Андрущенко В. Організоване суспільство / Інститут вищої освіти АПН України. — К., 2006

Українському народові –
талановитому і перспективному –
присвячую
Автор

Віктор Андрущенко

Організоване суспільство

Проблема організації та суспільної самоорганізації
в період радикальних трансформацій в Україні
на рубежі століть

Досвід соціально-філософського аналізу

Київ – 2006

В книзі обгрунтована оригінальна модель суспільно-політичної організації в період переходу від тоталітаризму до демократії — „організоване суспільство” — модель правового і морального порядку, що забезпечує оптимальну взаємодію вільних особистостей в процесі новітнього державотворення. Проаналізовані засоби його досягнення й поступового переростання в суспільство громадянської, демократичної самоорганізації. Книга розрахована на державних діячів, політиків-державотворців, а також науковців соціально-гуманітарного профілю. Вона може бути корисна всім, хто шукає і торує шлях до демократії, суспільного порядку і прогресивного розвитку.

Рецензенти:

Доктор філософських наук, професор,
(дійсний член) академік НАН України
Леонід Губерський

Доктор філософських наук, професор,
(дійсний член) академік НАН України
Олекса Онищенко

Доктор філософських наук, професор,
(дійсний член) академік АПН України
Іван Зязюн

Монографія друкується за рішенням вченої ради Інституту вищої освіти
АПН України (Протокол № 10 від 25 жовтня 2005 р.)

Науковий редактор –
доктор філософських наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Микола Михальченко

Вступ

Переднє слово

Загально відомою є теза про те, що Україна належить до суспільств перехідного типу. Це означає, що розвиток у ній відбувається одночасно з пошуком та формуванням загальної ідеології (парадигми, моделі) суспільно-економічного, політичного та соціокультурного розвитку, узгодженням відповідного зразка, ідеалу, на який можна було б зорієнтуватись і який би сприйняла переважна більшість населення. Актуальним є також відпрацювання механізмів забезпечення соціального ідеалу, переосмислення спадщини, можливостей, обумовлених історичними реаліями, з яких воно вийшло, майбутніх переваг і можливих загроз, які завжди з’являються перед суспільством, яке спрямоване в майбутнє.

Пропозицій – теоретичних і популістських – щодо цього існує досить багато. Майже кожен політик, народний депутат чи претендент на “президентське крісло” обґрунтовує “свій варіант” розвитку держави, народу і культури. Оригінальні програми пропонують також Уряд і Верховна Рада, партії та фракції, чисельні наукові і псевдонаукові інститути та окремі вчені. Десятиріччя незалежного розвитку України побачило “керівну і спрямовуючу” роль 2-х Президентів, 10-ти керівників Уряду, 5-ти Голів Верховної Ради, декількох “команд реформаторів”, кожна з яких мала свої амбіції, формувала свою філософію розвитку, оприлюднювала й намагалась реалізувати стратегічні і тактичні плани.

Сьогодні (2005 р.) до влади прийшла нова генерація політиків, сповнених амбіцій і налаштованих на успіх.

За великим рахунком, всі сходяться на ринкових і демократичних перетвореннях, які мають бути (мали б бути) здійснені в Україні. Багато що із цього дійсно вдалось реалізувати, впровадити в соціальну практику. Теза про те, що українське суспільство стало іншим, ніж 10-15 років тому, не підлягає будь-якому сумніву. Однак, чи стало воно кращим, більш забезпеченим і комфортним, чи відбулось зростання якості життя пересічного громадянина? Однозначну відповідь дати важко. У цьому вимірі треба розмірковувати, порівнювати факти і аргументи, знаходити виважені й компромісні оцінки.

Основним здобутком першого десятиліття незалежного розвитку є відмова від тоталітарного типу та обвальної ідеологізації суспільного життя, перехід до демократичної суспільної організації, що поступово але неухильно утверджується як в суспільній свідомості громадян, так і в реальній політичній практиці.

Головним недоліком минулого десятиріччя і сьогоденної України є втрата тих безсумнівних надбань, які делегувала світові так звана “соціалістична цивілізація”, а також невизначеність щодо єдиної, цілісної, розгалуженої, а головне – реалістичної ідеології (програми) розвитку України на перехідний період і в перспективі.

Чисельні варіанти потопають у дискусіях, прямих і дотичних обвинуваченнях, гучних скандалах. Опозиційні сили звинувачують Президента, Президент киває на Парламент, Парламент “перекидає” критику на Уряд, ЗМІ, Судову гілку влади і т.д. і т.п. Характерно, що в ці обвинувачення втягуються близькі і далекі сусіди і стратегічні партнери України, які не лише пропонують свою інтерпретацію подій й виписують швидко сконструйовані рецепти, але й владно диктують їх виконання як єдино правильних і незмінних.

Не відкидаючи пропозицій зарубіжних вчених, якими вони щедро діляться, “власну правду у власній хаті” треба шукати власними силами. Завдання опрацювання цієї проблеми є актуальним і практично значимим. Саме під цим кутом зору я розглядаю актуальність дослідження, яке пропонується читачеві.

Актуальним воно є й з точки зору визначення місця і ролі Україні в Європі і у світі. Глобалізація встановлює нову ієрархію країн і народів, нові правила міжнародних взаємовідносин, відкриває нові можливості і горизонти суспільного розвитку. Чи скористається ними Україна? Якою вона ввійде в європейський простір? Чи приймуть нас в Європі і у світі і якими обмеженнями обернеться для нас інтеграційні процеси, що посилюються? Багато в чому це залежить від того внутрішнього вибору, який здійснить Україна відносно моделі і способу власного розвитку, як вона його реалізує і якою постане перед світом у найближчі п’ять-десять років.

На сьогодні цей вибір коливається між трьома альтернативами: 1) модель “повернення до минулого” – того соціального стану, який існував до перебудови; 2) концепція “поглиблення і прискорення ринково-демократичних перетворень”, започаткованих у перші роки незалежності; 3) модель “відкритого суспільства”, теоретично обґрунтованого К.Поппером у першій половині ХХ століття.

Першою з найбільш розповсюджених альтернатив майбутнього України є пропозиція повернення до минулого, соціалістичного суспільства в тому вигляді, яким воно було до “горбачовської перебудови”.

Частка людей, які підтримують цю ідею, все ще надто велика – 30-33 відсотки. Означена частка складається в основному з людей пенсійного віку, колишніх номенклатурних працівників та членів їх сімей, певної частини соціально-ангажованої молоді, збуреної екстравагантною фразеологією щодо “земного раю”, як нібито можливого якщо не за двадцять років, як проголошували колишні “правовірні ленінці”, то у всякому разі, за життя майбутнього покоління.

Звичайно, не кожна людина пенсійного віку сумує за “втраченими ідеалами”. Надто багато людей ці “ідеали” бачили в “неприкритому вигляді”. Живими є також свідки декількох голодоморів та репресій тридцятих–п’ятидесятих років. Інші мали змогу познайомитись з досвідом демократично організованого суспільного життя Західного типу. Треті дійшли до істини власним теоретичними зусиллями. Ідею “повернення до соціалізму” тому підтримує далеко не кожен пенсіонер, чи навіть, колишній номенклатурний працівник. І це зрозуміло. Розумні люди сумують не за “соціалізмом”, а за тими реальними гуманістичними здобутками, яких у минулому було не так уже й мало. На жаль, нинішня доба державотворення до цих цінностей виявилась немилосердною. Понад те, вона обернулась грандіозною руйнацією гуманізму, що не може знайти виправдання не лише у свідомості старших поколінь, але й реалістично мислячих сучасників.

З подібними орієнтаціями не рахуватись не можна. Цих людей потрібно розуміти. Однак погоджуватись з ними, мабуть, не слід. Понад те, їм треба відкрити очі на причини суспільних негараздів нинішнього періоду, переконати й пояснити перспективу, яку вони мають наблизити разом з тими, для кого вона (ця перспектива) є внутрішнє усвідомленою й зрозумілою (з точки зору історичного досвіду й загальнолюдської практики) справою.

Я переконаний у тому, що повернення до “соціалізму” у тому вигляді, в якому він існував в СРСР, є справою більш ніж безнадійною. Шанс такого “повернення” (коли народ міг підтримати новий різновид союзу) вже втрачено. Народна підтримка зосереджена в національних центрах і якщо дехто з “центру” здійснить спробу “повернення”, вона неодмінно приведе до диктатури і хаосу, народної непокори і повстання.

Минуле залишається історії. Й якби воно комусь не подобалось, нові покоління вибирають не минуле, а майбутнє, створюване власними руками. Україна має рухатись вперед. Поки ж що вона тупцює на місці, заспокоюючи себе й сусідів роздумами про ринкові відносини та демократію, які нібито є реальністю.

Переважну більшість населення України навряд чи влаштовує й друга провідна соціальна орієнтація – орієнтація на “ринково-демократичні цінності” в тому вигляді, в якому вони утверджуються в сучасному українському суспільстві.

Ринок і демократія, на жаль, дійсністю в Україні не стали. Реальністю в ній є інше: псевдо-демократія і псевдо-ринок, безладдя і безвідповідальність, які руйнують матеріальні і духовні цінності, завойовані десятиріччями колишньої “союзної історії”. Декого (якщо не багатьох!) така ситуація влаштовує. Дехто фанатично переконаний, що іншого способу утвердження нового способу життя просто не існує. Є й “теоретики”, які обстоюють саме такий спосіб подолання тоталітарного минулого. Мовляв, “іншого способу не має; ми перетерпимо, перейдемо; діти будуть жити краще; треба лише поглибити перетворення і все буде гаразд”.

З такими аргументами, а головне з реальністю, яка утверджується в результаті їх реалізації, суспільство погодитись не може. Як вчений і громадянин я мушу сказати більш відверто: подібні орієнтації є міф, який задурманює голови і реформаторам (демократам) і консерваторам (бюрократам), сприяє процвітанню казнокрадів і спритників, збагаченню десятків за рахунок збіднення мільйонів. Це шлях до прірви, до якої залишилось, здається, ще декілька кроків.

Цінності, які утвердились у сучасному українському суспільстві, аж ніяк не можна назвати ні “демократичними”, ні “ринковими”. Демократія – це влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, ґрунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх при розв’язанні проблем і питань суспільного врядування. Про якість означених демократичних цінностей в Україні на сучасному етапі державотворення говорити не доводиться: вони просто мізерні. Проголошена “свобода” обернулась свавіллям владних структур, обмеженням, а то й прямою забороною опозиційних засобів масової інформації, соціальною незахищеністю простої людини й обмеженими можливостями щодо її фізичного та інтелектуального розвитку.

Ще більш важкою ситуація є і в іншому вимірі: мільйони людей матеріально стали жити гірше. Надто багато справ, пов’язаних з утвердженням ринкових відносин, вульгаризовано, доведено до абсурду. Це стосується, насамперед, приватизації, розвитку малого бізнесу, створення вільних зон, податкового законодавства тощо. Незважаючи на певні позитивні зрушення, псевдо-ринок, що утвердився в Україні, нерідко доводить людину до відчаю.

Статистика і результати чисельних соціологічних досліджень свідчать про те, що найважливішою загрозою національній безпеці України, її подальшому розвитку є падіння життєвого рівня населення і виснаження людського потенціалу – виснаження соціального, психологічного і духовного.

Характерним для Українського суспільства є втрата життєвих ідеалів – економічних, соціальних, побутових. Домінантою масової свідомості всіх десяти років незалежності лишається негативізм, який характеризується трьома чіткими емоційно-оцінюючими “не”: недовіра, незадоволеність, невіра в майбутнє.

Сьогодні, як і раніше, приблизно 80 % населення не бачить в Україні політичних лідерів чи партій, які здатні ефективно керувати країною і яким можна довірити владу. Не випадково, незважаючи на наявність в Україні понад ста політичних партій, їх членами є менше одного відсотка дорослого населення країни. Понад те, значна частина “партійців” до свого членства ставиться надто критично.

Близько 70 % населення України незадоволені своїм становищем у суспільстві. Більша його половина не має можливості придбання необхідних продуктів харчування, люди відчувають нестачу медичної допомоги, підходящої роботи і змоги підробляти, незахищеність від злочинності. Люди не вірять, що ситуація в країні поліпшуватиметься. Половина населення вважає, що терпіти таке злиденне становище вже неможливо.

Погіршення умов життєдіяльності викликає стійке внутрішнє незадоволення існуючим устроєм і владою. Останнє виливається в скепсис, пасивне ставлення до дійсності, неприйняття влади як такої, акцій непокори тощо. Люди зневірились у владі й одночасно не можуть вже далі терпіти те соціально-політичне, економічне й духовне безладдя, яке як ракова пухлина роз’їдає все ще не до кінця зруйновану спадщину, даровану нам старшим поколінням й не дозволяє зробити рішучий прогресивний крок у демократичне майбутнє.

Не може бути реалістичною й орієнтація України на модель “відкритого суспільства” попперо-сорросовського типу.

Ця модель активно нав’язувалась нам Заходом. У перші роки незалежності означену орієнтацію, про яку так гучно говорили пропагандисти й прихильники західного стилю життя, люди просто не розуміли. Охоплені жадобою якнайшвидшого облаштування життя на манер Швеції, Швейцарії, Фінляндії, Франції, Німеччини чи США, більшість громадян України сприймали “відкрите суспільство” як найбільш реальну альтернативу тоталітарному минулому. Входження у “відкрите суспільство” вважалось єдино можливим шляхом утвердження незалежної України в Європейському просторі. Прибічниками “відкритого суспільства” були всі і кожен до тих пір, доки на власному досвіді не пересвідчились у неможливості досягнення останнього не лише за якихось 500 днів, але й у більш віддаленій перспективі.

Відомо, що “відкрите суспільство” базується на міцному фундаменті приватної власності, підприємництві, середньому класі й пріоритеті закону. В Україні приватна власність і середній клас ще лише формуються. Що ж до закону, то він, як і в минулому, здебільшого підпорядкований так званому “телефонному праву”: практично ті ж самі люди – колишні партійні функціонери, а нині “держслужбовці” – з тих же кабінетів і за допомогою тих же телефонів диктують “закони”, яких на їх розсуд мають дотримуватись правоохоронні органи, організації і установи, а також прості громадяни. Пріоритет закону в Україні нині є все ще лише бажаною, і аж ніяк не реальною нормою. Про “відкрите суспільство” в найближчій перспективі тому можна лише мріяти.

“Відкрите суспільство”, як відомо, базується на досить високому рівні матеріального добробуту народу й на наявності чисельного середнього класу. Такого класу в Україні нині немає. Що ж до добробуту, то для переважної більшості населення він є не більше ніж величиною уявною.

Звідси можна зробити висновок, що “відкрите суспільство” західного типу – це майбутнє України. Нині ж демократична, соціальна й правова держава лише будується, громадянське суспільство лише стверджується, виробництво, сформоване на засадах плюралізму форм власності з обов’язковим компонентом приватної, лише виявляє свої перші паростки, середній клас ще не заявив про себе як нова суспільно значима й організована сила. Україна знаходиться в перехідному періоді свого розвитку.

Чого ж ми хочемо і з яким ідеалом підемо в майбутнє?

Відповідь на це запитання я прагну дати цією книгою. З її допомогою я спробую довести і переконати читача в тому, що провідною установкою для України є модель “організованого суспільства”, базованого на пріоритетах сталого людського розвитку, взаємозв’язок, узгодженість і взаємовідповідність яких якраз і обумовить ту якість життя, про яку мріяли люди, волевиявляючи свою думку щодо незалежності в 1991 році. Іншої, більш ефективної моделі, за якою міг би здійснитись перехід від тоталітарного суспільства до демократичного, від адміністративно-командної економіки до ринкової, від моно ідеології до плюралізму і толерантності історія ще не відшукала. Можливо її просто не існує. Більш-менш зважено, продумано й організовано перетворення здійснюються в постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи та країнах Балтики. Те ж, що діється на теренах колишнього СРСР раціональному виміру (а тим більше – виправданню) не піддається. Це дикий, розгнузданий ірраціоналізм, можливо, ще більш загрозливий, ніж більшовизація Росії ХХ століття. Це – фарс, яким обернулась історія суспільства, що намагається вийти на широку дорогу цивілізаційного розвитку. Це – злиденність духу, який втратив пріоритети, розгубився перед величчю діянь і покликанням часу дійсного, а не ілюзійного (як було в період перебудови) оновлення.

Модель “організованого суспільства” вибудовується нами як спроба раціоналізувати перетворення, зробити їх виваженими й осмисленими.

“Все розумне має стати дійсним”, писав великий філософ, відкриваючи завісу над таїнством цивілізованого буття людини і суспільства. На жаль, знайшлись теоретики, які цю думку спотворили, вивернули. “Гідне руйнації все, що існує”, стверджували, зокрема, К.Маркс і Ф.Енгельс, нав’язуючи цивілізації негативний, точніше – руйнівний шлях розвитку. Майже 70-річна історія “більшовизації Росії” якраз і є прикладом негативного поступу цивілізації. Зневага до розуму є джерелом демонічного свавілля – зневаги до людини і людяності, Віри, Добра й Справедливості – одвічних культурних цінностей Людства.

Організоване суспільство – це суспільство реабілітації гуманістичних цінностей, повернення до першооснов людського буття і культурного поступу, це суспільство розумної взаємодії людей на основі їхньої творчої співпраці і внутрішньої, детермінованої обов’язком і совістю поваги до Закону, Порядку і Справедливості. Це – реабілітація соціальності як ноосфери, людського буття в розумі або–що те ж саме – розумне буття людини у суспільстві.

Парадокс полягає в тому, що “організувати” таке буття не лише не просто але й не можливо. Воно має утвердитись лише в результаті “самоорганізації” – становлення внутрішньої єдності необхідності і свободи, як передумови цивілізованості і культури. Разом із тим, “самоорганізація” не здійснюється шляхом свавілля. Вона базується на елементах “організації”, вага яких змінюється в міру становлення “само-організованого суспільства”. “Організація” в цьому зв’язку постає не як мета, а як засіб, з допомогою якого формуються означені передумови. “Організоване суспільство” є суспільством перехідним, транзитним; “само-організоване суспільство” – стабільним і перспективним.

Україна має вийти (і поза всяким сумнівом вийде!) на шлях самоорганізації і саморозвитку. Для цього вона має всі об’єктивні і суб’єктивні передумови. Моє завдання полягає лише в тому, щоб підготувати для цього необхідне теоретичне підґрунтя. Маю надію, що книга дасть цьому процесові відповідний поштовх.

На завершення передмови я хочу висловити слова вдячності всім вченим і політикам, які допомогли мені зорієнтуватись у сучасній трансформаційній соціальній теорії і практиці, знайти точки опори й необхідні аргументи.

Зміст | Наступний розділ

Copyright © Віктор Андрущенко, 2006