполитої на триєдину державу, в якій Велике князівство Литовське і Руське князівство (Україна) мали б автономний статус. Гетьманові вдалося завдати під Конотопом нищівної поразки 150-тисячній царській армії князя О.Трубецького, але результатом перемоги він не скористався. Неочікувана орієнтація на Польщу викликала серед козаків сильну опозицію. Виговський змушений був тікати до Польщі. Козацька старшина повернула гетьманську булаву Ю.Хмельницькому. У таборі О.Трубецького, який з'явився з новою армією, він підписав Переяславські статті 1659 р., якими істотно обмежувалася самостійність України.
Восени 1660 р. польська армія знову вторглася в Україну. Після перших поразок Ю.Хмельницький уклав з польським урядом Слободищівський трактат, який повертав Україну під владу короля. Фактично ж українські землі булирозідрані навпіл. На Правобережжі, де отаборилися польські війська, гетьманом до 1663 р. залишався Ю.Хмельницький, потім його змінив П.Тетеря. На Лівобережжі, де розміщувалися царські залоги, гетьманом на Чорній раді у червні 1663 р. було проголошено В.Брюховецького.
Владу лівобережних гетьманів сильно обмежив створений у грудні 1662 р. Малоросійський приказ. Брюховецький змушений був підписати Московські статті 1665 р., які посилювали адміністративну і фінансову залежність України від російського уряду.
Фактичний поділ України закріпився Андрусівським перемир'ям 1667 р. між Росією і Польщею. Без відома української сторони царські дипломати віддали Правобережжя (без Києва) Польщі. Після смерті Брюховецького лівобережним гетьманом у 1668 р. став Д.Многогрішний. У 1672-1687 рр. тут гетьманував І.Самойлович.
На Правобережжі П.Тетеря займався придушенням селянських повстань, поки остаточно не втратив козацьку підтримку. У 1666 р. гетьманом став П.Дорошенко, який оголосив про свій намір об'єднати всю Україну. Після Андрусівського перемир'я, про яке Дорошенко дізнався лише згодом, він відмовився від орієнтації на Польщу і взяв бік турецького султана. Скористав-шись підтримкою Туреччини, він зайняв Лівобережжя і у 1668 р. проголосив себе гетьманом усієї України. Проте цей успіх виявився ефемерним. У 1772 р., коли Туреччина пішла війною на Річ Посполиту, гетьман змушений був допомагати їй у загарбанні Поділля. У 1776 р. Дорошенко воював з царським військом Г.Ромодановського і козацькими полками І.Самойловича. Він зазнав невдачі, віддав себе в руки противника і був відправлений до Росії. Турки замінили його Ю.Хмельницьким, змусивши останнього брати участь у Чиги-ринських походах 1677-1678 рр.
Калейдоскопічний перебіг подій припинився після укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р. між Росією і Туреччиною і "Вічного миру" 1686 р. між Росією і Польщею. Українські землі майже на три століття були поділені між сусідніми державами. Туреччина володіла Поділлям тільки до 1699 р., а потім віддала його Польщі.
Після тривалої агонії козацької держави, яка дістала серед істориків назву Руїни, самоуправління зберігалося лише на Лівобережжі. Тут на початку XVIII ст. мешкало 1,2 млн люду, тобто менше чверті населення українських земель. У народі цей регіон називали Гетьманщиною, в Москві - Малоросією. Гірко розчарована наслідками як пропольської, так і протурецької орієнтації, козацька старшина змирилася з рештками автономії, які залишилися від Березневих статей 1654 р., і остаточно припинила спроби виходу з-під влади російського царя. Була досягнута стабільність влади: впродовж 21 року, починаючи від 1687, гетьманував І.Мазепа.
Зметене Визвольною війною кріпосництво польського зразка поволі поверталося на Лівобережжя в його російських формах. Воно було істотно легшим: панщина не перевищувала двох днів. Новими господарями земельних багатств ставали роди козацької старшини, яка почала перетворювати державні землі на вотчини, поступово закріпачуючи селян і козацьку голоту. З початку XVIII ст. в Україні почало розвиватися землеволодіння російських вищих урядовців. Зокрема, князю О.Меншикову дісталося 4 міста, 187 сіл і 14 слобід.
Під час Північної війни 1700-1721 рр. козацькі полки й загони запорожців змушені були брати участь у воєнних діях далеко за межами батьківщини. Козаки не могли рівнятися з новітніми регулярними арміями і в боях зазнавали величезних втрат. Одночасно вони тисячами гинули від непосильної пращ, тяжких побутових умов та епідемій на спорудженні нової столиці - Санкт-Петербурга. В Україні зріло невдоволення централізаторськими заходами Петра І, який будував імперію, не рахуючись із жертвами.
Переконаний у непереможності армії Карла XII, І.Мазепа перейшов на його бік, коли шведи восени 1708 р. вдерлися на Гетьманщину. Але за ним пішло не більше 3 тис. козаків, переважно запорожців. Інші були або тероризовані діями російського уряду, або самі виявляли лояльність Москві в обмін на право й далі експлуатувати свій народ. Здобувши гетьманську столицю Батурин, О.Меншиков вирізав усіх жителів, включаючи тисячі жінок і дітей. Так само була спустошена Запорозька Січ. Кожного пійманого запорожця страчували на місці. У листопаді козацька старшина, яка залишилася вірною цареві, обрала гетьманом І. Скоропадського.
Полтавська битва, яка знаменувала перелом у ході Північної війни, поклала край сепаратистським настроям козацької старшини, тим більше що Петро І підтвердив договір 1654 р. Але цар тепер постійно втручався у справи поточного управління через своїх урядовців, а в 1722 р. створив Малоросійську колегію, яка взагалі зробила владу гетьмана примарною. Скоропадський протестував, але даремно. Коли він помер, цар не дозволив нових виборів, і старшина обрала наказного гетьмана - П.Полуботка. За поданням Малоросійської колегії у 1723 р. його викликали до Санкт-Петербурга і ув'язнили в Петропавлівській фортеці, де він помер.
Після смерті Петра І тиск на Гетьманщину послабився. Напередодні очікуваної російсько-турецької війни було визнано доцільним ліквідувати Малоросійську колегію і дозволити вибори гетьмана. Ним став у 1727 р. Д.Апостол. Йому вдалося повернути в Україну запорожців, які з 1708 р. жили на території Кримського ханства. Вони заснували Нову Січ.
Після смерті Д.Апостола у 1734 р. вибори нового гетьмана знову були заборонені. Імператриця Анна Іоаннівна утворила колегію під назвою "Правління гетьманського уряду". Вона нещадно експлуатувала людські й матеріальні ресурси Лівобережжя під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр.
Наступниця Анни Єлизавета Петрівна під час відвідин Києва у 1744 р. пообіцяла призначити нового гетьмана. Ним у 1750 р. став 22-річний К.Розумовський - брат Г.Розумовського, з яким імператриця перебувала у морганатичному шлюбі.
Людині, яка фактично належала до імператорської сім'ї, дозволялося багато. І все-таки розтягнутий на десятиліття процес "перетравлення" козацької держави імперією при останньому гетьмані не загальмувався. Зокрема, було скасовано митний кордон між Росією та Україною. К.Розумовському не дозволили встановити дипломатичні відносини з європейськими дворами і "жалувати" землі. З приходом до влади у 1762 р. Катерини II доля гетьмана була вирішена: йому запропонували подати у відставку. Гетьманщиною з 1764 р. почала управляти Друга Малоросійська колегія. У 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ. Частина запорожців подалася на Дунай, у Туреччину, інші були згодом переселені на Кубань.
Автономія України остаточно перестала існувати у 1781 р., після запровадження адміністративно-територіальної реформи в усій імперії. Замість полкового устрою на Лівобережжі засновувалися намісництва, ідентичні губерніям. Козацькі полки були перетворені на уланські, пікінерські і т.п. полки регулярної армії. У 1783 р. на Лівобережжі та Слобожанщині були заборонені переходи селян. Це означало остаточне встановлення кріпосництва. Козацькій старшині у 1785 р. були надані усі права і привілеї російського дворянства. В 1797 р. царським указом запроваджувалася триденна панщина.
У другій половині XVIII ст. Росія розпочала широку експансію на своєму південно-західному порубіжжі. Завдяки успішним війнам з Османською імперією були приєднані Північне Причорномор'я та Приазов'я. Царський уряд розгорнув колонізацію, сприяючи поселенню чужоземців - сербів, болгар, німців, греків тощо. Одночасно ця територія залюднювалася селянами, переважно з українських губерній, особливо біглими. Поміщики, які отримували тут землю, теж переселяли своїх кріпаків. Йшла інтенсивна розбудова морських портів - Одеси, Херсона, Севастополя, Маріуполя та ін. До кінця століття населення Південної України налічувало понад 1 млн осіб.
Щодо Річі Посполитої, то у XVIII ст. вона занепала внаслідок егоїстичної політики всесильної шляхти, яка не брала до уваги інтереси інших станів. У три прийоми (1772, 1793, 1795 рр.) сусідні держави поділили її між собою. 62% території, у тому числі Правобережна Україна, відійшло до Росії, 18% (Галичина) - до Австрії, решта - до Пруссії.
На схилі XVIII ст. українські землі перебували у складі двох імперій - Російської та Австрійської. Більша частина корінних земель входила до Росії. В кордонах імперії відбувалася також колонізація українцями Слобожанщини, Північного Причорномор'я, Приазов'я та Кубані. У складі Австрійської імперії перебували Закарпатська Україна, поглинена Угорщиною ще в часи Київської Русі, відторгнена від Польщі у 1772 р. Східна Галичина і захоплена тоді ж у Молдавського князівства Північна Буковина.
Правобережна Україна була поділена у 1796 р. на три губернії, об'єднані з 1832 р. в єдину адміністративно-територіальну одиницю - Київське генерал-губернаторство. Південна Україна була поділена на три губернії у 1802 р. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. В 1828 р. було утворене Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшло Царство Польське і в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння.
Як і в Росії, українські землі в Австрійській імперії адміністративне не об'єднувалися. Східна Галичина була частиною "Королівства Галіції і Лодомерії" з центром у Львові. Північна та Південна Буковина з центром в Чернівцях входили до цього коронного краю на правах автономної округи. Закарпаття підпорядковувалося Угорському королівству.
В середині XIX ст. з 13,4 млн люду, що населяв українські землі у складі Росії, 5,3 млн становили поміщицькі, а 5,2 млн державні селяни. Усі вони не мали громадянських прав і виконували феодальні повинності, але становище кріпаків було особливо трагічним. Кріпосницькі відносини вкрай негативно впливали на стан продуктивних сил у сільському господарстві та гальмували розвиток індустрії, оскільки був відсутній ринок робочої сили.
В Австрійській імперії кріпосницьке гноблення було тяжчим через малоземелля. Внаслідок революції 1848-1849 рр. була скасована феодальна залежність селян Галичини (1848 р.), Буковини (1849 р.) і Закарпаття (1853 р.). Селяни дістали особисту свободу, але позбавилися права безкоштовно користуватися пасовиськами й лісовими угіддями.
Кріпосницьке гноблення викликало протест не тільки з боку селян, які бунтували або тікали від поміщиків, а й передових поміщиків та інтелігенції, Що народжувалася. Після війни Росії з наполеонівською коаліцією 1812 р. в Україні виникли масонські ложі, а з 1821 р. - Південне товариство з прогресивною програмою перетворень. У 1823 р. постало Товариство об'єднаних слов'ян. Виступ декабристів у Санкт-Петербурзі і в Україні провалився, але справив велике враження на освічені кола населення. Від декабристів, польського повстання 1830-1831 рр. і діяльності Кирило-Мефодіївського товариства розпочався в імперії визвольний рух. Пристрасна поезія Т.Шевченка надавала йому в Україні національного забарвлення. Зацікавленість історією козацької держави, традиціями і звичаями народу стрімко зростала.
Після Кримської війни 1853-1855 рр. правлячим колам стало ясно, що потрібні корінні реформи. В лютому 1861 р. цар Олександр II підписав положення про селянську реформу. Реформи 60-70-х років змінили обличчя імперії і підготували умови для її модернізації.
Після революційних подій 1848 р. серед освічених верств українського населення Австрійської імперії народилися дві суспільно-політичні течії - москвофіли й народовці. З ініціативи І.Франка і М.Павлика в 1890 р. у Галичині було створено Українсько-руську радикальну партію. У 1892 р. на свій перший з'їзд у Львові зібралися соціалісти, які проголосили створення єдиної організації в рамках Австрійської соціал-демократичної партії. У 1899 р. вони виділилися в самостійну партію.
На початку 60-х років XIX ст. важливим центром українського відродження став Санкт-Петербург. Тут видавався в 1861-1862 рр. перший друкований орган українського національного руху - суспільно-політичний і літературний журнал "Основа". В Україні поширювалися напівлегальні гуртки культурно-просвітницького спрямування - громади. До складу київської "Старої громади" входили діячі, які відіграли видатну роль у національному русі - М.Драгоманов, О.Кістяківський, О.Кониський, І.Лучицький, М.Старицький, П.Чубинський та ін.
У середині 70-х років істотним чинником суспільно-політичного життя став народницький рух. З 1876 р. нелегальна народницька організація "Земля і воля" повела боротьбу за передання поміщицької землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей. У серпні 1879 р. вона розпалася на самостійні організації з різною тактикою - "Народну волю" і "Чорний переділ".
Поширення марксизму в Росії пов'язане з діяльністю групи "Визволення праці", яка постала у Женеві в 1883 р. З кінця 80-х років у промислових центрах України почали діяти перші марксистські гуртки. У Санкт-Петербурзі В.Ленін об'єднав їх у 1895 р. в "Союз боротьби за визволення робітничого класу". Через півтора роки виник "Київський союз боротьби за визволення робітничого класу". У 1898 р. на з'їзді соціал-демократичних організацій у Мінську було зроблено спробу створити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), та арешти перешкодили цьому. Партія була створена влітку 1903 р. на II з'їзді у Брюсселі та Лондоні. Вже у процесі утворення вона розкололася на більшовиків і меншовиків.
Наприкінці 1899 р. з ініціативи університетського громадівського гуртка в Харкові, яким керував Д.Антонович, було проголошено Революційну українську партію (РУП). Надалі з неї вийшли різні за соціальним спрямуванням партії, в тому числі Українська соціал-демократична партія (УСДРП) на чолі з В.Винниченком, С.Петлюрою, М.Поршем.
За чотири пореформених десятиліття населення дев'яти українських губерній у складі Росії зросло з 13,4 до 23,4 млн осіб. За цей же час людність західноукраїнських земель збільшилася з 3,9 до 8,1 млн. Серед українців обох імперій активізувалися процеси мовної та культурної консолідації, зростала національна свідомість. Однак соціально-економічні підсумки розвитку були різні.
Розвиток південних і східних українських губерній відбувався прискорено. На південь Росії пролився багатомільярдний дощ західноєвропейських інвестицій. В короткі строки було створено велику промисловість і розвинуту залізничну мережу. На західноукраїнських землях також формувалася промисловість фабрично-заводського типу, переважно у добувних галузях. Однак ці землі відставали від інших провінцій Австро-Угорщини, їхня економіка зберігала аграрно-сировинний характер.
Розвиток промисловості викликав зростання нових соціальних сил - буржуазії та робітничого класу. Однак наступально-шовіністична політика властей призводила до того, що міське населення ставало російськомовним у Росії та німецько- або польськомовним - в Австро-Угорщині. Тому національна свідомість як буржуазних, так і пролетарських елементів українського суспільства проявлялася в послабленій формі.
Після реформи 1861 р. почала наростати пауперизація селянських господарств. Багато селян шукали вихід у переселенні. Десятки й сотні тисяч людей осідали на нових землях Казахстану, Сибіру, Далекого Сходу. На перенаселених західноукраїнських землях проблема малоземелля була гострішою. Галицькі, буковинські й закарпатські селяни з 90-х років почали емігрувати за океан.
Реформи 60-70-х років у Росії не торкнулися найголовнішого: самодержавного характеру царської влади. Соціальна напруженість призвела до революції 1905-1907 рр. Микола II підписав 17 жовтня 1905 р. маніфест, яким дарував народові громадянські свободи й фактично відмовлявся від самодержавства на користь конституційної монархії: запроваджувалася законодавча Державна Дума. Задовольнившись цими поступками, буржуазія і ліберальна інтелігенція організувалися у політичні партії кадетів та октябристів. Однак робітничий клас, на який мали вплив соціал-демократи та есери, продовжував революційні дії. У ході революції виникли комітети з керівництва страйками, за якими закріпилася назва Рад робітничих депутатів. Більшовики вважали їх органом, який міг стати зручним прикриттям диктатури їхньої партії.
У квітні 1906 р. розпочала свою діяльність І Державна Дума. Царський уряд не зміг з нею спрацюватися і розігнав, II Дума за складом депутатів теж не влаштовувала Миколу II. В обох Державних Думах існувала Українська думська громада.
У червні 1907 р. цар розігнав другий склад Думи і видав новий виборчий закон, який забезпечував цілковите переважання в парламенті представників буржуазії та поміщиків. Це фактично було державним переворотом, оскільки за маніфестом 17 жовтня 1905 р. жодний законодавчий акт не міг прийматися без згоди Думи.
Новий голова уряду П.Столипін після революції зробив спробу зруйнувати станову селянську общину і закріпити общинну землю за селянами як власність. Однак столипінська реформа не була доведена до кінця внаслідок опору як правих, так і лівих партій.
Царизм використовував репресивний апарат, щоб придушувати революційні виступи. У боротьбі зі страйкарями підприємці застосовували локаути. Смертні вироки дістали тисячі повстанців, до ув'язнення й заслання були засуджені десятки тисяч революціонерів. Закривалися вперше утворені на легальній основі профспілки. Організаторів селянських виступів без суду і слідства відправляли на заслання.
Було заборонене викладання українською мовою у школах, запроваджене під час революції явочним чином. Спеціальним циркуляром учителям не рекомендувалося спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося прилюдне виконання українських пісень тощо.
Після революції чисельний склад політичних партій соціалістичного спрямування різко скоротився. Зокрема, в УСДРП майже не лишилося діючих місцевих організацій. Самоліквідувалася й Українська трудова партія (УТП) з демократичною платформою. Однак у 1908 р. діячі національного руху, переважно з УТП, об'єдналися у міжпартійний блок - Товариство українських поступовців (ТУП). Лідери 'ГУП М.Грушевський, С.Єфремов і Є.Чикаленко закликали українські політичні сили консолідуватися у боротьбі за національне відродження.
У Першій світовій війні 1914-1918 рр. понад 3,5 млн українців у російській армії і 250 тис. в австро-угорській змушені були воювати за чужі їм інтереси одні проти одних. На початку війни в Галичині розгорнулася одна з найбільших битв. Російські війська зайняли більшу частину краю і майже всю Буковину. Однак контрнаступ навесні 1915 р. змінив ситуацію. Через рік російська армія знову підійшла до карпатських перевалів. Далі війна набула позиційного характеру.
23 лютого 1917 р. в імперській столиці почалася революція. За декілька днів влада перейшла до Тимчасового уряду, який мав підготувати вибори до Установчих зборів. На місцях уряд передавав виконавчу владу своїм комісарам, якими за посадою ставали голови губернських і повітових земських управ, тобто виборні особи.
4 березня у Києві постала Українська Центральна Рада, яка відразу перетворилася на вагомий чинник політичного життя. Головою її заочно обрали лідера українського національного руху М.Грушевського, який тоді перебував на засланні.
Почалася стихійна організація робітничих і солдатських Рад. Одночасно робітничий клас організовував профспілки й фабрично-заводські комітети. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 Ради, в тому числі в Донбасі - 180. Як і в Росії, Ради у своїх перших складах були есеро-меншовицькими. Однак із другої половини року у багатьох Радах більшовики та співчуваючі їм безпартійні делегати стали переважати.
Есери та меншовики не мали наміру оголошувати контрольовані ними Ради державними органами, щоб захопити політичну владу, і підтримали Тимчасовий уряд. Ця тактика могла забезпечити легітимність влади. До приїзду В.Леніна в Росію її дотримувалися й більшовики. У квітні, однак, вони прийняли гасло "Вся влада Радам!" Тим самим вони стали на перепоні демократичному спрямуванню революційного процесу.
У перших відозвах Центральної Ради національна програма висувалася переважно в культурницькій площині. Після повернення із заслання М.Грушевський висунув гасло національно-територіальної автономії України. Голова УЦР закликав не чекати Установчих зборів, аби від них дістати автономію, а будувати державність власними руками. Автономна Україна мала охопити землі, де переважало українське населення.
На з'їзді українізованих частин царської армії 10 червня 1917 р. було зачитано І Універсал Центральної Ради. У ньому проголошувалося, що український народ має право сам порядкувати своїм життям через скликані на демократичній основі Українські Установчі збори. Через кілька днів на закритому засіданні Ради було утворено Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком - виконавчий орган влади.
Тимчасовий уряд змушений був визнати Центральну Раду державним органом. Скориставшись цим успіхом, Рада прийняла на початку липня II Універсал, в якому повідомляла про утворення Генерального секретаріату і розробку закону про автономний устрій України.
У серпні праві сили Росії підготували антиурядовий заколот, на чолі якого став Верховний головнокомандуючий генерал Л.Корнілов. Заколот провалився. Найбільш активно контрреволюції протистояли більшовики. Їхній вплив серед робітничого класу і в армії різко зростав, у той час як Тимчасовий уряд унаслідок відкладання назрілих реформ втрачав народну підтримку.
25 жовтня 1917 р. більшовики повалили Тимчасовий уряд і на II Всеросійському з'їзді Рад утворили Раднарком на чолі з В.Леніним. Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Рада мусила негайно реагувати. Вона видала III Універсал, в якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Раднарком відповів на цю декларацію наступом загонів Червоної гвардії та утворенням у Харкові альтернативної, радянської УНР.
Під враженням від наступу радянських військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало проблемою першорядного значення. В ніч на 12 січня 1918 р. М.Грушевський оприлюднив останній, IV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалася незалежність УНР.
27 січня (9 лютого за н. ст.) 1918 р. у Брест-Литовську було підписано перший мирний договір у світовій війні - між УНР і чотирма державами німецького блоку. За день до цього радянські війська захопили Київ, і Центральна Рада змушена була визнати, що потребує негайної збройної допомоги. 18 лютого німецькі й австро-угорські війська почали окупацію України. За мирним договором, укладеним 3 березня між Росією і Центральними державами, Раднарком зобов'язався визнати самостійність УНР і розпочати з нею мирні переговори.
Окупаційна армія самою своєю присутністю зняла революційну ситуацію в Україні. Зросла активність тих соціальних верств, які вимагали поважати приватну власність і ліквідувати хаос і анархію в повсякденному житті. Використовуючи такі настрої, 28 квітня 1918 р. до влади прийшов колишній царський генерал П.Скоропадський, проголошений гетьманом Української держави, яка замінила УНР. До скликання у невизначеному майбутньому парламенту в його руках зосереджувалася вся повнота влади.
До свого уряду П.Скоропадський запросив авторитетних діячів, які прагнули конструктивної роботи. Проте окупанти дали йому можливість вільно діяти тільки в національно-культурній галузі. Зацікавлена у вивезенні з України максимальної кількості продовольства й сировини, військова адміністрація Центральних держав постійно втручалася у справи поточного управління. Селяни почали війну з окупаційною армією, яка підтримувала повернення поміщиків у свої маєтки.
Гетьманський режим міг вижити лише в умовах окупації. Та 12 листопада 1918 р. між Німеччиною і державами Антанти було укладено перемир'я, яке означало кінець війни. Німецька й австро-угорська армії втратили окупаційні функції. Наступного дня на таємному засіданні керівництва українських партій було вирішено відтворити УНР і організувати Директорію для керівництва поваленням режиму П.Скоропадського. Директорія блискавично встановила контроль над Україною, але стикнулася з інтервенцією держав Антанти і претензіями на Україну з боку радянської та білогвардійської Росії.
Поразка у світовій війні привела до розвалу Австро-Угорської імперії та утворення її народами самостійних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові була конституйована Українська Національна Рада, яка оголосила про намір утворити державу на етнічних українських землях у межах імперії. Проте на ці землі зазіхала й відроджувана Польща. Тому Національна Рада поспішила зайняти своїми збройними силами Львів і всю Східну Галичину. 13 листопада було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Голова Національної Ради Є.Петрушевич став її президентом. Державний секретаріат (уряд) очолив К.Левицький.
З ініціативи керівництва ЗУНР 22 січня 1919 р. в Києві було проголошено возз'єднання обох українських держав. Ця декларація про злуку мала бути затверджена Установчими зборами, скликаними з території всієї України. Однак до дійсного об'єднання справа не дійшла. Влітку 1919 р. добре оснащені Антантою польські війська окупували Східну Галичину та Західну Волинь. Значно раніше, на початку січня, радянська Росія розпочала вторгнення в УНР і 5 лютого захопила її столицю. Директорія була змушена осісти спочатку у Вінниці, потім у Жмеринці, Проскурові, Рівному. На початку травня С.Петлюра та інші діячі УНР емігрували.
Уряд радянської України в січні 1919 р. відмовився від запровадженої Центральною Радою назви держави - УНР - і за аналогією з радянською Росією встановив іншу - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Змінилася й назва уряду: він став Раднаркомом. Очолив уряд Х.Раковський. Навесні 1919 р. відбулися вибори до Рад робітничих, червоно-армійських і селянських депутатів, які за допомогою маніпуляцій з нормами представництва дали цілковиту перевагу більшовикам. Однак Ради були лише прикриттям диктатури РКП(б) - КП(б)У, яка спиралася на військову силу і ЧК. Згідно з конституцією УСРР, взірцем для якої слугувала конституція радянської Росії, вищим законодавчим органом влади вважався Всеукраїнський з'їзд Рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Головою ВУЦВК став Г.Петровський.
В урядових деклараціях зазначалося, що УСРР об'єднується з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Суть федерації не розкривалася, але у прийнятій в березні 1919 р. програмі РКП(б) указувалося, що федеративне об'єднання радянських держав є перехідною формою до повної єдності. Централізацію військового і народногосподарського управління більшовицька партія прагнула провести в короткий термін. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК проголосив декрет про "військово-політичний союз". Згідно з ним керівництво найважливішими галузями господарства радянських республік зосереджувалося у московських колегіях.
Тільки-но Україна стала радянською, вона увійшла до сфери грандіозного експерименту - заміни ринкової економіки безтоварним, директивне керованим з одного центру виробництвом. Селяни сподівалися, що радянська влада віддасть їм землю і маєтки поміщиків, як це проголошувалося більшовиками, коли вони робили Жовтневу революцію. Але декретом ВЦВК, прийнятим у лютому 1919 р., поточним завданням на селі проголошувалася колективізація. Відповідно до декрету уряд Х.Раковського став надавати перевагу утворенню на базі експропрійованих поміщицьких маєтків радгоспів і комун.
У відповідь на політику, яку В.Ленін пізніше (коли провал її визначився і від неї відмовилися) назвав воєнним комунізмом, піднялася могутня хвиля селянського опору. Першим проти уряду ще в середині березня 1919 р. виступив отаман Зелений (Д.Терпило). На Катериславщині, в районі Гуляйполя діяли загони Н.Махна, якому виборні селянські отамани присвоїли почесне звання "батьки". Махно добре воював з денікінцями, але радянську владу підтримував умовно, гостро виступаючи проти свавілля комісарів і аграрної політики Раковського. Найбільш масштабним було повстання отамана М.Григор'єва у травні 1919 р.
Антибільшовицькі виступи селянства глибоко вплинули на стан переважно селянської за своїм складом Червоної армії, викликавши масове дезертирство і загальне послаблення дисципліни. Цим скористався командуючий білогвардійською Добровольчою армією А.Денікін. За травень - серпень 1919 р. білогвардійці окупували Україну і почали похід на Москву.
Одержавлення економіки дало російським більшовикам можливість створити величезну армію, яка багатократно перевищувала чисельність збройних сил Денікіна. Восени 1919 р. білогвардійці після кількох поразок почали відкочуватися на південь. На початку лютого 1920 р. червоні війська очистили від білогвардійців усю Україну.
Коли поразка Денікіна визначилася, уряд радянської Росії звернув пильну увагу на Польщу. Польському урядові було зроблено кілька пропозицій щодо мирного розв'язання проблеми кордону, яка виникла у зв'язку з утворенням незалежної Польщі восени 1918 р. Москва нібито погоджувалася визнати державним кордоном лінію фактичного розмежування військових сил, що утворилася влітку 1919 р. Разом із тим з лютого 1920 р. Ленін почав стягувати на Західний фронт найбільш боєздатні частини Червоної армії звідусіль, у тому числі з Уралу, Сибіру й Кавказу.
Напередодні неминучої війни з радянською Росією керівник Польської держави Ю.Пілсудський поспішив врегулювати відносини зі своїм колишнім ворогом С.Петлюрою. Бажаючи продовжувати боротьбу за незалежну УНР, Петлюра прийняв його умови. У квітні 1920 р. була укладена Варшавська угода. Уряд Пілсудського відмовлявся від намірів розширити Польщу до кордонів Речі Посполитої 1772 р. і визнавав УНР. Однак це мало лише символічне значення. Петлюра, навпаки, змушений був зробити вагомі політичні поступки, погодившись на встановлення державного кордону по лінії, що її війська Пілсудського вже зайняли. Цим самим у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Надсяння і Лемківщина (з 1918 р.), Західна Волинь, частина Полісся по річки Збруч і Горинь (з травня 1919 р.) і вся Галичина (з липня 1919 р.).
Пілсудський не став очікувати, коли радянське командування закінчить передислокацію військ, і 25 квітня 1920 р. розпочав наступ на фронті протяжністю до 500 км силами трьох армій, що налічували до 150 тис. вояків. Разом із польськими військами наступала 15-тисячна армія Петлюри. 6 травня було захоплено Київ. Ленін холоднокровне поставився до перших успіхів поляків, оскільки об'єктивне співвідношення сил було на користь Росії. Розпочатий 5 червня контрнаступ згодом перетворився на широкий наступ. Москва поспішила сформувати маріонетковий уряд Ф.Дзержинського, сподіваючись поставити його на чолі переможеної Польщі.
Загроза втрати здобутої у 1918 р. державності згуртувала навколо національного уряду Польщі найширші верстви суспільства. Негайну допомогу зброєю та боєприпасами надала йому Франція. Війська М.Тухачевського були зупинені у 23 км від Варшави і почали панічний відступ під нищівними ударами поляків. Через десять днів вони опинилися аж за Бугом, а наприкінці вересня фронт перемістився у район Житомира і Бердичева. Підписане у жовтні 1920 р. перемир'я зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна і Західна Білорусія залишалися в кордонах Польської держави.
Відступаючий корпус денікінського генерала Я.Слащова закріпився в Криму. У квітні 1920 р. кримське угруповання очолив генерал П.Врангель. Поки тривала радянсько-польська війна, він діяв активно: його війська двічі захоплювали Олександрівськ і навіть загрожували Катеринославу. Однак із жовтня 1920 р. становище Врангеля стало безнадійним. На Південному фронті, яким командував М.Фрунзе, створилася величезна перевага червоних. Укріплення на Перекопському перешийку були прорвані. 17 листопада радянські війська зайняли останній населений пункт півострова - Ялту.
Коли війська Ю.Пілсудського відійшли за Збруч, армія С.Петлюри близько місяця воювала на Правобережжі з переважаючими силами О.Єгорова. 18 листопада 1920 р. петлюрівці залишили прикордонний Волочиськ і відступили до Польщі. Однак армія УНР продовжувала безнадійну боротьбу партизанськими рейдами на Правобережжя. Після неодноразових протестів Х.Раковського польський уряд припинив їх наприкінці 1921 р.
Закінчення воєнних дій не стало для РКП(б) сигналом для зміни економічної політики, заснованої на комуністичній доктрині. Навпаки, колосальну програму відбудови й розвитку промисловості за планом ГОЕЛРО передбачалося здійснювати за допомогою продовольчої і посівної розкладки.
Селянські протести проти розкладки й заборони ринку у зимові місяці 1920-1921 рр. зросли у величезних розмірах. На боротьбу із збройними загонами селян були направлені найбільш боєздатні частини Червоної армії, очолювані В.Блюхером, Г.Котовським, О.Пархоменком та ін. Але сама армія складалася переважно з селян і ставала ненадійною. За цих умов В.Ленін змушений був припинити виконання комуністичної програми і вдатися до нової економічної політики (непу). Однак в Україні запровадження непу загальмувалося внаслідок голоду 1921-1923 рр.
До концепції управління націоналізованою промисловістю в умовах непу правляча партія прийшла не відразу. Поступово було віднайдено новий метод господарювання - господарський розрахунок, який грунтувався на самоокупності підприємств. Стали утворюватися трести - об'єднання державних підприємств за галузевою або територіальною ознакою з правами юридичної особи (підприємства всередині трестів були позбавлені цих прав), а також синдикати - організації з закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Завдяки діяльності госпрозрахункових трестів і синдикатів, влаштуванню оптових ярмарків і заснуванню товарних бірж формувався ринок засобів виробництва.
На початку 1923 р. В.Ленін продиктував статтю "Про кооперацію", яка суперечила комуністичній доктрині. Замість повної або часткової колективізації селянської власності (в комунах або артілях) пропонувалося розвивати кооперативи, тобто об'єднання селян-власників, де ефект колективної праці проявлявся через ринок. І селянин-власник, і ринок були несумісні з комунізмом. Однак ідея кооперативного соціалізму не була реалізована.
ЗО грудня 1922 р. був утворений Радянський Союз. Україна змінила статус незалежної республіки на союзну. Під час дискусії у партійному керівництві про форми національно-державного будівництва пропозиція Й.Сталіна про перетворення незалежних республік на автономні у складі Російської Федерації була відхилена. Фактично ж при утворенні СРСР було здійснено автономізацію радянських республік.
Придушуючи спроби опору здійснюваним перетворенням з боку будь-яких політичних сил або осіб, партія більшовиків на самій собі відчула наслідки власної диктатури. Від внутріпартійної демократії, яка існувала навіть в умовах дореволюційного підпілля, майже нічого не залишилося. Принцип демократичного централізму, який вимагав беззаперечного підпорядкування нижчих інстанцій вищим, перетворював РКП(б) з політичної партії на інструмент влади. Вона поділилася на слабо пов'язані між собою частини: порівняно нечисленних відповідальних працівників, які контролювали всі наявні в суспільстві державні або громадські структури, і членську масу.
З утворенням у 1919 р. всередині Центрального комітету окремого політичного бюро вся влада зосередилася у цьому кількаособовому органі, хоч усі його рішення проводилися як рішення ЦК. У 1922 р., коли В.Ленін через хворобу відійшов від політичного життя, всередині політбюро почалася боротьба за владу. Незабаром виявилися переваги заснованої у 1922 р. посади генерального секретаря ЦК, за допомогою якої здійснювався контроль над партійним апаратом. Генсек Й.Сталін об'єднався у боротьбі за владу з Г.Зинов'євим і Л.Каменевим проти найбільш впливового у партії Л.Троцького. Утрьох вони усунули з України Х.Раковського, який виявив себе послідовним опонентом централізації державного управління в ході утворення СРСР. У 1925 р. Сталін поставив партійну організацію України під контроль Л.Кагановича.
Щоб зміцнити контроль над національними республіками і поширити вплив серед населення, правляча партія мусила перейти у спілкуванні з трудящими на їхню мову, поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, друкувати газети й книги місцевими мовами. Тому у квітні 1923 р. вона проголосила політику коренізації. Український різновид її дістав назву українізації.
Через три роки після утворення СРСР, у грудні 1925 р., на своєму XIV з'їзді партія змінила назву і з всеросійської стала всесоюзною - ВКП(б). Цей з'їзд проголосив курс на індустріалізацію.
Розгортання капітального будівництва у промисловості вимагало величезних коштів, які передбачалося взяти у сільському господарстві. Держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а тому могла визначати рівень заготівельних цін. Таке ж становище у виробництві промтоварів давало їй змогу завищувати продажні ціни. Штучно створюваний перепад у цінах на промислові й сільськогосподарські товари дістав промовисту назву - "ножиці цін". У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) прийняв директиви зі складання першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 рр., в яких закладалося принципове рішення використати цей метод конфіскації селянських доходів. Але селяни не бажали продавати свою продукцію за заниженими цінами. У 1927-1929 рр. спалахнули хлібозаготівельні кризи.
У попередні роки з таких криз виходили ринковим шляхом: підвищували ціни на хліб і тим самим платоспроможний попит селянства на промислові товари. Ринок підправляв у бік зниження директивне встановлювані державою темпи індустріалізації. Але Сталін, який у 1928 р. переміг усіх суперників у боротьбі за владу, вирішив інакше: відсікти селян від ринку шляхом позбавлення їх власності на засоби виробництва і заборони вільної торгівлі. У листопаді 1929 р. було прийнято курс на колективізацію сільського господарства.
Аби попередити спротив відчуженню селянської власності, держава протиставила власників пролетаризованим верствам села. Заможні селяни (за офіційною термінологією - куркулі), від яких чекали найбільшого опору колективізації, прирікалися на експропріацію і депортацію (розкуркулення). їхній приклад мав показати, яка доля спіткатиме тих, хто не йшов у колгоспи.
Коли колгоспи об'єднали більшість селян, технічний бік проблеми хлібозаготівель зник сам собою: хліб почав надходити в державні засіки прямо з полів. Проте українські селяни чинили опір примусовій праці. Стихійний, але істотний саботаж призводив до величезних втрат сільськогосподарської продукції в процесі її вирощування, збирання й зберігання. Відповіддю Сталіна був терор голодом, унаслідок якого у 1932-1933 рр. в Україні загинуло близько 3,5 млн люду. Одночасно було оголошено про зміну системи хлібозаготівель: у селян залишалася вся продукція, крім заздалегідь визначеної норми здавання державі, і вони могли її продавати за вільними цінами.
Складовою соціально-економічних перетворень у період між Першою і Другою світовими війнами було культурне будівництво. Підтримка культурницьких форм національного руху при нещадній боротьбі з його державницькими формами, а також наголос у роботі з піднесення культури на пропаганді комуністичної ідеології - такими були основні риси політики партії в галузі культури. Важливими напрямами культурного будівництва були ліквідація неписьменності, впровадження всеобучу, оробітничення вищої школи.
Істотну частку духовної культури народу становило релігійне життя. Комуністична партія, однак, поклала собі метою поставити під контроль або зовсім винищити церкву - єдиний елемент дореволюційних суспільних структур, що зберігся. Нове покоління вона прагнула виховати цілковито атеїстичним. Разом із релігією було відкинуто пов'язану з нею культуру. З життя суспільства були вилучені духовна музика, чимало шедеврів світової літератури, релігійна філософія. Нещадно плюндрувалися кращі зразки церковної архітектури, в тому числі доби Київської Русі, які пережили монголо-татарську навалу. Під приводом допомоги голодуючим у 1922 р. відбулася грандіозна кампанія з конфіскації церковного майна. Але найбільших втрат церква зазнала внаслідок репресій. Наприкінці 30-х років в Україні не залишилося жодного православного єпископа.
У 1935 р. Сталін вирішив оголосити перемогу соціалізму і внести до конституції зміни, спрямовані на демократизацію виборчої системи: заміну нерівних виборів рівними, багатоступеневих - прямими, відкритих - закритими. Наступного року було опубліковано проект нової конституції. В Україні в його обговоренні взяло участь 13 млн осіб: партапарат поставив рекорд в організаційно-масовій роботі.
5 грудня 1936 р. була затверджена Конституція СРСР, а наприкінці січня 1937 р. - Конституція УРСР. З'їзди Рад замінювалися в них сесійними засіданнями Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР і місцевих Рад. Нові Ради набули зовнішніх рис парламентської влади. Принципова зміна конституційних норм не позначилася на природі влади, яка називала себе радянською, але була насправді диктатурою керівників державної партії.
Зовнішня демократизація влади супроводжувалася політичними репресіями, маховик яких став розкручуватися після вбивства С.Кірова 1 грудня 1934 р. Під час масових репресій 1937-1938 рр. загинули або були відправлені в концтабори мільйони людей. Україна постраждала від "полювання на відьом" більше, ніж інші регіони.
Східна Галичина і уступлена за умовами Ризького мирного договору 1921 р. Західна Волинь опинилися у складі Польщі. Польський уряд е надав українцям автономних прав. У ході земельної реформи кращі ділянки тут отримували польські осадники - переважно колишні військові. Протягом 1920-1938 рр. їх було розміщено у перенаселеній Західній Україні близько 200 тис.
Колонізаторська і асиміляторська політика польських властей викликала опір населення, яким керували дві полярно протилежні підпільні організації - Комуністична партія Західної України та Українська військова організація. На початку 1929 р. на базі УВО у Відні утворилася Організація українських націоналістів (ОУН).
23 серпня 1939 р. було підписано пакт Ріббентропа-Молотова, а 1 вересня Гітлер напав на Польщу. Так почалася Друга світова війна. 17 вересня Сталін вчинив агресію проти Польщі зі сходу і зайняв значну частину території цієї держави - Західну Білорусію і Західну Україну. Використовуючи можливості укладеного з Німеччиною пакту, Сталін відібрав у Румунії в червні 1940 р. анексовану нею у 1918 р. Бессарабію і в 1919 р. Північну Буковину. Шість центральних повітів Бессарабії разом із частиною території Молдавської АРСР у складі УРСР з переважно молдавським населенням були об'єднані у нову союзну республіку - Молдавську РСР. Північна Буковина разом з Хотинським повітом Бессарабії, де переважало українське неселення, були об'єднані в Чернівецьку область і передані УРСР. Два південних повіти Бессарабії об'єднувалися в Ізмаїльську область і теж передавалися УРСР. Після возз'єднання з УРСР західноукраїнських земель населення України збільшилося на 8809 тис. і на середину 1941 р. становило 41 675 тис. осіб. Територія республіки зросла до 560 тис. кв. км.
Почалася радянізація новостворених західних областей. У короткі строки була винищена вся політична, господарська і культурна інфраструктура, створена українською інтелігенцією та підприємцями протягом багатьох десятиліть. Було репресовано до 10% західноукраїнського населення. Людей, які щиро вітали Червону армію у вересневі дні 1939 р., охопив жах. Хоча від репресій насамперед постраждали польські службовці й осадники, населення гостро відчуло ту несвободу, якою тоталітарний режим огортав кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів існування.
22 червня 1941 р. Німеччина разом із союзними країнами вторглася в Радянський Союз на трьох стратегічних напрямках. Група армій "Південь" наступала в Україні.
Підірвана передвоєнними репресіями Червона армія зазнавала величезних втрат. Не маючи досвідченого керівництва, червоноармійці постійно потрапляли у ворожі "котли". На початку вересня 1941 р. гітлерівці форсували Дніпро і створили плацдарм на правому березі. На армії Південно-Західного фронту насувалася загроза оточення. Однак Сталін, який взяв на себе обов'язки Верховного головнокомандуючого, не дав санкції залишити Київ. Чотири армії опинилися в "котлі". Більшої катастрофи історія воєн не знала. До кінця вересня Червона армія залишила Одесу, а в середині жовтня бої розгорнулися вже на підступах до Харкова і в Донбасі.
Радянський Союз зазнав поразок такого масштабу, які ставили під сумнів існування держави і долю її народів. Територія Східної Європи включно з Україною розглядалася гітлерівцями як "життєвий простір" для німецького народу. Маячні расистські теорії фюрера, які були матеріалізовані у генеральному плані "Ост", почали втілюватися у життя.
У грудні 1941 р. під Москвою вермахт зазнав першої серйозної невдачі: в ході контрнаступу Червона армія відкинула німців на 400 км. Проте у 1942 р. відступ радянських військ продовжувався. У травні під Харковом потрапили в оточення і були цілком знищені три армії. У липні пав Севастополь. 22 липня радянські війська залишили останні населені пункти на території українського Донбасу. Противник прорвався на Кавказ і до берегів Волги в районі Сталінграда. Україна опинилася в глибокому тилу німецьких військ.
Значну частину українських земель Гітлер віддав своєму союзникові І.Антонеску. Була утворена нова румунська провінція - Трансністрія - з центром в Одесі. Західноукраїнські землі підпорядковувалися Генерал-губернаторству, яке охоплювало більшу частину Польщі. Правобережжя, значна частина Лівобережжя і райони, що прилягали до Криму, утворили Райхскомісаріат Україна з цивільною адміністрацією. Східні райони і Крим перебували під військовою адміністрацією.
На окупованих німцями землях панував терор. Повністю винищувалося єврейське і циганське населення, всі запідозрені у нелояльності. Сотні тисяч міських жителів померли з голоду, поскільки окупаційна адміністрація не піклувалася про постачання міст продовольством. У 230 таборах військовополонених загинули, в основному від голоду, 1366 тис. люду. На примусову працю до Німеччини було вивезено 2,4 млн т.зв. остарбайтерів. За опір окупантам було спалено 320 сіл разом із жителями.
Український народ дав збройним силам країн антигітлерівської коаліції понад 6 млн чоловік. Із них 3 млн загинули, кожний другий з тих, хто залишився живий, став інвалідом. А всього під час війни наклали життям від 7 до 8 млн уродженців України.
У лісовій та лісостеповій зонах республіки діяли сотні партизанських загонів, великі з'єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова та ін. З червня 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. У 1944 р. була сформована партизанська дивізія під командуванням П.Вершигори, яка здійснила рейд на Сян і Віслу. За німецькими даними, радянські партизани відволікали до 10% сил вермахту на Східному фронті.
На Західній Україні партизанський рух очолила ОУН. Напередодні війни вона розкололася на дві ворогуючі між собою частини - ОУН-Б на чолі з С.Бандерою і ОУН-М, яку очолював А.Мельник. Після захоплення Львова німецькими військами бандерівці ЗО червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української держави. Було призначено тимчасовий уряд на чолі з Я.Стецьком. Коли берлінські власті дізналися про самочинні дії націоналістів, уряд було розігнано, а ватажки ОУН опинилися у концтаборах. Після здійснених есесівцями двох хвиль арештів і розстрілів (у вересні та грудні 1941 р.) ОУН-Б пішла у підпілля. Було заново відтворено центральний провід у складі М.Лебедя, І.Гриньоха, І.Климова-Легенди, Л.Ребета.
Восени 1942 р. ОУН-Б взяла курс на створення Української повстанської армії (У НА), призначеної передусім для боротьби з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. Захищаючи місцеве населення від окупантів, бандерівці періодично вступали з ними у збройні конфлікти. Але в цілому провід утримував свої військові формування в стані "збройного нейтралітету". Він керувався суто прагматичним бажанням зберігати сили для боротьби з Червоною армією, бо ставало очевидним, що вона повернеться.
Після поразки німців під Сталінградом з ініціативи німецької адміністрації була сформована дивізія СС "Галичина". Історія з цією українською дивізією, яка нічим не відзначилася на полі бою, є, на нашу думку, типовим прикладом колабораціонізму.
Катастрофа під Сталінградом підготувала передумови для очищення України від окупантів. 19 грудня 1942 р. ворог був вибитий з перших українських сіл. Після перемоги на Курській дузі в липні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ і за короткий час звільнили Лівобережну Україну і весь Донбас. 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ.
У кінці грудня 1943 р. Ставка Верховного головнокомандуючого почала новий наступ на фронті від Полісся до Чорного моря силами п'яти фронтів - 1-го Білоруського та чотирьох Українських. 26 березня 1944 р. радянські війська вийшли на державний кордон з Румунією. У жовтні 1944 р. вся територія України була очищена від ворожих військ. 26-28 жовтня була звільнена Закарпатська Україна. У листопаді на з'їзді народних комітетів у Мукачевому було прийнято рішення про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і возз'єднання з Україною. Нова область збільшила територію України до 577 тис. кв. км.
Після висадки у червні 1944 р. в Нормандії американських та англійських армій поразка Німеччини стала неминучою. Останньою сторінкою війни була Берлінська операція, в якій взяли участь війська двох Білоруських та 1-го Українського фронтів загальною чисельністю понад 2,5 млн вояків. 9 травня 1945 р. у Берліні в присутності радянських, американських, англійських і французьких представників було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.
Підсумки війни і післявоєнний світовий устрій визначилися спільними діями країн антигітлерівської коаліції, передусім на Тегеранській і Кримській конференціях. На конференції в Сан-Франциско у червні 1945 р. було започатковано Організацію Об'єднаних Націй. Серед членів-засновників 00Н були Україна і Білорусія - союзні республіки СРСР, які зробили загальновизнаний внесок у розгром нацизму.
Матеріальні втрати Радянського Союзу в Другій світовій війні перевищували 40% сукупних втрат воюючих сторін. Частка УРСР у загальносоюзних втратах також перевищувала 40%. Україна зазнала більших матеріальних збитків, ніж Росія, Німеччина, Франція або Польща.
Відбудовні роботи починалися відразу після відступу німецьких військ. Найбільша увага приділялася залізницям, вугільним та металургійним підприємствам. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального потенціалу республіки. Наявність єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу - єдине пояснення цього феномена. За заявками наркоматів в Україну ввозилося все те, чого вона гостро потребувала. Централізований розподіл засобів виробництва в їхній натуральній формі допомагав швидко задовольнити потреби місцевостей, які постраждали від воєнних дій та окупації.
За першу післявоєнну п'ятирічку (1946-1950 рр.) промисловість України в цілому вийшла на довоєнний рівень виробництва. Однак ізольованість від зовнішнього світу давалася взнаки: радянська індустрія дедалі більше відставала за технічною оснащеністю від передових країн.
Успіхи індустріального зростання забезпечувалися малою часткою заробітної плати робітників та службовців у національному доході, а також нееквівалентним обміном між містом і селом. Оплата праці у колгоспах була вкрай низькою, а підсобні господарства колгоспників обкладалися високими податками і обов'язковими натуральними поставками. Незважаючи на тяжку посуху 1946 р. у південних областях, накладений державою тягар не зменшився. Голодомор 1946-1947 рр. відібрав життя сотень тисяч селян.
У стислі строки, в основному за 1948-1949 рр., у Західному регіоні була проведена суцільна колективізація сільського господарства. Методи її були такими ж брутальними, як і ті, що застосовувалися у східних областях у 1929-1933 рр. Намагаючись протистояти державі, яка відбирала власність і перетворювала селянина на найману робочу силу, найрішучіші йшли у ліси, де переховувалися загони УПА. Партизанська активність на західних землях згасла тільки у 1952 р.
Установи культурного профілю, особливо школи та клуби, нерідко споруджувалися методами народної будови, оскільки централізованих коштів не вистачало. Як і раніше, культурне будівництво фінансувалося за залишковим принципом. Однак і в такі нелегкі часи українські митці поповнили національну скарбницю чималими здобутками. Проте їхня творчість деформувалася неможливістю відійти від регламентованих пропагандистських стереотипів.
Після смерті И.Сталіна в березні 1953 р. політичний клімат у країні поступово почав мінятися. Ключову роль у цьому відіграв М.Хрущов. Почалася ліквідація концтаборів, і в Україну стали повертатися жертви сталінських репресій, яким пощастило вижити. Вперше було звернуто увагу на катастрофічний стан сільського господарства. Деградація продуктивних сил села була зупинена послабленнями в податковій політиці й ціноутворенні.
Політична "відлига" була легітимізована рішеннями XX з'їзду правлячої партії (лютий 1956 р.), яка з 1952 р. називалася Комуністичною партією Радянського Союзу - КПРС. У резолюціях з'їзду обґрунтовувалася теза про відсутність фатальної неминучості наступної світової війни. Зовнішня політика радянського уряду стала більш гнучкою і реалістичною. На закритому засіданні з'їзду М.Хрущов виголосив промову, в якій засуджувалися зовнішні прояви тоталітаризму (культ особи Сталіна) і найбільш вражаючі випадки зловживання владою, від яких постраждала сама партія (масові репресії).
З ініціативи Хрущова було звернуто увагу на відставання країни в галузі новітніх технологій та їх наукового забезпечення, що загрожувало підривом обороноздатності. Різко підвищувалися асигнування на ракетно-космічні програми. За короткий час в Україні було зведено найсучасніші підприємства ракетної, електронної, хімічної, суднобудівної та інших галузей промисловості, створено цілий ряд інститутів у системі АН УРСР та поза її межами.
Досить вагомими були здобутки у галузях житлового будівництва, спорудження культурних об'єктів, пенсійного забезпечення громадян, у тому числі колгоспників. Критика культу особи Сталіна для творчої інтелігенції була ковтком свіжого повітря в задушливій атмосфері тоталітаризму. Склалося покоління шестидесятників - людей з антитоталітарним мисленням. Величезний суспільно-політичний резонанс мала творчість О.Гончара, М.Рильського, О.Довженка та інших письменників та митців.
За доби Хрущова вже чітко проявилися ознаки системної кризи радянського тоталітаризму. Можливості зростання національного доходу за рахунок екстенсивних факторів скорочувалися, а на інтенсифікацію виробництва командна економіка була нездатна. Численні реформи у галузі народного господарства і системи управління створювали великий шумовий ефект, але постійно провалювалися. Врешті-решт у жовтні 1964 р. Хрущов утратив владу внаслідок апаратної змови. Почалася доба Л.Брежнєва - два десятиліття "застою".
Сталіністи, які прийшли до влади, обрали тактику боягузливого замовчування навіть тих злочинів режиму, які стали надбанням гласності після 1956 р. Органи держбезпеки у 1965 р. здійснили першу хвилю арештів представників української інтелігенції, звинувачених в антирадянській діяльності. Ця діяльність виражалася у протестах проти припинення процесу десталінізації, відстоюванні громадянських і національних прав. Проте дисидентський рух спинити не вдалося.
Політика у галузі національних відносин після 1923 р. не обговорювалася на з'їздах і пленумах ЦК партії, бо вважалося, що національне питання розв'язане. Проте національна політика існувала, змінюючись залежно від обставин та особистих якостей партійного вождя. Зокрема, Й.Сталін завжди стежив за додержанням конституційних прав "титульних націй" у мовній і культурній сферах, хоча на практиці здійснив депортацію багатьох малочисельних народів, М.Хрущов у 1953 р. вперше поставив на чолі Компартії України українця - О.Кириченка, а в 1954 р. передав Україні Кримську область (цього не зробили, незважаючи на геополітичну доцільність, ні Ленін, ні Сталін). Л.Брежнєв у довоєнних анкетах оголошував себе з кар'єрних міркувань українцем, але на посаді генерального секретаря ЦК КПРС виявився найбільшим русифікатором. Він довго терпів П.Шелеста на посаді першого секретаря ЦК Компартії України, хоча той підкреслено користувався рідною мовою в офіційному спілкуванні і виявляв піклування про розвиток національної культури. Але у травні 1972 р. Шелеста замінив В.Щербицький, який належав до "дніпропетровської групи" клевретів генсека. Підібраний безпосередньо Брежнєвим секретар ЦК з ідеології В.Маланчук розпочав широку кампанію цькування наукової і творчої інтелігенції. Темпи цілеспрямованої русифікації прискорювалися.
Екстенсивний характер виробництва вимагав постійного нарощування кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. "Застій" характеризувався в Україні бурхливим зростанням видобувних галузей, розтринькуванням природних багатств, перетворенням багатьох місцевостей на зони екологічної небезпеки. Україна забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж: СРСР у цілому. Після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблоку на Чорнобильській АЕС екологічна обстановка в республіці різко погіршилася. Причини найбільшої в історії людства ядерної катастрофи корінилися в обурливо низькій якості проектування, виготовлення й обслуговування техніки.
З розвитком системної кризи держава дедалі активніше використовувала "ножиці цін", забираючи до бюджету частину доходів колгоспів і радгоспів. Сільське господарство відставало все більше, а потік утікачів з села зростав. У 1960 р. сільські жителі складали половину населення України, а в 1985 р. - третину. За існуючої продуктивності праці нагодувати дві міські третини силами однієї виявилося неможливим, і продовольча проблема з року в рік загострювалася.
Десятки мільярдів "нафтодоларів", зароблених під час світової енергетичної кризи 70-х років, було використано на закупівлю найдешевших товарів народного споживання за кордоном з метою перепродажу на внутрішньому ринку. Коли "нафтодолари" вичерпалися, в бюджеті виник дефіцит, який ретельно приховувався від суспільства.
Військово-промисловий комплекс, як ракова пухлина, виснажував економіку. Необхідність дотримуватися паритету в озброєннях з державами Заходу заводила Радянський Союз в економічну прірву. Він програвав "холодну війну".
Розпочаті навесні 1985 р. М.Горбачовим реформи спочатку контролювалися партією. Однак у міру поширення гласності чимдалі менше залишалося людей, які вбачали гармонію у відносинах між державою і суспільством. Комуністична ідеологія втрачала авторитет, суспільство стрімко політизовувалося. В Україні ця політизація негайно набула національної забарвленості. Розпочалися акції протесту проти закриття шкіл з українською мовою навчання і витіснення рідної мови зі сфери державного управління, книговидавництва, засобів масової інформації. У листопаді 1988 р. в Києві відбувся перший масовий мітинг, присвячений екологічним проблемам, на якому було звинувачено В.Щербицького та інших керівників у приховуванні інформації про наслідки Чорнобильської катастрофи. У 1989 р. в Донбасі почалися політичні страйки шахтарів, а в Києві постала неформальна організація - Народний рух України.
Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори, які привели до появи нового центру влади у вигляді дворівневої представницької системи - З'їзду народних депутатів СРСР і сформованої з його складу постійно діючої Верховної Ради СРСР. У новій ситуації В.Щербицький не міг утримувати владу і був відправлений на пенсію. Диктатура партії і вся система тоталітаризму розкладалася на очах.
У березні 1990 р. були проведені вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. На поверхні політичного життя з'явилося чимало нових політичних діячів, у тому числі з комуністів, налаштованих на реформи. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла історичний документ - Декларацію про державний суверенітет України. З метою врятувати Радянський Союз М.Горбачов розпочав переговори з керівниками республік про умови нового союзного договору, який узгоджувався б із декларованими республіканськими парламентами засадами державного суверенітету ("новоогарьовський процес").
У ніч на 19 серпня 1991 р. консерватори в центральному партійно-державному керівництві зробили спробу державного перевороту, прагнучи повернути життя країни до становища, що існувало напередодні 1985 р. Путч, у якому взяло участь керівництво ЦК Компартії України, зазнав невдачі. 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради УРСР затвердила Акт проголошення незалежності України.
В останні дні серпня 1991 р. було прийнято укази про тимчасове припинення, а потім про заборону діяльності Компартії України. 1 грудня 1991 р. відбувся референдум на підтвердження Акту про незалежність. Позитивну відповідь дали 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі. Одночасно відбулися вибори першого президента України. Ним став Л.Кравчук.
Проведений в Україні референдум створив якісно нову ситуацію з проблемою існування СРСР. Через тиждень після цієї події Президент РРФСР Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусі С.Шушкевич на зустрічі в Мінську заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Україна стала незалежною суверенною державою.
На наступний розвиток подій наклала відбиток ціла низка негативних чинників. З-поміж них найбільш серйозні такі: об'єктивні труднощі перехідного періоду від командної до ринкової економіки; розрив або скорочення господарських зв'язків між колишніми союзними республіками, викликані економічними або політичними причинами; професійна і психологічна неготовність керівних кадрів розв'язувати проблеми, які постають перед незалежною країною. Успадкована від радянського суспільства системна криза ще більше розвинулася внаслідок тривалого відкладання на майбутнє ринкових реформ і намагань діяти звичними, тобто властивими для командної економіки, методами. Боротьба думок щодо майбутнього України триває як серед політичної еліти, так і в суспільстві. Однак початок XXI століття і третього тисячоліття християнської ери Україна зустрічає незалежною і соборною.

УкраїнаКороткий історичний нарис

Україна
Короткий історичний нарис