„Про що людина мріє,
тим вона й стає”
„Веди”
Розділ 11
Стратегічний ресурс
цивілізаційного
поступу
Інтелектуальний потенціал нації
Освітня політика
Пріоритет культури
Моральний розвиток суспільства і
особистості
Ефективність
переходу від тоталітаризму до демократичної суспільної організації та
самоорганізації багато в чому залежить від визначення, мобілізації та
використання стратегічних ресурсів. В теорії “організованого суспільства” це
питання займає чільне місце. Невизначеність ресурсної бази суспільних
трансформацій неодноразово зводили нанівець великі проекти, спричиняли значні
суспільні колізії й громадянські зіткнення, відторгали від історії її героїв.
Показовим
прикладом невизначеності ресурсів є спроба побудови комунізму “в одній окремо
взятій країні”. Народна мудрість скоріш за будь-яку теорію жартівливо називала
цей проект “рожевою мрією”. Згадую відомий анекдот радянських часів: йде
засідання правління колгоспу “Ленінським шляхом”. В порядку денному два
питання: будівництво свинарника і... будівництво комунізму. “З першого питання,
- говорить голова колгоспу, - відомо: будівельних матеріалів немає. Переходимо
до розгляду другого питання”.
Жарти жартами,
але... невизначеність ресурсів – матеріальних, фінансових, людських,
інтелектуальних якраз і є однією з причин “падіння комунізму мірою”, незважаючи
на привабливість ідеї й великої віри значної частки народу у його здійсненність
якщо й не через двадцять років, то у всякому разі в недалекому майбутньому.
Визначення й мобілізація ресурсів, особливо, стратегічних, є саме системним
завданням, без розв’язання якого будь-які начинання приречені на провал або ж
деформацію.
Як відомо,
історично провідну роль у суспільному поступі визначали такі ресурси, як знаряддя
праці, земля, водні ресурси, корисні копалини. Промисловий переворот підняв
роль знання; епоха науково-технічної революції актуалізувала стратегічну роль
науки і техніки. Завдяки їм людство відкрило нові можливості енергетичних
ресурсів, які в свою чергу покликали до життя високі технології. В епоху
інформаційного суспільства стратегічна роль поступово переходить до
інтелектуального ресурсу, а в контексті його зрощення – до науки і освіти,
засобами яких формується, насамперед, людина, що створює високі технології і
вміє користуватись ними.
Першочергова
увага, яку приділяють цим питанням провідні країни світу, є єдино можливою
відповіддю на зміну чинників соціокультурної динаміки, єдиним виходом з
ситуації, що склалась. Цими ж шляхами має рухатись і Україна. “Організоване
суспільство” покликане утвердити пріоритет освіти, науки і культури,
мобілізувати для їх розвитку всі внутрішні і зовнішні ресурси, виховати людину.
Людина, її інтелектуальні, морально-вольові якості, творча наснага і воля є
саме тим основним стратегічним ресурсом, завдяки якому можливість означеного
переходу стає дійсністю, реальним історичним процесом.
Інтелектуальний потенціал нації
Глобалізація, утвердження інформаційного
суспільства, ринкових відносини й все більш відчутна демократизація, яка
поступово охоплює всі сторони суспільного організму, потребують відповідного
інтелектуального забезпечення. Інтелект піднімається в ціні. Він стає все більш
вагомим і викликає зацікавленість як з боку, виробничників, бізнесменів і владних
структур, так і з боку пересічних громадян.
Збільшилась частка людей, які прагнуть дати
більш ґрунтовну (по-можливості, спеціалізовану) освіту дітям, залучити їх до
культури, наукової і художньої творчості. Конкурси вступників до вищих
навчальних закладів зросли не тільки на “дефіцитні” спеціальності, але й
практично на всі факультети, включаючи фізику і математику, інженерні
спеціальності, будівництво і архітектуру. Поступово зростає авторитет учителя,
викладача, професора. Показовим є також зростання конкурсу вступників до вузів,
аспірантури та докторантури. За останні 13 років кількість аспірантур зросла в
1,6 рази, кількість аспірантів - у 2 рази. Вчене звання академіка мали 1,9 тис.
осіб, члена-кореспондента – 1,1 тис., професора – 6,9 тис. Збільшилась частка
фахівців вищої кваліфікації у всіх галузях наук: у природничих – на 1%, у
технічних на 3,3%, у суспільних – на 8,2%, у гуманітарних – на 6,7%. Частка
науково-педагогічних працівників складала 63,5% від загальної кількості
фахівців вищої кваліфікації (див.:
Стратегія економічного і соціального розвитку України. 2004-2015 роки. Шляхом
європейської інтеграції. – К., 2004. – С. 60).
Свідченням підвищення
соціального значення інтелекту є посилення уваги до нього з боку владних
структур. В останні роки Президентом України видано низку Указів на підтримку
освіти, в їх числі – Указ про затвердження “Національної доктрини розвитку
освіти України у ХХІ столітті”); Верховною Радою України прийнято Закон “Про
вищу освіту”; Урядом України – затверджено Державну програму “Вчитель”;
серйозні пропозиції щодо підтримки інтелектуального потенціалу держави внесли
урядові комісії з питань реформування гуманітарної сфери. Помітним стає й
збільшення ваги науково-теоретичне опрацювання законопроектів, що розглядаються
в Парламенті. Пропозиції "з голосу", як правило, не проходять. Вони
надсилаються науковцям для більш виваженої і глибокої експертної оцінки.
Ці позитивні тенденція
все ж стримується комплексом соціально-економічних негараздів, які накочуються
на державу і народ, здається, ще більш потужною і глибокою хвилею, ніж та, яка
була спричинена соціально-економічною кризою 1995-2000 років.
Духовний простір
суспільства переповнюють перманентні “касетний”, “кольчужні” і їм подібні
скандали, які постійно реанімуються; в ньому домінують сумнівні PR технології
на підтримку чергового кандидата в депутати; час від часу проводяться гучні
компанії по дискредитації того чи іншого політика, державного діяча і, навіть,
Президента України. Пересічний громадянин майже переконаний у “продажності
ЗМІ”, “суцільній корумпованості чиновника”, “засиллі бандитів на всіх поверхах
влади” й “відторгненні від неї людей порядних і справедливих”.
Інтелект у цьому
просторі губиться. Україна переживає період “горя з розуму”: горя тому, в кого
його немає і одночасно - тому, в кого він є. Перший не розуміє того, що
діється, а тому й живе як вміє – лукавить, краде, пиякує, розважається (як
писав А.Камю, “тікає від абсурду”); інший – бачить і розуміє глибоку прірву,
яку не можна перескочити в два прийоми, не може скористатись великим Божим
даром, подолати ірраціональне середовище, переконати інших. Прикро, але факт:
“місця під сонцем” в Україні інтелект практично не має. Цей гіркий висновок, на
жаль, має вагоме фактологічне підтвердження.
Виїзд інтелектуалів за межі країни не зменшується. За останні 5 років
до країн з більш привабливими для наукової роботи умовами виїхало понад 700
докторів і кандидатів наук, зокрема, до США – 189, Росії – 141, Німеччини –
126. Причому, виїздять, як правило, вчені, вікові показники яких знаходяться
далеко від критичної позначки. Середній вік наукових емігрантів складав 45,6
років для кандидатів і 54,7 років для докторів наук (там
же. – С. 62).
Низькою, якщо й не мізерною (у порівнянні з тим духовним вкладом, який
ця когорта інтелектуалів вкладає е розвиток суспільства) є заробітна плата
вченого, вчителя, викладача вузу, працівника культури, соціальної сфери
загалом. Фінансування науки за рахунок коштів державного бюджету в останні роки
практично не збільшується; понад те, у 2002 р. обсяг надходжень з державного
бюджету на виконання наукових та науково-технічних розробок порівняно з 2001
роком зменшився на 6,2 % (там же).
Все ще відчутною є стара установка ставлення до інтелекту за принципом
залишковості, визначеності останнього як похідної величині від
економіко-виробничого фактору. Науку, освіту і культуру лихоманить постійна
нестача коштів на ремонт приміщень, навчальне обладнання, видання підручників
та навчальних посібників, затримка у виплаті заробітної плати і стипендій
студентам, нестача лабораторного обладнання, реактивів тощо.
Можливо, дещо перебільшуючи негаразди, що охопили цю сферу, дехто
прогнозує руйнацію і розпад інтелектуального потенціалу держави, і як результат
- перетворення країни в трудовий і ресурсний придаток цивілізованого
світу. Слід визнати: така загроза існує. Отже, потрібні рішучі заходи
для посилення життєздатності інтелекту, підтримки і нарощування
інтелектуального потенціалу суспільства, як того потребує загально
цивілізований поступ людства.
Власне, розуміння необхідності рішучих дій у цьому напрямі в
суспільстві є. Немає іншого – глибокого й обґрунтованого бачення того, як і
яким чином все це можна здійснити. З другого боку, на перешкоді стоять групові
і корпоративні інтереси: практично жодна із соціальних чи професійних груп не
бажають поступитись власними інтересами на користь науки, освіти і культури.
Справедливо вимагаючи повернення боргів по заробітній платі, час від
часу страйкують, наприклад, гірняки. Подібну ж позицію (хоча, здається, поки що
не страйкують) займають селяни, працівники таких потужних підрозділів
суспільного виробництва, як енергетика, транспорт, зв’язок тощо. І їх можна
зрозуміти. Умови праці в них не найкращі. Зарплата не найвища. Соціальний
захист обмежений. Кожна соціально-професійна група (з глибокою переконаністю у
власній справедливості) вимагає свого й не замислюються над тим, що для
радикальної зміни ситуації потрібні не лише сьогоденні фінансові надходження
(хоча, хто ж буде заперечувати, що вони потрібні саме сьогодні!), а насамперед
- інтелект вченого, інженера, технолога, які зможуть запропонувати нові
технології, систему фінансування, архітектоніку безпеки і соціального захисту,
продумані й виважені інноваційні проекти, які виведуть країну із кризи, створять
передумови реального зростання.
Глибоко й системно
інфікований в свій час (широко розрекламованим й пропагандистськи піднятим до
статусу “найкращого”) колишнім “соціалістичним способом життя”, дехто вважає,
між іншим, що освіти, здобутої ним в університеті в студентські роки, має
вистачити на все життя. Як правило, ці люди – а вони здебільшого обіймають
ключові посади - хизуються своєю університетською освітою (й навчанням у
колишніх ВПШ) і практично не працюють над підвищенням свого освітнього і культурного
рівня. Не працюють не лише тому, що не мають бажання (багато хто якраз хотів би
навчатись на відповідних курсах підвищення кваліфікації), а тому, що в країні
не створена система неперервної освіти – освіти впродовж життя, не сформована
установка на таку освіту, не впроваджено системи (порядку) посадового зростання
на основі досвіду, помноженому на новітні пізнання в тій галузі, в якій
здійснюється практична діяльність.
Складається враження,
що ера професіоналізму в Україні ще не настала. Провідні посади розподіляються,
як правило, за політичним, партійним або клановим принципом. Ядерною
енергетикою, наприклад, може керувати вугільник, інформаційним простором
держави – спеціаліст, який має базову освіту за спеціальністю “Історія КПРС”,
банком – колишній секретар обкому чи райкому комсомолу. Головне, щоб ця людина
була “своя”, представником клану, віддана особисто. Ці люди відторгли від влади
дійсних професіоналів і патріотів. За 14 років незалежного розвитку Уряд
України очолювали десять прем’єрів! Характерно, що при звільненні посадових
осіб ніхто нікому і нічого не пояснював. Домінувала мовчазна посмішка, мовляв,
“так треба”. Зрозуміло, ці люди працюють на інших ділянках державного
будівництва, добросовісно виконують покладені на них обов’язки. Але справа не в
цьому: професіоналізм, як правило, замінює сірість, яка не працює над собою і
не зростає, стримує державотворчий процес або ж спрямовує його розвиток (і
ввірені їм ділянки роботи) у хибне річище.
Окремо слід сказати
про такий показник інтелектуальної потужності суспільства і особи, як захист
кандидатської чи докторської дисертації. Чисельність докторів та кандидатів
наук щорічно зростає на 3,3%. На 2002 р. в Україні налічувалось 62,7 тис.
кандидатів наук та 11 тис. докторів наук (там
же. - С.60). Здавалося б, це
добре. Однак, не слід впадати в ейфорію: досить помітну частку захищених в
останні роки складають посадові особи, зокрема, Народні Депутати, керівники
відповідних підрозділів Адміністрації Президента та Кабінету міністрів,
керівники місцевих органів влади. Не буду збуджувати пристрасті: багато з них є
дійсними вченими, які на практиці вивірили свої наукові здобутки й оформили їх
у вигляді дисертаційних робіт. Однак справедливим є й те, що більшість з них до
науки мають досить дотичне відношення. Їх дисертації – це „наука за
індивідуальним замовленням”. Позитивним в цьому є хіба що можливість вченого,
який виконує замовлення, одночасно проводити власні дослідження й тим самим
виживати, не втрачаючи рівня своєї кваліфікації.
Саме тут варто було б
поцікавитись, скільки сенаторів США, міністрів чи їх заступників мають,
скажімо, науковий ступінь, здобутий (захищений) у престижних університетах?
Поцікавитись і порівняти: а у нас? Я певен, як і за кількістю генералів, так і
за відсотком високих урядовців, депутатів і бізнесменів, які мають науковий
ступень, ми знову виявимось “попереду всієї Планети”. Але ж, кому не відомо, що
практично всі їх наукові звання і ступені – куплені. Дійсні ж вчені виявились
за копійки “проданими” (а відповідно й продажними) політичним чи комерційним
структурам, які хизуються своєю вченістю, не розуміючи ні слова з того, що
написано у виданих за їх авторством фоліантах.
Бар’єри, які час від
часу майстерно оновлює нинішній ВАК щодо здобуття наукового ступеня, виявляються
для цих людей не суттєвими. Вони долають їх, не зупиняючись і не помічаючи.
Очевидно, справа не стільки у вимогах ВАК України, скільки в нашій науковій
порядності, сумлінні і відповідальності. Цікаво, а чи поступився б своїм
науковим і людським сумлінням, скажімо, вчений Гарвардського чи Оксфордського
університетів, коли б йому запропонували дати відгук (чи виступити опонентом)
при захисті “купленої дисертації”? Навряд. Він, скоріш, залишить свою
професорську посаду й публічно розповість про обставини і людей, які його до
цього спонукали. Наші ж свідомість і почуття - мовчать (бо вражені “подвійною
мораллю”, укоріненою з радянських часів) або коливаються у відповідності з
обставинами, в які нас заганяє суперечлива дійсність.
А як виглядали б ці -
з дозволу сказати - “вчені” на публічних диспутах за їх науковою проблематикою?
На жаль, таких диспутів в Україні немає. З радянських часів ми є країною
“монологу”: політик проголошує “свою” передвиборчу програму,
сконструйовану хвацькими політ-технологами; міністр натхненно читає
доповідь, написану його співробітниками; депутат “ділиться відчуттям”,
майстерно сформованим своїм платним “РR менеджером” і т.д. і т.п. Монолог,
монолог, монолог... Як писав геній: “а ми стояли і мовчали, та мовчки чухали
лоби. Німії, подлії
раби...”
Не може не турбувати моральна
розгубленість, можливо точніше, роздвоєність духовного світу
викладацьких кадрів і студентської молоді.
Викладач, який отримує
за свою важку (до того ж, повсякденну) інтелектуальну працю від 70 до 120 у.
о., навряд чи буде почувати себе впевнено, не говорячи вже про комфортність,
захищеність, престиж. Дехто не помічай й не розуміє простої істини (або ж не
хоче робити ні того, ні іншого): важко стати науковцем, педагогом-викладачем, а
ще важче – бути ним повсякденно і повсякчасно. Викладач – це, насамперед,
вчений, який не просто “читає лекції”, а предметно викладає нормальну
науку, оприлюднюючи разом з тим, власні наукові здобутки, переконання, сумніви.
До них він має добиратись самотужки, працюючи, як правило, ночами, або у
вихідні дні. У нього немає часу на підробітки (у кращому випадку він може
“підзаробити” репетиторством); йому ніколи займатись політикою, брати участь у
мітингах чи демонстраціях; за великим рахунком, він не може навести
елементарний порядок у власному домі, бо... займається наукою, яка поглинає
весь час і всю внутрішню потенцію.
Доречно згадати тут долю знаменитого фізика-ядерника Ландау,
заарештованого в свій час КДБ за так звану “антинародну діяльність”. На захист
вченого тоді виступив всесвітньо відомий вчений Капиця. У зверненні до Сталіна
він написав буквально наступне: Ландау – вчений, весь його час підпорядкований
науці й він просто не має можливості займатись політикою. Не більше і не
менше! Ці люди – одержимі наукою, приречені бути одвічними пошуковцями істини,
інакше – не мають права називатись вченими, входити в наукову лабораторію чи
студентську аудиторію. Суспільство має цінувати їх працю, бо саме від неї
беруть витоки джерела майстерності і таланту, професійного злету і творчої наснаги
майбутнього фахівця. З неї виростають високі технології, створені учнями. Від
неї веде відлік масштаб особистості професіонала, творця, організатора, лідера
– студента, з часом - молодого фахівця, нарешті - професіонала високого ґатунку
і творчого спрямування.
У Західному світі
посада вченого, викладача, професора знаходиться на одному з найбільш почесних
місць в посадовій ієрархії суспільства. Більш високі оклади мають лише лікарі
та юристи. Сформований у парадигмі розуму, людині розуму – розумній людині –
Західний світ віддає належне. Цей світ шанує професора, одночасно вимагаючи від
нього високої педагогічної майстерності і науки, яку він зобов’язаний передати
учням.
В Україні, як власне і
в країнах колишнього СРСР, до професора побутує інше ставлення. Його витоки – в
ідеології провідників невігластва, неуцтва, безкультур’я “шарикових” і
“швондерів”, майстерно змальованих С. Булгаковим у безсмертному романі “Собаче
серце”. Зневага до “людини в окулярах” проходить практично через всю радянську
історію. Доцент (обов’язково “тупий”) як і його старший колега - професор є
об’єктами підозр і першочергових репресій у важку сталінську епоху, суспільної
поблажливості з боку “героїчного робітничого класу і трудового селянства” в
період “хрущовської відлиги”, смішних життєвих історій і принизливих анекдотів
“брежнєвського розвинутого соціалізму”, безпорадні персонажі художніх
кінофільмів практично від “диктатури пролетаріату” і до розпаду СРСР.
Славнозвісний герой
низки радянських коміксів - студент Шурик - утвердився
як образ майбутнього інтелігента, інтелектуала, професіонала – придуркуватого
але зрозумілого і підконтрольного. Він вимушений працювати “за того хлопця”,
який виховується за методою епохи “коли космічні кораблі перетинають міжзоряні
простори”. І працював, причому не лише у фільмі, але й на яву: на овочевих
базах, на колгоспному полі, чисельних “суботниках”, замість того, щоб
навчатись, знаходитись в бібліотеці, науковій лабораторії.
Парадокс полягає в
тому, що дійсний вчений, наприклад, Гусєв із фільму “Сім днів одного року”,
помирає, бо отримав не сумісну з життям (у системі розвинутого соціалізму!?)
дозу радіоактивного опромінювання. В цій системі інтелект, розум, творчий пошук
самостійного життя не мають. Вони підпорядковуються “революційній доцільності”,
згодом – зрощенню передумов розвитку “світової революції”, а ще пізніше -
завданням перемоги в боротьбі з фашизмом, відбудови народного господарства та
інтересам зміцнення оборонної могутності держави.
Практично весь час
“розум” знаходився під жорстким контролем партійних органів і КДБ. Його
розвиток і реалізація заохочувались “батогом і пряником”. “Непідконтрольний”,
свавільний розум знищувався цензурою, репресивними органами або психічними
лікувальними закладами. Щоправда, професор мав більш-менш пристойну зарплату,
на яку міг дещо купити, але не купував, бо в ті часи це “дещо” – закордонний
костюм, квитки на престижну виставу, легковий автомобіль, холодильник,
телевізор і таке ін. - можна було лише “дістати”. Канали ж “діставання”
контролювались спецрозподільниками для “слуг народу” та тіньовою елітою
суспільства – завідуючими складами, базами, магазинами, директорами підпільних
виробництв, кооперативів та ін. “потрібними людьми” епохи “розвинутого
соціалізму” та “перебудови”.
Незалежна Україна не
лише не подолала до професора державно- і
суспільно-зневажливого ставлення, але й значною мірою посилила його. Насамперед
– і це головне - вона принизила його мізерною зарплатою. Задамося простим
питанням: звідки береться професор, з якої когорти людей він виростає, як стає
відомим педагогом і вченим? Відомо, в пустелі трава не росте, пшениця не
родить. Давньогрецька філософія довела справедливість вислову: “з нічого –
нічого не виникає”. З людини, яка не освоїла належним чином шкільну і вузівську
навчальну програму, професори “не виростають”. Вони “виходять” з когорти
дітей-інтелектуалів, творчі здібності яких були помітними на ранніх етапах їх
освітньої і наукової соціалізації. Ці діти – трударі інтелектуальної ниви від
початку і до кінця. Щоб стати професором вони мають все життя “гризти граніт”,
“збиратись крутими схилами” науки, тобто долати часовий простір приблизно в
четверть століття! Ті ж, кому математика, фізика чи література, як кажуть, “не
давалась”, хто після школи пішов на виробництво, а нині – у рекет, кооператив
чи “човникову індустрію”, на період перших публікацій майбутнього професора вже
мали практично все – сім’ю, квартиру (власний дім), дачу, машину і т.д. і т.п.
Вони “вже живуть повноцінним життям”, в той час, як майбутній професор “готується
до життя” в майбутньому.
Сьогодні абсурд
поглиблюється, інтелект – занепадає. А це означає, що занепадають, вироджуються
народ, нація, культура. Й це процес буде поглиблюватись до тих пір, доки у
владну еліту не повернуться преображенські, вавілови,
амосови, доки держава не утвердить дієву програму
інтелектуалізації суспільства, а суспільство не знайде в собі сил і моральної
снаги віддати інтелектові належне.
Інтелект - могутнє
джерело суспільного зростання. Однак він потребує захисту і нарощування. В
організованому суспільстві підтримка інтелекту має стати найголовнішим
пріоритетом державної політики.
Сьогодні в Україні
здійснюються реформи. Які б аргументи не наводились тими чи іншими крайніми
силами, здійснення реформ є фактом, який не підлягає сумніву. Реформи йдуть,
суперечливо, не так швидко, як хотілося б, з частими і досить серйозними
збоченнями, але йдуть. На часі – впровадження інноваційної моделі економічного
розвитку, побудованого на перевагах високих технологій. Ризикну зробити припущення:
без потужного і активного інтелекту чергова хвиля українських реформ залишиться
мертвою. Модель “розвитку на випередження” може і повинен зрушити інтелект, а
не чиновник. Однак сфера інтелекту залишається “зачарованою красунею”, яка
спить. Розбудити інтелект, творчість, активність всяк і кожного, розгорнути ряд
потужних соціальних програм на підтримку творчої особистості, освіти, науки і
культури – високе покликання і історична місія нашого покоління. У цьому ж наш
вклад у майбутнє і наша висока відповідальність.
Українська нація завжди була
інтелектуально сильною, помітною у світовому просторі й конкурентоспроможною.
Не зважаючи на те, що роки бездержав’я розпорошували
її кращих представників між іншими країнами і народами, українці постійно
відтворювали свій інтелект, пестували, пишались, шанували як найдорожчий скарб,
щедро дарували його світові.
В роки царизму та
більшовизму офіційна влада ставилась до інтелектуалів українського походження
більш ніж упереджено. Вона повсякчас принижувала його, обмежувала розвиток або
ж, задобрюючи різноманітними пільгами, переманювала до центру, використовувала
для досягнення власних імперських завдань і цілей. У випадку нескореності духу
і волі, інтелектуальної непокори, вона засилала їх до Сибіру чи страчувала. На
теренах царської Росії панувала політика денаціоналізації інтелекту. Такою ж
вона була і в період більшовизму, впродовж всієї радянської епохи аж до
славнозвісних років “розвинутого соціалізму” і горбачовської перебудови.
Десятки й сотні (а може й
тисячі) гонених але нескорених науковців утверджували
інтелектуальний потенціал української нації за кордоном, де створювали наукові
школи, видавали книги, конструювали техніку, впроваджували передові наукові
технології. Вчений-енциклопедист, ректор Київської академії Феофан
Прокопович, наприклад, за викликом Петра І був “переведений” до
Петербурга. Переслідування з боку антиукраїнської влади “витіснили” відомого
антрополога, етнографа і археолога Федора Вовка, до Франції. Ті ж
самі причини спонукали до виїзду етнографа, філософа і культуролога Михайла
Драгоманова до Болгарії, філософа і письменника Івана Франка, фізика
й електротехніка Івана Пулюя – до
Австрії, науковця і церковного діяча Івана Огієнка – до Польщі,
педагога Софію Русову – до Праги.
Ще більш цинічно
вибудовувала своє спілкування з інтелектуалами неросійського походження
Радянська влада. Розвиваючи науку у відповідності з потребами так званого
соціалістичного будівництва, вона зрошувала вчених, використовувала їх науковий
потенціал і здобутки, одночасно знищуючи все, що суперечило “курсу вождя”,
“лінії партії”, або мало щодо них свою особливу думку.
Видимість розвитку науки була вражаючою. Ще б
пак! Десятки, сотні, тисячі науково-дослідних інститутів, досить висока
заробітна плата і статус “радянського вченого”, єднання науки з перевагами
соціалістичного способу виробництва... Подібне ставлення до науки не могло не
дати помітного результату. В СРСР сформувалась когорта вчених світового рівня,
вершинним досягненням яких стало запуск першого в світі штучного супутника
Землі й політ першого космонавта, побудова надпотужного атомного криголама й
створення першого комп’ютера.
Разом з тим, розвиток науки
мав в ті часи й помітний пласт тіньової практики. Більшою мірою наука працювала
на зміцнення військово-промислового комплексу держави. Потреби народного
господарства та побуту задовольнялись малопотужними науковими закладами,
поспіхом, і без належного фінансового забезпечення. В результаті склалась
парадоксальна ситуація: країна, яка володіла одним з найпотужніших
науково-технічних потенціалів світу, побудовану на його досягненнях ракетну
техніку й найбільш досконалу зброю (у тому числі й зброю масового знищення), не
могла сконструювати й запустити у виробництво більш-менш пристойний легковий
автомобіль, холодильник, товари побутового вжитку тощо. За межами
військово-промислового комплексу вчений перетворювався у другосортну величину.
Бути вченим вважалось що менш престижним і не перспективним.
Ще більш разючим було
ставлення до інтелекту у разі його не погодженості з офіційним курсом,
проголошеним черговим вождем або партійним з’їздом. Будь-яка інтелектуальна
непокора, а особливо коли вона торкалась національної політики, каралась
безапеляційно і жорстко. Історик літератури і громадсько-політичний діяч Сергій
Єфремов, наприклад, був засуджений радянською владою до 10-річного
ув’язнення, де й помер. Подібна ж доля спіткала ученого-садівника, селекціонера
Володимира Симиренка, розстріляного НКВД у 1938 р. Географа та
історика Степана Рудницького було спочатку ув’язнено за «відверту
пропаганду фашизму в географії», а згодом – розстріляно. Перелік імен і доль
відомих, визначних і невідомих інтелектуалів можна було б продовжити. Вони
народжувались, утверджувались і падали під тиском антинародної влади, яка під прикриттям
інтересів народу й частково сприяючи їх реалізації, вершила велетенське зло,
нині засуджене історією.
І все ж, не зважаючи на
гоніння та репресії, постійні обмеження та «вимивання», український інтелект
розвивався й був фактично найпотужнішим серед народів колишньої царської Росії
і колишнього СРСР.
Українство ХІХ - ХХ століть
подарувало світові відомих і видатних вчених, які збагатили науку, розгорнули
горизонти незвіданого, започаткували напрями, за якими розвивається сучасні
наука, техніка й технології. Серед них – видатний хірург-кардіолог М.
Амосов; відомий економіст М. Волобуєв; вчений-винахідник,
конструктор ракетно-космічних систем С. Корольов; один з перших
творців ракетної техніки і теорії космічних польотів Ю. Кондратюк;
першовідкривач фізичних явищ, автор видатних технічних розробок у галузі фізики
низьких температур і високих тисків Б.Лазарев;
всесвітньо відомий ботанік В.Липський;
організатор і керівник першої російської навколосвітньої морської подорожі,
географ Ю.Лисянський; хімік-органік Л.Литвиненко;
автор фундаментальних праць із теорії фізики твердого тіла І.Ліфшиць; інженер-конструктор надзвукових літаків,
головний конструктор першої у світі багаторазової транспортно-космічної системи
«Енергія-Буран» Г.Лозино-Лозинський; конструктор потужних
двигунів для надзвукової авіації А.Люлька; основоположник
вітчизняної ботаніки та фольклористики, історик і перший ректор Київського
університету М.Максимович; засновник наукової школи фізиків Л.Мандельштам; знаменитий біолог, ембріолог, мікробіолог
та імунолог, нобелівський лауреат І.Мечніков; етнограф і
антрополог М.Міклухо-Маклай; математик,
механік і просвітитель М.Остроградський; мовознавець О.Потебня;
учений-селекціонер В.Ремесло; фізик-експериментатор К.Синельников; авіаконструктор І.Сікорський; першопрохідник у галузі квантової
органічної хімії О.Смакула; історик і
педагог Є.Тарле; економіст М.Туган-Барановський; авіаконструктор К.Ціолковський
і багато інших талановитих вчених, імена яких навічно викарбувані на золотому
полотні практично в кожній галузі світової науки.
Вагомим є слово українських вчених у таких
наукових сферах, як електрозварювання, ракето- і літакоконструювання; обчислювальна і лазерна техніка,
кардіологія, оптоволоконний зв’язок тощо. За науковим
потенціалом Україна посідала (за класифікацією ЮНЕСКО) сьоме місце в світі. На
середину 1990-х рр. науковий комплекс держави включав понад 1300 одиниць. У
ньому працювало 1,5 тис. академіків і членів-кореспондентів НАН України, понад
9 тис. докторів наук і понад 78 тис. кандидатів наук. 50% наукового потенціалу
України було зосереджено у вищих навчальних закладах. Вони забезпечували
пристойну якість вищої освіти й підготовку кадрів вищої кваліфікації (Див.: Україна: утвердження
незалежної держави. 1991-2001 рр. - К., 2001. – С. 445).
Вважається, що незалежна Україна одержала у
спадок досить високий науковий потенціал, який поступово «вимивався» під тиском
не сприятливих обставин, насамперед, кризових процесів в економіці.
Дійсно, погіршення умов праці, стрімке
зниження заробітної плати та престижу наукової діяльності, посилення попиту на
висококваліфікованих фахівців у інших галузях господарства, особливо в сфері
комерційної діяльності, змусили сотні тисяч вчених, насамперед, молодих
полишити сферу науки й перейти на роботу до інших сфер виробництва, зокрема, до
сфери бізнесу, підприємницької діяльності, торгівлі. Десятки тисяч
перспективних молодих науковців, особливо з фундаментальних наукових напрямів,
виїхали за кордон. Відчутних втрат зазнали, зокрема, такі галузі наукового знання,
як генетика, теоретична фізика, кібернетика, фізіологія, біологія, хімія.
Значно скоротилась кількість науковців в установах машинобудівної
промисловості, енергетики, охорони здоров’я, Національної академії наук. Таким
чином, спадок, який дістався Україні від колишнього наукового комплексу СРСР,
виявився по-перше, частковим і розбалансованим (базові наукові школи залишились
у Росії); по-друге, із застарілою (як морально, так і фізично) лабораторною
базою і обладнанням; по-третє, більшою мірою зорієнтованим на обслуговування
військово-промислового комплексу й практично не спроможним забезпечити потреби
громадянського суспільства; нарешті, просто фізично старим: середній вік
доктора наук у 1991 році становив десь у розрізі 55-60 років. Отже, «науковий спадок»
багато в чому виявився ілюзійним. А якщо вже бути відвертим до кінця, то слід
визнати, що українське державотворення фактично розпочалось без належного
наукового забезпечення.
Справедливості ради
зазначимо, що в Україні були (і є сьогодні) дійсні вчені, здатні запропонувати
обґрунтовані моделі суспільно-економічних, політичних і соціокультурних
трансформацій у відповідності із світовим досвідом та потребами практики. На
жаль, від державотворчої діяльності вони були відсторонені. Недовіра до науки,
яку в свій час сповідували колишні партійні функціонери, автоматично
переносилась в духовний простір молодої незалежної держави. Український вчений
виявився не затребуваним. Наукову сферу, особливо гуманітарну, заполонили
зарубіжні волонтери, теоретичні поради яких грунтувались,
більшою мірою на соціально-практичному досвіді інших держав, ніж на власних
наукових розробках. Як показала практика, поради волонтерів належного
результату не дали.
Для прикладу наведемо
Програму трансформації гуманітарної освіти України, ініційовану й фінансово
забезпечену відомим бізнесменом і політиком Джорджем Соросом.
Часткові здобутки, досягнуті в межах Програми, аж ніяк не виправдовують тих
відчутних збитків, які вона нанесла гуманітарному корпусу держави. Реалістична
і дієва концепція трансформації гуманітарної освіти була створена пізніше
вітчизняними вченими без «іноземної інтервенції».
Подібне стосується й
десятків інших програм, що виконувались за фінансовою підтримкою Світового
Банку, різноманітних міжнародних фондів, дослідницьких центрів та Програм тощо.
Кошти, передбачені для їх виконання, витрачались більшою мірою на забезпечення
діяльності зарубіжних експертів, головним завданням яких було завдання збору,
аналізу та узагальнення інформації про стан справ та провідних фахівців у тій
чи іншій сфері науки та виробництва. «Ознайомлення із станом справ» фактично
здійснювалось як наукова і промислова розвідка; «допомога» – як «вимивання
мозків»; обладнання лабораторій – як оновлення власних дослідницьких центрів
новітньою технікою з передачею застарілого обладнання в наукові установи
незалежної України. Запрошення найбільш перспективних науковців до роботи в
закордонних наукових центрах та лабораторіях помітно вдарило по
інтелектуальному потенціалу нації. Лише за перші сім років незалежності за
кордон виїхало понад 6 тис. учених (Див.: Академічна наука в сучасній Україні (за результатами
соціологічного дослідження). К., 1998. – С.10).
Реформа наукової сфери,
започаткована створенням Державної комісії з питань реорганізації в галузі
науки та Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові
України, залишилась не здійсненою. Суттєвого приросту наукового потенціалу
нації за роки незалежності не відбулося. Його ефективність коливається на рівні
нульової позначки. Виробництво й наука виявились розірваними, величинами, що
віддаляються одне від одного.
Для розвитку і реалізації
інтелектуального потенціалу нації «організоване суспільство» має створити і вже
поступово створює принципово інші можливості. Воно розкріпачує творчість
вченого і одночасно спрямовує його зусилля на практичні нужди народу і держави,
мобілізує необхідні матеріальні, фінансові і людські ресурси.
Першим практичним кроком у
цьому напрямі має стати утвердження нової державної
науково-технічної політики, стрижньовою основою якої є належна державна
підтримка науки, зміна статусу і ролі вченого в суспільстві.
Ринкові відносини, що несуть
з собою нові механізми взаємодії науки й виробництва, а у відповідності з ними
спонукають до дії інші чинники розвитку й внутрішню структуру науки,
повномірної державної опіки над наукою не відміняють. Понад те, вони владно
вимагають її посилення. Хибно витлумачена ідея «ринкового саморозвитку науки»
фактично «вириває» з рук держави стратегічний ресурс її розвитку. Накопичуваний
десятиліттями інтелектуальний потенціал «скуповується» за копійки і замість
того, щоб слугувати всьому суспільству, «обслуговує» вузько прагматичні
(комерційні) інтереси приватного підприємця
Зрозуміло, наука вміє і
повинна «заробляти гроші». Однак, у всьому має бути своя міра: як тільки-но
наука її перейде й стане засобом отримання надприбутків, вона загине.
«Комерційні інтереси» зруйнують її мірою. Наука перетвориться в «прислужницю»
комерції, тоді як її покликанням є пізнання законів дійсності в інтересах
соціальної практики. Наука – це підсумковий досвід культурно-цивілізаційного
розвитку людства і як така вона належить всьому людству, суспільству, народу,
нації, а вже потім – конкретній соціальній групі чи окремому її представникові.
Суть політики організованого
суспільства в галузі науки полягає в оптимізації (збалансуванні) зазначених
інтересів, у збереженні і суспільному використанні наукових надбань як найбільш
вагомого національного скарбу, у забезпеченні пріоритетного впливу держави на її
розвиток в інтересах всього суспільства.
Ініціатива приватного
підприємця щодо розвитку науки з метою використання її результатів у виробничій
діяльності має бути узгоджена з державною науково-технічною політикою й
знаходитись під контролем громадянського суспільства. Цю функцію можуть успішно
виконувати громадські наукові товариства, асоціації, спілки, досвід
функціонування яких яскраво демонструють країни розвиненої демократії.
Безконтрольний розвиток науки може стати причиною важких соціальних колізій,
спричинити суттєві суспільні деформації, конфлікти, а може й катастрофи.
Не менш важливим і дієвим
кроком в контексті зрошування і використання інтелекту як стратегічного засобу
розвитку суспільства має стати інтеграція науки навколо університетів;
перетворення наявних державних академій наук у самоврядні об’єднання вчених на
засадах самофінансування.
Знову ж таки, подібний
досвід мають країни розвиненої демократії. Тотальний державний контроль над
наукою зберігають лише авторитарні суспільства. Створення та функціонування
різноманітних «державних академій наук», вступ до яких і спрямованість наукових
досліджень яких жорстко контролюється державою, якраз і є тим негативним
спадком, що дістався нам від тоталітарного минулого.
Контроль над наукою має здійснювати
не держава чи комерційні структури, а сама наука. Держава визначає суть і
загальні напрями науково-технічної політики. І не більше. Цивілізація винайшла
ефективні форми самоорганізації вчених і їх самоконтролю – університети і
громадські наукові товариства. Наука має концентруватись навколо університетів,
а контроль за її розвитком та впровадженням результатів у практику – в
громадських наукових товариствах. Така загальна ідея розвитку науки й нічого
іншого, більш розумного, цивілізація не придумала.
Прикладом ефективно діючих
громадських самоврядних об’єднань вчених можуть слугувати Королівські спілки
(об’єднання), що функціонують, зокрема, у Австралії, Великобританії, Данії,
Канаді, Новій Зеландії, ПАР та ін.
Лондонське королівське
товариство вчених, створене у Великій Британії у 1660 р., скажімо, є провідним
органом, який відіграє принципову роль в організації і розвитку наукових
досліджень. Формально не пов’язане з діяльністю урядових наукових структур,
товариство функціонує як головний дорадчий орган при узгодженні основних питань
державної політики в галузі науки, виступає у якості національної Академії наук
в міжнародних неурядових наукових асоціаціях. Свій регулятивний, прогностичний
і контролюючий вплив товариство здійснює через своїх членів, що працюють у
чисельних науково-дослідницьких центрах країни і за її межами. Різноманітні
комітети товариства, зокрема, Комітет з наукових досліджень у промисловості,
Комітет з освіти, комісії з питань медичного приладобудування, екології,
комунікації тощо забезпечують прозоре спілкування вчених як у межах країни, так
і на світовому рівні, що зрощує потужне інтелектуальне поле наукового пошуку, а
головне - атмосферу високої відповідальності вченого за результати своїх
досліджень та їх впровадження в практику.
Подібна практика була і в
дореволюційній Росії. Потужно в свій час заявили про себе, скажімо, Російське
географічне товариство, Наукове товариство імені Тараса Шевченка в Україні. На
жаль, в радянський період діяльність подібних Товариств, Спілок, Організацій
вчених втратила самоврядний характер й була підпорядкована єдиній державній
політиці. Вчені втратили самостійність, а разом з нею – суттєві можливості
наукової свободи, вільного польоту думки, творчості.
Відомим, далі, є положення
про те, що практична потреба рухає науку вперед більш потужно, ніж десятки
університетів. Практична потреба – потреба розвитку суспільства - постає в
ньому як головний спонукальний мотив розвитку науки. Катастрофічний спад
виробництва в перші роки незалежного розвитку України розпочався із скорочення
видатків на науку, закриття наукових лабораторій, КБ і заробітної плати
талановитих вчених, левова частка яких під тиском обставин покинула виробничу
сферу. Незважаючи на певний економічний підйом останніх років, про «повернення
науки до виробництва», «нову якість» інтеграції науки й виробництва,
затребуваність вченого виробництвом говорити ще зарано. Як справедливо зазначає
Я.С.Яцків, до сих пір «в країні немає попиту на науку з боку промисловості.
Вона сама опинилась у важкому становищі. Залишились одиниці з промислових
концернів, які можуть собі дозволити утримувати наукові центри.: «Мотор-Січ»,
КБ «Південне»… Але це одиниці… Гірка правда полягає в тому, що наше керівництво
досі не усвідомило: тільки наука і науково-технічний прогрес можуть врятувати
Україну як високорозвинену державу. І ніякі «Макдональдси»,
«Кока-коли», ніякий МВФ з кредитами це зробити не спроможні» (Цит.
за: Україна: утвердження незалежної держави. 1991-2001 рр. - К., 2001. – С.
447).
Організоване суспільство
утверджує нові принципи взаємодії науки з виробництвом. Їх суть – в
постійній підконтрольності й вимірності ефективності і результативності кожної
інтелектуальної краплини, яка впроваджується у виробництво, у співрозмірності
витрат на науку і реального прибутку, який вона (наука) приносить, у
забезпеченні належних умов виробництва, безпеки і комфорту працівників,
реального суспільного добробуту. “Наукове марнотратство” колишнього
радянського способу життя, коли десятки, а може й сотні наукових лабораторій
утримувались при виробництві лише тому, що це вважалось престижним чи політично
необхідним, поступається практичній доцільності, виконанню чітко поставленого
завдання, орієнтації науки на практичний результат і максимальну віддачу.
Організоване суспільство
утверджує сучасні, відповідаючі духові часу механізми
міжнародного
наукового співробітництва – ділові, партнерські, взаємовигідні.
Згадаймо недалеке минуле.
Наукове співробітництво в межах РЕВ проголошувалось як нове слово в
міжнародному науковому поділі праці й концентрації зусиль вчених на тих чи
інших наукових напрямах. У дійсності ж соціалістичний міжнародний розподіл
науки перетворився в диктат однієї країни (СРСР) над іншими, засіб обмеження (а
в деяких вимірах і знищення) національного наукового потенціалу. Країни
колишнього “соціалістичного табору” змушені були тишком-нишком відшуковувати
для співробітництва “не соціалістичного” зарубіжного наукового партнера.
Звичайно, з боку СРСР такий пошук жорстко обмежувався. Співробітництво,
скажімо, Польщі, Чехословаччини чи Угорщини з науковими центрами ФРН, Великої
Британії чи США розглядалось не менше як зрада інтересів соціалістичної
співдружності, як пряма “передача” наукової інформації до ворожого оточення.
Організоване суспільство
знімає з міжнародного наукового співробітництва будь-які обмеження –
ідеологічні, політичні, військові; воно відкриває йому нові горизонти і
перспективи. Принципом при цьому залишається лише практична потреба та ієрархія
національних інтересів.
Ключовою проблемою зрощення
інтелектуального потенціалу нації є створення належних умов для повернення
до України науковців, що виїхали для роботи в зарубіжних наукових центрах і
лабораторіях. Досвід подібного в останні роки з’явився в Китаї, урядом
якого запроваджено заходи щодо сприяння поверненню науковців, які виїхали в
свій час до США, Німеччини, Великої Британії, інших країн світу. Як виявилось,
проблема має просте розв’язання: встановлення більш високої (ніж за кордоном)
заробітної плати вченого і більш забезпечені умови для його наукової діяльності
– обладнання, реактиви, фінансування тощо. Вчений відчув свою затребуваність і
відповів на неї патріотичними почуттями. Він повернувся й розпочав роботу на
народ і державу, які зростили його й подарували можливість творчої самореалізації
в рідному соціокультурному середовищі.
Слід було б проаналізувати -
хто з дійсних українських вчених виїхав за кордон; за якими мотивами; в яких
умовах він працює; яка в нього заробітна плата; які наукові досягнення здобуті
в останні роки і яка їх перспектива – й через урядове рішення запропонувати
більш забезпечені умови наукової творчості і заробітної плати. Думаю, левова
частка вчених прийняла б рішення про повернення в Україну саме тому, що в душі
кожного, хто в силу різних причин опинився за межами держави, живе одвічне,
укорінене батьківською культурою, прагнення повернення до джерел. Бо саме вони
живлять корені, спонукають до творчості, наповнюють життя сенсом, забезпечують
визначеність людини як особистості.
Закономірністю історичного
переміщення народів є те, що рано чи пізно «мігранти» повертаються до «пуповинного соціуму», батьківських могил, рідної культури.
При цьому, кожен повертається по-своєму, не стільки безпосередньо, як через
дітей, творчість, родинні чи товариські зв’язки, які ніколи не рвуться кінцевим
чином. Повернення є відповіддю на жадобу до утвердження життя в своїй самості,
тобто у “злагоді з собою” як людини певної культури, національного характеру і
ментальності. Організоване суспільство прагне створити такі умови, щоб десятки,
сотні, тисячі митців, науковців, конструкторів, які повернулись до рідної оселі
якщо й не особисто, то крайньою мірою, своїми творчими здобутками, науковими
працями, конструкторськими рішеннями, відчували себе потрібними народу і
державі, українській науці і культурі, що відроджуються.
Важливою складовою
зрощування інтелектуального потенціалу суспільства є підтримка
талановитої молоді, створення можливостей для її наукового зростання.
Молодість – це не лише
період становлення людини, але й доба наукового, мистецького, соціального
творення. Вважається, що найбільш вагомі мистецькі здобутки чи наукові
відкриття людина досягає в період молодості. І це зрозуміло. Молодість не
обтяжена старим досвідом. Вона ще не має авторитету, соціальних зв’язків, зобов’язань
перед історією. Їй нічого втрачати. Вона не боїться ризиків й, чого гріха
таїти, не завжди і не повною мірою передбачає ті соціальні наслідки, до яких
можуть привести їх творчі завоювання. Це розгортає можливості прориву до
нового, незвіданого, незрозумілого. Підтримка наукового зростання молоді є саме
тим механізмом впливу на науковий потенціал нації, яким організоване
суспільство сприяє його употужненню, практичній
спроможності, конкурентноздатності. Зрозуміло, найбільш ефективно цей механізм
працює при умові інтеграції наукових зусиль молоді з досвідом
висококваліфікованих фахівців, відомих і знаменитих діячів науки, техніки,
виробництва.
Досить ефективно
зарекомендували себе такі заходи наукової політики, як встановлення 200
стипендій Президента України та 300 стипендій НАН України для молодих
науковців; збільшення розмірів оплати за звання дійсного члена (академіка) та
члена-кореспондента академії наук; заснування 100 стипендій для видатних діячів
науки і освіти, які досягли 70-річного віку; збільшення розміру пенсійного
забезпечення працівників науки тощо.
І все ж зробленого ще не
досить. Інтелект в Україні ще не став дієвим чинником державо-, культуро- і
людинотворення як того потребує сучасна модель цивілізаційного поступу людства.
Його зрощення, підтримка, а головне – створення можливостей для самореалізації
є, мабуть, тим незамінним осердям, який інтегрує всі інші чинники, що в оптимальному
співвідношенні і взаємо доповнення забезпечить сталий людський розвиток
українського суспільства уже в найближчі десятиріччя. Першим і головним
пріоритетом держави у цьому розумінні є пріоритет галузі, де створюється і
відтворюється інтелект нації – пріоритет освіти.
Освітня політика
Значення інтелекту як
стратегічного ресурсу його розвитку владно диктує потребу прискореного й універсального
розвитку особистості, що здійснюється, насамперед, засобами освіти,
культури і виховання. Розвиток освіти постає як умова і засіб входження держави
у когорту розвинених держав світу. Від якості освіти уже сьогодні багато в чому
залежить місце країни і народу у міжнародному поділі праці. Ще більш вагомо ця
залежність виявиться в майбутньому. Уже в найближчі 10-15 років, світ постане
перед проблемою нового стратифікаційного поділу. Першість і
авторитет у ньому будуть мати інтелектуально потужні країни і народи. Інші
мають змиритись зі статусом людського і природо-ресурсного придатку, тобто
поставником дешевої сировини і дешевої робочої сили.
За рейтингом розвитку
людського потенціалу сьогоденна Україна знаходиться на 74 місці
серед 162 країн світу, які представили до ООН відповідні дані. Перед нами – 73
місце займає Перу; 72 – Вірменія; 71 – Оман; 57 – Болгарія; 49 – Тринідад і
Тобаго; 35 – Словаків; 19 – Нова Зеландія. Як кажуть, є над чим замислитись і
поки не пізно – зробити відповідні висновки. Головним з них є висновок про необхідність
визнання освіти у якості найголовнішого пріоритету державної політики. На
жаль, належного розуміння і підтримки як з боку владних структур, так і з боку
громадянського суспільства цей висновок не має.
Від часу проголошення
незалежності в Україні здійснено ряд важливих кроків щодо збереження колишньої
системи освіти, її реформування у відповідності з потребами практики,
формування власної національної моделі освіти, яка б забезпечила потреби
національного державотворення, культурного відродження, входження України у
світ у якості потужного, дієздатного, конкурентоспроможного суб’єкта
міжнародної діяльності і надійного партнера.
Як відомо, у спадщину від
колишнього СРСР Україні дісталась лише частка досить
збалансованої для свого часу системи вищої освіти. Однак, „частка”, навіть
пристойна, ніколи не може замінити „ціле”. Народу і державі, які стверджуються
як суб’єкти економічного, політичного і соціокультурного розвитку, потрібна
органічно цілісна система освіти, яка б відповідала національним інтересам і
світовим тенденціям розвитку, сприяла підготовці фахівців, здатних втілювати їх
в практику. Саме з цією метою в Україні розпочалась освітянська реформа.
Наголос в ній було зроблено на загальноосвітній школі. До здобутків цього
періоду слід віднести розробку і затвердження Державної програми “Освіта.
Україна ХХ1 століття”. Позитивний резонанс мали створення єдиного
міністерства освіти, певні кадрові зміни на рівні керівництва вузами, відкриття
університетів, зокрема, в Західних регіонах України. З навчальних планів вузів
були вилучені ідеологічні курси. Розпочалось активне впровадження державної
мови. Однак, за ряду причин реформа почала давати відчутні збої. Досить
суперечливо сприйняли вузи тотальне введення тестування, курсу “наукового
націоналізму”, обвальне створення вузів недержавної форми власності тощо.
Другий етап освітянських
змін веде відлік від Указу Президента України, датованого листопадом 1995 року.
Оновлене Міністерство освіти розпочало з покращення співробітництва галузі з
Академією педагогічних наук. Позитивні наслідки мало утворення в структурі
Академії педагогічних наук Відділення педагогіки та психології вищої школи.
Результатом співпраці науковців і педагогічних працівників, співробітників
міністерства і підрозділів державної влади, стало наповнення реформи новим
педагогічним і соціальним змістом. Серйозний соціальний резонанс мали такі
заходи, як оптимізація мережі закладів освіти; перехід до ступеневої системи
навчання; впровадження нової, досить ефективної системи контролю якості
навчально-виховного процесу; формування нормативно-правового поля освіти;
створення концепції гуманітарної освіти і виховання студентської молоді. В цей
же час розпочався перехід до підготовки фахівців за новими спеціальностями. В
системі освіти з’явились національні університети і перші технопарки. Більш
ефективним стало співробітництво українських вузів із зарубіжними партнерами.
Україна підписала Лісабонську конвенцію щодо визнання кваліфікацій у галузі
вищої освіти, ратифіковану недавно Верховною Радою України. Останнє дало змогу
розпочати двосторонні переговорні процеси щодо визнання документів про освіту з
рядом зарубіжних країн, зокрема, з Великобританією, Німеччиною, Румунією,
Росією та іншими країнами СНД, більш активно рухатись у напрямах,
започаткованих Болонським процесом.
Відомо, що умови, в яких
здійснювалась реформа були більш ніж суперечливими. Соціально-економічні
негаразди не лише стримували нововведення, але й нерідко зводили їх нанівець.
До цього ж додавались відомі поспішність і суб’єктивізм, особливо на
регіональному рівні, що нерідко створювало новий виток суперечностей, відлуння
яких відчувається і сьогодні. Слід зважити й на високу динамічність соціальних
процесів, змінність ситуації, яка сьогодні є вже іншою, ніж два-три роки назад.
Саме тому реформу в галузі вищої освіти не можна вважати завершеною. Українська
вища освіта має не лише постійно адаптуватися до соціально-економічної ситуації
в державі, але й випереджати ці процеси, формуючи їх суть і кадрове
забезпечення. Постійною має бути й реакція вищої школи на ситуацію, яка
складується на світовому ринку освітніх послуг. Відставання від світових
тенденцій неприпустиме. Це може обернутись відчутними матеріальними і інтелектуальними
втратами. А це вже велика державна політика, про яку ми маємо думати щоденно і
повсякчасно.
Стратегія розвитку освіти
охоплюється такими основними завданнями: зміцнення національної системи освіти;
її адаптація до ринкових і демократичних перетворень; повномірне входження
освіти України у європейський освітній простір. Пріоритетами освіти, при цьому,
є не знання самі по собі і навіть не “потреби народного господарства”, а
розвиток особистості і формування громадянина, здатного самостійно і вільно
мислити і діяти.
Особливе значення для реалізації цих завдань має прийнята
другим Всеукраїнським з’їздом працівників освіти і затверджена указом
Президента України Національна
доктрина розвитку освіти України у ХХІ
столітті. Розроблена зусиллями десятків тисяч освітян, науковців, практичних
політиків, діячів науки і культури, пересічних громадян, які надсилали свої
пропозиції, брали участь в дискусіях і обговореннях проекту, Доктрина утверджує
реалістичний курс розвитку освіти в контексті постсоціалістичних перетворень,
умовах утвердження демократичних і ринкових відносин, становлення
інформаційного суспільства, перманентного оновлення і актуалізації знання у
світовому глобалізаційному просторі.
Принциповими в ній є положення про необхідність забезпечення
всяк і кожному рівного доступу до якісної освіти; утвердження новітніх
інформаційних педагогічних технологій; впровадження мовних стратегій освіти;
демократизація освіти і її адаптація до ринкових перетворень; підвищення
конкурентноздатності у світовому освітньому просторі; вона спрямовується на
утвердження національних інтересів, має здійснюватись впродовж життя,
відповідати потребам особистості і суспільства, які постійно змінюються.
За
свідченням міжнародних експертів, наша Доктрина відповідає вимогам часу,
сучасним і перспективним європейським і світовим освітянським стандартам,
провідними тенденціям їх розвитку. Вона має стати предметом глибокого
осмислення кожним учасником освітньо-виховного процесу, документом стратегічної
орієнтації української освітньої політики, здійснюваної як в центрі, так і на
місцях.
У
цьому зв’язку хотілося б висловити декілька застережень, які мають збалансувати
перебільшені експектації певної частини освітянського загалу, збурені її
обговоренням і затвердженням. Перше:
прийняття Доктрини не розв’язує всього комплексу проблем, які накопичились у
сфері освіти, вона лиш визначає основні орієнтири, парадигму (загальну
філософію) її розвитку у майбутньому; друге:
цей документ слід розглядати не в статиці, а в динаміці всього суспільного
розвитку; його орієнтири можуть бути уточненими в міру зміни суспільних
пріоритетів; третє:
пересічний чиновник, від якого залежить реалізація Доктрини, аж ніяк не
перейметься її стратегічними орієнтаціями до тих пір, доки освітяни будуть
пасивними спостерігачами, прохачами, а не активними суб’єктами (кожен на своєму
рівні) освітньої політики; нарешті:
вона залишиться на папері, якщо ми не передбачимо конкретні заходи (і засоби, в
тому числі і фінансові) її імплементації в реальну освітянську практику. На
жаль, передбачені видатки на освіту, скоріш, консервують її, а ніж спонукають
до розвитку.
Як
кажуть, “під лежачий камінь вода не тече”. Ми маємо “його підважувати,
піднімати”, тобто, в міру сил і можливостей - переконувати всяк і кожного в
пріоритетах розвитку освіти. А це означає, що ми маємо працювати з депутатським
корпусом, переконувати урядовців, піднімати голос громадськості і, одночасно,
розвивати теорію, вибудовувати моделі розвитку освіти, здійснювати більш-менш
реалістичні прогнози.
Сучасний етап розвитку освіти характеризується як
етап її модернізації в контексті вимог Болонського
процесу, входження в європейський освітній простір.
Як відомо,
Болонський процес (назва походить від університету Болонья, Італія, де були
досягнуті відповідні домовленості) - це своєрідний рух освітніх національних
систем до єдиних критеріїв і стандартів, які утверджуються у європейському
просторі. Його головна мета полягає в консолідації зусиль наукової та
освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення
конкурентноздатності європейської вищої освіти і науки у світовому вимірі, а
також для підвищення ролі цієї системи у соціальних перетвореннях.
Цей рух
обумовлений реальними змінами, що відбуваються на теренах Європи і світу. Він є
своєрідною відповіддю на виклики глобалізації, становлення інформаційного
суспільства, посилення міграційних процесів, мобільності ринку праці,
міжкультурних обмінів, а головне – об’єктивно сформованої потреби навчитись
“жити разом”, зберігаючи власну етнічну, культурну, релігійну і т.п.
різноманітність й, одночасно, розуміючи й поважаючи один одного у відповідності
з спільними нормами і стандартами.
Світ
стомився від безперервних конфліктів, військових зіткнень, тероризму. Він хоче
жити у співдружності і співпраці. Лідером об’єднавчого процесу нині виступає
Європа. Саме тому, ініціатива ряду європейських країн щодо загальноосвітньої,
взаємно узгодженої й толерантної підготовки людини до життя у “новій Європі” не
може бути оцінена інакше, як своєчасна і супер актуальна.
У строгому
розумінні Болонський процес веде свій відлік від 1998 р., коли 29 міністрів
освіти від імені своїх держав підписали “Болонську декларацію”, що узгоджувала
спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем освіти, створення до 2010
року єдиного європейського наукового і освітнього простору, поліпшення
працевлаштування, мобільності громадян на європейському ринку праці, а головне
– підняття конкурентноздатності європейської вищої школи.
Скептики і
опоненти об’єднавчого процесу ставлять запитання: чи не приведе це до нівелювання
національно-культурних особливостей, способу життя й ментальних характеристик
особистості? Однозначної відповіді на нього бути не може. Все залежить
від того, з якими амбіціями та чи інша держава увійде у Болонський процес. Цей
процес – добровільний, полісуб’єктний, багатоваріантний, гнучкий, відкритий,
поступовий. Він ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури, й не
має на меті руйнації національних особливостей освітніх систем різних країн Європи.
Отже, від того, з якими внутрішніми перетвореннями ми “ввійдемо” в Болонський
процес, від чого відмовимося й що приймемо в національну систему освіти від
європейських стандартів, багато в чому буде залежати рівень нашої науки і
освіти й ставлення до нас з боку європейської спільноти.
Поза всяк
сумнівом, національний характер освіти ми маємо не лише зберегти, але й
посилити. До речі, жодна з країн-учасниць Болонського процесу національними
пріоритетами поступати не збирається: вони їх узгоджують як взаємо дотичні. З
другого боку, ці ж країни приймають загальні “правила гри”, скажімо, щодо
визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що
істотно підвищує конкурентноздатність європейського ринку праці й освітніх
послуг.
Початок об’єднавчих процесів у галузі освіти
закладено Великою хартією університетів (Margna Charta Universitatum),
Лісабонською конвенцією про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти
європейського регіону (1997 р.) та Сорбонською
декларацією (1998 р.) щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі.
Потім були відповідні рішення в мм. Болоньї, Празі та Берліні. Четвертий саміт
Болонського процесу має відбутись в Норвегії.
Розроблена
й прийняти під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО, Лісабонська конвенція (за
дорученням Президента України я мав честь підписувати її від імені держави)
зафіксувала домовленості щодо основних термінів, за допомогою яких описуються
моделі вищої освіти в європейському просторі; визначила компетенції державних
органів, основні принципи оцінки кваліфікації та періодів навчання; узгодила
механізми визнання кваліфікацій вищої освіти, інформації про оцінку вищих
закладів освіти, порівняння документів про освіту тощо. Як зазначалось у
конвенції, велике розмаїття систем освіти у європейському регіоні відображає
його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну
різноманітність, яка становить виняткове надбання й потребує усілякої поваги,
так як забезпечує можливості використання цього розмаїття, полегшує доступ громадян
кожної держави доступ до освітніх ресурсів інших держав.
Сорбонська декларація поставила питання про формування
відкритого європейського простору у сфері вищої освіти; прозорість, легкість і
зрозумілість дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтацію переважно на
двоступеневу структуру вищої освіти ( бакалавр, магістр); використання системи
кредитів (ECTS); міжнародне визнання бакалавра і надання йому права вибору
подальшого навчання, зокрема в магістратурі чи докторантурі; стимулювання
процесу вироблення єдиних рекомендацій для зближення систем освіти та
формування Європейського простору вищої освіти.
Важливі
узгодження щодо структури системи вищої освіти були досягнуті на паризькій
(1998 р.) зустрічі міністрів освіти провідних європейських держав. Мова йшла,
насамперед, про кредити, які може отримати кожен, хто бажає навчатись у
європейських університетах. В контексті цих домовленостей, студенти повинні
мати доступ до різних освітніх програм, зокрема й можливість багато профільного
навчання, розвивати знання мов, використовувати інформаційні технології.
Ключовими принципами інтегрованої моделі європейської освіти були задекларовані
мобільність, визнання, доступ до ринку праці.
Загалом
процес структурного реформування національних систем освіти, зміни освітніх
програм і інституційних перетворень має відбуватись за такими головними
напрямами: прийняття зручних та зрозумілих градацій дипломів, ступенів і
кваліфікацій; введення двоступеневої системи освіти; впровадження єдиної
системи кредитних одиниць; визначення та дотримання європейських стандартів
якості освітніх послуг; усунення перепон для розширення мобільності студентів,
викладачів, дослідників та управлінців вищої школи. Про абсолютну уніфікацію,
нівелювання специфіки національних систем освіти, в Болонських домовленостях
мови не йде. Навпаки, вони наголошують на збереженні розмаїття, взаєморозуміння
останнього як співвідносного в європейському просторі.
* * *
Кожна національна система освіти має характеристики,
які з одного боку, відрізняють її від іншої (як особливе, унікальне й
неповторне, те що робить систему тотожною саму собі); з другого – спільні риси,
що поєднують її з іншою. В залежності від їх співвідношення, національні
системи наближаються одна до одної, або розходяться на відстані, обумовлені
значенням цих характеристики. Нерідко розбіжності мають наскільки велике
значення, що родовий зв’язок освітніх систем ледь проглядається. Частіше буває
інше – розбіжності торкаються лише певних сторін освітніх систем і тоді вони
зближуються, формують спільні підходи, норми, правила організації
навчально-виховного процесу, поєднують свої зусилля, доповнюють одна одну.
Нинішньому європейському простору притаманна тенденція зближення та взаємодії
освітніх систем. В наші дні вона набула форми Болонського процесу. Входження в
нього (приєднання до нього) вважається стратегічним завданням розвитку кожної
національної системи освіти в європейському регіоні.
Суттєвими у цьому зв’язку є питання про напрями і
характер трансформації національних систем освіти у відповідності з єдиними
європейськими вимогами; переваги та ризики цього процесу; його найближчі і
віддалені (стратегічні) наслідки; збереження ідентичності національної системи
освіти; ефективність освіти та характер її розвитку в „постболонському просторі”.
Спробую поміркувати над ними, маючи на увазі, насамперед, їх значення для
вітчизняної освітньої системи, досить відомої в Європі і в світі.
Українська освіта викристалізовувалась в ході
загальнокультурного розвитку українського народу під впливом всіх тих
історичних суперечностей, які випали на його долю від заснування, розквіту та
падіння Київської Русі й до наших днів. Вона увібрала в себе культурно-освітні
традиції перших приходських шкіл, та монастирської освіти, Острозької та
Києво-Могилянської академій, братських шкіл, жіночих курсів, перших колегіумів
та університетів. Розвиваючись в тісній взаємодії з європейськими підходами,
вона нерідко випереджала їх, а в деяких випадках навіть слугувала символом
європейського просвітництва.
Не зважаючи на іншодержавні впливи, які перманентно
накочувались на українство, духовним стрижнем української освіти завжди
залишалась українська культурно-історична традиція, боротьба за відродження і
розвиток якої у всі історичні часи визначалась як головний вектор духовного
розвитку нації. Власне, в горнилі цієї боротьби й сформувалась „педагогічна
матриця” української освіти – своєрідний базовий пласт, завдяки якому вона
постає як оригінальна система, співрозмірна з аналогічними педагогічними
моделями європейського освітнього простору.
Поняття „педагогічної матриці”
(матриця – від лат. мatrix – начало, джерело) більшою мірою
побутує в точних науках, зокрема, в математиці, квантовій фізиці, економіці,
поліграфічній справі і в багатьох інших сферах теорії та практики. Звичними для
обґрунтування стратегічних напрямів розвитку є, зокрема, матричні ігри,
матричні моделі, матричний аналіз тощо. В педагогічній теорії воно охоплює
собою сформований на основі національної культурно-освітньої традиції, відносно
стійкий, внутрішньо збалансований базовий пласт педагогічної думки і досвіду,
на основі якого у відповідності з духом епохи вибудовуються історично змінний
каркас сучасної освіти.
У більш-менш визначених контурах базовий пласт української освіти
виокремився в лоні народної культури в часи Козацької держави (ХУІІ-ХУІІІ ст.).
В гетьманщині та на Слобожанщині від другої половини ХУІІ до кінця ХУІІІ ст.
українську „педагогічну матрицю” утримували і розвивали Києво-Могилянська
академія, Чернігівський та Харківський колегіуми, Переяславська та Глухівська
семінарії. Кристалізація „педагогічної матриці” в ці часи однозначно
пов’язується з іменем мандрівного філософа-просвітника Григорія Сковороди.
Трохи пізніше у наддніпрянській Україні розпочинають історичну просвітницьку
ходу Харківський, Київський та Одеський університети. І хоча вони засновувались
як провідники „духу царизму” і, по за всяк сумнівом, цю функцію забезпечували,
українська „педагогічна матриця” не лише не щезала з освітнього горизонту, але
й знаходила в ньому своє оригінальне виявлення. У Київському університеті Св.
Володимира її провідником були, зокрема, Кирило-Мефодіївське братство і Тарас
Шевченко, пізніше - М.Драгоманов і М.Грушевський. Ці ж ідеї поширювали
Ю.Федькович, О.Духнович, К.Ушинський, А.Шептицький, С.Русова, І.Огієнко.
Філософсько-культурологічне і світоглядне підґрунтя цим ідеям забезпечили
Т.Шевченко, І.Франко та Л.Українка. З боку царського уряду подібні погляди не
лише переслідувались але й жорстко карались.
Подібне ж ставлення до
української „педагогічної матриці” з боку офіційних властей спостерігається у
Галичині, на Буковині та на Закарпатті. Оскільки в той час означені землі
повністю або частково були у підпорядкуванні відповідно Австрії, Польщі та
Угорщини, офіційна освіта здійснювалась за ідеологією й у змісті, визначеними
цими державами. І все ж, традиційна народна культура, а разом з нею й освіта,
ніколи не зникали з культурно-освітнього простору. М.Левицький, товариство
„Учительська громада”, боротьба за український університет у Львові, діяльність
товариства „Просвіта” у Львові, просвітництво Ю.Федьковича,
О.Поповича, С.Смаль-Стоцького на
культурно-просвітницькому полі Буковини, єпископів Осипа де-Камеліса,
Мануїла Ольшавського та Андрія Бачинського на
Закарпатті зробили українське просвітництво в цих землях об’єктивною
реальністю, делегували його основні ідеї в Європу. В свою чергу, український
освітній простір збагатився новітніми європейськими підходами.
У роки Визвольних змагань національну матрицю
освіти обстоювали І.Стешенко і Т.Лубинець,
І.Огієнко і П.Холодний, Г.Шерстюк і С.Русова. С.Сірополко і Г.Ващенко. Саме в цей час освітня хвиля,
піднята більшовиками, набула форми „українізації”. Здавалося, для розгортання
української національної освіти визріли достатні умови. Однак хвиля – це не
ріка й не море, вона накочується й щезає, потопаючі у прибережному піску або
розбиваючись об важке каміння. З часом українізація перетворилась у
формальність. Подальша уніфікація освітньої системи СРСР все більш відчутно
„вимивала” з неї національний компонент. Тоталітарний режим знищував все, що не
відповідало його ідеологічній суті і спрямованості. „Педагогічна матриця”
української освіти фактично „заганялася в підпілля”. Радянська епоха виявилась
до неї немилосердною. Її підтримували, ховаючись від режиму, подавали у
комуфляжній формі реалістично мислячі теоретики та педагоги-практики. Відкрито
„переступати поріг дозволеного” наважувались лише поодинокі.
Освіта, створена в колишньому СРСР, мала дозований
характер. Творчість допускалась лише в дисциплінах природничого профілю.
Заохочувались технічні, будівельні і т. ін. спеціальності. В тій же частині, де
мова йшла про ідеологічні пріоритети, про вільнодумство не могло бути й мови.
Освіта охоплювалась жорсткою адміністративною регламентацією всіх без винятку
змістовних і організаційних інновацій. Означені обмеження спрямовувались,
насамперед, на національний базовий пласт освіти. Українська „педагогічна
матриця” в радянські часи ледь жевріла.
З розпадом Союзу кожній з держав, що утворились на
його руїнах, дісталась лише частка колишньої досить потужної освітньої системи.
Звичайно ж, із своїми плюсами і мінусами. Саме тому кожна з новоутворених країн
намагались звільнитись від „минулих гріхів”, відродити базові (матричні)
елементи освіти, створити власну національну систему освіти. Цими ж шляхами
рухалась і Україна. В результаті послідовних реформаційних кроків, основу яких
склали відродження національних освітніх традицій та залучення
освітньо-наукових надбань передових країн світу, частка освітньої системи, що
дісталась у спадок від СРСР, перетворилась у досить збалансовану освітню
систему, яка загалом забезпечує пізнавальні та виховні інтереси суспільства,
держави і громадянина, загальноосвітню і професійну підготовку людини до життя,
її виховання в дусі національних інт